Справа № 526/977/18
Провадження № 3/526/248/2018
11 червня 2018 року м.Гадяч
Суддя Гадяцького районного суду Полтавської області Киричок С.А., розглянувши матеріали, які надійшли з Гадяцького ВП ГУНП в Полтавській області про притягнення до адміністративної відповідальності:
ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, жителя ІНФОРМАЦІЯ_2, громадянина України, пенсіонера, РНОКПП невідомий,
за ч. 1 ст. 130 КУпАП,-
встановив:
До Гадяцького районного суду Полтавської області надійшли матеріали справи про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 130 КУпАП, які згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями передано до провадження судді Киричка С.А. Вивчивши вказані матеріали, до початку розгляду вищевказаної справи суддею Киричком С.А. заявлено самовідвід, оскільки особою, яка притягується до адміністративної відповідальності є ОСОБА_1, який включений до списку присяжних Гадяцького районного суду Полтавської області.
Даний факт може викликати сумнів у об'єктивності судді при розгляді даної справи.
У відповідності з ч.ч. 1, 2 ст. 48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддя у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежним від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання. Суддя здійснює правосуддя на основі Конституції і законів України, керуючись при цьому принципом верховенства права. Втручання в діяльність судді щодо здійснення правосуддя забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом.
Згідно вимог ч. 2 ст. 246 КУпАП, порядок провадження в справах про адміністративні правопорушення в районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах визначається цим Кодексом та іншими законами України.
Кодекс України про адміністративні правопорушення фактично не передбачає процесуальних норм, які регламентують порядок розгляду суддею справ про адміністративні правопорушення і не містить спеціальних норм, що передбачають для учасників судового розгляду можливість заявити відвід судді чи самовідвід, відповідно, не передбачають порядку розгляду заяви про відвід. Між тим, згідно з ч. 1 ст. 6 Європейської Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини від 04 листопада 1950 року, кожна людина має право при визначенні її громадянських прав і обов'язків або будь-якого обвинувачення проти неї на справедливий і відкритий розгляд впродовж розумного терміну незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону. Таким чином, зазначена міжнародно-правова норма гарантує кожній людині справедливий розгляд її справи незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону.
17 липня 1997 року Україна ратифікувала зазначену Конвенцію і Протоколи 1, 2, 4, 7, 11, чим визнала її дію в національній правовій системі, а також обов'язковість рішень Європейського суду з прав людини, які стосуються тлумачення та застосування норм Конвенції.
Згідно ст. 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Відповідно до положень ст. 9 Конституції України та ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори», міжнародні договори, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Передбачено також, що коли міжнародним договором встановлені інші права, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору.
Із практики Європейського Суду з прав людини вбачається, що наявність безсторонності відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції повинна визначатися за суб'єктивним та об'єктивними критеріями. Відповідно до суб'єктивного критерію беруться до уваги особисті переконання та поведінка окремого судді, тобто чи виявляв суддя упередженість або безсторонність у даній справі. Відповідно до об'єктивного критерію визначається, серед інших аспектів, чи забезпечував суд як такий та його склад відсутність будь-яких сумнівів у його безсторонності. У кожній окремій справі слід враховувати, чи мають стосунки, що розглядаються, таку природу та ступень, що свідчать про небезсторонність суду.
Так, Європейський суд з прав людини у справі «ОСОБА_2 проти України» (Заява № 21722/11) (пункти 104 та 106) зазначив, що існування безсторонності для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції повинно встановлюватися згідно з: суб'єктивним критерієм, врахувавши особисті переконання та поведінку конкретного судді, тобто чи мав суддя особисту упередженість або чи був він об'єктивним у цій справі, та об'єктивним критерієм, іншими словами, шляхом встановлення того, чи забезпечував сам суд та, серед інших аспектів, його склад, достатні гарантії для того, щоб виключити будь-який обґрунтований сумнів у його безсторонності (серед інших, рішення у справах «Фей проти Австрії» (Fey v. Austria), від 24 лютого 1993 року, Series А № 255, пп. 28 та 30, та «Веттштайн проти Швейцарії» (Wettstein v. Switzerland), заява № 33958/96, п. 42, ECHR 2000-ХІІ). У цьому відношенні навіть вигляд має певну важливість - іншими словами, «має не лише здійснюватися правосуддя - ще має бути видно, що воно здійснюється». Адже йдеться про довіру, яку в демократичному суспільстві суди повинні вселяти у громадськість. Судді зобов'язані викликати довіру в учасників судового розгляду, а тому будь який суддя, стосовно якого є підстави для підозри у недостатній неупередженості, повинен брати самовідвід або бути відведеним (див. рішення від 26 жовтня 1984 року у справі «Куббер проти Бельгії» (De Cubber v. Belgium), Series A, № 86; рішення від 09.11.2006 р. у справі «Білуга проти України).
Зазначені обставини свідчать про наявність прогалин в національному законодавстві стосовно процесуального врегулювання розгляду суддею справ про адміністративні правопорушення і, зокрема, врегулювання права на відвід (самовідвід) та порядку розгляду заяви про відвід (самовідвід) по справам про адміністративні правопорушення.
Проте діючі Кримінальний процесуальний кодекс України, Цивільний процесуальний кодекс України, Кодекс адміністративного судочинства України мають відповідні статті про відвід (самовідвід) судді, а тому, враховуючи необхідність своєчасного, всебічного, повного і об'єктивного з'ясування обставин справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, приходжу до висновку про необхідність, при розгляді даної заяви про самовідвід, застосувати аналогію права, а саме: ст. 40 ЦПК України.
Відповідно ст. 15 Кодексу суддівської етики, суддя заявляє про самовідвід від участі в розгляді справи у випадку неможливості ухвалення ним об'єктивного рішення у справі.
Як вбачається з п. 4 ч. 1 ст. 4 Порядку здійснення контролю за дотриманням законодавства щодо конфлікту інтересів в діяльності судів та інших представників судової системи та його врегулювання, затвердженого рішенням РСУ від 04.02.2016 року № 2, суб'єкт конфлікту інтересів зобов'язаний вживати заходів щодо самостійного врегулювання конфлікту інтересів (в тому числі Ї в процесуальному порядку) або звертатися до Ради за рішенням про врегулювання конфлікту інтересів.
На підставі викладеного, керуючисьст.ст. 8, 9 Конституції України, ст.ст. 36, 39, 40 ЦПК України, ст.ст. 23, 48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ст.ст. 245, 246 КУпАП, ст. 15 Кодексу суддівської етики, п. 1 ч. 1 ст. 4 Порядку здійснення контролю за дотриманням законодавства щодо конфлікту інтересів в діяльності судів та інших представників судової системи та його врегулювання, затвердженого рішенням РСУ від 04.02.2016 року № 2, ст. 15 Кодексу суддівської етики, суддя, -
постановив:
Заявити самовідвід у справі про адміністративне правопорушення № 526/977/18, провадження № 3/526/248/2018, відносно ОСОБА_1 за за ч. 1 ст. 130 КУпАП.
Повернути дану справу до канцелярії суду для повторного автоматизованого розподілу іншому судді, визначеному відповідно до вимог чинного законодавства.
Постанова оскарженню не підлягає.
Головуючий: С. А. Киричок