ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
23 травня 2018 року № 826/5271/17
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Келеберди В.І., суддів: Амельохіна В.В., Качура І.А., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України про визнання дій та бездіяльності протиправними, зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Кабінету Міністрів України та з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, поданої 26 жовтня 2017 року, просить:
- визнати протиправними дії Міністерства соціальної політики України щодо подання на затвердження Кабінету Міністрів України пропозиції, що у пунктах 11-14 частини другої статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» як на коло осіб, на яких розповсюджується питання забезпечення житлом, і залишає без належної уваги інші статті цього Закону;
- визнати протиправними дії Кабінету Міністрів України в частині встановлення постановою № 119 від 21 лютого 2017 року виключно на положення пунктів 11-14 частини другої статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» як на коло осіб, на яких розповсюджується питання забезпечення житлом, і залишає без належної уваги інші статті цього Закону;
- визнати дискримінаційними та такими, що порушують право на достатній життєвий рівень дії Кабінету міністрів України в частині встановлення постановою Кабінету Міністрів України № 119 від 21 лютого 2017 року виключно на положення пунктів 11-14 частини другої статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» як на коло осіб, на яких розповсюджується питання забезпечення житлом, і залишає без належної уваги інші статті цього Закону;
- визнати протиправною бездіяльність Кабінету Міністрів України в частині відсутності нормативно-правового акту встановлення порядку і умов виконання абзацу другого пункту 14 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» щодо того, що учасники бойових дій, які дістали поранення, контузію або каліцтво під час участі в бойових діях отримують житло протягом двох років;
- зобов'язати Міністерство соціальної політики України подати до Кабінету Міністрів України пропозиції змін до постанови № 119 від 21 лютого 2017 року «Питання забезпечення житлом деяких категорій осіб, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України, а також членів їх сімей» в наступній редакції: ці Порядок та умови визначають механізм надання субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам на виплату грошової компенсації за належні для отримання жилі приміщення для сімей загиблих осіб, визначених абзацами п'ятим - восьмим пункту 1 статті 10, а також для осіб з інвалідністю І-ІІ групи, визначених пунктами частини першої, пункту 1 частини другої статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (далі - субвенція), і перебувають на обліку у органах виконавчої влади і за місцем проживання як такі, що потребують поліпшення житлових умов відповідно до норм Житлового кодексу Української РСР»;
- зобов'язати Кабінет Міністрів України прийняти зміни до постанови № 119 від 21 лютого 2017 року «Питання забезпечення житлом деяких категорій осіб, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України, а також членів їх сімей» в наступній редакції: ці Порядок та умови визначають механізм надання субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам на виплату грошової компенсації за належні для отримання жилі приміщення для сімей загиблих осіб, визначених абзацами п'ятим - восьмим пункту 1 статті 10, а також для осіб з інвалідністю І-ІІ групи, визначених пунктами частини першої, пункту 1 частини другої статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» )далі - субвенція), і перебувають на обліку у органах виконавчої влади і за місцем проживання як такі, що потребують поліпшення житлових умов відповідно до норм Житлового кодексу Української РСР»;
- зобов'язати Міністерство соціальної політики України подати до Кабінету Міністрів України пропозиції змін до абзацу 2 пункту 14 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» щодо того, що учасники бойових дій, які дістали поранення, контузію або каліцтво під час участі в бойових діях, отримують житло протягом двох років;
- зобов'язати Кабінет Міністрів України у місячний строк з дня набрання чинності рішенням суду прийняти постанову, в якій встановити порядок та умови виконання абзацу 2 пункту 14 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» щодо того, що учасники бойових дій, які дістали поранення, контузію або каліцтво під час участі в бойових діях, отримують житло протягом двох років.
Позовні вимоги вмотивовано тим, що з травня 1977 року по грудень 2006 року позивач проходив військову службу у Збройних Силах, є майором запасу, учасником бойових дій, ветераном війни-інвалідом війни 2 групи. 05 жовтня 2006 року комісією при військовій частині НОМЕР_1 було встановлено причинний зв'язок отриманих поранень із виконанням обов'язків військової служби під час захисту Батьківщини, про що затверджено висновок стосовно позивача від 09 жовтня 2006 року. З 2006 році ОСОБА_1 знаходиться у черзі на отримання житлової площі як інвалід війни, який отримав поранення при захисті Батьківщини. Посилаючись на те, що 19 червня 2015 року Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 07 квітня 2015 року № 291 статус ветеранів поширено на усіх осіб, які брали безпосередню участь в АТО, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах АТО у період її проведення та членів сімей осіб, які загинули (пропали безвісті), померли внаслідок поранення, контузії або каліцтва, одержаних під час безпосередньої участі в АТО, забезпеченні її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах АТО у період її проведення та віднесено їх залежно від категорії до УБД 1 (пункти 19,20 статті 6); інвалідів війни (пункти 11-14 статті 7), позивач вважає, що має право на отримання житла значно раніше ніж громадяни, які отримали статус учасників бойових дій, інвалідів війни за Законом № 291 від 07 квітня 2015 року, та у цьому зв'язку вважає неправомірними посилання відповідача на пункти 11-14 частини другої статті 7 Закону № 3552-ХІІ, маючи на увазі коло осіб, на яких розповсюджується питання забезпечення житлом, залишаючи поза увагою інші статті і пункти зазначеного Закону.
Представник відповідача у письмовому запереченні щодо позову стверджує про його необґрунтованість, зазначає, що дії Уряду щодо прийняття постанови № 119 від 21 лютого 2017 року «Питання забезпечення житлом деяких категорій осіб, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України, а також членів їх сімей» є правомірними, ґрунтуються на положеннях законодавства України, ознак дискримінації, порушення чи звуження прав позивача не вбачає, як і підстав для задоволення його вимог.
Ухвалою суду від 06 червня 2017 року відкрито провадження у справі № 826/5271/17, в установленому порядку відповідачем в Офіційному віснику України № 94 за 01 грудня 2017 року опубліковано оголошення про відкриття провадження у цій адміністративній справі.
Враховуючи викладене та зважаючи на достатність наявних у матеріалах справи доказів для розгляду та вирішення справи по суті, у відповідному судовому засіданні судом, згідно з ч. 6 ст. 128 КАС України, прийнято рішення про подальший розгляд та вирішення справи у порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів.
При прийнятті судового рішення по суті судом враховано вимоги пункту 10 частини першої Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України (тут і надалі у редакції Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03.10.2017 року №2147-VIII, який набрав чинності 15.12.2017 року), яким установлено, що зміни до цього Кодексу вводяться в дію з урахуванням таких особливостей: справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Ухвалою суду від 03 квітня 2018 року визначено подальший розгляд справи здійснювати у порядку письмового провадження на підставі наявних у справі доказів.
26 жовтня 2017 року позивачем у справі подано клопотання про залучення до участі у справі як другого відповідача - Міністерства соціальної політики України, а також, заявлено до зазначеного міністерства ряд позовних вимог.
Розглянувши зазначене клопотання позивача, суд відмовляє у його задоволенні за необґрунтованістю та безпідставністю, а також не бере до уваги та не розглядає у даному провадженні позовні вимоги позивача щодо:
- визнання протиправними дій Міністерства соціальної політики України щодо подання на затвердження Кабінету Міністрів України пропозиції, що у пунктах 11-14 частини другої статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» як на коло осіб, на яких розповсюджується питання забезпечення житлом, і залишає без належної уваги інші статті цього Закону;
- зобов'язання Міністерства соціальної політики України подати до Кабінету Міністрів України пропозиції змін до абзацу 2 пункту 14 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» щодо того, що учасники бойових дій, які дістали поранення, контузію або каліцтво під час участі в бойових діях, отримують житло протягом двох років.
Оцінивши у порядку письмового провадження належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, судом встановлено наступне.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 113 Конституції України, статті 1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, діяльність якого, зокрема, спрямовується на забезпечення інтересів українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України та постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України.
Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, який у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, здійснює визначені Конституцією та законами України повноваження, видає постанови і розпорядження в межах своєї компетенції, здійснює, поміж іншого, внутрішню політику держави, вживає заходи щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, забезпечує проведення фінансової політики, політики у сфері соціального захисту, забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України (статті 113, 116 та 117 Конституції України).
Статтею 117 Конституції України визначено, що Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.
Акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України (стаття 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України»).
21 лютого 2017 року за № 119 Кабінетом Міні стрів України видано постанову «Питання забезпечення житлом деяких категорій осіб, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України, а також членів їх сімей».
Прийняття зазначеної постанови, відповідно до пояснювальної записки до проекту постанови, спрямовано на поліпшення житлових умов для сімей загиблих осіб, визначених абзацами 5-8 пункту 1 статті 10, а також для осіб з інвалідністю І-ІІ групи, визначених абзацами 11-14 частини другої статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», та осіб, які втратили функціональні можливості нижніх кінцівок, інвалідність яких настала внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час безпосередньої участі в антитерористичній операції, та потребують поліпшення житлових умов.
Згідно пункту 14 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», на який посилається позивач, учасникам бойових дій надається така пільга, як першочергове забезпечення жилою площею осіб, які потребують поліпшення житлових умов, та першочергове відведення земельних ділянок для індивідуального житлового будівництва, садівництва і городництва, першочерговий ремонт жилих будинків і квартир цих осіб та забезпечення їх паливом. Учасники бойових дій, які дістали поранення, контузію або каліцтво під час участі в бойових діях чи при виконанні обов'язків військової служби, забезпечуються жилою площею, у тому числі за рахунок жилої площі, що передається міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, підприємствами, установами та організаціями у розпорядження місцевих рад та державних адміністрацій, - протягом двох років з дня взяття на квартирний облік.
Також згідно пункту 18 статті 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» інваліди війни, які потребують поліпшення житлових умов, у тому числі за рахунок жилої площі, що передається міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, підприємствами, організаціями у розпорядження місцевих рад та державних адміністрацій позачергово забезпечуються житлом, протягом двох років з дня взяття на квартирний облік, а інваліди І групи з числа учасників бойових дій на території інших країн - протягом року.
Водночас, статтею 17 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» визначено, що фінансування витрат, пов'язаних з введенням в дію цього Закону, здійснюється за рахунок коштів державного та місцевого бюджетів.
Разом з тим, відповідно до статті 95 Конституції України будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків визначаються виключно законом про Державний бюджет України.
Частина шоста статті 116 Конституції України передбачає, що Кабінет Міністрів України розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання.
Бюджетним кодексом України, зокрема, статтями 7, 12 визначено, що бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями та бюджетними асигнуваннями, будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України.
Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом. Зміни розмірів, мети та обмеження в часі бюджетних призначень, крім випадків, передбачених цим Кодексом, здійснюються лише за наявності у законі про Державний бюджет України (рішення про місцевий бюджет) відповідного положення. Усі бюджетні призначення втрачають чинність після закінчення бюджетного періоду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Крім того, пунктом 1 статті 48 Бюджетного кодексу України встановлено, що розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов'язання та здійснюють платежі тільки в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами.
У свою чергу пункт 26 Прикінцевих та перехідних положень Бюджетного кодексу України встановлює, що норми і положення статей 12-16 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Виходячи із пояснень відповідача, у Додатку № 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» передбачена субвенція з державного бюджету України місцевому бюджету на виплату грошової компенсації за належні для отримання жилі приміщення для сімей загиблих осіб, визначених абзацами 5-8 пункту 1 статті 10, а також для осіб з інвалідністю І-ІІ групи, визначених пунктами 11-14 частини другої статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», та осіб, які втратили функціональні можливості нижніх кінцівок, інвалідність яких настала внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час безпосередньої участі в антитерористичній операції, та потребують поліпшення житлових умов.
Субвенції, згідно визначень Бюджетного кодексу України, - це міжбюджетні трансферти для використання на певну мету в порядку, визначеному органом, який прийняв рішення про надання субвенції.
Отже, з огляду на зазначене, а також враховуючи норми статей 19,113, 116, 117 Конституції України, положення Закону України «Про Кабінет Міністрів України», дія постанови № 119 від 21 лютого 2017 року не може поширюватися на інше коло осіб, ніж тих, які визначені абзацами 5-8 пункту 1 статті 10, а також пунктами 11-14 частини другої статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
За таких обставин, Уряд прийняв постанову № 119 від 21 лютого 2017 року у межах компетенції, визначеної законодавством, на виконання Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», Бюджетного кодексу України та Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік», тому суд не вбачає протиправності у діях Кабінету Міністрів України під час прийняття зазначеної постанови.
Стосовно тверджень позивача щодо протиправної бездіяльності відповідача в частині неприйняття нормативно-правового акту щодо встановлення порядку та умов виконання абзацу 2 пункту 14 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» суд зазначає, що такий порядок та умови чинним законодавством вже визначений.
Зокрема, у статтями 9, 40, 43 Житлового кодексу Української РСР, якими визначено право громадян на отримання житла у безстрокове користування або на одержання, за їх бажанням, грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення для категорій громадян, визначених законом, або в будинках житлово-будівельних кооперативах, у порядку черговості.
Черговість надання громадянам жилих приміщень встановлюється законодавством України, а крім того, статтею 48-1 Житлового кодексу Української РСР визначено, що порядок та розмір надання громадянам грошової компенсації за належні їм для отримання жилі приміщення визначаються Кабінетом Міністрів України.
У свою чергу, як вже зазначав суд раніше, відповідно до пункту 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» норми та положення статей 1,9,40 481 Житлового кодексу Української РСР застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів.
Крім того, суд зазначає,що чинною є постанова Кабінету Міністрів України № 728 від 02 вересня 2015 року «Деякі питання забезпечення житлом військовослужбовців та інших громадян», якою також затверджено Порядок визначення розміру і надання військовослужбовцям та членам їх сімей грошової компенсації за належне їх для отримання жиле приміщення.
Вказаний порядок установлює механізм визначення розміру і надання військовослужбовцям та членам їх сімей, що перебувають разом з ними на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, який ведеться у військових частинах, органах, підрозділах, загонах, військових навчальних закладах, установах, а у разі їх розформування - у військових комісаріатах та квартирно-експлуатаційних установах (організаціях), за їх бажанням грошової компенсації за належне їх для отримання жиле приміщення.
Дія зазначеного Порядку розповсюджується у тому числі на осіб, звільнених з військової служби у запас або у відставку за віком, станом здоров'я та у зв'язку із скороченням штатів або проведенням інших організаційних заходів у разі неможливості використання на військовій службі, та членів їх сімей.
Надання військовослужбовцям та членам їх сімей грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення здійснюється у межах коштів, що передбачаються у державному бюджеті для виконання Комплексної програми забезпечення житлом військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, посадових осіб митної служби та членів їх сімей, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 29 листопада 1999 року № 2166, а саме за рахунок і у межах видатків, визначених її виконавцям - міністерствам та іншим центральним органами виконавчої влади у Державному бюджеті України на відповідний рік, та інших джерел.
У Додатку № 3 до Закону України «Про Державний бюджет на 2017 рік» передбачені видатки, зокрема Міністерству оборони України, на будівництво (придбання) житла для військовослужбовців Збройних Сил України.
За таких обставин, враховуючи визначення бездіяльності як пасивної поведінки суб'єкта владних повноважень, яка може мати вплив на реалізацію прав, свобод, інтересів фізичної чи юридичної особи, або нездійснення суб'єктом владних повноважень дій, які випливають із його повноважень на виконання вимог чинного законодавства та впливають на права, свободи та інтереси фізичної чи юридичної особи, а також з урахуванням норм постанови Кабінету Міністрів України №728 від 02 вересня 2015 року «Деякі питання забезпечення житлом військовослужбовців та інших громадян», дія якої розповсюджується й щодо позивача, як особи, що проходила військову службу у Збройних Силах, є звільненим з військової служби у запас, а також того, що розподіл та надання жилих приміщень передбачений нормами Житлового кодексу Української РСР та Правилами обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов , і надання їм житлових приміщень в Українській РСР, затверджених постановою Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради від 11 грудня 1984 року № 470, у суду відсутні підстави для висновку про бездіяльність відповідача щодо неприйняття нормативно-правового акту стосовно встановлення порядку та умов виконання абзацу 2 пункту 14 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
Позивач крім іншого стверджує, що у діях Кабінету Міністрів України вбачаються ознаки дискримінації частині визначення постановою № 119 від 21 лютого 2017 року кола осіб, на яких розповсюджується дія даної постанови, передбачених виключено пунктами 11-14 частини другої статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
У цьому зв'язку суд зазначає, що дискримінація згідно визначення у статті 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» - це ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору, шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть буди дійсними або припущеними, зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
У той же час не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, а саме: спеціальний захист з боку держави окремих категорій осіб, які потребують такого захисту; здійснення заходів, спрямованих на збереження ідентичності окремих груп осіб, якщо такі заходи є необхідними; надання пільг та компенсацій окремим категоріям осіб у випадках, передбачених законом; встановлення державних соціальних гарантій окремим категоріям громадян; особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб (частина третя статті 6 зазначеного Закону).
Отже, виходячи з таких визначень закону, дискримінацією є певні обмеження прав та свобод осіб, які створюють перешкоди у їх вільній реалізації.
Європейським судом з прав людини у справі «Пічкур проти України» від 07 листопада 2013 року зазначено, що практикою суду встановлено, що дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об'єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях (справа «Вілліс проти Сполученого Королівства», заява № 36042/97). Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об'єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо не має розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю. Договірна держава користується свободою розсуду при визначені того, чи та якою мірою відмінності в інших схожих ситуаціях виправдовують різне ставлення (рішення від 21 лютого 1997 року у справі «Ван Раалте проти Нідерландів»).
У зазначеній частині позивачем не обґрунтовано у достатній мірі у чому ж саме полягає дискримінаційний характер дій чи бездіяльності відповідача, та яким чином обмежено чи звужено його права на достатній життєвий рівень прийняттям постанови № 119 від 21 лютого 2017 року у порівнянні з іншими особами, визначеними такими, що забезпечуються житлом.
Відповідно до частини першої статті 3 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» діяльність Кабінету Міністрів України ґрунтується на принципах верховенства права, законності, поділу державної влади, безперервності, колегіальності, солідарної відповідальності, відкритості та прозорості.
Згідно з правовою позицією Конституційного суду України, викладеною в рішенні від 24 червня 1999 року № 6-рп/99 у справі про фінансування судів, метою функціонального розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову є розмежування повноважень між різними органами державної влади та недопущення привласнення повноти державної влади однією з гілок влади.
У рішенні Конституційного суду України від 01 квітня 2008 року № 4-рп/2008 наголошено, що неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та Законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.
Кабінет міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України, відповідальний перед Президентом України та підконтрольний та підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених статтями 85, 87 Конституції України. Кабінет Міністрів України видає нормативно-правові акти - постанови та розпорядження, які є обов'язковими для виконання, що є реалізацією дискреційних повноважень Уряду.
Відповідно до змісту Рекомендацій «R (80) 2 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень від 11 березня 1980 року, під дискреційними повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто коли такий орган може обрати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Отже, під дискреційними повноваженнями розуміється таке повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення самостійно обрати один з кількох варіантів рішення.
Суди при цьому не вправі втручатися у діяльність органів державної влади при здійсненні ними владних управлінських функцій, оскільки таке втручання виходить за межі повноважень адміністративного суду, тому вимоги позивача зобов'язального характеру у даній справі є такими, що виходять за межі завдань адміністративного судочинства.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:
1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;
2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);
4) безсторонньо (неупереджено);
5) добросовісно;
6) розсудливо;
7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;
8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);
9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;
10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Отже, підсумовуючи викладене, суд не вбачає протиправності дій та бездіяльності з боку відповідача, а також обставин порушення прав, свобод, законних інтересів позивача прийняттям постанови від 21 лютого 2017 року № 119. Обставини, на які посилався позивач, як на підставу позову, не знайшли свого підтвердження упродовж розгляду даної справи, є необґрунтованими та не підтвердженими достатніми та переконливими доказами.
Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Ураховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову, та відмовляє позивачу у його задоволенні.
Підстави для вирішення судом питання про розподіл судових витрат відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України відсутні.
Керуючись вимогами 72-77, 139, 241-246, 250, 255, 264 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Відмовити у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Кабінету Міністрів України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 13, код ЄДРПОУ 00015622) про визнання дій та бездіяльності протиправними, зобов'язання вчинити певні дії.
Відповідно до частини першої статті 293 КАС України, учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Відповідно до частини першої статті 255 КАС України, рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Підпунктом 15.5 пункту 15 розділу VII “Перехідні положення” Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя-доповідач В.І. Келеберда
Судді В.В. Амельохін
І.А.Качур