08.06.2018 м. Ужгород Справа № 907/56/18
Господарський суд Закарпатської області у складі
головуючого судді Ушак І.Г.
при секретарі судового засідання Сінкіній Е.В.
розглянув у відкритому судовому засіданні справу
за позовом релігійної греко-католицької громади "Святого Архістратига Михаїла" с. Пацканьово Ужгородського району Закарпатської області (далі - позивач, релігійна греко-католицька громада)
до виконавчого комітету Пацканівської сільської ради Ужгородського району Закарпатської області" с. Пацканьово Ужгородського району (далі - відповідач-1, виконком),
та
до Пацканівської сільської ради Ужгородського району Закарпатської області (далі - відповідач-2, сільська рада)
за участю релігійної громади Української православної церкви Свято-Михайлівської церкви с. Пацканьово як третьої особи на стороні відповідачів, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору (далі - третя особа-1, релігійна православна громада)
та
Ужгородської районної державної адміністрації, м. Ужгород як третьої особи на стороні відповідачів, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору (далі - третя особа-2, Ужгородська РДА)
про визнання недійсним та скасування рішення виконавчого комітету сільської ради та скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно
за участі представників:
позивача - Січка В.В., адвокат;
відповідачів-1, 2 - Бонь Ю.В., сільський голова, Олійник Р.Б., представник за довіреністю;
третьої особи-1 - Мучичка В.В., голова громади, Ігнатенко С.С., представник за довіреністю;
третьої особи-2 - не з'явився
Позивач звернувся до суду з вимогами про визнання недійсним та скасування рішення виконавчого комітету Пацканівської сільської ради № 4 від 19.02.2004р. «Про надання дозволу на виготовлення інвентарної справи» (далі - оспорюване рішення), а також виданого Пацканівською сільською радою на підставі цього рішення свідоцтва про право власності на нерухоме майно - церкву розташовану в с. Пацканьово, № 169а - релігійній громаді Української православної церкви Свято-Михайлівської церкви с. Пацканьово - третій особі-1 у справі (далі - оспорюване свідоцтво).
Вважає, що з прийняттям зазначеного рішення вирішено питання надання у власність третьої особи-1 зазначеної культової споруди, чим порушено право позивача на почергове користування нею відповідно до розпорядження представника Президента України в Закарпатській області за № 40 від 10.02.1994р. «Про упорядкування обліку культових споруд та культового майна області» (далі - розпорядження № 40).
Посилається на те, що оспорюване рішення прийнято з перевищенням наданих повноважень, оскільки культова споруда не перебувала у комунальній власності, повноваженнями на розпорядження культовою спорудою наділена Ужгородська райдержадміністрація - третя особа-2 у справі - на балансі якої відповідно до розпорядження № 40 така знаходиться.
Представник позивача у ході судового розгляду наполягає на задоволенні позовних вимог, посилаючись також на архівні документи, згідно яких станом на 1908р. в с. Пацканьово була одна кам'яна церква Святого Михайла Архангела та налічувалося вірників греко-католиків - 1249, іудеїв - 153, вірників же інших віросповідань, в т. ч. православних, не було взагалі.
Відповідачі-1, 2 письмовим відзивом та їх представник у ході судового розгляду усними поясненнями заперечують проти позову, вважаючи його безпідставним та необґрунтованим.
Вважають, що оспорювані рішення та свідоцтво, які стосуються виключно третьої особи-1, ніяким чином не порушують прав позивача, оскільки церквою третя особа-1 користується з 1954р. відповідно до Умови укладеної громадянами с. Пацканьово та Мукачівською окррадою 10.02.54 про передачу культової споруди у безтермінове безкоштовне користування; з січня 1992р. - на підставі рішення виконкому Закарпатської обласної ради № 21 та виданого на його підставі свідоцтва про право особистої власності церкви від 12.03.92р. Посилаються як на преюдиційне рішення Закарпатського обласного суду у справі № 3-18/92 від 15.10.92р., яким скасовано рішення облвиконкому № 49 від 11.03.92 «Про культові споруди області» про передачу цієї культової споруди в користування греко-католицькій громаді.
Оспорюваним рішенням здійснено оформлення права власності православної громади, а не його надання як помилково, на їх думку, вважає позивач, на підставі зазначених вище документів - свідоцтва про право особистої власності церкви від 12.03.92р. та рішення Закарпатського обласного суду у справі № 3-18/92 від 15.10.92р.
Посилаються на те, що у 20.02.04р. - на наступний після прийняття оспорюваного рішення день - рішенням сільської ради «Про передачу будівлі колишньої сільської фари» було включено до об'єктів комунальної власності будову колишньої сільської фари, вирішено виготовити інвентарну справу на цю будову та передати у безоплатну власність греко-католицькій громаді для проведення богослужінь та задоволення молитовних потреб. У послідуючому позивачем - греко-католицькою громадою - оформлено право власності на цю будівлю та право користування земельною ділянкою.
За таких обставин, вважають було вирішено питання задоволення інтересів обидвох релігійних громад на території сільської ради.
Наполягають на застосуванні позовної давності до спірних відносин тривалістю у три роки, оскільки позивачеві було достовірно відомо про існування оспорюваного рішення з моменту його прийняття, і позивач не довів факту, що йому не могло бути відомо про порушення його права.
Третя особа-1 - релігійна громада православної церкви - письмовими поясненнями та усними поясненнями представників у ході судового розгляду заперечує проти позову з тих же підстав, що і відповідачі-1, 2.
Крім того, посилаючись на відсутність договору позивача з компетентними державними органами на користування спірною культовою будівлею, спростовують твердження позивача про наявність у нього права на почергове служіння у спірній будівлі, яке могло бути порушено з прийняттям оспорюваного рішення та на захист якого подано даний позов.
Вважають, що право позивача на користування спірною будівлею не могло виникнути на підставі розпорядження № 40, оскільки за його змістом питання передання цієї будівлі саме греко-католицькій громаді не вирішувалося. Цим розпорядженням було вказано про передачу культових споруд на баланс районних адміністрацій та про необхідність укладення договорів на користування культовими спорудами, однак, розпорядження в цій частині залишилося невиконаним - Ужгородська РДА не приймала на баланс спірну культову споруду та не є її балансоутримувачем. До того ж, станом на час прийняття розпорядження № 40 - 10.02.94 - культова споруда уже перебувала у власності православної громади на підставі свідоцтва про право власності від 12.03.92.
Приймаючи оспорюване рішення та видаючи оспорюване свідоцтво, позивачі діяли в межах наданої їм компетенції та у спосіб передбачений законом, реалізовуючи делеговані їм повноваження щодо оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна з видачею свідоцтва про право власності фізичним та юридичним особам на підставі документів, які підтверджують їх право власності на ці об'єкти.
Вважають, посилаючись на приписи ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, наявним право громади мирно володіти своїм майном, навіть якщо припустити, що оспорювані рішення та свідоцтво були прийняті відповідачами як органами публічної влади з певними порушеннями, оскільки громада, виходячи з правомірності рішень органів місцевого самоврядування, понад 14 років відкрито володіє та користується спірною будівлею на праві приватної власності, несе витрати на її утримання і на протязі цього часу до неї не було жодних зауважень з боку будь-яких суб'єктів, в т.ч., позивача.
Третя особа-2 - Ужгородська районна державна адміністрація - письмовими поясненнями та усними поясненнями представника у ході судового розгляду заперечує факт передачі спірної культової споруди на підставі розпорядження № 40 на баланс Ужгородської РДА.
Стверджує, що Ужгородська РДА не видавала розпорядчого акту щодо прийняття на баланс культової споруди та не підписувала акту приймання-передачі цього нерухомого майна, а саме по собі розпорядження № 40 не є підтвердженням передачі такого майна.
Відтак, вважає відсутніми у себе повноваження щодо визначення порядку користування культовою будівлею шляхом укладення з кожною релігійною громадою окремого договору за відсутності взаємної згоди релігійних громад щодо почергового користування культовою спорудою.
Вивчивши матеріали та всі обставини справи, оцінивши докази подані сторонами та іншими учасниками судового процесу, заслухавши пояснення учасників процесу, керуючись законом, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
При цьому суд виходив з наступного.
Спірні відносини сторін у даній справі виникли із прийняттям відповідачем-1 - виконавчим комітетом Пацканівської сільської ради - оспорюваного у даній справі рішення № 4 від 19.02.2004р. «Про надання дозволу на виготовлення інвентарної справи» - та видачі відповідачем-2 - Пацканівською сільською радою - на підставі зазначеного рішення свідоцтва про право власності релігійної православної громади на культову споруду.
Оспорюване рішення, як вбачається з його преамбули, прийнято за результатами розгляду заяви православної громади та враховуючи рішення судової колегії в цивільних справах Закарпатського обласного суду та свідоцтва про право особистої власності за № 21 від 21.01.1992р.
За текстом оспорюваного рішення відповідач-1 вирішив оформити право власності на будівлю церкви закріпленою за православною громадою у формі колективної власності (п. 1); Ужгородському районному БТІ виготовити свідоцтво на право власності і зареєструвати за православною громадою (п. 2).
30.04.04 відповідачем-2 - сільською радою - на підставі оспорюваного рішення релігійній православній громаді видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно - нежитлову будівлю, церкву в с. Пацканьово Ужгородського району Закарпатської області, буд. 169 «А».
Позивач - релігійна греко-католицька громада - оспорює та просить визнати недійсним дане рішення, вважаючи його незаконним та таким, що порушує його права на почергове користування зазначеною культовою будівлею нею відповідно до розпорядження № 40 - розпорядження представника Президента України в Закарпатській області за № 40 від 10.02.1994р. «Про упорядкування обліку культових споруд та культового майна області».
Суд, вирішуючи даний спір виходить з того, що підставами визнання судом акту недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, а обов'язковою умовою визнання акту недійсним є порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акту прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.
За приписами ч. 2 ст. 4 ГПК України, зокрема, юридичні особи, якою є позивач у даній справі, мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства передбачено приписами ст. 15 ЦК України.
Зі змісту наведених норм законодавства вбачається, що право особи на судовий захист виникає лише тоді, коли її право, свобода чи інтерес порушені, або невизнані, або оспорюються, тобто право на судовий захист пов'язане виключно з порушенням суб'єктивного права позивача і суд може захистити лише порушене право позивача. Інше суперечило би основному завданню цивільного та господарського судочинства - захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
При цьому, виходячи із принципу змагальності саме позивач повинен довести ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог, та факт порушення його суб'єктивного права відповідачем. Недоведеність фактів є підставою для відмови в позові за недоведеністю (необґрунтованістю) позовних вимог.
У даних спірних відносинах позивач звернувся до суду на захист свого права на почергове користування спірною культовою спорудою, вважаючи, що таке право йому надано розпорядженням № 40.
Як вбачається з тексту цього розпорядження - розпорядження представника Президента України в Закарпатській області за № 40 від 10.02.1994р. «Про упорядкування обліку культових споруд та культового майна області», - прийнято з метою впорядкування обліку культових споруд, які раніше прийнятими рішеннями відповідних державних органів передані у спільне користування православним та греко-католицьким релігійним громадам, а також інших культових споруд, що не є власністю або в особистому користуванні релігійних громад. Розпорядженням було вирішено:
- передати на баланс районних державних адміністрацій культові споруди на території області, зокрема, в с. Пацканьово (Михайлівську) Ужгородського району (п. 1);
- районні державні адміністрації, в тому числі Ужгородська РДА - третя особа-2 у даній справі - зобов'язані до 30.04.94 провести інвентаризацію культового майна, прийняти культові споруди згідно з описами; укласти з релігійними громадами згаданих населених пунктів окремі договори за їх взаємною згодою про порядок і черговість культовими спорудами; при відсутності згоди - порядок користування культовою будівлею районним державним адміністраціям визначати шляхом укладення з кожною громадою окремого договору.
Наведене відповідає приписам ч. 3 ст. 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» в редакції станом на час прийняття розпорядження № 40, про те, що культова будівля і майно, що є державною власністю, можуть передаватися у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою; за відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору.
Разом з тим, позивачем не доведено, що розпорядження № 40 щодо спірної культової споруди було реалізоване - передане на баланс Ужгородської РДА, передане у почергове користування православній та греко-католицькій релігійним громадам с. Пацканьово за їх взаємною згодою або ж укладено з кожною громадою, зокрема, греко-католицькою, окремий договір.
Більш того, і позивачем і всіма учасниками процесу у ході судового розгляду справи визнається, що зазначене розпорядження № 40 не було реалізоване.
Крім того, суд приймає до уваги, що станом на час прийняття розпорядження № 40, спірна культова будівля не була державною власністю, оскільки на підставі свідоцтва про право особистої власності виданого 12.03.92 виконавчим комітетом Ужгородської районної ради Закарпатської області відповідно до рішення Закарпатського облвиконкому № 21 від 21.01.92 «Про культові споруди» в цілому перебувала у власності православної релігійної громади с. Пацканьово.
За таких обставин спірна культова споруда як така, що перебувала у власності православної релігійної громади, та виходячи з преамбули розпорядження № 40, не могла бути предметом передачі на баланс Ужгородської РДА та предметом укладення Ужгородською РДА договорів щодо користування нею з іншими громадами, зокрема, греко-католицькою.
Таким чином, позивачем не доведено наявність його права на почергове користування спірною культовою спорудою, порушенням якого з прийняттям відповідачами оспорюваних рішення та свідоцтва позивач обґрунтовує право звернення до суду з даним позовом. Відтак, вимоги позивача не підлягають задоволенню за недоведеністю підстав позову - позивач не довів наявності свого суб'єктивного права - права на почергове користування спірною культовою спорудою, - на захист якого подано позов.
Крім того, у ході судового розгляду справи не встановлено невідповідності оспорюваного акту - рішення виконкому Пацканівської сільської ради № 4 від 19.02.2004р. «Про надання дозволу на виготовлення інвентарної справи» - вимогам чинного законодавства та визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, що могло би слугувати підставою визнання судом недійсним цього акту та виданого на його підставі оспорюваного свідоцтва.
Так, суд з огляду на предмет оспорюваного рішення згідно його тексту, констатує, що відповідачем-1 з прийняттям цього рішення вирішено питання не надання у власність православній релігійній громаді культової споруди, як помилково вважає позивач, а оформлення раніше наданого на підставі іншого документу - свідоцтва про право особистої власності - права власності.
Наведене відповідає віднесеним до відання виконавчих органів, зокрема, сільських рад, яким є відповідач-1, делегованих повноважень в галузі житлово-комунального господарства щодо обліку нежилих приміщень на відповідній території незалежно від форм власності; обліку та реєстрації відповідно до закону об'єктів нерухомого майна незалежно від форм власності (підп.п. 9, 10 п. «б» ст. 30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).
Видача відповідачем-2 - Пацканівською сільською радою - релігійній православній громаді оспорюваного свідоцтва про право власності на нерухоме майно - нежитлову будівлю, церкву в с. Пацканьово Ужгородського району Закарпатської області, буд. 169 «А» - здійснена у відповідності до Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно (затвердж. наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 р. N 7/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 18 лютого 2002 р. за N 157/6445), п. 6.1 якого встановлено, що оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна провадиться з видачею свідоцтва про право власності, зокрема, органами місцевого самоврядування, яким є відповідач-2, фізичним та юридичним особам на підставі документів, установлених законодавством, які підтверджують їх право власності на об'єкти нерухомого майна.
Таким чином, у ході судового розгляду справи встановлено, що оспорювані рішення та свідоцтво прийняті відповідачами відповідно до закону та у межах наданої їм компетенції, стосуються виключно прав православної релігійної громади с. Пацканьово та не порушують прав інших осіб, зокрема, позивача у справі, відтак відсутні підстави для визнання їх недійсними та скасування.
При цьому, до спірних відносин не підлягає застосуванню позовна давність за клопотанням відповідачів, оскільки така відповідно до приписів ст. 261 ЦК України застосовується лише за наявності порушення права позивача, чого не встановлено у даній справі.
Судові витрати за розгляд справи відповідно до приписів ст. 129 ГПК України належить віднести на позивача позивача.
Керуючись ст.ст. 73-79, 86, 129, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України,
1. У позові відмовити повністю.
2. Судові витрати сплачені за подання позову покласти на позивача
Відповідно до приписів ст. 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції в порядку та строки, встановлені статтями 254-257 Господарського процесуального кодексу України.
Суддя Ушак І.Г.