Справа № 698/762/17
Провадження № 2/698/64/18
01 червня 2018 р.Катеринопільський районний суд Черкаської області в складі:
головуючого судді Баранова О.І.,
за участю секретаря Триліс Я.О.,
позивача ОСОБА_1,
представника відповідача ОСОБА_2 ОСОБА_3,
розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду у селищі Катеринопіль цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_4 про визнання права на частку у праві спільної сумісної власності подружжя, -
Позивач ОСОБА_1 звернулася з вказаним вище позовом в обґрунтування якого зазначила, що з 29.05.1985 року по 05.03.1997 року вона перебувала у шлюбі з ОСОБА_5. За час шлюбу подружжям було спільно надбане майно, зокрема трьохкімнатна квартира АДРЕСА_1 та житловий будинок по вул. Енгельса, 35 у селищі Катеринопіль Черкаської області. Після розірвання шлюбу 05.03.1997 року сторони в судовому порядку провели поділ спільного майна подружжя. При цьому згідно рішення суду від 13.03.2000 року ОСОБА_1 залишилася трьохкімнатна квартира АДРЕСА_2, а ОСОБА_6 житловий будинок по вул. Енгельса, 35. Позивач стверджує, що рішення суду від 13.03.2000 року було незаконним, оскільки порушувало права її малолітнього сина ОСОБА_4, але вона не оскаржувала його і погодилася на вказаний вище розподіл майна через психологічний вплив на неї ОСОБА_5, який погрожував завдати собі шкоди, якщо вона не залишить йому будинок. Також позивач стверджує після розірвання шлюбу тривалий час була у дружніх відносинах з ОСОБА_5, підтримувала останнього, який опинився у складних життєвих обставинах та між ними було досягнуто усної згоди проте, що житловий будинок по вул. Енгельса, 35 залишатиметься спільною сумісною власністю подружжя в якій позивачу належатиме ? частка, що згодом перейде до сина позивача ОСОБА_4. На підтвердження вказаних обставин позивач посилається на те, що ОСОБА_5 не отримував рішення суду, не зареєстрував за собою право власності на житловий будинок у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а отже, такими діями, незважаючи на поділ майна згідно судового рішення, визнав право позивача на ? частку житлового будинку. 02.09.2016 року ОСОБА_5 помер Крім того, позивач вважає, що складений ОСОБА_5 заповіт згідно якого останній заповів усе належне йому майно відповідачу ОСОБА_2, не стосується ? частини житлового будинку, оскільки спадкодавець розпорядився лише тим майном, яке належало йому на праві особистої власності, в той час як спірний будинок є спільною власністю подружжя. Додатково позивач зазначила, що згідно рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 30.03.2011 року у справі № 22ц/2390/2458 за несплату валютного кредиту звернено стягнення на належну їй, єдину квартиру № 2 по вул.. Нижня Горова, у м. Черкаси.
Відповідач ОСОБА_4 надав суду відзив згідно якого повідомив про визнання позову у повному обсязі, з наведених позивачем підстав. Просить суд розглянути справу за його відсутності. Зокрема ОСОБА_4 вважає, що спірний будинок є спільною сумісною власністю його батьків, а рішення суду про розподіл майна подружжя від 13.03.2000 року було ухвалене на основі усної угоди батьків, спрямованої на обмеження його інтересів, як особи, що на час ухвалення рішення була малолітньою. Отже, на думку ОСОБА_4 право особистої приватної власності ОСОБА_5 на спірний будинок визнано судом неправомірно. Крім того, вважає, що усвідомлюючи порушення його прав, як малолітньої дитини, ОСОБА_5 свідомо не набув права власності на спірний будинок згідно рішення суду, оскільки не зареєстрував його у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, чим добровільно поновив порушені, зазначеним рішенням права дитини. Також відповідач стверджує, що спірний будинок був у його користуванні до смерті батька та вибув із користування внаслідок протиправної заборони з боку відповідача ОСОБА_2, який заволодів будинком згідно заповіту батька. Відповідач вважає, що складений батьком заповіт не стосується спірного будинку, оскільки заповіт складено лише щодо майна, яке належало спадкодавцю. На підставі викладеного зазначив, що має пряму заінтересованість у позитивному вирішенні спору на користь позивача, тому визнає позовні вимоги.
Відповідач ОСОБА_2 надав суду відзив згідно якого повідомив про заперечення позову у повному обсязі. Зокрема, зазначив, що згідно рішення суду від 13.03.2000 року було проведено розподіл спільного майна ОСОБА_1 та ОСОБА_5. При цьому останній ніколи не вважав спірне будинок спільною власністю і розпорядився ним як особистою власністю, склавши заповідальне розпорядження на користь ОСОБА_2. Вважає надуманим та необґрунтованими доводи позивача щодо оцінки правових наслідків, не вчинення ОСОБА_5 дій з реєстрації спірного будинку згідно вимог Закону України «Державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». На підставі викладеного просить суд відмовити позивачу у позові.
В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 підтримала позовні вимоги у повному обсязі. Зокрема, обґрунтування заявлених вимог, крім наведеного у позові, на підтвердження фактичного поновлення сімейних стосунків зазначила, що після розірвання шлюбу та поділу спільного майна, продала належну їй квартиру АДРЕСА_3, а половину виручених коштів повернула ОСОБА_6. При цьому останній, виконуючи свою частину усної домовленості повідомив їй, що вчинить заповідальні розпорядження на належний йому будинок на користь двох синів ОСОБА_2 та ОСОБА_4. Також пояснила, що за наявними в неї відомостями ОСОБА_5 не отримував копію судового рішення про поділ майна подружжя, що на думку позивача, у сукупності з не проведенням державної реєстрації, свідчить про відсутність у останнього наміру визнавати житловий будинок особистою власністю, отже він є спільною сумісною власністю подружжя. На запитання представника відповідача пояснила, що має вищу юридичну освіту та їй було відомо про необхідність нотаріального оформлення заповідального розпорядження, однак вона не наполягала на складенні останнього, щоб не травмувати колишнього чоловіка. Також на запитання представника відповідача пояснила, що була ініціатором як розірвання шлюбу, так і поділу майна. При цьому пояснила, що саме нею визначався спосіб поділу спільного майна подружжя. Пояснила, що у період з 2012 по 2016 рік двічі бачилася з ОСОБА_5. Була обізнана про онкозахворювання останнього, але не могла надавати йому допомогу, оскільки сама перебувала у скрутному матеріальному становищі. Додатково зазначила, що у провадженні Катеринопільського районного суду перебуває справа за її позовом до ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним.
В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_2, ОСОБА_3 підтримав, викладені у відзиві на позов заперечення ОСОБА_2 у повному обсязі вважає позовні вимоги незаконними та необґрунтованими. В обґрунтування власної позиції, зокрема зазначив, що позивач була ініціатором розірвання шлюбу і поділу майна з ОСОБА_5. При цьому саме позивачем визначався спосіб поділу спільного майна подружжя і обиралося майно, яке залишиться сторонам. Судове рішення від 13.03.2000 року згідно якого за ОСОБА_5 в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя було визнано право власності на житловий будинок, набрало законної сили і є обов'язковим для виконання. При цьому представник зауважив, що житловий будинок був первісно зареєстрований за ОСОБА_5 за правилами, що діяли на час придбання будинку та проведення поділу майна і до введення в дію Закону України «Державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», отже не потребував реєстрації за правилами вказаного закону. Крім того, зазначив, що визнання відповідачем ОСОБА_4 позовних вимог є незаконним, оскільки останній не має жодних прав щодо спірного майна та з цього приводу заявив клопотання про визнання останнього неналежним відповідачем.
Відповідно до ч.ч. 1,2. ст. 51 ЦПК України суд залишає без розгляду клопотання представника відповідача ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання ОСОБА_4 неналежним відповідачем, оскільки право звернення з вказаним клопотанням належить лише позивачу.
В судовому засіданні встановлені наступні обставини та відповідні ним правовідносини.
З договору купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями, посвідченого державним нотаріусом за реєстровим № 1904 вбачається, що 06.09.1995 року ОСОБА_7 продала, а ОСОБА_5 купив житловий будинок з надвірними будівлями загальною житловою площею 61,5 кв. м. по вул. Енгельса, 35, у селищі Катеринопіль, Черкаської області. Також вбачається, що вказаний вище житловий будинок зареєстровано у Черкаському бюро технічної інвентаризації за ОСОБА_5 06.09.1995 року за № 1379.(а.с.9-10)
З свідоцтва про розірвання шлюбу серії І-СР № 017251 вбачається, що 05.03.1997 року розірвано шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_1, про що відділом реєстрації актів громадянського стану Катеринопільської РДА Черкаської області складено актовий запис за № 29.(а.с.7)
З рішення Катеринопільського районного суду Черкаської області у справі № 2-194 від 13.03.2000 року, яке набрало законної сили 24.03.2000 року вбачається, що судом задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про поділ спільного майна подружжя. При цьому за спільною згодою, відповідно до запропонованого позивачем порядку поділу з урахуванням проживання з позивачем малолітньої дитини, за визначеною останньою рівноцінною вартістю майна, за ОСОБА_1 визнано право власності на трьохкімнатну квартира АДРЕСА_4, а за ОСОБА_5 визнано право власності на житловий будинок по вул. Енгельса, 35, у селищі Катеринопіль, Черкаської області.
З заповіту, складеного 09.08.2016 року ОСОБА_5 та посвідченого державним нотаріусом Катеринопільської ДНК вбачається, що ОСОБА_5 заповів усе належне йому ОСОБА_2.(а.с.85)
З свідоцтва про смерть серії І-СР № 287054 вбачається, що ОСОБА_5 помер 02.09.2016 року у м. Звенигородка, Черкаської області.(а.с.5)
З відповіді державного нотаріуса від 03.10.2017 року № 1073/01-16 вбачається, що Катеринопільською державною нотаріальною конторою за заявою ОСОБА_2 про прийняття спадщини заведено спадкову справу щодо спадкового майна ОСОБА_5, який помер 02.09.2016 року. Також вбачається, що 08.11.2016 року у вказаній спадковій справі надійшла заява про прийняття спадщини від ОСОБА_4.(а.с.84)
Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
Відповідно до ст. 129-1 Конституції України судове рішення є обов'язковим до виконання.
Відповідно до пунктів 1,4 Інструкції про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженої заступником Міністра комунального господарства Української РСР 31.01.1966 року, яка втратила чинність на підставі наказу Держжитлокомунгоспу від 13 грудня 1995 року № 56, реєстрацію будинків з обслуговуючими їх будівлями і спорудами та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР провадять бюро технічної інвентаризації виконкомів місцевих Рад депутатів трудящих; реєстрації підлягають всі будинки і домоволодіння в межах міст і селищ міського типу УРСР, що належать місцевим Радам депутатів трудящих, державним, кооперативним і громадським установам, підприємствам і організаціям, а також ті будинки і домоволодіння, які належать громадянам на праві особистої власності.
Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 року № 1545-XII «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР встановлено, що до прийняття відповідних актів законодавства України на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України.
Відповідно до ч. 3 ст. 3 Закону України «Державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов, зокрема: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації.
Відповідно до ч. 4 ст. 3 Закону України «Державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» будь-які дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, можуть вчинятися, якщо речові права на таке майно зареєстровані згідно із вимогами цього Закону, крім випадків, коли речові права на нерухоме майно, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними згідно з частиною третьою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 28 цього Закону.
Відповідно до ч. 1. ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Відповідно до ч.ч. 1,2 ст.1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265цього Кодексу.
Відповідно до ч. 5. 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
Відповідно до ст. 77. Кодексу про шлюб та сім'ю України, який діяв на час поділу спільного майна подружжя ОСОБА_4 за життя батьків діти не мають права на їх майно, так само як і батьки не мають права на майно дітей.
Таким чином з наведеного вище, вбачається, що спір з приводу поділу спільного сумісного майна подружжя ОСОБА_4 було вирішено судовим рішенням, яке набрало законної сили і згідно якого в порядку, визначеному законом ОСОБА_5набув права приватної власності на спірний житловий будинок. Отже, твердження позивача про наявність в неї права на частку у вказаному будинку, якспільній сумісній власності подружжя, а також про те, що, складене ОСОБА_5 заповідальне розпорядження не стосується спірного житлового будинку є необґрунтованими.
При цьому суд визнає, що державна реєстрація спірного житлового будинку була проведена у відповідності з чинним, на час укладення договору купівлі продажу будинку від 06.09.1995 року, підзаконним нормативним актом - Інструкцією про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затверджена заступником Міністра комунального господарства Української РСР 31 січня 1966 року, яка втратила чинність на підставі наказу Держжитлокомунгоспу від 13 грудня 1995 року № 56.
Зазначений нормативний акт передбачав державну реєстрацію будівель, споруд, проте виникнення права власності на будинки, споруди не залежало від державної реєстрації до часу набрання чинності Цивільним Кодексом України та Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
Отже, у разі відсутності державної реєстрації права власності на нерухоме майно, створене та оформлене в передбаченому законом порядку до набрання чинності Законом України від 1 липня 2004 року "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", з часу прийняття спадщини відповідач ОСОБА_2 як спадкоємець за заповітом, який прийняв спадщину, має право на оформлення спадкових прав на належний йому в порядку спадкування будинок, шляхом звернення до нотаріальної контори за видачею свідоцтва про право на спадщину.
Також з аналізу правових норм, визначених ст. 77. Кодексу про шлюб та сім'ю України та ч.ч. 1,2 ст.1223 ЦК України, з урахуванням факту прийняття спадщини спадкоємцем за заповітом ОСОБА_2, відсутності відомостей про визнання заповіту недійсним вбачається, що на час поділу майна подружжя відповідач ОСОБА_4 не мав, і в порядку спадкування не набув жодних прав щодо спірного будинку, отже, визнання останнім позову є незаконним і не має правового значення. Тому суд не приймає такого визнання. Також є необґрунтованими твердження вказаного відповідача про порушення його прав як малолітньої особи, яке відбулося внаслідок нерівного поділу спільного сумісного майна його батьків, оскільки такі твердження спростовуються дослідженими судом доказами.
Оцінивши, за своїм внутрішнім переконанням, досліджені у судовому засіданні докази, врахувавши належність, допустимість та достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок досліджених доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку про необґрунтованість позовних вимог та відсутність законних підстав для їх задоволення, оскільки позивачем, не доведено наявність в нього права чи законного інтересу щодо спірного майна, і відповідно порушення вказаного права, чи інтересу відповідачем ОСОБА_2. Отже, відсутні правові підстави для надання позивачу судового захисту.
На підставі наведеного, керуючись ст.ст.4,12,263-265,352,354 ЦПК України, суд,-
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_4 про визнання права на частку у праві спільної сумісної власності подружжя - відмовити.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Апеляційного суду Черкаської області. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Головуючий Баранов О.І.