18 травня 2018 року, місто Новоград-Волинський Житомирської області
Новоград-Волинський міськрайонний суд Житомирської області
в складі: головуючого - судді Мозгового В.Б.,
за участю секретаря судового засідання Кравець І. А.
представника позивача ОСОБА_1
представника відповідача ОСОБА_2
(Справа № 285/1018/18, провадження у справі № 2/0285/672/18)
розглянув у судовому засіданні у загальному порядку цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про відновлення становища, що існувало до порушення прав
В березні 2018 року позивач ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом в якому просить зобов'язати відповідача ОСОБА_4 відновити паркан по межі, що визначена у Державному акті на право приватної власності на землю НОМЕР_3 від 20 квітня 1999 року, а саме по межі від Г до А.
Позивач посилаючись на те, що оскільки вона та відповідач ОСОБА_4 є власниками сусідніх земельних ділянок, а останній в порушення правил добросусідства, встановлених главою 17 Земельного кодексу України, зніс старий паркан та побудував новий з перенесенням меж земельної ділянки без її згоди, чим порушив її право власності на землю, просить суд позов задовольнити.
Відповідач у поданому відзиві просить суд у задоволенні позову відмовити, оскільки з його боку будь-яких порушень прав позивачки не відбулося. Паркан ним збудований по межі встановлення старого паркану з урахуванням меж земельної ділянки визначених в його державному акті на підставі технічної документації. Крім того, зазначає, що питання законності видачі йому державного акту та встановлення меж земельної ділянки було неодноразовим предметом розгляду судами. Також, відповідачем разом з відзивом було подано клопотання про застосування строків позовної давності.
В судовому засіданні представник позивачки позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити.
Представник відповідача в судовому засіданні просив у задоволенні позовних вимог позивачки відмовити.
Заслухавши усні пояснення учасників справи, пояснення свідка, дослідивши докази, суд приходить до наступного висновку.
Встановлено, що позивачці ОСОБА_3 на підставі Державного акту на землю НОМЕР_3 від 20 квітня 1999 року належить на праві приватної власності земельна ділянка площею 0,0870 га по АДРЕСА_1. З плану зовнішніх меж земельної ділянки, окресленому на Державному акті на землю ОСОБА_3 вбачається, що земельна ділянка межує з земельною ділянкою площею 0,0735 га АДРЕСА_2, яка з 06 липня 2010 року р. згідно Державного акту належить відповідачу ОСОБА_4 на праві приватної власності /а.с.5, 30/.
Згідно протоколу погодження меж земельної ділянки від 29 березня 1999 року власниками будинків (сторонами по справі) АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1 було погоджено межи земельної ділянки від т. 1-5 по дерев'яній огорожі /а.с.6/.
Як вбачається з встановлених обставин, позивачка та відповідач є власниками сусідніх земельних ділянок, а тому їх правовідносини регулюються, зокрема, положеннями глави 17 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) «Добросусідство».
Відповідно до ч. 3 ст. 103 ЗК України, власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані співпрацювати при вчиненні дій, спрямованих на забезпечення прав на землю кожного з них та використання цих ділянок із запровадженням і додержанням прогресивних технологій вирощування сільськогосподарських культур та охорони земель (обмін земельних ділянок, раціональна організація територій, дотримання сівозмін, встановлення, зберігання межових знаків тощо).
За змістом ст. 108 ЗК України, у випадках, коли сусідні земельні ділянки відокремлені рослинною смугою, стежкою, рівчаком, каналом, стіною, парканом або іншою спорудою, то власники цих ділянок мають право на їх спільне використання, якщо зовнішні ознаки не вказують на те, що споруда належить лише одному з сусідів. Власники сусідніх земельних ділянок можуть користуватися межовими спорудами спільно за домовленістю між ними. Витрати на утримання споруди в належному стані сусіди несуть у рівних частинах. До того часу, поки один із сусідів зацікавлений у подальшому існуванні спільної межової споруди, вона не може бути ліквідована або змінена без його згоди.
Аналіз вищезазначених норм ЗК України приводить до висновку, що власник сусідньої земельної ділянки, якій має намір ліквідувати або змінити межову споруду, зобов'язаний перед початком виконання певних робіт, узгодити свої дії з власником сусідньої земельної ділянки і не має право починати їх без його згоди. Зазначене законодавче обмеження власника в його діях щодо межових споруд, пов'язано насамперед з метою недопущення порушення прав на землю іншого власника сусідньої земельної ділянки (самовільним зайняттям частини земельної ділянки, пошкодження тощо).
Як вбачається з пояснень представників сторін, які одночасно є їхніми близькими родичами, паркан, якій відокремлював земельні ділянки ОСОБА_3 та ОСОБА_4, був встановлений ще до отримання сторонами земельних ділянок у приватну власність. Позивачка та відповідач спільно користувалися цим парканом, відповідач ОСОБА_4 періодично проводив його ремонт. Таким чином, встановлені обставини свідчать по те, що паркан фактично перебував у їх спільному користуванні, а тому і всі дії відносно нього повинні були відбуватися за їхньою спільною згодою.
Учасники справи, в судовому засіданні визнали ту обставину, що паркан було знесено відповідачем ОСОБА_4 у 2010 році, а тому ця обставина, відповідно до ч. ст. 82 ЦПК України, не підлягає доказуванню.
Твердження представника відповідача, що при знесені паркану було отримано згоду позивачки, в судовому засіданні свого підтвердження не знайшло, оскільки в порушення вимог ст. 81 ЦПК України, позивач не довила ці обставини відповідними доказами.
Крім того, допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_5, підтвердила, що паркан було знесено ОСОБА_4 без згоди ОСОБА_3 та поставлено новий, якій вже було встановлено не на місці старого паркану, а на земельній ділянці ОСОБА_3
Таким чином, виходячи з встановлених обставин справи, суд приходить до висновку, що відповідачем ОСОБА_4 порушено правила добросусідства, а саме шляхом знесення паркану без згоди позивачки ОСОБА_3, що потягло за собою порушення права останньої на користування земельною ділянкою та створення ряду перешкод у виявленні дійсних меж між земельними ділянками, що належать сторонам на праві приватної власності.
Щодо строків позовної давності, на які посилається відповідач.
Відповідно до ст.ст.257, 261 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки, а перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
В судовому засіданні представник відповідача заявив клопотання про застосування строку позовної давності. З аналогічною письмовою заявою до суду звертався і сам відповідач /а.с.20/.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме : забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).
Разом з тим, ч. 5 ст. 267 ЦК України визначено, що якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Вирішення питання поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. При цьому, позивач повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
Як вбачається зі змісту позовної заяви, пояснень учасників справи та обставин встановлених судом під час розгляду справи, спір щодо знесення паркану та межі земельних ділянок, між сторонами виник в 2010 році та продовжується до сьогоднішнього дня. Зазначена обставина також підтверджується наявними в справі копіями судових рішень /а.с.31-52/.
Виходячи з встановлених обставин, суд приходить до висновку, що позивачем на день звернення до суду, а саме 26 березня 2018 року, пропущено строк позовної давності встановлений законом, а саме три роки, для звернення до суду з такою позовною вимогою.
Крім того, позивачем в порушення вимог ст. 81 ЦПК України не надано суду доказів, про наявність обставин, які з об'єктивних, незалежних від її підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову.
Отже, враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що позивачем пропущено строк позовної давності без поважних причин, в зв'язку з чим у задоволенні позовних вимог відмовляє.
Керуючись ч. 6 ст. 259, 265, 268, 273 ЦПК України, суд, -
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 (ІНФОРМАЦІЯ_1, РНОКПП НОМЕР_1, проживаючої АДРЕСА_1) до ОСОБА_4 (ІНФОРМАЦІЯ_2, РНОКПП НОМЕР_2, проживаючого АДРЕСА_2) про відновлення становища, що існувало до порушення прав - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а в разі оголошення лише вступної та резолютивної частини судового рішення з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Згідно п.п. 15.5 п. 15 Перехідних положень ЦПК (від 03.10.2017 року) апеляційна скарга подається учасниками справи до Апеляційного суду Житомирської області через Новоград-Волинський міськрайонний суд Житомирської області.
Повне судове рішення складено - 22.05.2018 року.
Головуючий