16 травня 2018 року
м. Київ
Справа 1-13/2002
Провадження № 13-2зво18
Велика Палата Верховного Суду у складі:
головуючого судді ОСОБА_1
судді-доповідача ОСОБА_2 ,
суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 ,
за участю секретаря судового засідання ОСОБА_17 ,
учасники судового провадження:
прокурор Генеральної прокуратури України - ОСОБА_18 ,
захисник - ОСОБА_19 ,
розглянула у відкритому судовому засіданні кримінальну справу за заявою захисника ОСОБА_19 про перегляд вироку Апеляційного суду Житомирської області від 11 липня 2002 року й ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 09 вересня 2010 року щодо ОСОБА_20 , і
Короткий зміст оскаржуваних судових рішень та короткий зміст рішень Європейського суду з прав людини
1. Вироком Апеляційного суду Житомирської області від 11 липня 2002 року ОСОБА_20 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , засуджено до позбавлення волі: за ч. 3 ст. 146 Кримінального кодексу України (далі - КК України) - на строк десять років; за ч. 2 ст. 147 КК України - на строк п'ятнадцять років; за ч. 4 ст. 187 КК України - на строк чотирнадцять років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю; за ч. 4 ст. 189 КК України - на строк десять років з конфіскацією всього майна, яке є його власністю; до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю за пунктами 2, 3, 6, 9, 13 ч. 2 ст. 115 КК України, - а на підставі ст. 70 цього Кодексу за сукупністю злочинів остаточно засуджено до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.
2. Постановлено стягнути із ОСОБА_20 на користь потерпілого ОСОБА_21 в рахунок відшкодування матеріальної шкоди 1408,24 грн та моральної - 150 000 грн, а також на користь УМВС України в Житомирській області 10113,13 грн.
3. Таким чином, вироком суду першої інстанції ОСОБА_20 визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених п. 2, 3, 6, 9, 13 ч. 2 ст. 115, ч. 3 ст. 146, ч. 2 ст. 147, ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 189 КК України, тобто в умисному вбивстві з кваліфікуючими ознаками (вбивство малолітньої, заручника, з корисливих мотивів, з метою приховати інший злочин, особою, яка раніше вчинила умисне вбивство), розбійному нападі, викраденні малолітньої особи та захопленні її в заручники, а також у вимаганні.
4. Як установив суд, ОСОБА_20 23 жовтня 2001 року в другій половині дня, діючи з корисливих мотивів, маючи при собі ніж, мотузку, пневматичний пістолет і скотч (клейку стрічку), обманним шляхом проник у квартиру АДРЕСА_1 , де проживала ОСОБА_22 - особа похилого віку. Там ОСОБА_20 наставив на ОСОБА_22 пневматичний пістолет, який остання сприйняла як бойову зброю, і, погрожуючи застосуванням насильства, небезпечного для життя та здоров'я, зажадав від потерпілої грошей, які, на думку ОСОБА_20 , мали бути в ОСОБА_22 , оскільки вона в місцевій газеті подала оголошення про бажання купити квартиру. ОСОБА_22 пояснила ОСОБА_20 , що грошей не має, а оголошення в газеті подала на прохання своєї знайомої. Тоді ОСОБА_20 , зрозумівши, що грошей у потерпілої немає й боячись того, що вона звернеться до органів влади з приводу вчиненого щодо неї розбою, вирішив позбавити її життя, щоб приховати вчинений ним злочин. Для цього він зв'язав потерпілій руки скотчем, накинув на шию зашморг із мотузки та затягнув його. Оскільки ОСОБА_22 подавала ознаки життя, ОСОБА_20 двічі перерізав їй горло ножем і так позбавив життя.
5. 03 грудня 2001 року близько 13.30 год. ОСОБА_20 , діючи з корисливих мотивів, зустрів на міжповерховому сходовому марші під'їзду будинку АДРЕСА_2 малолітню ОСОБА_23 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка йшла до школи й вік якої йому, як її сусідові, було відомо. Обманним шляхом він завів потерпілу до своєї квартири АДРЕСА_3 , таким чином викравши та взявши в заручники для того, щоб потім примусити батька дитини - приватного підприємця, виплатити викуп в особливо великому розмірі. У квартирі ОСОБА_20 з метою вбивства накинув на шию ОСОБА_23 завчасно приготовлену мотузку й задушив її. Увечері того ж дня ОСОБА_20 передав батькам загиблої анонімний лист з вимогою сплати 20 000 дол. США за нібито звільнення їх доньки-заручниці (лист підклав під вхідні двері квартири сім'ї ОСОБА_24 ). Коли згодом цю вимогу було виконано, ОСОБА_20 заволодів вказаною сумою грошей.
6. Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 10 жовтня 2002 року вирок залишено без змін.
7. 2 квітня 2003 року ОСОБА_20 подав до ЄСПЛ заяву (№ 16404/03), зазначаючи, що його обвинувачення за вбивство ОСОБА_22 ґрунтувалося на викривальних показаннях, які було здобуто з порушенням його права на мовчання та права не свідчити проти себе.
8. У п. 2 резолютивної частини рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) «Шабельник проти України» від 19 лютого 2009 року суд оголосив скарги заявника, подані на підставі пункту 1 і пункту 3(c) статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), стосовно того, що його засудження судом за вбивство ОСОБА_22 ґрунтується на викривальних показаннях, здобутих із порушенням його права "на мовчання" та права не свідчити проти себе, і стосовно перешкод в ефективному здійсненні ним права на захист під час допитів на досудовому етапі провадження у справі про вбивство ОСОБА_22 - прийнятними, а решту скарг у заяві - неприйнятними. Відповідно, рішенням Європейського суду з прав людини «Шабельник проти України» від 19 лютого 2009 року встановлено порушення у справі ОСОБА_20 пунктів 1, 3 (с) ст. 6 Конвенції.
9. Ухвалою Верховного Суду України на спільному засіданні Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії від 30 квітня 2010 року ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 10 жовтня 2002 року щодо ОСОБА_20 скасовано, а справу направлено на новий касаційний розгляд.
10. Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 09 вересня 2010 року вирок Апеляційного суду Житомирської області від 11 липня 2002 року щодо ОСОБА_20 змінено: виключено з мотивувальної частини цього судового рішення посилання як на докази винуватості засудженого у вчиненні злочинів стосовно ОСОБА_22 на протоколи допиту ОСОБА_20 як свідка від 15 лютого 2002 року та відтворення обстановки та обставин події за його участю. У решті вирок залишено без змін.
11. 28 лютого 2011 року ОСОБА_20 повторно звернувся до ЄСПЛ і скаржився на несправедливість судового процесу, в якому Верховний Суд України залишив без змін вирок суду першої інстанції, винесений щодо нього.
12. Рішенням ЄСПЛ «Шабельник проти України» (№ 2) (заява № 15685/11) від 01 червня 2017 року, яке набуло статусу остаточного 01 вересня 2017 року, встановлено порушення у справі ОСОБА_20 п. 1 ст. 6 Конвенції у зв'язку з тим, що аргументація Верховного Суду України при перегляді справи заявника та порядок, якого дотримувався суд, не відповідали вимогам справедливості.
13. Зі змісту рішення ЄСПЛ «Шабельник проти України (№ 2)» вбачається, що засуджений скаржився на несправедливість провадження у його справі, в якому Верховний Суд України залишив без змін обвинувальний вирок щодо нього після ухвалення ЄСПЛ рішення у його попередній справі «Шабельник проти України» (заява № 16404/03, рішення від 19 лютого 2009 року), чим Верховний Суд України порушив низку положень ст. 6 Конвенції. Зокрема заявник зазначав, що Верховний Суд України залишив без зміни фактичні висновки суду першої інстанції про вбивство ОСОБА_22 , які ґрунтувалися лише на його свідченнях, щодо яких ЄСПЛ вже встановив порушення пунктів 1, 3 ст. 6 Конвенції у своєму першому рішенні у справі «Шабельник проти України», незаконно послався на висновок лікарів-психіатрів при обґрунтуванні його винуватості, переоцінив усю сукупність доказів і на її основі досяг власного нового висновку про вину заявника, який не мав повноважень робити відповідно до національного законодавства (вилучивши зізнання заявника із сукупності доказів за епізодом вбивства ОСОБА_22 , Верховний Суд України не міг змінити висновків суду першої інстанції власними фактичними висновками). Також заявник вказав, що не був попереджений, що згаданий суд застосує вищезазначену процедуру, замість направлення справи на повторний судовий розгляд.
14. ЄСПЛ було встановлено (п. 47, 48 рішення), що у справі ОСОБА_20 Верховний Суд України виключив зізнавальні показання заявника з доказової бази, але дійшов висновку, що інших доказів було достатньо для доведення винуватості заявника у вчиненні розбійного нападу та вбивства ОСОБА_22 . Залишаючи без змін вирок щодо заявника, Верховний Суд України не зробив жодного прямого посилання на будь-які його показання працівникам правоохоронних органів.
15. Дійшовши висновку про прийнятність скарги ОСОБА_20 , ЄСПЛ обґрунтував це тим, що спосіб, у який здійснювалось провадження у цій справі Верховним Судом України, суперечив вимогам ст. 6 Конвенції, оскільки колегія цього суду посилалась на протоколи та показання свідків, не надаючи жодної відповіді на конкретні і, за обставин справи, дуже доцільні та важливі аргументи заявника, що єдиною доказовою цінністю цих протоколів та показань свідків було підтвердження викладу обставин заявником, що містився у його наразі виключених зізнавальних показаннях про його причетність до злочину проти пані ОСОБА_25 (пункти 49 - 52 рішення).
16. Крім того, ЄСПЛ зазначив (п. 53 рішення), що Верховний Суд України, не направивши справу на повний повторний розгляд, також використав твердження лікарів-психіатрів ( ОСОБА_20 , описуючи обставини вбивства ОСОБА_22 , говорив їм так, ніби повторював вивчений на пам'ять текст аналогічний до того, що він розповідав слідчому, і мовчав тоді, коли його просили надати подробиці або пояснення) з метою встановлення того факту, що заявник вчинив aсtus reus, об'єктивний акт злочину, в якому він обвинувачувався, незважаючи на те, що сфера застосування відповідної експертизи обмежувалась встановленням його осудності та психічного стану у відповідний період. Верховний Суд України вважав за доцільне посилатися на дещо неконкретні перефразування експертів, зроблені в іншому контексті, для встановлення факту, що заявник вчинив вбивство ОСОБА_22 . Рішення посилатися на докази судово-психіатричної експертизи у такій спосіб призвело до порушення вимог справедливого суду.
17. У підсумку ЄСПЛ дійшов висновку (п. 61 рішення), що якщо особу засуджено за результатами судового розгляду, який не відповідав вимогам Конвенції щодо справедливості, належним способом виправлення такого порушення може в принципі бути новий розгляд, перегляд, або відновлення провадження за вимогою заявника. Можливість повторного розгляду справи, як це передбачено законодавством України, залишається доступною для заявника у разі подання ним відповідної заяви. При такому повторному розгляді мають бути дотримані матеріальні і процесуальні гарантії, закріплені у ст. 6 Конвенції, та повністю враховані висновки ЄСПЛ у цій справі та у першому рішенні у справі «Шабельник проти України» (п. 62 рішення).
Короткий зміст вимог за заявою про перегляд судових рішень за виключними обставинами
18. У заяві захисник ОСОБА_19 просив переглянути справу з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 445 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) (процесуальної норми, що була чинною на момент подачі заяви), у зв'язку з установленням ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом, скасувати вирок Апеляційного суду Житомирської області від 11 липня 2002 року й ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 9 вересня 2010 року та направити справу для нового судового розгляду до суду першої інстанції. Заявник стверджує, що згідно з рішенням ЄСПЛ «Шабельник проти України» (№ 2) в основу обвинувального вироку стосовно ОСОБА_20 покладено недопустимі докази, а саме його визнавальні показання, отримані в період досудового розслідування з моменту затримання, а також його розповідь про обставини, установлені судом, експертам під час проведення стаціонарної судово-психіатричної експертизи.
Позиції учасників судового провадження
19. Захисник ОСОБА_19 у судовому засіданні просив заяву задовольнити повністю, скасувати вирок Апеляційного суду Житомирської області від 11 липня 2002 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 09 вересня 2010 року щодо ОСОБА_20 , справу направити на новий розгляд, та обрати засудженому ОСОБА_20 запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд або інший запобіжний захід, не пов'язаний із триманням під вартою.
20. Від засудженого ОСОБА_20 надійшла заява від 24 квітня 2018 року про проведення судового засідання без його участі, але за участі його захисника ОСОБА_19 , оскільки засуджений не має юридичної освіти (вх. № 275/0/257 від 27 квітня 2018 року). Захисник ОСОБА_19 на запитання суду щодо участі засудженого ОСОБА_20 у судовому розгляді пояснив, що неодноразово спілкувався з підзахисним ОСОБА_20 , і справу потрібно розглядати без його участі.
21. Прокурор ОСОБА_18 просила заяву ОСОБА_19 в інтересах засудженого ОСОБА_20 задовольнити частково. Скасувати вирок Апеляційного суду Житомирської області від 11 липня 2002 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 09 вересня 2010 року щодо ОСОБА_20 в частині вчинених злочинів щодо ОСОБА_22 скасувати, і справу в цій частині направити на новий розгляд. В іншій частині судові рішення залишити буз змін.
Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду при прийнятті постанови, і законодавство, яким вона керується
Аргументація щодо застосування до ОСОБА_20 додаткових заходів індивідуального характеру , зокрема такого заходу як restitutio in integrum
22. Велика Палата Верховного Суду дослідила матеріали кримінальної справи, обговорила наведені в заяві доводи, позицію ЄСПЛ, викладену у рішеннях «Шабельник проти України» та «Шабельник проти України (№ 2)», і зробила такі висновки.
23. Ратифікувавши Конвенцію, Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції (ст. 1 Конвенції).
24. Відповідно до ч. 1 ст. 46 Конвенції та ст. 2 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV) рішення ЄСПЛ є обов'язковими для виконання Україною.
25. У ст. 1 Закону № 3477-IV визначено, що виконання рішення ЄСПЛ передбачає: а) виплату Стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.
26. Додатковими заходами індивідуального характеру (ст. 10 Закону № 3477- IV) є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який Стягувач мав до порушення Конвенції і протоколів до неї (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ.
27. Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.
28. У поданій захисником ОСОБА_19 заяві йдеться про виконання рішення ЄСПЛ щодо ОСОБА_20 шляхом застосування додаткових заходів індивідуального характеру, а саме скасування вироку Апеляційного суду Житомирської області від 11 липня 2002 року та ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 09 вересня 2010 року щодо ОСОБА_20 та направлення справи на новий судовий розгляд.
29. Комітет міністрів Ради Європи у Рекомендації державам-членам від 19 січня 2000 року № R(2000)2 «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини» зазначив, що повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, визнається адекватним способом поновлення прав і пропонується до застосування, особливо: коли потерпіла сторона й далі зазнає значних негативних наслідків рішення, ухваленого на національному рівні; наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту та які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження, та коли рішення ЄСПЛ спонукає до висновку, що оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті або в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи недоліки, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
30. Проаналізувавши зміст порушень, встановлених рішенням ЄСПЛ у справі «Шабельник проти України» (№ 2) Велика Палата Верховного Суду констатує, що засуджений ОСОБА_20 і надалі зазнає негативних наслідків рішень, ухвалених щодо нього на національному рівні. Так, йдеться про засудження ОСОБА_20 судом за вбивство ОСОБА_22 , яке ґрунтується на викривальних показаннях, здобутих з порушенням його права «на мовчання» та права не свідчити проти себе, і стосовно перешкод в ефективному здійсненні ним права на захист під час допитів на досудовому етапі провадження у справі про вбивство ОСОБА_22 (п. 2 резолютивної частини рішення ЄСПЛ «Шабельник проти України»).
31. Саме у цій частині кримінального провадження на національному рівні ЄСПЛ констатував порушення п. 1 та п. 3 (с) статті 6 Конвенції.
32. Із п. 56 цього ж рішення ЄСПЛ слідує, що суд оцінював застосовність статті 6 Конвенції до періоду з 15 лютого 2002 року (коли ОСОБА_20 зізнався у вбивстві ОСОБА_22 ) до 25 лютого 2002 року (коли йому було пред'явлено формальне обвинувачення у вчиненні цього злочину).
33. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що єдиним додатковим заходом індивідуального характеру, який необхідно застосувати у даному випадку є відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який ОСОБА_20 мав до порушення Конвенції і протоколів до неї (restitutio in integrum), - повний перегляд справи у частині вчинених злочинів щодо ОСОБА_22 .
Забезпечення застосування принципу правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata
34. Суд враховує, що у рішенні ЄСПЛ «Шабельник проти України» заявник оскаржував, а ЄСПЛ констатував порушення пункту 1 і пункту 3(c) статті 6 Конвенції, стосовно засудження ОСОБА_20 за вбивство ОСОБА_22 . ЄСПЛ встановив, що притягнення ОСОБА_20 до кримінальної відповідальності за злочини щодо потерпілої ОСОБА_22 ґрунтується на викривальних показаннях ОСОБА_20 , здобутих із порушенням його права "на мовчання" та права не свідчити проти себе, стосовно перешкод в ефективному здійсненні ним права на захист під час допитів на досудовому етапі провадження у справі про вбивство ОСОБА_22 .
35. Порушень Конвенції у частині притягнення до кримінальної відповідальності за другий епізод злочинної діяльності: викрадення, вбивство, захоплення як заручника та вимагання викупу за ОСОБА_23 . ЄСПЛ не встановив.
36. Зі змісту рішень ЄСПЛ у справах «Шабельник проти України» та «Шабельник проти України (№ 2)», змісту поданої захисником ОСОБА_19 заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України видно, що використання судом недопустимих доказів, використання судом інших доказів, які мали бути визнані недопустимими, використання доказів, які були відкинуті судом першої інстанції, стосуються епізодів злочинів, вчинених виключно щодо ОСОБА_22 .
37. Здійснюючи перегляд судових рішень, винесених щодо ОСОБА_20 на національному рівні після першого рішення ЄСПЛ у справі «Шабельник проти України» (заява № 16404/03), Верховний Суд України, виключивши із переліку доказів частину доказів, які були визнані ЄСПЛ такими, що зібрані із порушенням Конвенції, прийняв неаргументоване рішення про достатність решти доказів для констатації вини ОСОБА_20 у вчиненні вбивства ОСОБА_22 .
38. Під час прийняття рішення Велика Палата Верховного Суду враховує позицію ЄСПЛ, відображену в п. 56 рішення у справі «Шабельник проти України (№ 2)», відповідно до якого ЄСПЛ вважає, що його висновок у справі «Яременко проти України (№ 2)» також стосується і цієї справи щодо того, що за конкретних обставин тільки повний перегляд справи міг би забезпечити належний розгляд впливу виключення зізнавальних показань заявника із сукупності інших доказів щодо нападу на п. ОСОБА_22 .
39. Як наслідок, констатовані ЄСПЛ порушення положень Конвенції зумовлюють необхідність застосування такого додаткового заходу індивідуального характеру як повний повторний перегляд винесених щодо ОСОБА_20 рішень у частині вбивства та розбійного нападу на ОСОБА_22 .
40. Зі змісту рішення «Шабельник проти України» (заява № 16404/03) слідує, що ЄСПЛ оцінював застосовність ст. 6 Конвенції до періоду з 15 лютого 2002 року до 25 лютого 2002 року (п. 56).
41. Кримінальна справа проти ОСОБА_20 була порушена за фактами викрадення, вбивства, захоплення як заручника малолітньої ОСОБА_23 та вимагання. Після того, як ОСОБА_20 дав зізнавальні показання щодо вчинення ним розбійного нападу та вбивства ОСОБА_22 , матеріали кримінальної справи за фактом вбивства ОСОБА_22 були об'єднані із першою кримінальною справою щодо малолітньої ОСОБА_23 лише 25 лютого 2002 року (постанова про об'єднання кримінальних справ в одне провадження від 25 лютого 2002 року). Звідси слідує, що всі слідчі дії в межах кримінальної справи щодо ОСОБА_22 у період 15-25 лютого 2002 року проводилися ще до об'єднання цієї справи із кримінальною справою щодо ОСОБА_23 .
42. З огляду на це, а також враховуючи визнання ЄСПЛ неприйнятними всіх скарг ОСОБА_20 , окрім тих, які стосуються вбивства ОСОБА_22 (п. 2 резолютивної частини рішення ЄСПЛ у справі «Шабельник проти України», заява № 16404/03), і встановлення порушень Україною Конвенції лише під час провадження у справі щодо ОСОБА_22 (п. 56-60 вказаного рішення), Велика Палата Верховного Суду не має підстав вважати, що необхідність застосування до ОСОБА_20 такого індивідуального заходу як повний повторний розгляд винесених щодо нього рішень стосується і викрадення, вбивства, захоплення як заручника та вимагання викупу за малолітню ОСОБА_23 , оскільки ЄСПЛ не встановив жодних порушень Конвенції під час досудового розслідування та судового розгляду епізодів злочинної діяльності, що стосуються ОСОБА_23 .
43. Роблячи такий висновок, Велика Палата Верховного Суду враховує практику ЄСПЛ, який неодноразово наголошував на необхідності дотримання принципу правової визначеності, що передбачає повагу до принципу остаточності судових рішень.
44. Так, право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п. 1 ст. 6 Конвенції, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип передбачає, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного й обов'язкового рішення суду лише тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, а не для здійснення нового судового розгляду (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справах «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95, п. 61-62; «Рябих проти Росії», заява № 52854/99, п. 51-52; «Пономарьов проти України», заява № 3236/03, п. 40; «Устименко проти України», заява № 32053/13, п. 46).
45. Оскільки Велика Палата Верховного Суду здійснює перегляд за виключними обставинами рішень судів, прийнятих на національному рівні, щодо яких ЄСПЛ констатував порушення Україною Конвенції, то задоволення вимог ОСОБА_20 про скасування винесених щодо нього рішень у тій частині, в якій не встановлено жодних порушень Україною Конвенції, буде виходом суду за межі вказаного перегляду та порушенням принципу правової визначеності, який передбачає повагу до принципу остаточності судових рішень (res judiсata).
46. Отже, скасування вироку Апеляційного суду Житомирської області від 11 липня 2002 року повністю, тобто і в частині дій ОСОБА_20 щодо ОСОБА_23 , порушуватиме принцип правової визначеності як невід'ємну складову принципу верховенства права.
47. Як зазначає ЄСПЛ, відхід від принципу res judicata можливий лише тоді, коли такий відхід зумовлений особливими і непереборними обставинами (див., mutatismutandis, рішення ЄСПЛ у справах «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95, п. 62; «Рябих проти Росії», заява № 52854/99, п. 52; «Пономарьов проти України», заява № 3236/03, п. 40; «Устименко проти України», заява № 32053/13, п. 46). Такі обставини встановлені у рішеннях ЄСПЛ в справах «Шабельник проти України» та «Шабельник проти України (№ 2)» щодо провадження на національному рівні справи заявника в частині його дій стосовно ОСОБА_22 .
48. Натомість, немає жодних причин для перегляду винесеного щодо ОСОБА_20 вироку у частині його дій стосовно малолітньої ОСОБА_23 , оскільки засудження за ці дії не є несумісним з рішенням ЄСПЛ у справі «Шабельник проти України». У ньому, як і у рішенні в справі «Шабельник проти України (№ 2)», ЄСПЛ не допустив серйозних сумнівів у дотриманні конвенційних гарантій стосовно засудження ОСОБА_20 за дії щодо ОСОБА_23 . З огляду на вказане означений перегляд у тій частині, в якій ЄСПЛ не констатував жодних порушень Конвенції, потягне порушення принципу res judicata.
49. Висновок ЄСПЛ про порушення статті 6 Конвенції у частині провадження щодо ОСОБА_20 не вимагає автоматичного перегляду в цілому ухвалених в його справі на національному рівні судових рішень. Конвенція не гарантує права на відновлення провадження або будь-які інші види засобів правового захисту, з використанням яких остаточні судові рішення можуть бути скасовані або переглянуті (див., mutatismutandis, рішення ЄСПЛ у справі «Морейра Феррейра (Moreira Ferreira) проти Португалії (№ 2)», заява № 19867/12, п. 91).
50. Більше того, ЄСПЛ неодноразово зазначав, що він не може наперед передбачати результати оцінки національними судами того, чи було би доречним з урахуванням конкретних обставин справи відмовити у повторному її перегляді або у відновленні провадження. Такий перегляд не є єдиним способом виконання рішення ЄСПЛ. У кращому випадку, це - найбільш бажаний варіант, доцільність застосування якого оцінюється національними судами, беручи до уваги національне законодавство та конкретні обставини справи (див. mutatismutandis, рішення у справі «Морейра Феррейра проти Португалії (№ 2)», п. 93-94).
51. Таким чином Велика Палата Верховного Суду вважає, що належним додатковим заходом індивідуального характеру на виконання рішення ЄСПЛ у справі «Шабельник проти України (№ 2)» буде повний перегляд винесених щодо ОСОБА_20 судових рішень у частині засудження за вчинені ним злочини щодо ОСОБА_22 . Однак перегляд судових рішень у частині засудження за злочини щодо ОСОБА_23 є безпідставним і невиправданим, оскільки не ґрунтуватиметься на рішеннях ЄСПЛ у справах ОСОБА_20 .
52. Відтак, Велика Палата Верховного Суду вважає, що немає підстав скасовувати вирок Апеляційного суду Житомирської області від 11 липня 2002 року у частині кваліфікації дій ОСОБА_20 стосовно епізодів злочинної діяльності щодо ОСОБА_23 , в частині цивільного позову (стягнення з ОСОБА_20 на користь потерпілого ОСОБА_21 в рахунок відшкодування матеріальної шкоди 1408,24 грн та моральної - 150 000 грн, а також на користь УМВС України в Житомирській області 10 113,13 грн.), а також в частині визначення долі відповідних речових доказів у справі.
Повноваження Великої Палати Верховного Суду щодо скасування судових рішень в частині
53. Кримінально-процесуальне законодавство України визначає повноваження суду (у даному випадку - Великої Палати Верховного Суду) у випадках перегляду судових рішень у зв'язку із встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом.
54. Кримінальна справа щодо ОСОБА_20 була порушена у 2001 році. Тому її розгляд проводиться за положеннями КПК України 1960 року. Відповідно до ч. 3 ст. 400-22 КПК України 1960 року, Верховний Суд України скасовує оскаржуване рішення повністю або частково і має право прийняти нове судове рішення або направити справу на новий розгляд до суду, який виніс оскаржуване рішення.
55. Оскільки захисник у своїй заяві до Верховного Суду України про перегляд винесених щодо ОСОБА_20 судових рішень у зв'язку із встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом покликається на КПК 2012 року, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що аналогічні повноваження суду визначені й у цьому кодексі (п. 1 ч. 2 ст. 455 КПК 2012 р. - в редакції на момент подання заяви, абз. 2 ч. 1 ст. 467 КПК України 2012 р. - у редакції на момент розгляду справи).
56. Таким чином, кримінально-процесуальний закон передбачає можливість скасування судових рішень у частині та, відповідно, направлення справи на новий розгляд у частині. Таке скасування не є виключенням доказів, а тому не суперечитиме висновкам ЄСПЛ, викладеним у рішенні в справі «Яременко проти України (№ 2)».
57. Виходячи із викладеного вище, Велика Палата Верховного Суду вважає за неможливе скасування чинного вироку щодо ОСОБА_20 у частині злочинів, вчинених ним щодо малолітньої ОСОБА_23 , оскільки ЄСПЛ не встановив порушень Конвенції під час досудового розслідування та судового розгляду справи про злочини, вчинені щодо малолітньої ОСОБА_23 .
Зміна кримінально-правової кваліфікації дій ОСОБА_20 .
58. Щодо перекваліфікації дій ОСОБА_20 у зв'язку із застосуванням на виконання рішення ЄСПЛ такого додаткового заходу індивідуального характеру як часткове скасування вироку Апеляційного суду Житомирської області від 11 липня 2002 року й ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 09 вересня 2010 року (повний перегляд рішень національних судів по епізоду розбійного нападу та вбивства ОСОБА_22 ), Велика Палата Верховного Суду вказує таке.
59. ОСОБА_20 засуджено за сукупністю злочинів, кваліфікованих за п. 2, 3, 6, 9, 13 ч. 2 ст. 115, ч. 3 ст. 146, ч. 2 ст. 147, ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 189 КК України. Вбивство малолітньої ОСОБА_23 , якому передувало її викрадення, а після вбивства - висунення вимоги до батьків сплатити певну суму коштів як умову звільнення дівчинки, охоплюється такою кваліфікацією: п. 2, 3, 6 ч. 2 ст. 115, ч. 3 ст. 146, ч. 2 ст. 147, ч. 4 ст. 189 КК України. Пункт 2 засудженому інкриміновано, оскільки ним вчинено вбивство малолітньої ОСОБА_23 (десятирічної дитини), п. 3 - оскільки вбита дитина була захоплена як заручник, п. 6 - оскільки у зв'язку із вчиненням вбивства винний бажав отримати майно (грошові кошти у розмірі 20 тис. доларів). Ці фактичні обставини були встановлені судом першої інстанції.
60. Епізод вбивства і розбійного нападу на ОСОБА_22 з кінцевої кваліфікації дій ОСОБА_20 необхідно виключити, оскільки справа у цій частині повинна бути переглянута повністю, як це встановив ЄСПЛ у рішенні в справі «Шабельник проти України (№ 2)» з урахуванням висновків ЄСПЛ у рішенні в справі «Шабельник проти України».
61. Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що належним додатковим заходом індивідуального характеру, який повинен бути застосований на виконання рішення ЄСПЛ у справі «Шабельник проти України (№ 2)» з урахуванням висновків ЄСПЛ у рішенні в справі «Шабельник проти України» є скасування прийнятих щодо ОСОБА_20 вироку Апеляційного суду Житомирської області від 11 липня 2002 року та скасування ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 09 вересня 2010 року в частині епізоду розбійного нападу та вбивства ОСОБА_22 .
62. Кваліфікація дій ОСОБА_20 з врахуванням висновку суду про повний перегляд справи засудженого за епізодом вбивства і розбою щодо ОСОБА_22 наступна: п. 2, 3, 6 ч. 2 ст. 115, ч. 3 ст. 146, ч. 2 ст. 147, ч. 4 ст. 189 КК України.
63. У статтях КПК України визначено право суду касаційної інстанції скасувати судове рішення (ст. 436 КПК України) або ж у випадку перегляду справи за нововиявленими чи виключними обставинами - скасувати судове рішення повністю або частково (абз. 2 ч. 2 ст. 467 КПК України). Тобто, скасування рішення судом касаційної інстанції може бути повним або ж частковим. Повне скасування і часткове скасування судового рішення співвідносяться як ціле та частина. Право суду на повне скасування судового рішення включає можливість часткового скасування такого рішення.
64. Таким чином, національне кримінально-процесуальне законодавство передбачає можливість часткового скасування судових рішень за результатами перегляду справи, в тому числі й за виключними обставинами.
65. Часткове скасування судового рішення може полягати у скасуванні вироку в частині інкримінування особі певних складів злочинів, виключенні певних епізодів злочинної діяльності, перекваліфікації дій особи, виключенні окремих обставин, що обтяжують покарання тощо.
66. Водночас, застосовуючи таке повноваження як часткове скасування судового рішення, суду необхідно визначити покарання засудженого з врахуванням зменшення кількості інкримінованих діянь, виключення певних епізодів злочинної діяльності, перекваліфікації дій тощо.
67. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що оскільки законодавець передбачив можливість часткового скасування Верховним Судом рішень нижчестоящих судів (ч. 3 ст. 400-22 КПК України 1960 року, п. 1 ч. 2 ст. 455 КПК 2012 р. (в редакції на момент подання заяви), абз. 2 ч. 1 ст. 467 КПК України 2012 р. (в редакції на момент розгляду справи), то суд, який приймає таке рішення, повинен визначити засудженому кінцеве покарання з урахуванням скасування рішення в частині.
68. Виходячи із системного тлумачення норм права, суд касаційної інстанції наділений повноваженнями, не вдаючись в оцінку доказів, обставин, що не були встановлені судами нижчих інстанцій, не вирішуючи питання про достовірність доказів, тобто не вдаючись в оцінку фактичних обставин справи, визначити кваліфікацію діянь винного та інші кримінально-правові наслідки, у зв'язку із притягненням особи до кримінальної відповідальності (в тому числі, питання пов'язані із покаранням).
69. Таким чином, суд касаційної інстанції повинен, виходячи із встановлених судами нижчих інстанцій доказів, обставин, не вдаючись у оцінку фактичних обставин справи визначити, за які діяння особа притягується до кримінальної відповідальності, і яке покарання вона повинна відбути.
70. Застосовуючи телеологічне (цільове) тлумачення, Велика Палата Верховного Суду констатує, що з метою забезпечення дієвості кримінального процесуального та кримінального законодавства очевидним є висновок про те, що у випадку передбачення законодавцем можливості часткового скасування судового рішення перед судом поставлено і наступне завдання: визначення покарання засудженому у зв'язку зі зменшенням обсягу обвинувачення, виключенням певних епізодів злочинної діяльності, перекваліфікацією дій винного.
71. Аналіз судової практики Верховного Суду України підтверджує, що цей суд неодноразово змінював кваліфікацію дій засуджених і визначав покарання, з урахуванням такої перекваліфікації.
72. Пленум Верховного Суду України висловив позицію щодо повноважень касаційного суду у випадках скасування чи зміни вироку (постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами України кримінальних справ у касаційному порядку» № 8 в редакції станом на 03 грудня 1997 року). Йдеться про те, що у випадках скасування чи зміни вироку суд касаційної інстанції, крім інших випадків, вправі:
а) скасувати вирок і закрити справу в частині обвинувачення, що дістало самостійну кваліфікацію, а при недослідженні істотних обставин цього обвинувачення - направити справу на нове розслідування або судовий розгляд;
б) виключити частину (епізод) обвинувачення або ознаки, що обтяжують відповідальність засудженого;
в) виключити статтю закону, зайво пред'явлену внаслідок помилкової оцінки вчиненого як ідеальної сукупності двох злочинів (п. 5).
73. Суд касаційної інстанції, змінюючи кваліфікацію злочину, зобов'язаний призначити покарання за новим законом (п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами України кримінальних справ у касаційному порядку» № 8). Остаточне покарання за сукупністю злочинів або за сукупністю вироків не повинно бути більш суворим, ніж покарання, призначене судом першої інстанції.
74. Таким чином, порівняльне тлумачення норм кримінального процесуального та кримінального права підтверджує висновок Великої Палати Верховного Суду про можливість часткового скасування судового рішення та наступне визначення покарання.
75. Отже, Велика Палата Верховного Суду, скасовуючи винесений щодо ОСОБА_20 вирок у частині епізодів вбивства і розбою щодо ОСОБА_22 , наділена повноваженнями щодо визначення покарання засудженому ОСОБА_20 .
76. Дії ОСОБА_20 з урахуванням застосованого на виконання рішення ЄСПЛ додаткового заходу індивідуального характеру кваліфікуються за п. 2, 3, 6 ч. 2 ст. 115, ч. 3 ст. 146, ч. 2 ст. 147, ч. 4 ст. 189 КК України.
77. Відповідно до правового висновку Верховного Суду України, висловленого у Постанові Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 20 червня 2013 року (справа № 5-25 кс 13), зменшення обсягу обвинувачення, зміна сукупності злочинів і відсутність обґрунтування щодо обрання іншого принципу визначення остаточного покарання за зміненою сукупністю злочинів зобов'язує касаційний суд застосувати принцип призначення покарання, який обрав суд першої інстанції, або ж, виходячи із положень статті 65 КК та меж перегляду, мотивувати необхідність застосування іншого принципу призначення покарання за сукупністю злочинів.
78. Керуючись загальними засадами призначення покарання, враховуючи ступінь тяжкості вчинених злочинів, особу винного, Апеляційним судом Житомирської області у вироку щодо ОСОБА_20 від 11 липня 2002 року було правильно визначено покарання у виді позбавлення волі за такі злочини:
за ч. 3 ст. 146 КК України - на строк десять років;
за ч. 2 ст. 147 КК України - на строк п'ятнадцять років;
за ч. 4 ст. 189 КК України - на строк десять років з конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого.
79. Велика Палата Верховного Суду відповідно до вимог ст. 65 КК України враховує характер та ступінь тяжкості вчиненого ОСОБА_20 вбивства малолітньої ОСОБА_23 .
80. Визначаючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, суди повинні виходити з класифікації злочинів (ст. 12 КК України), а також із особливостей конкретного злочину й обставин його вчинення. Вбивство ОСОБА_23 , кваліфіковане за п. 2, 3 6 ч. 2 ст. 115 КК України, яке відповідно до ст. 12 КК України віднесене до особливо тяжких злочинів.
81. Велика Палата Верховного Суду не встановлює та не визнає доведеними обставини, що не були встановлені судами нижчих інстанцій, як і не досліджує доказів і фактичних обставин справи. Тому під час прийняття рішення Велика Палата Верховного суду виходить виключно із тих фактичних обставин, які встановлені у судових рішеннях.
82. Відповідно до змісту ч. 2 ст. 50, ст. 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів.
83. Дискреційні повноваження суду визнаються і ЄСПЛ, який у п. 77 рішення в справі «Довженко проти України» від 12 квітня 2012 року зазначив про необхідність визначення законності, обсягу, способів та меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи з відповідності таких повноважень суду, принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення у процесуальному документі суду.
84. Відповідно до ч. 2 ст. 115 КК України суд з врахуванням загальних засад призначення покарання може визначити винному основне покарання у вигляді позбавлення волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічне позбавлення волі при наявності хоча б однієї кваліфікуючої ознаки умисного вбивства.
85. Водночас суд касаційної інстанції не може застосовувати закон про більш тяжке правопорушення або ж суворіше покарання.
86. Велика Палата Верховного Суду наділена дискреційними повноваженнями щодо визначення кінцевого покарання за вчинення ОСОБА_20 злочину, передбаченого п. 2, 3, 6 ч. 2 ст. 115 КК України, з врахуванням того, що покарання у вигляді позбавлення волі є строковим видом покарання, а довічне позбавлення волі не належить до строкових покарань.
87. У п. 68 рішення «Морейра Феррейра проти Португалії (№ 2)» ЄСПЛ наголосив, що він враховує національне законодавство, як воно трактується судами держави-відповідача.
88. Вчинення ОСОБА_20 вбивства малолітньої ОСОБА_23 , а саме характер та локалізація тілесних ушкоджень, спосіб вбивства, обраний ОСОБА_20 , чітка спланованість його дій, корисливий мотив, який був поставлений вище, ніж життя малолітньої дитини, у сукупності свідчать про те, що ОСОБА_20 становить особливу небезпеку для суспільства.
89. ОСОБА_20 , будучи молодою, фізично здоровою, працездатною людиною, не вважаючи життя людини найвищою цінністю, безжально й холоднокровно, шляхом задушення, вбив свою сусідку - малолітню ОСОБА_23 , яка йшла до школи, заманивши у свою квартиру. ОСОБА_20 усвідомлював, що потерпіла є фізично слабшою, оскільки на момент вчинення злочину досягнула 10-річного віку і внаслідок фізичної безпорадності не зможе чинити опору дорослому, фізично здоровому чоловіку. Вбиваючи потерпілу, ОСОБА_20 поставив свої корисливі мотиви вище життя дитини.
90. Обставин, які пом'якшують або обтяжують відповідальність щодо епізодів злочинної діяльності стосовно ОСОБА_23 судом не було встановлено.
91. За вказаних обставин Велика Палата Верховного Суду приходить до висновку, що ізоляція ОСОБА_20 шляхом довічного позбавлення волі відповідає вимогам справедливості щодо застосування покарання та відображає співмірність злочину та кари, і тільки таке покарання буде необхідним і достатнім для його виправлення та попередження вчинення ним нових злочинів.
92. На думку Великої Палати Верховного Суду, покарання у виді позбавлення волі на певний строк не забезпечить виконання завдань кримінального судочинства та не слугуватиме цілям його застосування, встановленим ст. 2 КПК України.
93. Суд вважає, що остаточне покарання обвинуваченому повинно бути призначено за сукупністю злочинів відповідно до ч. 1 ст. 70 КК України.
94. На підставі ч. 2 ст. 70 КК України необхідно визначити ОСОБА_20 остаточне покарання за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.
95. Враховуючи викладене та керуючись ст. ч. 3 ст. 400-22 КПК України 1960 року, п. 1 ч. 2 ст. 455 КПК 2012 р. (в редакції на момент подання заяви), абз. 2 ч. 1 ст. 467 КПК, пунктом 15 Розділу ХІ «Перехідні положення» КПК, пунктами 2, 3 параграфу 3 розділу 4 «Перехідні положення» Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», Велика Палата Верховного Суду,
1. Заяву захисника ОСОБА_19 в інтересах засудженого ОСОБА_20 задовольнити частково.
2. Вирок Апеляційного суду Житомирської області від 11 липня 2002 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 09 вересня 2010 року щодо ОСОБА_20 скасувати в частині засудження за розбійний напад та вбивство ОСОБА_22 . В цій частині справу направити на новий судовий розгляд до компетентного суду першої інстанції.
3. Вважати ОСОБА_20 засудженим за п. 2, 3, 6 ч. 2 ст. 115, ч. 3 ст. 146, ч. 2 ст. 147, ч. 4 ст. 189 Кримінального кодексу України до покарання у виді позбавлення волі на строк:
за ч. 3 ст. 146 Кримінального кодексу України - на строк десять років;
за ч. 2 ст. 147 Кримінального кодексу України - на строк п'ятнадцять років;
за ч. 4 ст. 189 Кримінального кодексу України - на десять років з конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого,
а за п. 2, 3, 6 ч. 2 ст. 115 Кримінального кодексу України - до покарання у виді довічного позбавлення волі, з конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого.
4. На підставі ст. 70 Кримінального кодексу України визначити ОСОБА_20 остаточне покарання за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим покаранням у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого.
Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.
Головуючий Суддя-доповідач: ОСОБА_3 ОСОБА_4 ОСОБА_5 ОСОБА_6 ОСОБА_7 ОСОБА_8 ОСОБА_9 ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_10 ОСОБА_11 ОСОБА_12 ОСОБА_13 ОСОБА_14 ОСОБА_15 ОСОБА_16