Постанова
Іменем України
29 травня 2018 року
м. Харків
справа № 645/2307/17
провадження № 22-ц/790/2134/18
Апеляційний суд Харківської області в складі колегії:
головуючого - Сащенко І.С.
суддів - Коваленко І.П., Овсяннікової А.І.,
за участю секретаря Бойко А. О.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в місті Харкові апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Фрунзенського районного суду міста Харкова від 26 січня 2018 року (суддя Сілантьєва Е.Є.)
по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» про визнання кредитного договору недійсним,-
встановив:
У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати недійсним кредитний договір № ML-701/744/2007 від 17.08.2007 року, укладений між ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1
В обґрунтування позовних вимог посилався на наступне: 17.08. 2007 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № ML-701/744/2007. Предметом вказаного договору було надання відповідачем позивачу кредиту у розмірі 60515,33 швейцарських франків під 8,49% річних на 300 місяців до 17.08.2032 р. При цьому, позивач зазначив, що Банк приховав від ОСОБА_1 інформацію про відсутність у нього залучених коштів у швейцарських франках і в такій спосіб ввів його в оману, що є нечесною підприємницькою практикою; не мав права укладати Договір в іноземній валюті, тому як не мав ані індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти як засобу платежу, ані самої іноземної валюти; не зробив жодної дії, спрямованої на перерахування йому кредиту в іноземній валюті, що свідчить про те, що Договір є неукладеним, оскільки позивач не отримував у позивача кредит у швейцарських франках, а сам Договір повинен бути визнаний недійсним у судовому порядку, як такий, що укладено ним внаслідок застосування позивачем омани щодо наявності в нього іноземної валюти та законного права на видачу кредиту в іноземній валюті.
У судове засідання позивач не з'явився.
Представник позивача, адвокат ОСОБА_2 позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив їх задовольнити.
Представник відповідача Камінська М.І. проти задоволення позовних вимог заперечувала.
Рішенням Фрунзенського районного суду міста Харкова від 26 січня 2018 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення скасувати та постановити нове про задоволення його позову.
При цьому посилається на неповне з'ясування обставин, які мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, недоведеність обставин справи, які суд вважав встановленими, порушення норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що банк зімітував укладення кредитного договору та надання коштів в іноземній валюті, тоді як в дійсності цього зроблено не було.
Справа неодноразово призначалася апеляційним судом до розгляду, судові повістки поверталися до суду з відміткою «за закінченням терміну зберігання». 23.05.2018 року на адресу суду надійшла заява представника позивача - адвоката ОСОБА_2, в якій зазначено про обізнаність сторони та його представника про призначення справи на 15.00 год. 29.05.2018 року та міститься клопотання про відкладення розгляду в зв'язку з участю адвоката в розгляді іншої справи. Доказів на підтвердження цього представником не надано.
Відповідно до частини першої статті 131 ЦПК України в редакції Закону від 3 жовтня 2017 року, учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.
За пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен при вирішенні питання щодо прав та обов'язків має право на справедливий і відкритий розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, визначеним законом.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 10 липня 1984 року у справі «Гінчо проти Португалії» передбачив, що держави - учасниці Ради Європи зобов'язані організовувати свою правову систему таким чином, щоб забезпечити додержання положень пункту 1 статті 6 Конвенції та вимог щодо судового розгляду упродовж розумного строку.
При цьому вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є бов'язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, Європейський суд з прав людини в рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Законодавцем у статті 44 ЦПК України закріплено обов'язок особи, яка бере участь у справі добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки.
Враховуючи викладене, судова колегія вважає за можливе розглянути справу у відсутність позивача та його представника.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що при укладенні кредитного договору сторонами додержано вимоги, необхідні для чинності цього правочину і передбачені ЦК України та Законом України «Про захист прав споживачів».
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції та не приймає до уваги доводи апеляційної скарги виходячи з наступного.
Виходячи з положень статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом встановлено, що 17.08.2007 року між ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № ML-701/744/2007, відповідно до умов якого Банк надав позивачу суму кредиту на придбання нерухомого майна у розмірі 60515,33 швейцарських франків під 8,49% річних на 300 місяців до 17.08.2032 року.
17.08.2007 року ОСОБА_1 було подано до Банку кредитну заявку, в якій він зазначив, що просить видати кредит у розмірі 60515,33 швейцарських франків, валюта - швейцарські франки на поточний рахунок № 26209101754403, відкритий в ЗАТ «ОТП Банк» в м. Харкові, на його ім'я.
Того ж дня позивачем було підписано анкету-заяву № ML-701/744/2007, де в п. 13 ОСОБА_1 своїм особистим підписом підтвердив, що « підписанням цієї анкети-заяви підтверджую, що Банк надав мені в письмовій формі та в повному об'ємі інформацію, передбачену п. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» від 01.12.2005 року».
Згідно інформаційного листа, перед укладенням оскаржуваного кредитного договору, позивач особистим підписом засвідчив: «Цим підтверджую, що Банк ознайомив мене в письмовій формі з умовами кредитування по програмі «Житло в кредит», а також надав мені інформацію щодо орієнтованої сукупної вартості кредиту ( Додаток №1), наявних в Банку форм кредитування та відмінностей між ними, у тому числі між зобов'язаннями споживача, переваг та недоліків пропонованих схем кредитування».
Як встановлено судом та не заперечується сторонами по справі, на кошти, отримані у кредит, позивачем була придбана квартира № АДРЕСА_1.
Згідно ч.ч.1, 3 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.
Оскільки відповідно до умов спірного кредитного договору банк надав позичальнику кредит на споживчі цілі, особливості регулювання відносин сторін визначаються Законом України «Про захист прав споживачів».
Пунктом 14 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» роз'яснено, що при вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема ЦК (статті 215, 1048 - 1052, 1054 - 1055), статті 18 - 19 Закону України «Про захист прав споживачів».
Згідно ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.
Відповідно до вимог ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Положення чинного законодавства, хоч і визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, не містять заборони на вираження у договорі грошових зобов'язань в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті, а також на здійснення розрахунків за зобов'язанням, визначеним грошовим еквівалентом в іноземній валюті (правова позиція Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14).
Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Згідно ст.6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК України). Відповідно до ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Доводи апеляційної скарги, що фактична видача кредиту проводилась шляхом зарахування відповідачем на поточний рахунок позивача відповідної грошової суми у гривні України, а не в іноземній валюті колегія суддів не приймаються.
Матеріали справи містять заяву позивача, як клієнта, щодо надання Банком дозволу на дострокове погашення частини заборгованості, вираженої у швейцарських франках шляхом списання з поточного рахунку № 26209101754403 , відкритого згідно Договору № 701/1622/07 «Про відкриття поточного рахунку в іноземній та національній валюті для фізичних осіб- резидентів та нерезидентів, здійснення розрахунково-касового обслуговування та надання інших банківських послуг».
Позивач був ознайомлений із умовами кредитування, перевагами та недоліками пропонованих схем кредитування, орієнтовною сукупною вартістю кредиту, про що надав письмову згоду з умовами укладеного договору.
Крім того, ОСОБА_1 тривалий час виконував умови кредитного договору, 17.03.2014 року за його заявою було укладено додаткову угоду № 5 до кредитного договору № ML-701/744/2007 від 17.08.2007 року.
Таким чином, відповідачем були дотримані вимоги ч. 2 ст. 11 Закону «Про захист прав споживачів» щодо надання позивачу, як споживачу фінансових послуг в галузі споживчого кредитування, повної інформації про умови кредитування у письмовій формі, а також орієнтовану сукупну вартість кредиту, яка надається перед укладенням кредитного договору, що також передбачено постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 «Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту».
Отже, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним договору споживчого кредиту, правильно застосувавши положення статей 11,18 Закону України «Про захист прав споживачів».
Таким чином, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та не впливають на правильність ухваленого у справі рішення.
Оскільки рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, колегія суддів не вбачає підстав для його скасування.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,-
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Фрунзенського районного суду міста Харкова від 26 січня 2018 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 30 травня 2018 року.
Головуючий І.С. Сащенко
Судді А.І. Овсяннікова
І.П. Коваленко