проспект Незалежності, 13, місто Харків, 61058
"30" травня 2018 р. Справа № 917/1400/16
Колегія суддів у складі:
головуючий суддя Сіверін В. І., суддя Терещенко О.І. , суддя Слободін М.М.
при секретарі судового засідання Новіковій Ю.В.
за участю представників:
позивача (стягувача) - Дем'янець Я.В.,
відповідача (боржника) - Дробаха Н.Є.,
третьої особи - не з'явився,
розглянувши апеляційну скаргу відповідача (вх. 701 П/1-7) на ухвалу господарського суду Полтавської області від 29.03.2018 року (повний текст складено 03.04.2018 року), винесену у приміщенні вказаного суду суддею Киричук О.А. за наслідками розгляду заяви ТОВ "Гадячсир" про відстрочення виконання рішення суду у справі
за позовом Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк", м. Київ,
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Гадячсир", м. Гадяч,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Альмира Холдінгс (Сайпрус) Лімітед - (Almira Holdings (Cyprus) Limited), Республіка Кіпр,
про стягнення грошових коштів,
У вересні 2016 позивач, ПАТ «Укрсоцбанк», звернувся до Господарського суду Полтавської області з позовом про стягнення з ТОВ «Гадячсир» 15917447,81 долл. США, заборгованості за кредитним договором №06.1-20/124 від 02.04.2013.
Рішенням господарського суду Полтавської області від 15.11.2016 позов Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" задоволено повністю; стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Гадячсир" (ідентифікаційний код 33460268, 37300, Полтавська область, м. Гадяч, вул. Будька, 47) на користь Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" (ідентифікаційний код 00039019, 03150, м. Київ, вул. Ковпака, 29) 15 917 447 доларів 81 центів США заборгованості по кредиту, 206700 грн. витрат по сплаті судового збору.
Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 25.09.2017 рішення господарського суду Полтавської області від 15.11.2016 у справі № 917/1400/16 залишено без змін.
Після набрання рішенням законної сили 10.03.2017 видано наказ на його виконання.
16.03.2018 року ТОВ "Гадячсир" звернулося до господарського суду Полтавської області із заявою про відстрочення виконання рішення суду у справі № 917/1400/16.
Ухвалою господарського суду Полтавської області від 29.03.2018 року у задоволенні заяви ТОВ "Гадячсир" про відстрочення виконання рішення у справі № 917/1400/16 відмовлено.
Боржник із вказаною ухвалою місцевого господарського суду не погодився, звернувся до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить наведену ухвалу скасувати, ухвалити нове рішення, яким заяву ТОВ "Гадячсир" про відстрочення виконання рішення у справі № 917/1400/16 задовольнити.
В судовому засіданні представник боржника апеляційну скаргу підтримав у повному обсязі, просив її задовольнити.
Представник стягувача у відзиві та в судовому засіданні проти доводів апеляційної скарги заперечував, просив залишити її без задоволення.
Представник третьої особи в судове засідання не з'явився, причини неявки суду не повідомив, про дату, час та місце проведення судового засідання повідомлявся належним чином.
Частиною 1 статті 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) ратифікована Верховною Радою України 17 липня 1997 p. і набула чинності в Україні 11 вересня 1997 p.
З прийняттям у 2006 році Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", Конвенція та практика Суду застосовується судами України як джерело права.
Частиною 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України передбачено застосування судом Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах "Ryabykh v.Russia" від 24.07.2003 року, "Svitlana Naumenko v. Ukraine" від 09.11.2014 року зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване частиною 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.
«Розумність» строку визначається окремо для кожної справи. Для цього враховують її складність та обсяг, поведінку учасників судового процесу, час, необхідний для проведення відповідної експертизи (наприклад, рішення Суду у справі «G. B. проти Франції»), тощо. Отже, поняття «розумний строк» є оціночним, суб'єктивним фактором, що унеможливлює визначення конкретних строків судового розгляду справи, тому потребує нормативного встановлення.
Точкою відліку часу розгляду цивільної справи протягом розумного строку умовно можна вважати момент подання позовної заяви до суду.
Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (&ен рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України").
З огляду на викладене та зважаючи, що на думку суду обставини справи свідчать про наявність у справі матеріалів достатніх для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, а також те, що судом сторонам були створені належні умови для надання усіх необхідних доказів (надано достатньо часу для підготовки до судового засідання, ознайомитись із матеріалами справи, зняти з них копії, надати нові докази тощо), подальше відкладення розгляду справи суперечитиме вищезгаданому принципу розгляду справи впродовж розумного строку.
Згідно зі статтею 270 ГПК України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі
У відповідності до вимог ч.ч. 1, 2, 5 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Дослідивши матеріали справи, а також викладені у апеляційній скарзі та відзиві на неї доводи сторін, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, та повторно розглянувши справу в порядку ст. 269 ГПК України, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до частини 2 статті 8 Конституції України, норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Статтею 129-1 Конституції України встановлено, що судове рішення є обов'язковим до виконання.
Законом України Про судоустрій і статус суддів передбачено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом. Невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом.
У відповідності до ст. 326 Господарського процесуального кодексу України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Положеннями частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до усталеної практики Європейського Суду з прав людини право на суд, захищене ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін (рішення у справі "Горнсбі проти Греції" (Hornsby v. Greece), від 19 березня 1997 року, п. 40, Reports of Judgments and Decisions 1997-II).
Так, у рішенні від 20.07.2004 у справі "Шмалько проти України" (заява №60750/00) зазначено про те, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом має розцінюватися як невід'ємна частина судового розгляду.
У рішенні від 17.05.2005 "Чижов проти України" вказано, що на державі лежить позитивне зобов'язання організувати систему виконання рішень таким чином, щоб гарантувати виконання без жодних невиправданих затримок, і так, щоб ця система була ефективною як в теорії, так і на практиці, а затримка у виконанні рішення не повинна бути такою, що порушує саму сутність права, яке захищається відповідно до параграфу 1 статті 6 Конвенції.
Існування заборгованості, підтверджене обов'язковими та такими, що підлягають виконанню, судовими рішеннями, надає особі, на чию користь воно було винесено, "легітимні сподівання" на те, що заборгованість буде йому сплачено та така заборгованість становить "майно" цієї особи у розумінні ст. 1 Першого протоколу до Конвенції (рішення у справі "Пономарьов проти України" від 3 квітня 2008 року, заява N 3236/03, п. 43).
Виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13 грудня 2012 року N 18-рп/2012).
Невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2012 року N 11-рп/2012).
Отже, з метою недопущення порушення гарантованих Конституцією України та Конвенцією права на справедливий суд та права на повагу до приватної власності суд, який надає відстрочку у виконанні рішення, у кожному конкретному випадку повинен встановити: 1) чи затримка у виконанні рішення зумовлена особливими і непереборними обставинами; 2) чи передбачена домовленістю сторін чи у національному законодавстві компенсація "потерпілій стороні" за затримку виконання рішення, ухваленого на його користь судового рішення, та індексації присудженої суми; 3) чи не є період виконання рішення надмірно тривалим для "потерпілої сторони", 4) чи дотримано справедливий баланс інтересів сторін у спорі.
Тобто, у цьому контексті для виправдовування затримки виконання рішення суду недостатньо лише зазначити про відсутність у боржника коштів. Обов'язково мають враховуватися і інтереси іншої сторони спору, на користь якої прийнято рішення.
Виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати (рішення від 19.03.1997 у справі "Горнсбі проти Греції", Reports 1997-II, п. 40; рішення у справі "Бурдов проти Росії", заява N 59498/00, п. 34, ECHR 2002-III, та рішення від 06.03.2003 у справі "Ясюнієне проти Литви", заява N 41510/98, п. 27).
Держава зобов'язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці (рішення від 7 червня 2005 року у справі "Фуклев проти України", заява N 71186/01, п. 84).
Саме на державу покладається обов'язок вжиття у межах її компетенції усіх необхідних кроків для того, щоб виконати остаточне рішення суду та, діючи таким чином, забезпечити ефективне залучення усього її апарату. Не зробивши цього, вона не виконає вимоги, що містяться у пункті 1 статті 6 Конвенції.
Сама природа виконавчого провадження вимагає оперативності (рішення у справі "Comingersoll S. A. проти Португалії", заява N 35382/97, п. 23, ECHR 2000-IV).
Відповідно до частин 1 та 3 статті 331 Господарського процесуального кодексу України за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення. Підставою для відстрочки або розстрочки виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим. Вирішуючи питання про відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення, суд також враховує: 1) ступінь вини відповідача у виникненні спору; 2) стосовно фізичної особи - тяжке захворювання її самої або членів її сім'ї, її матеріальний стан; 3) стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо.
Особливої уваги, у даному випадку, заслуговують положення частини 5 статті 331 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до яких, розстрочення та відстрочення виконання судового рішення не може перевищувати одного року з дня ухвалення такого рішення, ухвали, постанови.
Як вбачається з матеріалів справи, рішення про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Гадячсир" на користь Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" заборгованості ухвалено 15.11.2016 року. При цьому, із заявою про відстрочення виконання такого рішення боржник звернувся 15.03.2018 року, тобто за межами присічного строку на який можливо, згідно з імперативними вимогами процесуального закону, відстрочити виконання судового рішення.
За викладеного, колегія суддів вважає, що місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про відсутність підстав для задоволення заяви боржника про відстрочку виконання рішення.
Щодо доводів апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне.
Так, в обґрунтування апеляційної скарги ТОВ «Гадячсир» зазначає про неповне з'ясування місцевим господарським судом обставин, що мають значення для справи, зокрема про те, що починаючи з 2104 року боржник, у зв'язку із введенням Російською Федерацією продуктового ембарго, втратив основні ринки збуту, що в сукупності з соціальними та економічними чинниками, збільшенням вартості палива та енергоносіїв, зменшення платоспроможності населення призвели до значного зниження обсягів виробництва та реалізації продукції божника. За результатами господарської діяльності протягом 2017 року прибуток у ТОВ "Гадячсир" відсутній та обліковуються збитки у розмірі 476 мільйонів 860 тисяч грн., а загальна сума збитків станом на день звернення з даною заявою становить 1 мільярд 817 мільйонів 429 тисяч грн.
Також, заявник вказує, що ТОВ "Гадячсир" вживає заходів з метою виходу зі своєю продукцією на ринок Європейського союзу, країн Африки та Азії.
Крім того, заявник стверджує, що ситуація ускладнюється арештом коштів на рахунках та майна, застосованих органом примусового виконання в межах виконавчого провадження, відкритого на виконання наказу господарського суду Полтавської області у даній справі.
Отже, боржник посилається на неможливість виконання рішення суду та сплату суми, що підлягає до стягнення за наказом у даній справі у найближчий час, оскільки це може значно погіршити і так тяжкий фінансовий стан, призвести до банкрутства підприємства, невчасної виплати заробітної плати працівникам, сплати податків та зборів. Негайне та примусове виконання рішення суду заблокує господарську діяльність товариства-боржника та унеможливить виконання підприємством своїх зобов'язань як перед стягувачем в даній справі, так і перед іншими контрагентами.
Проте, такі доводи апеляційної скарги не можуть бути прийняті колегією суддів з огляду на наступне.
Як було зазначено вище, присічний строк в межах якого існувала можливість відстрочення виконання рішення у справі - сплинув, а будь-яких доводів щодо порушення місцевим господарським судом норм чинного законодавства з цього приводу апеляційна скарга не містить.
Вищезгадані доводи апелянта могли б стати підставою для відстрочення виконання рішення за умов наявності процесуального строку на такі дії, проте при вирішенні питання про наявність підстав для задоволення даної апеляційної скарги, за умов того, що заява боржника подана за межами згаданого процесуального строку - доводи апелянта визнаються колегією суддів невирішальними та недостатніми для задоволення апеляційної скарги.
За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги в зв'язку з її юридичною та фактичною необґрунтованістю та відсутністю фактів, які свідчать про те, що оскаржуване рішення прийнято з порушенням судом норм матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують наведені висновки колегії суддів, у зв'язку з чим апеляційна скарга не підлягає задоволенню з підстав, викладених вище, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду слід залишити без змін.
Керуючись статтями 269, 270, 275, 281, 282, 283, 284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду
Апеляційну скаргу залишити без задоволення.
Ухвалу господарського суду Полтавської області від 29.03.2018 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня прийняття та касаційному оскарженню не підлягає.
Повний текст постанови складено 04.06.18
Головуючий суддя Сіверін В. І.
Суддя Терещенко О.І.
Суддя Слободін М.М.