Постанова
Іменем України
30 травня 2018 року
м. Київ
справа № 757/20215/17-ц
провадження № 61-2419св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Кузнєцова В. О.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4,
відповідач - Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра»,
третя особа - ОСОБА_5,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 18 жовтня 2017 року у складі судді Литвинової І. В. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 06 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Шебуєвої В. А., Оніщука М. І., Українець Л. Д.,
07 квітня 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ КБ «Надра») про визнання кредитного договору недійсним. На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_4 посилався на те, що 14 квітня 2008 року між ним та Відкритим акціонерним товариством «Комерційний банк «Надра» (далі - ВАТ КБ «Надра»), правонаступником якого є ПАТ КБ «Надра», було укладено кредитний договір № 324/П/99/2008-840, за яким банк надав йому кредит у розмірі 109 585 доларів США під 13,69 % річних на строк до 14 квітня 2033 року. Однак перед укладенням цього договору банк не надав йому у письмовій формі об'єктивної, повної та достовірної інформації про умови кредитування та про орієнтовну сукупну вартість кредиту, приховав фактичне значення реальної процентної ставки та фактичне значення подорожчання кредиту. Умови кредитного договору є несправедливими по відношенню до нього як до споживача фінансових послуг у галузі споживчого кредитування та такими, що не відповідають статтям 11, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів». Договір був укладений з використанням банком нечесної підприємницької практики. Враховуючи викладене, просив визнати кредитний договір недійсним.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 18 жовтня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не довів факту укладення кредитного договору на умовах, що обмежують його права як споживача, та того, що договір був укладений з використанням банком нечесної підприємницької практики.
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 06 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4відхилено, рішення Печерського районного суду міста Києва від 18 жовтня 2017 року залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
29 грудня 2017 року ОСОБА_4 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 18 жовтня 2017 року і ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 06 грудня 2017 року та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Касаційна скарга ОСОБА_4 мотивована тим, що під час укладання кредитного договору банк приховав від нього повну та об'єктивну інформацію про кінцеву сукупну вартість кредиту, ввів його в оману щодо реальної відсоткової ставки. Договір був укладений з використанням банком нечесної підприємницької практики, зокрема, банком не була виконана умова договору про зниження процентної ставки за кредитом до 0,15 % річних, хоча він належним чином виконував зобов'язання протягом 2,5 років.
13 квітня 2017 року ПАТ КБ «Надра» подало до суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначило про законність і обґрунтованість оскаржуваних судових рішень та просило відмовити у задоволенні скарги, зазначаючи про те, що перед укладенням кредитного договору ОСОБА_4 був ознайомлений із загальними умовами кредитуваннята орієнтовною сукупною вартістю кредиту.
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
Судами встановлено, що 14 квітня 2008 року між ОСОБА_4 та ВАТ КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ КБ «Надра», було укладено кредитний договір № 324/П/99/2008-840, за яким банк надав позичальнику кредит у розмірі 109 585 доларів США під 13,69 % річних на строк до 14 квітня 2033 року.
В подальшому сторонами неодноразово вносилися зміни та доповнення до кредитного договору.
ОСОБА_5був ознайомлений з умовами кредитування за програмою «Перше житло» та з розрахунком орієнтованої сукупної вартості кредиту, що підтверджується його особистим підписом в анкеті-заяві клієнта на оформлення кредитного пакету «Житлові рішення» від 25 березня 2008 року.
Згідно з частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно з частиною другою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на час укладання кредитного договору) перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про кредитні умови, зокрема: мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; форми його забезпечення; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; тип відсоткової ставки; суму, на яку кредит може бути виданий; орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); строк, на який кредит може бути одержаний; варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; можливість дострокового повернення кредиту та його умови; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.
За змістом частини п'ятої статті 11, статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на час укладання кредитного договору) до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім процентної ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким із моменту укладення договору. Положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення є несправедливими і це є підставою для визнання таких положень договору недійсними.
Згідно зі статтею 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Відповідно до статей 10, 60 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Судами встановлено, що спірний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх його істотних умов, позивач на момент укладання договору не заявляв додаткових вимог щодо його умов та в подальшому виконував їх, договір містить повну інформацію щодо умов кредитування: строк кредитування, процентну ставку за користування кредитом, строки сплати платежів, мету, для реалізації якої споживчий кредит може бути витрачений, а також права та обов'язки сторін, порядок розрахунків, відповідальність за порушення зобов'язань.
Обґрунтовуючи відсутність підстав для застосування положень статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», якими також мотивовано позов, суди дійшли правильного висновку про те, що умови укладеного між сторонами договору містять інформацію щодо розміру процентної ставки, сукупних послуг позичальника, порядку погашення кредиту та періодичності платежів.
Пунктом 3.3.1 кредитного договору визначено фіксовану суму до щомісячної сплати - 1 308,42 доларів США.
Посилання ОСОБА_5 на те, що спірний договір укладений між сторонами з використанням банком нечесної підприємницької практики та що позивача було введено в оману, є безпідставними та недоведеними. При укладенні вказаного правочину сторони погодили його умови, а позивач, підписавши договір, засвідчив, що надана йому банком інформація є повною, доступною, достовірною. Питання про розірвання кредитного договору позичальник не порушував, виконував його умови та сплачував кредитні кошти, тобто визнав умови договору.
Наведеним спростовуються доводи ОСОБА_5 про те, що на час укладення кредитного договору у нього була відсутня інформація щодо сукупної вартості кредиту, а також про те, що цей договір укладений з використанням банком нечесної підприємницької практики.
Виходячи з викладеного, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, обґрунтовано відмовив у задоволенні позову про визнання недійсним кредитного договору у зв'язку з його безпідставністю та недоведеністю заявлених ОСОБА_5 вимог.
Статтею 212 ЦПК України 2004 року установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212-215, 303, 304 ЦПК України 2004 року, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищезгаданої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним судом не встановлено.
Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 18 жовтня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 06 грудня 2017 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:В. А. Стрільчук
С. О. Карпенко
В. О. Кузнєцов