Справа № 148/817/16-ц
Провадження № 22-ц/772/1331/2018
Категорія: 20
Головуючий у суді 1-ї інстанції Карнаух А. П.
Доповідач:Сопрун В. В.
13 червня 2018 рокуСправа № 148/817/16-цм. Вінниця
Апеляційний суд Вінницької області в складі:
головуючого Сопруна В.В.,
суддів: Медяного В.М., Матківської М.В.,
за участю секретаря судового засідання: Сніжко О.А.,
за участю сторін: позивача ОСОБА_3 та її представника ОСОБА_4,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці цивільну справу №148/817/16-ц за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5, за участю третіх осіб приватного нотаріуса Тульчинського районного нотаріального округу Ковганич Алли Вікторівни, відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно Тульчинського районного управління юстиції про визнання недійсним договору,
за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Тульчинського районного суду Вінницької області від 18 липня 2016 року, яке ухвалене суддею Карнаухом А.П. в приміщенні Тульчинського районного суду Вінницької області о 14 год. 06 хв.,
В квітня 2016 року ОСОБА_3 звернулась у суд з зазначеним позовом, мотивуючи свої позовні вимоги тим, що вона у період з 23 листопада 2001 року по 05 серпня 2008 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_7. У шлюбі народився син ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1.
Під час перебування у шлюбі ОСОБА_7 придбав житловий будинок із господарськими спорудами АДРЕСА_1, що підтверджується договором купівлі-продажу від 31 жовтня 2003 року, посвідченим державним нотаріусом Тульчинської державної нотаріальної контори Мовчан В.І. Вказаний будинок був оформлений на ім'я ОСОБА_7
У зазначеному будинку подружжя не проживало, а лише здійснювало ремонт, вкладаючи у це кошти та спільно користуючись ним до початку 2013 року.
Після розірвання шлюбу спільно нажите майно, ні в добровільному, ні в судовому порядку не було поділено, так як за спільною згодою, подружжя користувалося ним разом.
Після розірвання шлюбу та до початку 2012 року ОСОБА_3 та ОСОБА_7 продовжували проживати разом.
До травня 2013 року позивач мала доступ до спільного будинку, продовжуючи ним користуватися. На початку травня 2013 року їхні взаємовідносини із ОСОБА_7 погіршилися і вони перестали спілкуватися.
ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_7 помер. Після його смерті відкрилась спадщина на майно, яке належало йому на праві власності. Єдиним спадкоємцем після його смерті став неповнолітній син позивача ОСОБА_3 та ОСОБА_7 - ОСОБА_8.
Позивач, яка є законним представником неповнолітнього сина, звернулася до нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину, у тому числі на ? частини житлового будинку із надвірними спорудами АДРЕСА_1. Проте у відповіді від 24 грудня 2015 року Тульчинська державна нотаріальна контора, за підписом завідуючої, повідомила, що видати свідоцтво про право на спадщину за законом на ім'я спадкоємця ОСОБА_8 після смерті батька ОСОБА_7 на зазначений житловий будинок, не має можливості у зв'язку з тим, що право власності на будинок погашено в реєстрі прав на нерухоме майно 16 травня 2013 року, який в подальшому був відчужений іншій особі.
Звернувшись до державного реєстратора та отримавши витяг з державного реєстру прав власності на нерухоме майно, позивач дізналася, що 22 травня 2013 року ОСОБА_7 продав ОСОБА_5 житловий будинок із господарськими будівлями АДРЕСА_1, що підтверджується договором купівлі-продажу, посвідченим приватним нотаріусом Тульчинського районного нотаріального округу Ковганич А.В. та зареєстрований у реєстрі за № 344.
Укладаючи договір купівлі-продажу будинку від 22 травня 2013 року без згоди на це позивача, ОСОБА_7 та ОСОБА_5 грубо порушили її право власності на частину у спільному майні подружжя.
Отже, позивач просила суд: визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_5, посвідчений 22 травня 2013 року приватним нотаріусом Тульчинського районного нотаріального округу Ковганич А.В.; визнати недійсним та скасувати рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_5 на житловий будинок АДРЕСА_1, номер запису про право власності 2472738 від 22 травня 2013 року, здійснене приватним нотаріусом Тульчинського районного нотаріального округу Ковганич А.В.
Рішенням Тульчинського районного суду Вінницької області від 18 липня 2016 року в задоволені позовних вимог відмовлено.
Не погодившись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, оскільки вважає, що рішення Тульчинського районного суду Вінницької області від 18 липня 2016 року є незаконним, необґрунтованим, таким яке не відповідає всім обставинам справи, ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, просила рішення скасувати, ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Справа розглядалась судами різних інстанцій.
Рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 29 серпня 2016 року, рішення Тульчинського районного суду Вінницької області від 18 липня 2016 року скасовано в частині та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку по вул. Інтернаціональній, 18 у м. Тульчин, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_5 від 22 травня 2013 року, посвідчений приватним нотаріусом Тульчинського районного нотаріального округу Ковганич А.В. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Постановою Верховного Суду від 18 квітня 2018 року, рішення Апеляційного суду Вінницької області від 29 серпня 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Відповідно до абз. 3 п. 3 розділу ХІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. Такі апеляційні суди у відповідних апеляційних округах мають бути утворені та розпочати здійснювати правосуддя не пізніше трьох років з дня набрання чинності цим Законом.
Згідно п.8 ч.1 розділу XIII «Перехідних положень» ЦПК України передбачено, що до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.
У зв'язку з цим справа підлягає розгляду Апеляційним судом Вінницької області.
Відповідно до ч.1 ст. 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.
Таким чином, при новому розгляді колегія суддів враховує вказівки, що містяться в постанові Верховного Суду від 18 квітня 2018 року.
Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, заслухавши осіб, які з'явилися в судове засідання, дослідивши матеріали справи, прийшла до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню за таких підстав.
Згідно ч.1-3, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Статтею 264 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам судове рішення відповідає.
Відмовляючи у задоволені позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що позивач, надаючи згоду на оформлення та реєстрацію за ОСОБА_7 договору купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1, укладений 31 жовтня 2003 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_10, ОСОБА_11, фактично визнала, що будинок з господарськими будівлями стане особистою власністю ОСОБА_7, а тому він як власник спірного майна розпорядився ним на власний розсуд, уклавши спірний договір купівлі-продажу з відповідачем ОСОБА_5
Згідно ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За правилами ч.3 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Судом встановлено, що згідно з копії паспорта, ОСОБА_3 з 04 жовтня 2007 року зареєстрована в АДРЕСА_2.
З 20 липня 2011 року перебуває у шлюбі з ОСОБА_12
З витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про шлюб щодо підтвердження дошлюбного прізвища, виданого 24 березня 2016 року, ОСОБА_3 23 листопада 2001 року зареєструвала шлюб із ОСОБА_7, який був розірваний 05 серпня 2008 року.
Згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_1, виданого повторно відділом ДРАЦС Тульчинського РУЮ 28 січня 2009 року ОСОБА_8 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Тульчині. Його батьками є ОСОБА_3 та ОСОБА_7
Із дубліката договору купівлі-продажу від 31 жовтня 2003 року, посвідченого державним нотаріусом Тульчинської державної нотаріальної контори Мовчан В.І., вбачається, що ОСОБА_10, ОСОБА_11 продали, а ОСОБА_7 придбав житловий будинок із господарськими спорудами в АДРЕСА_1 за 16000 грн.
Згідно свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2, виданого відділом ДРАЦС Тульчинського РУЮ 27 травня 2014 року, ОСОБА_7 помер ІНФОРМАЦІЯ_3 в м. Тульчині.
Із інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 04 лютого 2016 року вбачається, що ОСОБА_5 зареєстрував право власності на житловий будинок із господарськими спорудами в АДРЕСА_1 та земельну ділянку за цією ж адресою.
Згідно договору купівлі-продажу житлового будинку від 22 травня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Тульчинського районного нотаріального округу Ковганич А.В., ОСОБА_7 продав, а ОСОБА_5 купив житловий будинок із господарськими спорудами по АДРЕСА_1.
Із заяви ОСОБА_7 приватному нотаріусу Тульчинського районного нотаріального округу Ковганич А.В. від 22 травня 2013 року вбачається, що він вказує про відсутність шлюбних відносин на час придбання будинку по АДРЕСА_1.
За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.
Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.
За змістом статті 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, якщо не доведено протилежне.
За статтею 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.
За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом.
Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі.
Разом з тим, відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.
Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.
З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв'язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
Правові позиції Верховного Суду України, викладені у постановах від 22 лютого 2017 року у справі №6-17цс17 та постанові від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-1587цс16.
Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
Як вбачається з матеріалів справи, на час укладення оскаржуваного договору купівлі-продажу від 22 травня 2013 року, ОСОБА_3 не перебувала в шлюбі із ОСОБА_7 вже понад п'ять років, крім того, у липні 2011 року зареєструвала шлюб з іншим чоловіком, претензій до свого колишнього чоловіка ОСОБА_7 за його життя з приводу поділу спільного майна подружжя не пред'являла.
Зокрема, ОСОБА_5 набув право власності на житловий будинок на підставах, не заборонених законом, йому не було відомо, що частина спірного будинку належала позивачу, як колишній дружині ОСОБА_7, оскільки як зазначив відповідач при оформленні у нотаріуса договору купівлі-продажу будинку у паспорті ОСОБА_7 був відсутній запис про реєстрацію шлюбу, а шлюб з ОСОБА_3 було розірвано ще 05 серпня 2008 року, що підтверджується також витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про шлюб щодо підтвердження дошлюбного прізвища, виданого 24 березня 2016 року (т.1 а.с.9).
Крім того, з витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно, проведеного КП «Тульчинське МБТІ» 04 січня 2005 року, вбачається, що будинок по АДРЕСА_1 є приватною власністю ОСОБА_7, його частка у власності становить 1/1 (т.1 а.с.56), що також дає підстави вважати, що відповідач діяв добросовісно під час купівлі будинку, так як вказаний будинок був приватною власністю ОСОБА_7 і він був одноосібним власником.
Також, згідно державного акта про право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_3, виданого Тульчинською міською радою 26 травня 2006 року, на підставі рішення 33 сесії 4 скликання Тульчинської міської ради від 26 жовтня 2005 року ОСОБА_7 передана у власність земельна ділянка площею 0,0513 га в АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (т.1 а.с.59).
При цьому на час укладення спірного договору, малолітні та неповнолітні діти не були зареєстровані у будинку по АДРЕСА_1, Вінницької області, що підтверджується довідкою №8/14239 від 22 травня 2013 року Виконавчого комітету Тульчинської міської ради Вінницької області (т.1 а.с.60).
Отже, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції вірно відмовлено у задоволенні позовних вимог про визнання договору недійсним та скасування рішення про державну реєстрацію, а доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки позивачем суду не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_7 та ОСОБА_5 діяли недобросовісно, зокрема, що ОСОБА_5 знав про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя, а тому відповідач є добросовісним набувачем житлового будинку.
Як вбачається з електронного пояснення ОСОБА_5 надісланого на адресу апеляційного суду Вінницької області, ОСОБА_5 на момент оформлення договору купівлі-продажу у приватного нотаріуса Ковганич А.В. не знав, що придбаний ним будинок був спільним майном колишнього подружжя ОСОБА_7
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
За таких обставин доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про те, що оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або з порушенням норм процесуального права.
За змістом ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд,
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Рішення Тульчинського районного суду Вінницької області від 18 липня 2016 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів до Верховного Суду з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 13 червня 2018 року.
Головуючий: підпис Сопрун В.В.
Судді: підписи Медяний В.М.
Матківська М.В.
Згідно з оригіналом: Сопрун В.В.