м. Вінниця
01 червня 2018 р. Справа № 802/922/18-а
Вінницький окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді: Воробйової Інни Анатоліївни,
за участю:
секретаря судового засідання: Перевертака В.В.
позивача: ОСОБА_1
у відсутність відповідача
розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального провадження адміністративну справу
за позовом: ОСОБА_2
до: Департаменту ДВС Мін'юсту України
про: скасування повідомлення, визнання протиправною відмови, визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії
До Вінницького окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1, позивач) з позовом до Департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі -ДВС Мін'юсту України, Департамент, відповідач) про:
- скасування повідомлення від 31.01.2018 р. про повернення дублікату виконавчого листа №802/2272/16-а та визнання протиправною і скасування відмови у прийнятті до виконання ;
- визнання неправомірною бездіяльності посадових осіб відповідача у відсутності контролю за законністю, повнотою і своєчасністю дій державного виконавця при виконанні рішення суду;
- зобов'язання прийняти виконавчий документ і виконати його, згідно Закону України “Про виконавче провадження” та надати суду звіт протягом одного місяця з дня прийняття судового рішення;
- стягнення 100 000 грн. моральної шкоди.
На обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивачем направлено заяву із дублікатом виконавчого листа про відкриття виконавчого провадження та копію пенсійного посвідчення. Однак, державним виконавцем виконавчий лист повернуто без виконання, з підстав того, що не засвідчено копію пенсійного посвідчення, про що винесено спірне повідомлення. Однак, на думку позивача, така відмова у прийнятті виконавчого документа є упереджена, оскільки виконавець міг самостійно перевірити статус інваліда 2 -ої групи. Також позивачем зазначено, що керівник органу ДВС не здійснює належного контролю за діями виконавця, відтак, його бездіяльність є протиправною.
Окремо, позивачем вказано, що внаслідок неправомірних дій відповідача йому завдано моральної шкоди, яку визначає у розмірі 100 000 грн.
23.03.2018 р. відкрито провадження у справі та призначено справу до судового розгляду на 20.04.2018 р.
20.04.2018 р. протокольною ухвалою судове засідання відкладено на 15.05.2018 р. з метою надання додаткових доказів.
15.05.2018 р. судом прийнято рішення про поновлення строків звернення до суду та відмовлено в задоволенні клопотання представника відповідача щодо залишення позову без розгляду. Також, протокольною ухвалою від 15.05.2018 р. закрито підготовче провадження і призначено справу до судового розгляду на 01.06.2018 р.
1ю06ю2016 р. в судовому засіданні позивач позов підтримав та просив його задовольнити, посилаючись на обставини, викладені у позовній заяві.
Представник відповідача в судове засідання не з'явився, хоча про дату і час місце судового розгляду повідомлений належним чином, відтак, протокольною ухвалою суду від 01.06.2018 р. прийнято рішення про розгляд справи за відсутності останнього.
Разом з тим, представником відповідача подано відзив (вх. №15032 від 17.04.2018 р.), яким просив відмовити в задоволенні позову. Зокрема зазначив, що позивачем не подано окремої заяви про відкриття виконавчого провадження з виконання виконавчого листа №802/2272/16-а, відтак, органом ДВС правомірно повернуто виконавчий документ. Окремо вказав, що ксерокопія пенсійного посвідчення, наданого в підтвердження звільнення від сплати авансового внеску не посвідчено належним чином. Також, представником зазначено, про безпідставність посилань позивача на рішення Європейського суду з прав людини у справі “Бурмич та інші проти України”.
Заслухавши пояснення та доводи позивача, дослідивши матеріали справи у їх сукупності, суд встановив наступне.
20 січня 2018 р. ОСОБА_1 направлено заяву на адресу відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС, в якій просив:
1) поновити виконавче провадження №50963031 з виконання виконавчого листа №802/3745/15 -а;
2) поновити виконавче провадження №44360795 з виконання рішення ЄСПЛ від 17.07.2014 р.;
3) відкрити виконавче провадження з виконання виконавчого листа №802/2272/16-а.
До даної заяви, додано наступні документи: копію пенсійного посвідчення №1790232836; дублікат виконавчого листа №802/2272 /16-а, виданий Вінницьким апеляційним адміністративним судом; копію рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 11.01.2017 р. у справі №127/25888/16-ц; копію ухвали Господарського суду м. Києва від 13.07.2017 р. у справі №46/436-б.
За наслідком розгляду даної заяви, старшим державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби винесено повідомлення №55673843/20.1/12 від 31.01.2018 р. про повернення виконавчого документу стягувачу без прийняття до виконання. Зокрема, у даному повідомленні вказано, що виконавець розпочинає примусове виконання рішення за заявою стягувача, при цьому, на кожен поданий на примусове виконання виконавчий документ подається окрема заява про примусове виконання рішення. Разом з тим, стягувач у поданій заяві надає доручення щодо виконання різних виконавчих листів №802 /3745/15-а, №802/2272/16-а, №802/292/17-а,802/3745/15-а, №127/7801/16-ц. Відтак для прийняття рішення про відкриття виконавчого провадження за виконавчим листом №802/2272 /16-а, виданим Вінницьким апеляційним адміністративним судом, необхідно подати окрему заяву. Також вказано, що позивачем не завірено копію пенсійного посвідчення належним чином.
Не погоджуючись із таким повідомленням, вважаючи його неправомірним, позивач звернувся до суду із цим позовом.
Оцінюючи позовні вимоги в частині оскарження повідомлення та в цьому контексті доводи сторони відповідача щодо необхідності подання стягувачем окремої заяви на кожен виконавчий лист, суд керується та виходить з наступного.
Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку визначає Закон України “Про виконавче провадження” (далі - Закон № 1404-19).
Так, відповідно до пункту 1 частини першої статті 26 Закону № 1404-19 , виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону за заявою стягувача про примусове виконання рішення.
Згідно частини другої статті 26 Закону № 1404-19, до заяви про примусове виконання рішення стягувач додає квитанцію про сплату авансового внеску в розмірі 2 відсотків суми, що підлягає стягненню, але не більше 10 мінімальних розмірів заробітної плати, а за рішенням немайнового характеру та рішень про забезпечення позову - у розмірі одного мінімального розміру заробітної плати з боржника - фізичної особи та в розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - юридичної особи.
Від сплати авансового внеску звільняються стягувачі за рішеннями про:
стягнення заробітної плати, поновлення на роботі та за іншими вимогами, що випливають із трудових правовідносин;
обчислення, призначення, перерахунок, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг;
відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також смертю фізичної особи;
стягнення аліментів;
відшкодування майнової та/або моральної шкоди, завданої внаслідок вчинення кримінального правопорушення.
Від сплати авансового внеску також звільняються державні органи, інваліди війни, інваліди I та II груп, законні представники дітей-інвалідів і недієздатних інвалідів I та II груп, громадяни, віднесені до категорій 1 та 2 осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, у разі їх звернення до органів державної виконавчої служби.
У разі виконання рішення Європейського суду з прав людини авансовий внесок не сплачується.
Окремі питання організації виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) (далі - рішення), що відповідно до Закону підлягають примусовому виконанню, регламентуються Інструкцією з організації примусового виконання рішень, яка затверджена наказом Міністерства юстиції України 02.04.2012 р. № 512/5 (далі- Інструкція №512/5).
Із положень пункту 3.4 Інструкції №512/5 випливає, що заява про відкриття виконавчого провадження подається до органу ДВС у письмовій формі разом із оригіналом (дублікатом) виконавчого документа.
До заяви про відкриття виконавчого провадження, яка подається представником стягувача, додається документ, що підтверджує його повноваження.
На кожен поданий на примусове виконання виконавчий документ стягувачем подається окрема заява про відкриття виконавчого провадження.
Із аналізу вище процитованих норм видно, що на кожен поданий на примусове виконання виконавчий документ подається окрема заява про відкриття виконавчого провадження.
В свою чергу, відповідно до пункту 6 частини четвертої статті 4 Закону № 1404-19, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред'явлення, якщо виконавчий документ не відповідає вимогам, передбаченим цією статтею, або якщо стягувач не подав заяву про примусове виконання рішення відповідно до статті 26 цього Закону.
Так, оцінюючи спірне повідомлення в частині повернення виконавчого документу з підстав не подання окремої заяви про відкриття виконавчого провадження, суд вказує на наступне.
Як зазначалось вище, на кожен поданий на примусове виконання виконавчий документ стягувачем подається окрема заява про відкриття виконавчого провадження.
Натомість, як видно із заяви від 20.01.18 р., поданої на адресу відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС, ОСОБА_1 просив:
1) поновити виконавче провадження №50963031 з виконання виконавчого листа №802/3745/15 -а;
2) поновити виконавче провадження №44360795 з виконання рішення ЄСПЛ від 17.07.2014 р.;
3) відкрити виконавче провадження з виконання виконавчого листа №802/2272/16-а.
4) сплатити залишок суми боргу повновго розрахунку, на підставі визнаної остаточної суми відзивом ДАК Укрресурси і затвердженої господарським судом м. Києва, встановивши остаток суми для виплати (за мінусом вже виплачених 1900147 грн.) і завершення виконання рішень ЄСПЛ від 17.07.14 р.
Тобто, у заяві поданій позивачем до відповідача, ставиться питання щодо примусового виконання декількох виконавчих документів. Відтак, суд погоджується із позицією відповідача щодо не прийняття до виконання виконавчого листа №802/2272/16-а з підстав не подання окремої заяви про відкриття виконавчого провадження та, відповідно, доходить висновку, що суб'єктом владних повноважень правомірно повернуто такий (виконавчий лист) з цих мотивів.
Аналізуючи спірне повідомлення в частині позиції сторони відповідача щодо не завірення належним чином копії пенсійного посвідчення, суд вказує увагу на наступне.
Як зазначалось вище, законодавець визначив, що авансовий внесок не сплачується у разі виконання рішення Європейського суду з прав людини.
Як видно із виконавчого листа №802/2272/16-а, ним зобов'язано урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини здійснити координацію виконання рішення Європейського суду з прав людини від 17.07.2014 р.
У справі №802/3745/15-а, по якій позивач у заяві просить поновити виконавче провадження, також предметом оскарження була бездіяльність суб'єктів владних повноважень щодо невиконання рішення ЄС.
Виконавче провадження № 44360795, позивач просив поновити, і як видно зі змісту заяви, знову ж таки на виконання рішення ЄСПЛ від 17.07.14 р.
Отже, з урахуванням наведених вище норм, достатньою підставою для звільнення від сплати авансового внеску є виконання рішення Європейського суду.
А тому, не надання позивачем засвідченої копії пенсійного посвідчення, в якості додаткового обґрунтування звільнення від сплати авансового внеску, не може бути підставою для не прийняття виконавчого документу за умови, що відсутні інші підстави для цього.
В досліджуваному випадку, на думку суду, достатньою підставою для формування оскаржуваного повідомлення є недотримання позивачем вимог статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» щодо необхідності подання окремої заяви на кожен поданий на примусове виконання виконавчий документ.
За наведених обставин та враховуючи, що позивачем, при звернені з заявою від 20.01.18 р., не дотримано положення частини першої статті 26 Закону № 1404-19, підстави для визнання незаконним та скасування оскаржуваного повідомлення, - відсутні.
Оцінюючи позовні вимоги в частині визнання протиправною бездіяльності посадових осіб у відсутності контролю за законністю та своєчасністю дій державної виконавця, суд вказує на наступне.
Відповідно частини четвертої статті 74 Закону № 1404-19, начальник відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, при здійсненні контролю за рішеннями, діями державного виконавця під час виконання рішень має право у разі, якщо вони суперечать вимогам закону, своєю постановою скасувати постанову або інший процесуальний документ (або їх частину), винесені у виконавчому провадженні державним виконавцем, зобов'язати державного виконавця провести виконавчі дії в порядку, встановленому цим Законом.
Отже, як видно із даної норми, при здійсненні контролю за рішеннями, діями державного виконавця, начальник має право своєю постановою або скасувати таке (рішення) або зобов'язати вчинити дії за наявності на те правових підстав.
Проте, таких підстав посадова особа органу ДВС не вбачала, їх наявність не підтвердилась і в ході розгляду даної справи, а тому заявлений позов в досліджуваній частині задоволеню не підлягає.
Визначаючись щодо позовних вимог в частині стягнення моральної шкоди, суд виходить з наступного.
Статтею 56 Конституції України передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Загальні підстави відшкодування моральної шкоди визначені Цивільним кодексом України.
Частинами першою та другою статті 22 ЦК України визначено, що особа, якій завдано збитків (майнової шкоди) у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Так, відповідно до частини другої статті 23 ЦК України, моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Згідно зі статтею 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.
Відповідно до пункту 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" розмір відшкодування моральної шкоди суд повинен визначати залежно від характеру та обсягу страждань, немайнових витрат, які зазнав позивач.
Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб (п. 3 вказаної постанови).
У позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Так, обґрунтовуючи свою позицію щодо нанесеної моральної шкоди протиправними повідомленням та бездіяльністю, позивач вказує, що неодноразово поміщався в лікарню, де лікувався протягом 18-20 діб та ніс витрати на лікування, морально страждав.
Оцінюючи дані доводи в контексті наведеного вище, суд вказує, що при розгляді клопотання про поновлення строку звернення до суду, позивач свою необізнаність з оскаржуваним повідомленням обґрунтовував перебуванням у лікарні та несвоєчасністю його отримання, що і відображено у відповідній ухвалі. Отже, про оскаржуване рішення позивач дізнався лише після виходу з лікарні, а тому, причинного зв'язку між винесеним рішенням та перебуванням у лікарні з 19.02.18 р. не встановлено.
Окремо суд суд зауважує, що вирішення позитивно питання щодо стягнення моральної шкоди з суб'єкта вданих повноважень, серед іншого, є наслідком встановлення судом порушень прав, свобод чи інтересів особи неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльності першого, що у цьому випадку не знайшло свого підтвердження.
Стверджуючи про те, що відповідачем завдано моральну шкоду, позивачем не доведено факту завдання немайнових втрат, спричинених моральними та фізичними стражданнями, які спричинили негативні зміни у житті особи. Як і не доведені самі негативні зміни у житті. Окрім того, позивачем не обґрунтовано розміру відшкодування шкоди в сумі 100000 грн. та не підтверджено її документально.
Отже, суд зазначає, що позовна вимога про відшкодування позивачу моральної та шкоди позивачем не доведена з передбачених статтями 23, 1167 ЦК України обставин і підстав, які зумовлюють наявність такої шкоди. Зокрема не надано обґрунтованих доказів, які б підтверджували факт заподіяння йому матеріальної та моральної шкоди саме неправомірними діями відповідача.
За сукупністю наведених обставин підстави для задоволення позову в частині стягнення моральної шкоди відсутні.
Відповідно до частин першої - другої статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно із статтею 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх рішень та дій і докази, надані позивачем, суд доходить висновку, що з наведених у позовній заяві мотивів/підстав, позовній вимоги задоволенню не підлягають.
Вирішуючи питання щодо судових витрат у справі, суд зазначає, що відповідно до частини першої статті 5 Закону України “Про судовий збір” позивач звільнений від сплати судового збору. А тому при подачі позову до суду судовий збір не сплачувався, відповідно, не підлягає відшкодуванню.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд
в задоволенні позову -відмовити.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивач: ОСОБА_2 (вул. Порика, 12/76, м.Вінниця, ідентифікаційний номер за ДРФО - НОМЕР_1).
Відповідач:Департамент ДВС Мін'юсту України (вул. Городецького, 13, м. Київ)
Суддя Воробйова Інна Анатоліївна