Харківський окружний адміністративний суд
61004, м. Харків, вул. Мар'їнська, 18-Б-3, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
Харків
05 червня 2018 р. № 820/2516/18
Харківський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Зоркіна Ю.В.,
за участі
секретаря судового засідання - Пройдак С.М.,
представника позивача - ОСОБА_1,
представника відповідача - ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_3 Салам (вул. Стартова,3, м. Харків, 61000) до Державної міграційної служби України (код ЄДРПОУ: 37508470, вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001), Головне Управління Державної міграційної служби України в Харківській області (код ЄДРПОУ: 37764460, вул. Римарська, 24, м. Харків, 61057) про скасування рішення та зобов'язання вчинити дії ,-
встановив:
Позивач звернувся до суду з зазначеним адміністративним позовом, у якому просить суд: скасувати рішення Державної міграційної служби України від 09.02.2017 року № 34-18; скасувати наказ Головного управління державної міграційної служби України в харківській області від 20.09.2017 року № 182; зобов'язати Головне управління ДМС України в Харківській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав в повному обсязі, в обґрунтування позову зазначив, що вказані рішення та наказ прийняті за умови нездійснення всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Представник відповідачів в судове засідання з'явився, проти задоволення позовних вимог заперечував, зазначив, що рішення ДМС України від 09.02.2017 року № 34-18 та наказ 182 від 20.09.2017 року ГУ ДМС України в Харківській області про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, винесено в межах діючого законодавства України та є правомірним, обґрунтованим та прийнятим на підставі повного та всебічного вивчення обставин, викладених заявником у заяві, та наявних у матеріалах справи.
Вислухавши пояснення представника позивача, представника відповідачів, дослідивши матеріали справи, суд встановив наступні обставини.
16.02.2017 року з метою навчання позивач прибув на територію України та відповідно до наказу Харківського економіко-правового університету від 20.02.2017 року № 15 його зараховано на підготовче відділення для іноземних громадян.
30.05.2017 року до ГУ ДМС України в Харківській області надійшло клопотання від Мостиського прикордонного загону Західного регіонального управління Прикордонної служби Україні від 16.05.2017 року № 27/-2970 щодо скасування посвідки на тимчасове проживання в України позивача, у зв'язку з тим, що останній, 15.05.2017 року, разом із громадянином ОСОБА_4, намагався незаконно перетнути державний кордон України з ОСОБА_5 поза пунктом пропуску через державний кордон України, чим грубо порушив порядок перебування на території України та був притягнутий до адміністративної відповідальності за ст. 204-1 ч. 2 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу.
Рішенням ГУ ДМС України в Харківській області від 07.06.2017 скасовано посвідку на тимчасове проживання в України. Копію вказаного рішення надано позивачу 13.06.2017 року для виїзду за межі території України.
31.08.2017 року позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яка прийнята відповідачем до розгляду.
20.09.2017 року відповідачем видано наказ № 182, яким відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з тих підстав, що заява є очевидно не обґрунтованою та не містить умов передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статі 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.
Позивач не погодившись з вказаним рішення оскаржив його до ДМС України. За результатами розгляду скарги рішенням від 09 лютого 2017 року № 34-18 відхилено скарги позивача на наказ ГУ ДМС України у Харківській області про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Перевіряючи оскаржувані рішення відповідача на відповідність положенням ч.2ст.2 КАС України, суд зазначає наступне.
Правовий статус біженця в Україні, порядок надання, втрати та позбавлення статусу біженця, встановлення державних гарантій захисту біженців здійснюється відповідно до Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Відповідно до положень п. 1 ч. 1 ст. 1, п. 13 ч. 1 ст. 1, п. 14 ч. 1 ст. 1 Закону України від 08.07.2011 р. №3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" законодавець визначає три категорії громадян: біженець, особа, яка потребує додаткового захисту, особа, яка потребує тимчасового захисту.
Так, п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України від 08.07.2011 р. № 3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Суд також відмічає, що відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України від 08.07.2011 р. №3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
При цьому згідно Позиції УВКБ ООН „Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців" від 16 грудня 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Отже, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Із долученої до матеріалів справи заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 31.08.2017 року позивачем, як підстави надання статусу біженця зазначено те, що він є сиротою, в нього немає родини та будь-кого, хто міг би піклуватися про нього, а також те, що він знаходиться у небезпеці у своїй країні, бо на нього полює таємна організація “Поро” (а.с. 43).
Проте, як вбачається з протоколів співбесіди позивачем не повідомлено фактів його переслідувань або загрози переслідувань з боку таємного товариства “Поро” після його переїзду з м. Бо до м. Фрітаун у грудні 2014 року, де від проживав до самого виїзду на навчання до України у 2017 році.
Суд також звертає увагу на те, що рішенням ГУДМС України в Харківській області від 07.06.2017 року скасовано посвідку на тимчасове проживання позивачеві (а.с.71-72). Вказане рішення надано позивачеві 13.06.2017 року та відповідно наказом по Харківському економіко-правовому університету від 14.06.2017 року № 56 його відраховано з підготовчого відділення для іноземних громадян за порушення міграційного законодавства. Про скасування посвідки на тимчасове проживання зроблена відмітка у паспорті позивача (а.с.73)
Відповідно до положень п.21 Порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідок на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою КМ України від 28.03.2012 року за № 251 позивач мав право оскаржити його. Доказів такого оскарження матеріали справи не містять, отже з урахуванням положень п.20 вказаного вище Порядку позивач був зобов'язаний залишити територію України.
Як встановлено із протоколу співбесіди 15.09.2017 року позивач познайомився з гр.. Танзанії, який запропонував йому виїхати разом з ним до Нігерії транзитним рейсом через Турецьку республіку. Однак під час перебування в аеропорту м.Стамбул вказаний гр.. Танзанії зник разом з його паспортом, квитком та іншими документами. Позивач звернувся до працівників аеропорту та у супроводі турецьких офіцерів був відправлений до України, але з України знову повернутий до Туреччини. Після повторного прибуття до України 31.08.2017 року позивач повідомив прикордонників про намір отримати захист в Україні.
Суд також звертає увагу на те, що з протоколу співбесіди вбачається, що на територію України позивач прибув 12.09.2017 р., а за захистом в Україні звернувся 31.08.2018 року. Тобто, суд зазначає, що із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту заявник звернувся із порушенням вимог статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», що відображає рівень побоювання заявника зазнати переслідувань чи серйозної шкоди.
Крім того, відповідно до Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» (редакція від 15 травня 2014 року): «значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в країну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення з вищезгаданою заявою може бути іншим.
Тобто, несвоєчасне звернення заявника за захистом в Україні, в т.ч. після скасування посвідки на тимчасове проживання, свідчить про відсутність у нього реальних побоювань зазнати переслідування на батьківщині.
Враховуючи викладене вище, суд приходить до висновку, що з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в країні його громадянської належності він не обґрунтував наявності підстав для оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а отже рішення відповідача є такими, що не підлягають скасуванню.
Оскільки вимога про зобов'язання відповідача прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є похідною від вимоги про скасування рішень, вона також є такою, що не підлягає задоволенню.
Відповідно до ст.ст. 7,9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.У відповідності до ч.2ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Враховуючи викладене вище, суд вважає адміністративний позов таким, що не підлягає задоволенню.
Судові витрати розподіляються в порядку, визначеному ст.139 КАС України
Керуючись ст.ст.6-9, ст.ст.72-77, 211, 241-243, 255, 295 КАС України, суд -
вирішив:
Адміністративний позов - залишити без задоволення.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 цього Кодексу.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення виготовлено 14 червня 2018 року.
Суддя Зоркіна Ю.В.