Постанова
Іменем України
23 травня 2018 року
місто Київ
справа № 2-4957/11
провадження № 61-6928св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Стрільчука В. А.,
суддів: Карпенко С. О., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПРИВАТБАНК»,
відповідачі: - Публічне акціонерне товариство «Акцент-Банк», ОСОБА_3, ОСОБА_4,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 квітня 2016 року у складі колегії суддів: Лаченкової О. В., Варенко О. П., Городничої В. С.,
У грудні 2011 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПРИВАТБАНК» (далі - ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК») звернулося до суду із позовом до Публічного акціонерного товариства «Акцент-Банк» (далі - ПАТ «А-БАНК»), ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором у розмірі 25 249, 73 доларів США.
На обґрунтування своїх вимог позивач стверджував, що 20 травня 2005 року між ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № DNK0GK00000065, відповідно до умов якого, банк зобов'язався надати позичальнику кредит в сумі 17 000, 00 доларів США з метою їх використання для придбання житла на вторинному ринку, а позичальник зобов'язався повернути кредит у повному обсязі не пізніше 19 травня 2025 року та сплачувати щомісячно проценти за користування кредитом у розмірі 12, 00 % річних, а також сплатити інші платежі у розмірі, строк та в порядку, передбаченому кредитним договором.
На забезпечення виконання кредитних зобов'язань позичальника 20 травня 2005 року ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» та ОСОБА_4 уклали договір поруки № DNK0GK00000065/1, відповідно до умов якого поручитель зобов'язалася перед позивачем відповідати за виконання ОСОБА_3 усіх його зобов'язань у повному обсязі, що виникли з кредитного договору, як існуючих, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому.
20 жовтня 2010 року ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» та ПАТ «А-БАНК» уклали договір поруки № 167, відповідно до умов якого поручитель зобов'язався солідарно з боржником відповідати перед банком за виконання зобов'язань за кредитним договором № DNK0GK00000065 від 20 травня 2005 року, розмір відповідальності становить 200, 00 грн.
Усупереч умовам зазначеного договору ОСОБА_3 не здійснював своєчасних платежів у повному обсязі для погашення суми заборгованості за кредитом та процентами, у зв'язку з чим станом на 07 листопада 2011 року утворилася заборгованість у розмірі 25 249, 73 доларів США, що складається з: 14 404, 64 доларів США - заборгованості за кредитом; 5 479, 56 доларів США - заборгованості за процентами за користування кредитом; 700, 33 доларів США - заборгованості за комісією за користування кредитом; 4 690, 26 доларів США - заборгованості за процентами за користування кредитом.
Позивач, посилаючись на викладені обставини, обґрунтовуючи свої вимоги нормами статей 526, 527, 530, 1050, 1054 ЦК України, просив задовольнити позовні вимоги повністю.
Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 12 січня 2015 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.
У своїх висновках суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_3 отримано кредитні кошти та про виконання ним умов зазначеного кредитного договору.
Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 квітня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове - про часткове задоволення позовних вимог; стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» заборгованість у розмірі 25 249, 73 доларів США, що складається з: 14 404, 64 доларів США - заборгованість за кредитом; 5 479, 56 доларів США - заборгованість за процентами за користування кредитом; 700, 33 доларів США - заборгованості за комісією за користування кредитом; 4 690, 26 доларів США - заборгованість за процентами за користування кредитом; вирішено питання про стягнення судових витрат; провадження в частині позовних вимог про стягнення з ПАТ «А-БАНК» закрито.
Рішення суду апеляційної інстанції обґрунтовувалося тим, що ОСОБА_3 порушив взяті на себе кредитні зобов'язання, у зв'язку з чим утворилась заборгованість, яка підлягає стягненню. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник й поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники. З огляду на наведене боржник та його поручитель зобов'язані повернути заборгованість за кредитом, відсотками та пенею за прострочення сплати основної суми кредиту й відсотків. Також судом зазначено, що кредитні кошти надавалися позичальнику для купівлі житла, про що свідчить договір іпотеки, відповідно до умов якого ОСОБА_3 передав в іпотеку придбане за кредитні кошти житло, що підтверджує отримання та використання кредитних коштів за цим договором.
Закриваючи провадження в частині позовних вимог ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» до ПАТ «А-БАНК» про стягнення заборгованості за кредитним договором, апеляційний суд посилався на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-745цс15 та виходив з того, що не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства.
ОСОБА_4 у жовтні 2016 року подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просила скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга ОСОБА_4 обґрунтовується доводами про неправильне застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, зокрема зазначено, що при розгляді апеляційний суд не сприяв повному, об'єктивному та неупередженому її розгляду, зокрема судом прийняті докази, які не можуть слугувати підтвердженням позовних вимог, зокрема, щодо отримання позичальником грошових коштів за кредитним договором, а також сплати коштів ОСОБА_4 за цим кредитним договором.
Крім того, розрахунок заборгованості, який наявний в матеріалах справи, не є підтвердженням існування заборгованості за кредитним договором, оскільки не є касовим документом та документом первинного бухгалтерського обліку відповідно до статті 9 закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Розрахунком заборгованості не можна довести виконання умов кредитного договору у зв'язку з тим, що єдиним доказом внесення готівкової валюти на рахунок банку є відповідна заява про переказ готівки. Також заявник зазначає, що на його адресу не надходила досудова вимога про погашення заборгованості за кредитним договором, а вимоги в частині стягнення з нього пені за несвоєчасність виконання зобов'язання в іноземній валюті можуть бути задоволенні тільки при вирішенні питання про стягнення основної суми заборгованості за кредитом та стягнення відсотків за користування валютним кредитом та не підлягають застосуванню при вирішенні питання про стягнення пені.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 квітня 2017 року у справі відкрито касаційне провадження, ухвалою від 20 липня 2017 року справу за позовом ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» до ПАТ «А-БАНК», ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором призначено до судового розгляду.
Згідно із статтею 388 ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набрав чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
У підпункті 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Справу разом із матеріалами касаційного провадження 07 лютого 2018 року передано до Верховного Суду.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК Українипровадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Верховний Суд перевірив правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив висновок, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Верховним Судом справу розглянуто в межах вимог касаційної скарги в частині висновків судів першої та апеляційної інстанцій про стягнення з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 заборгованості за кредитним договором.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), згідно з якими рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 20 травня 2005 року між ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № DNK0GK00000065, відповідно до умов якого банк зобов'язався надати позичальнику кредит в сумі 17 000, 00 доларів США з метою їх використання для придбання житла на вторинному ринку, а позичальник зобов'язався повернути кредит у повному обсязі не пізніше 19 травня 2025 року та сплачувати щомісячно проценти за користування кредитом у розмірі 12, 00 % річних, а також сплатити інші платежі у розмірі, строк та в порядку, передбаченому кредитним договором.
Зазначений договір підписаний позичальником, що ним не заперечується та підтверджується матеріалами справи.
Відповідно до пункту 1.1. зазначеного кредитного договору надання кредиту проводиться шляхом: надання готівки через касу банку, на термін до 19 травня 2025 року включно у вигляді непоновлюваної кредитної лінії в розмірі 17 700, 00 доларів США на наступні цілі: придбання житла на вторинному ринку - в сумі 15 000, 00 доларів США і на оплату страхового платежу в сумі 2 700, 00 доларів США.
За заявою на видачу готівки від 20 травня 2005 року № 73 грошові кошти у розмірі 15 000, 00 доларів США видані ОСОБА_3 із зазначенням відомостей його паспорта громадянина України.
Цього ж дня з метою забезпечення виконання зобов'язань за зазначеним кредитним договором між банком та ОСОБА_3 укладений іпотечний договір, згідно з яким позичальник передав в іпотеку банку нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1.
У забезпечення виконання кредитних зобов'язань позичальника 20 травня 2005 року ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» та ОСОБА_4 уклали договір поруки № DNK0GK00000065/1, відповідно до умов якого поручитель зобов'язалася перед позивачем відповідати за виконання ОСОБА_3 усіх його зобов'язань у повному обсязі, що виникли з кредитного договору, як існуючих, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому.
20 жовтня 2010 року між ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» та ПАТ «А-БАНК» уклали договір поруки № 167, відповідно до умов якого поручитель зобов'язався солідарно з боржником відповідати перед банком за виконання зобов'язань за кредитним договором № DNK0GK00000065 від 20 травня 2005 року, розмір відповідальності 200, 00 грн.
Усупереч умовам зазначеного договору ОСОБА_3 не здійснював своєчасних платежів у повному обсязі для погашення суми заборгованості за кредитом та процентами, у зв'язку з чим станом на 07 листопада 2011 року утворилася заборгованість у розмірі 25 249, 73 доларів США, що складається з: 14 404, 64 доларів США - заборгованість за кредитом; 5 479, 56 доларів США - заборгованість за процентами за користування кредитом; 700, 33 доларів США - заборгованість за комісією за користування кредитом; 4 690, 26 доларів США - заборгованість за процентами за користування кредитом.
У статті 509 ЦК України передбачено, що зобов'язанням є правовідношення, в яких одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно зі статтею 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином, відповідно до умов договору та вимог ЦК України. Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (частина перша статті 530 ЦК України ).
Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити відсотки.
За правилом статті 610 та частини першої статті 612 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання. Боржник вважається таким, що прострочив виконання, якщо він не виконав його у строк, передбачений умовами договору або встановлений законом.
Згідно з частиною першою статті 611 ЦК України в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.
У статті 549 цього Кодексу встановлено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Формами неустойки є штраф і пеня.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України).
Оскільки виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству, умовами договору про надання кредиту в іноземній валюті передбачено сплату пені в установленому розмірі від суми простроченого платежу, то разом зі стягненням заборгованості в іноземній валюті суд має право стягнути й пеню в іноземній валюті.
Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-211цс17.
Відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася та сплати відсотків, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої та другої статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.
У статтях 553, 554 ЦК України передбачено, що поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником, а у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову відповідальність поручителя.
Оцінюючи обставини справи у сукупності, Верховний Суд дійшов до переконання, що апеляційний суд належним чином визначив характер спірних правовідносин та обрав норми матеріального права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, врахував відповідним чином наявність заяви ОСОБА_3 про видачу готівки за кредитним договором для придбання житла, зміст іпотечного договору, а також той факт, що позичальник здійснював погашення кредиту за встановленим графіком, отже фактично визнавав отримання грошових коштів.
Верховний Суд має визнати обґрунтованим висновок, за яким необхідно врахувати, що відповідачем укладено в один й той же день договір купівлі-продажу квартири, договір іпотеки щодо цієї придбаної квартири за умови, що цього ж дня відповідачем подано заявку у відповідне відділення позивача про видачу готівки.
З врахуванням наведеного апеляційний суд зробив обґрунтований висновок, що ОСОБА_3 порушив взяті на себе кредитні зобов'язання, у зв'язку з чим утворилась заборгованість за кредитом, відсотками та пенею за прострочення сплати основної суми кредиту й відсотків, яка підлягає стягненню з нього та поручителя солідарно.
Доводи заявника про неможливість стягнення пені за несвоєчасність виконання зобов'язання за кредитним договором в іноземній валюті не заслуговують на увагу, оскільки виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству. Умовами кредитного договору встановлені зобов'язання сторін в іноземній валюті, а також передбачено сплату пені в установленому розмірі від суми простроченого платежу.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» № 63566/00, § 23, від 18 липня 2006 року)
Верховний Суд, встановив, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду ухвалене з додержанням норм матеріального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають. Інші доводи скаржника спрямовані на зміну оцінки доказів, що здійснено судом апеляційної інстанції та перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції й не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваного судового рішення.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 квітня 2016 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. А. Стрільчук
Судді С. О. Карпенко
С. О. Погрібний
О. В. Ступак
Г. І. Усик