ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
21 травня 2018 року 13:37 № 826/20448/16
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Каракашьяна С.К., при секретарі судового засідання Мині І.І., за участі позивача, представника позивача - ОСОБА_1, відповідача - Діанова О.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовом ОСОБА_3
до Державної фіскальної служби України
про поновлення на роботі
До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшов позов ОСОБА_3 до Державної фіскальної служби України (далі - ДФСУ) про (з урахуванням уточнень) :
«визнати незаконним і скасувати наказ Державної фіскальної служби № 3568-0 від 04 листопада 2016 р. про звільнення ОСОБА_3.
поновити ОСОБА_3 на посаді начальника відділу організації перевірок відшкодування ПДВ управління податку на додану вартість Департаменту оподаткування юридичних осіб Державної фіскальної служби України.
стягнути з Державної фіскальної служби на користь ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу, що складає 119 664 (сто дев'ятнадцять тисяч шістсот шістдесят чотири) гривні 40 коп.»
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відділ організації перевірок відшкодування ПДВ управління податку на додану вартість Департаменту оподаткування юридичних осіб, який очолював позивач, було змінено на відділ контролю за відшкодуванням ПДВ Департаменту податків і зборів з юридичних осіб, при цьому зміна стосувалася тільки однієї посади, яку було скорочено.
При цьому, позивач стверджує, що йому протиправно, на його думку, не було запропоновано посад у новоствореному відділі, та не враховано час роботи позивача в структурі ДФС.
Посилаючись на порушення відповідачем частини першої та пункту 3 частини другої статті 42, частини другої та третьої статті 492 КЗпП України, частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу», позивач звернувся до суду за захистом порушеного права на працю та просить суд задовольнити адміністративний позов.
В судовому засіданні позивач підтримав позовні вимоги та просив задовольнити повністю.
Представник відповідача заперечував проти позову з підстав, зазначених у письмових запереченнях, які долучено до матеріалів справи, з яких вбачається, що позивачу перед звільненням було запропоновано наявні вакантні посади, від яких він відмовився, отже його звільнення відбулося відповідно до положень Закону України «Про державну службу» та Кодексу Законів про Працю України.
Відповідно до Розпорядження від 11.10.2017 №7094, на підставі рішення зборів суддів Окружного адміністративного суду міста Києва від 10.10.2017, з метою пришвидшення розгляду, адміністративну справу №826/204488/16 передано на повторний автоматичний розподіл справ між суддями.
Згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.10.2017 адміністративну справу №826/20448/16 передано судді Каракашьяну С.К.
Поряд з цим, Законом України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII (далі - Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII) внесені зміни до Кодексу адміністративного судочинства України, які набрали чинності 15 грудня 2017 року.
У відповідності до частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України, в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до приписів статті 32 Кодексу адміністративного судочинства України, усі адміністративні справи в суді першої інстанції, крім випадків, встановлених цим Кодексом, розглядаються і вирішуються суддею одноособово.
Адміністративні справи, предметом оскарження в яких є рішення, дії чи бездіяльність Кабінету Міністрів України, Національного банку України, окружної виборчої комісії (окружної комісії з референдуму), розглядаються і вирішуються в адміністративному суді першої інстанції колегією у складі трьох суддів. (частина перша статті 33 Кодексу адміністративного судочинства України).
З огляду на вищевикладені обставини, справу розглянуто одноособово.
Оцінивши належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд
З матеріалів справи, зокрема, трудової книжки позивача, вбачається, що згідно наказу № 123-К-А від 01.08.1996 р. позивача було прийнято на посаду державного податкового ревізора-інспектора, як молодшого фахівця, до відділу контролю за діяльністю довірчих товариств та інших небанківських фінансових установ Управління аудиту Державної податкової інспекції по Радянському районі м. Києва.
23.11.2001 р. відповідно до наказу Державної податкової адміністрації України №1263-о позивача було призначено на посаду головного державного ревізора - інспектора відділу організації перевірок відшкодування ПДВ Управління супроводження перевірок Головного управління податкового аудиту та валютного контролю.
Як вбачається з копії трудової книжки позивача, подальші зміни місця роботи в межах центрального органу виконавчої влади, відбувалися виключно у зв'язку з організаційними змінами, змінами структури штатного розпису, утворення та ліквідації Міністерства доходів і зборів України.
Наказом №2689-о від 27.08.2015 р. позивачу присвоєно спеціальне звання «Радник податкової та митної справи першого рангу».
Вищезазначені обставини сторонами не спростовувались.
Позивача було попереджено про звільнення із займаної посади 25.07.2016, про що свідчить Попередження про наступне вивільнення позивача, наявне в матеріалах справи. При цьому, в даному повідомленні зазначено про відсутність наявних вакантних посад.
Згодом, як стверджує відповідач позивачу було запропоновано чотири наявні вакантні посади:
провідного інспектора відділу електронного документообігу та архіву управління організації документування і роботи з документами Департаменту матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури;
провідного інспектора відділу документообігу вхідної кореспонденції архіву управління організації документування і роботи з документами Департаменту матеріального забезпечення та розвитку інфраструктури;
головного державного інспектора відділу євроінтеграції та проектів розвитку управління міжнародних зв'язків Департаменту організації роботи Служби на період відпустки для догляду за дитиною ОСОБА_4;
головного державного інспектора відділу організації роботи територіальних органів по супроводженню податкових спорів управління супроводження судових спорів Департаменту адміністративного оскарження та судового супроводження на період відпустки для догляду за дитиною ОСОБА_5
Відповідно до акту від 28.10.2016р. позивач відмовився від підпису даної пропозиції.
Наказом за № 3568-0 від 04.11.2016 р. позивача було звільнено з посади начальника відділу організації перевірок відшкодування ПДВ управління податку на додану вартість Департаменту оподаткування юридичних осіб Державної фіскальної служби України, згідно з пунктом 1 частини 1 ст. 40 КЗпП України та пунктом 1 частини 1 ст. 87 ЗУ «Про державну службу» - у зв'язку зі зміною організаційної структури та скороченням штатної чисельності Державної фіскальної служби.
Із зазначеним наказом позивач не погоджується, вважає його незаконним, таким, що порушує його право на труд, прийнятим з порушенням вимог Кодексу законів про працю України та Закону України «Про державну службу», з чим й звертається до суду.
Аналізуючи наведені вище обставини, суд виходить з наступного.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:
1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;
2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);
4) безсторонньо (неупереджено);
5) добросовісно;
6) розсудливо;
7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;
8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);
9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;
10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень має на увазі, що рішенням повинне бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36 від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
В Рішенні від 10 лютого 2010 року у справі "Серявін та інші проти України" Європейський суд з прав людини вказав, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
У Рішенні від 27 вересня 2010 року по справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" зазначено, що ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.
Згідно з ч. 1 ст. 72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Відповідно до ст. 73 КАС України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
За приписами ст. 74 КАС України, суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно положень ст. 75 КАС України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. При цьому в силу положень ст. 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок доказування в спорі покладається на відповідача - орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії. Отже, вирішення даної справи залежить від доведеності відповідачем правомірності прийняття ним оспорюваного наказу про звільнення позивача.
Відносини щодо підстав та порядку припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення врегульовані положеннями статті 87 Закону України «Про державну службу» № 889-VIII далі - Закон №889-VIII), згідно якої скорочення чисельності або штату державних службовців є самостійною підставою для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення.
Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.
Процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю.
Закон України «Про державну службу» № 889-VIII визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої та громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях.
Згідно статті 83 зазначеного Закону, державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою суб'єкта призначення.
Пунктом 1 частини першої статті 87 Закону №889-VIII передбачено, що підставою для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі.
Відповідно до частини третьої статті 87 Закону №889-VIII, процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю. Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.
Працездатним громадянам, які постійно проживають на території України гарантовано правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 51 КЗпП України).
Згідно пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
При цьому, як встановлено правилами частини другої цієї статті, звільнення з зазначених підстав допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
За змістом статті 492 КЗпП України, про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.
Із викладеного вбачається, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації, тобто вжити усіх заходів до переведення працівника за його згодою на іншу роботу.
Як вбачається з наданого відповідачем штатного розпису ДФС на 2015 рік (а.с. 42), відділ організації перевірок відшкодування ПДВ управління податку на додану вартість Департаменту оподаткування юридичних осіб, який очолював позивач, було змінено на відділ контролю за відшкодуванням ПДВ Департаменту податків і зборів з юридичних осіб в структурі Державної фіскальної служби України.
Відповідач стверджував про скорочення посад у Департаменті, на підставі вищезазначеного наказу ДФС від 30.12.2015 № 1022 "Про скорочення чисельності та введення в дію Структури апарату Державної фіскальної служби України".
Проте, з матеріалів справи, всебічно та повно досліджених судом, неможливо встановити, яким саме критеріям не відповідав позивач, на підставі яких саме критеріїв відповідач дійшов висновку про звільнення саме позивача.
Отже, у даному випадку відповідачем не було забезпечено права рівного доступу громадян до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях.
Закон № 889-VIII містить поняття рівнозначної посади, як посади державної служби, що належать до однієї групи оплати праці з урахуванням юрисдикції державного органу. Запропоновані позивачу посади не є рівнозначними тій, що він обіймав раніше.
У цьому зв'язку суд зазначає, що відповідачем не надано доказів та переконливих пояснень щодо відсутності можливості надати позивачу пропозиції рівноцінної посади державної служби відповідно до його кваліфікації, тому, на думку суду, зазначені дії (бездіяльність) відповідача, що полягають у пропонуванні позивачу не всіх вільних на час попередження про вивільнення посад, не можуть вважатися належним виконанням обов'язку щодо вжиття заходів до переведення працівника за його згодою на іншу роботу і є протиправними.
За таких обставин, суд приходить до висновку, що оскаржуваний наказ Державної фіскальної служби України є незаконним та підлягає скасуванню.
При визначенні суми заробітної плати, яка підлягає нарахуванню та виплаті позивачу, суд виходить з вимог Постанови Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 року «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати», а саме з пунктів 5 та 8 зазначеного Порядку, відповідно до яких основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців роботи (календарні дні) на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством - на число календарних днів за цей період. Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим із дотриманням вимог законодавства.
Як вбачається з довідки №165 від 06.08.2017р., наданої відповідачем, середньомісячна заробітна плата позивача складає 9181,50 грн., а середньоденна - 437,21 грн.
Однією з засад адміністративного судочинства є диспозитивність, про що зазначено у частині 3 статті 2 КАС України.
Відображення даного принципу закріплено у частинах 2 та 3 статті 9 КАС України, згідно з якими суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. (ч.2)
Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Таким правом користуються й особи, в інтересах яких подано позовну заяву, за винятком тих, які не мають адміністративної процесуальної дієздатності. (ч.3 ст.9 КАС України).
Оскільки представником позивача заявлено конкретизовані вимоги про стягнення суми середньомісячної заробітної плати, виражені в сумі 119664грн. 38 коп., яка не перевищує суму, обраховану за зазначеною формулою (384 робочих дня*437,21грн.), то вимоги позивача підлягають задоволенню.
Відповідно до пунктів 2 та 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України, негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Відтак, рішення суду в частині поновлення позивача на посаді та стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.
З огляду на викладене та керуючись вимогами ст.ст. 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, 139, 241 - 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
1.Позов ОСОБА_3 задовольнити повністю.
2. Визнати протиправним та скасувати наказ Державної фіскальної служби України від 4 листопада 2016 року №3568-о.
3. Поновити ОСОБА_3 на посаді начальника відділу організації перевірок відшкодування ПДВ управління податку на додану вартість Департаменту оподаткування юридичних осіб Державної фіскальної служби України.
3. Стягнути з Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_3 заробіток за час вимушеного прогулу за період з 5 листопада 2016 року по дату поновлення в сумі 119664 (сто дев'ятнадцять тисяч шістсот шістдесят чотири грн. )38 коп.
4. Допустити негайне виконання судового рішення в частині поновлення ОСОБА_3 на посаді начальника відділу організації перевірок відшкодування ПДВ управління податку на додану вартість Департаменту оподаткування юридичних осіб Державної фіскальної служби України.
5. Допустити негайне виконання судового рішення в частині стягнення суми заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 9181 (дев'ять тисяч сто вісімдесят одна) грн. 41коп.
Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 КАС України.
Повний текст рішення складено 24.05.2018.
Суддя С.К. Каракашьян