22 травня 2018 року Чернігів Справа № 825/1549/18
Чернігівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Скалозуба Ю.О., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників адміністративну справу
за позовомОСОБА_1
доМіністерства оборони України
пропро скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1) звернувся до суду з адміністративним позовом до Міністерства оборони України про визнання протиправною відмову в призначенні одноразової грошової допомоги, яка оформлена протоколом засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум від 02.03.2018 за № 26; зобов'язання призначити одноразову грошову допомогу, внаслідок встановлення ІІІ групи інвалідності.
Обґрунтовуючи позовні вимоги ОСОБА_1 зазначає, що він в період з 12.11.1981 по 21.10.1983 проходив службу в Збройних Силах СРСР та 30.09.1982 отримав поранення. Протоколом засідання 9 ВЛК МО України № 147 від 19.05.2005 було встановлено, що отримана травма 30.09.1982 пов'язана з виконанням обов'язків військової служби при виконанні інтернаціонального обов'язку. Під час первинного огляду органами МСЕК, 28.07.2005, позивачу було встановлено ІІІ групу інвалідності внаслідок травми, пов'язаної з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні у країнах, де велися бойові дії. Вподальшому 01.08.2010 під час повторного огляду МСЕК було підтверджено ІІІ групу інвалідності та встановлено її довічно. В 2016 році позивач звернувся до відповідача із відповідними документами, проте останнім 08.04.2016 документи ОСОБА_1 були повернуті до Чернігівського ОВК на доопрацювання. В подальшому 05.12.2017 позивач повторно звернувся до відповідача та протоколом № 26 від 02.03.2018 у призначенні одноразової грошової допомоги було відмовлено.
Ухвалою Чернігівського окружного адміністративного суду від 30.03.2018 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання.
Відповідач, в установлений судом строк подав відзив, в якому проти задоволення позову заперечив, оскільки інвалідність позивачу встановлена більше ніж через три місяці після звільнення зі служби. Крім того, відповідач зазначає, що Закон України Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» не поширюється на позивача, оскільки останній проходив службу в збройних силах СРСР не будучі громадянином України.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Відповідно до військового квитка офіцера запасу ОСОБА_1, він в період з 12.11.1981 по 21.10.1983 проходив службу в Збройних Силах СРСР та виконував інтернаціональний обов'язок в республіці Афганістан.
Згідно з довідкою від 30.04.2003 № 6/3/1528, виданої військово-медичним музеєм Міністерства оборони РФ, оператор-наводчик ОСОБА_1 30.09.1982 отримав забій мяких тканин, гематому потилочної області, дотичне оскольчате поранення в області бокової поверхні шиї, оскольчате поранення лівої надбрівної дуги (а.с. 17).
Протоколом засідання 9 військово-лікарської комісії по встановленню причинного зв'язку № 147 від 19.05.2005 ОСОБА_1 було встановлено, що отримана травма 30.09.1982 пов'язана з виконанням обов'язків військової служби при виконанні інтернаціонального обов'язку (а.с. 18).
Під час первинного огляду органами МСЕК, 28.07.2005 позивачу було встановлено ІІІ групу інвалідності внаслідок травми, пов'язаної з виконанням обов'язків військової служби при виконанні інтернаціонального обов'язку (а.с. 15).
В подальшому 01.09.2010 під час повторного огляду МСЕК було підтверджено ІІІ групу інвалідності та встановлено її з 01.08.2010 довічно, причина інвалідності - травма, пов'язана з виконанням обов'язків військової служби при виконанні інтернаціонального обов'язку (а.с. 16).
В 2016 році позивач звернувся до відповідача із відповідними документами, проте останнім 08.04.2016 документи ОСОБА_1 були повернуті до Чернігівського ОВК на доопрацювання.
В подальшому 05.12.2017 позивач повторно звернувся до відповідача та протоколом № 26 від 02.03.2018 у призначенні одноразової грошової допомоги було відмовлено. Згідно вказаного протоколу встановлено, що ОСОБА_1 не має права на одержання одноразової грошової допомоги, оскільки на час первинного встановлення інвалідності в 2005 році не існувало правової норми щодо виплати одноразової грошової допомоги. Під час повторного огляду МСЕК ОСОБА_1 групу інвалідності не змінено, тобто у нього не виникло право на одержання допомоги (а.с. 8).
Вважаючи такі дії відповідача протиправними ОСОБА_1 звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає наступне.
У відповідності до ч.5 ст.17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку із виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни здійснюється відповідно до Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» № 2232-ХІІІ від 25.03.1992.
Відповідно до статті 41 цього Закону (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) виплата одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті) або каліцтва військовослужбовців, військовозобов'язаних, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та резервістів під час виконання ними обов'язків служби у військовому резерві здійснюється в порядку і на умовах, встановлених Законом «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» № 2011-ХІІ від 20.12.1991.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців визначені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» № 2011-ХІІ від 20.12.1991 (далі - Закон № 2011-ХІІ).
Розділом ІІ цього Закону встановлені права військовослужбовців, зокрема, щодо грошового забезпечення.
Згідно частини першої статті 16 Закону № 2011-ХІІ (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) одноразова грошова допомога у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві (далі - одноразова грошова допомога), - гарантована державою виплата, що здійснюється особам, які згідно з цим Законом мають право на її отримання.
Частиною другою статті 16 Закону № 2011-ХІІ (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) передбачено, що у разі поранення (контузії, травми або каліцтва), заподіяного військовослужбовцю під час виконання ним обов'язків військової служби, а також інвалідності, що настала в період проходження військової служби або не пізніше ніж через три місяці після звільнення зі служби чи після закінчення цього строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження військової служби, залежно від ступеня втрати працездатності йому виплачується одноразова грошова допомога в розмірі до п'ятирічного грошового забезпечення за останньою посадою в порядку та на умовах, визначених Кабінетом Міністрів України.
З аналізу наведених норм Закону № 2011-ХІІ вбачається, що право на отримання вказаної допомоги після звільнення з військової служби мають особи, які отримали інвалідність внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження військової служби незалежно від часу настання інвалідності.
На виконання цієї статті зазначеного Закону Кабінет Міністрів України постановою №499 від 28.05.2008 затвердив Порядок та умови призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), поранення (контузії, травми або каліцтва) чи інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних і резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та інвалідності звільнених з військової служби (зборів) осіб (далі - Порядок №499).
Пунктом 2 Порядку №499 встановлено, що призначення і виплата одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), поранення (контузії, травми або каліцтва) чи інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних і резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та інвалідності звільнених з військової служби (зборів) осіб, що сталися після 1 січня 2007 року, здійснюється згідно з Порядком, затвердженим цією постановою.
Згідно з підпунктом 2 пункту 2 Порядку №499 одноразова грошова допомога виплачується військовослужбовцям у разі настання інвалідності в період проходження військової служби та особам, звільненим з військової служби, у разі настання інвалідності не пізніше ніж через три місяці після звільнення з такої служби чи після закінчення зазначеного строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період її проходження, - у розмірі: 20-місячного грошового забезпечення - інвалідам ІII групи, а у разі настання інвалідності внаслідок виконання обов'язків військової служби - у розмірі: 27-місячного грошового забезпечення - інвалідам ІII групи.
Частина друга статті 16 Закону №2011-XII та Порядок №499 не суперечать один одному, оскільки цим Законом Кабінету Міністрів України делеговано право визначати розмір одноразової грошової допомоги.
Кабінет Міністрів України у Порядку не вийшов за межі вимог статті 16 Закону №2011-XII і встановленими умовами не обмежив права військовослужбовців, оскільки у постанові №499 деталізовані загальні підходи щодо компенсаційних виплат, встановлених Законом.
Таким чином, виходячи з буквального тлумачення статті 16 Закону №2011-ХІІ, право на одноразову грошову допомогу у військовослужбовця виникає і у тому разі, коли інвалідність настала після перебігу тримісячного строку з дня його звільнення зі служби, але внаслідок захворювання або одержаного каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я, яке мало місце в період її проходження.
Аналогічна позиція викладена в постановах колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного суду України від 21.04.2015 (справа №21-135а15) та від 18.11.2014 (справа №21-446а14).
Так, позивач має право на отримання одноразової грошової допомоги у разі настання інвалідності, яка передбачена частиною другою ст. 16 Закону №2011-XII та у розмірах відповідно до встановленої йому групи інвалідності, оскільки право на отримання одноразової грошової допомоги у зв'язку з інвалідністю, що настала після звільнення з військової служби внаслідок захворювання, пов'язаного з її проходженням, починається саме з моменту настання підстав для отримання цієї допомоги, тобто, в даному випадку, з моменту настання інвалідності, а не з моменту звільнення з військової служби, що узгоджується з правовою позицією висловленою Вищим адміністративним судом України в постанові від 22.10.2015 (справа №К/800/62717/14).
Відтак, оскільки інвалідність позивачу була встановлена 01.08.2010 безстроково, а тому, відповідач при вирішення питання про нарахування та виплату одноразової грошової допомоги повинен керуватися п. 2 Порядку №499 в редакції, чинній після внесення змін постановою Кабінету Міністрів України від 25 липня 2011 року №815 та ст. 16 Закону №2011-XII у редакції після 01.01.2007.
При цьому, суд звертає увагу, що у 2016 році позивач звернувся до Чернігівського ОВК з відповідною заявою про виплату йому одноразової грошової допомоги та надав копії необхідних документів, які були надіслані до Міністерства оборони України.
В свою чергу, протоколом засідання комісії № 24 від 08.04.2016 документи повернуті на доопрацювання, оскільки інвалідність позивачу встановлена до 2014 року, а в наданих матеріалах відсутні підтвердження настання інвалідності під час проходження військової служби або не пізніше ніж через три місяці після звільнення, як передбачено Порядком №499.
Після повторної подачі документів та Рішенням комісії з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті), каліцтва або інвалідності військовослужбовців та інвалідності осіб, звільнених з військової служби № 26 від 02.03.2018 у призначенні одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 було відмовлено.
Таким чином, оскільки позивач з 01.08.2010 набув право на отримання одноразової грошової допомоги у розмірі 27-місячного грошового забезпечення, відповідно до Порядку №499 та статті 16 Закону № 2011-ХІІ в редакції, чинній на дату встановлення інвалідності, тому позовні вимоги підлягають задоволенню в повному обсязі.
Щодо посилання відповідача на те, що на ОСОБА_1 не розповсюджується Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» оскільки позивач проходив військову службу в збройних силах СРСР, суд зазначає наступне.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку із виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни здійснюється відповідно до Закону «Про військовий обов'язок і військову службу», відповідно до якого, виплата одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та резервістів під час виконання ними обов'язків служби у військовому резерві здійснюється в порядку і на умовах, встановлених Законом «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (стаття 41).
Соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (пункт 2 рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 року №1- рп/99).
Статтями 1, 2 Угоди між державами-учасницями Співдружності Незалежних Держав про соціальні і правові гарантії військовослужбовців, осіб, звільнених з військової служби, та членів їхніх сімей, яка набула чинності для України 14.02.1992 року, встановлено, що за військовослужбовцями, особами, які звільнились з військової служби і проживають на території держав-учасниць Співдружності, а також членами їхніх сімей зберігаються права і пільги,встановлені раніше законами та іншими нормативними актами колишнього Союзу РСР. Односторонні обмеження зазначених прав і пільг військовослужбовців, осіб, звільнених з військової служби, та членів їхніх сімей не допускаються.
Держави-учасниці Співдружності своїм законодавством встановлюють і забезпечують всю повноту політичних, соціально-економічних та особистих прав і свобод військовослужбовцям, особам, звільненим з військової служби, та членам їхніх сімей відповідно до норм міжнародного права і положень цієї Угоди.
Статтею 4 зазначеної Угоди передбачено, що держави-учасниці Співдружності беруть на себе зобов'язання у 1992 році розробити і прийняти взаємопогоджені законодавчі акти про соціальний захист військовослужбовців, осіб, звільнених з військової служби, та членів їхніх сімей.
Законом України «Про ратифікацію Протоколу до Угоди між державами учасницями Співдружності Незалежних Держав про соціальні та правові гарантії військовослужбовців, осіб, звільнених з військової служби, та членів їхніх сімей від 14 лютого 1992 року» від 07.06.2001 р. № 2495-ІІІ ратифіковано Протокол до Угоди між державами - учасницями Співдружності Незалежних Держав про соціальні та правові гарантії військовослужбовців, осіб, звільнених з військової служби, та членів їхніх сімей від 14 лютого 1992 року.
Відповідно до статті 1 даного Протоколу на громадян, які проходили військову службу у військових частинах Збройних Сил, інших військах, військових формуваннях та органах колишнього Союзу РСР та які переведені (зараховані) на військову службу в Збройні Сили, інші війська, інші військові формування та органи держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав, при їх переїзді на постійне місце проживання з однієї Держави Співдружності до іншої поширюються права та пільги, гарантії та компенсації, встановлені законодавством та іншими нормативними правовими актами для військовослужбовців Держави Співдружності, обраної для постійного проживання.
Зазначеними міждержавними Угодами не встановлено порядок отримання одноразової грошової допомоги, проте, вказаними актами гарантується кожному військовослужбовцю, який проходив військову службу у військових частинах Збройних Сил, інших військах, військових формуваннях та органах колишнього Союзу РСР, право на отримання пільг, гарантій та компенсацій на території тієї держави Співдружності, на якій він проживає.
У свою чергу, право на отримання одноразової грошової допомоги військовослужбовцю, якому встановлено інвалідність внаслідок виконання обов'язків військової служби закріплене в статті 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Оскільки, позивач є громадянином України, постійно проживає на території України, його захворювання пов'язане із виконанням ним обов'язків військової служби у Радянському Союзі, він має право на отримання одноразової грошової допомоги, передбаченої статтею 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Частиною першою та другою статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Положеннями статті 90 КАС України визначено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідачем в порушення ч.2 ст. 77 КАС України не доведено, а позивачем та наявними у матеріалах справи доказами спростовано правомірність відмови Міністерства оборони України у призначенні та виплаті ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги, оформлену протоколом засідання Комісії з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційним сум від 02.03.2018 №26, а тому позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Разом з тим, відповідно до частини другої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно із частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Завдання судочинства досягаються шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Ці вимоги закріплюють у національному законодавстві положення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, ратифікованої Законом України від 17.07.1997, відповідно до якої кожному гарантується право на справедливий судовий розгляд. Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Одночасно, спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Аналогічна правова позиція у спорі, що розглядається, викладена в постановах Верховного Суду України від 16.09.2015 по справі № 21-1465а15 та від 20.02.2016 по справі № 804/14800/14, яка в силу вимог ч. 2 ст. 161 Кодексу адміністративного судочинства України є обов'язковою для врахування судом при виборі та застосуванні правової норми.
Відповідно до повноважень суду при вирішенні справ, передбачених частиною другою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі задоволення адміністративного позову суду слід приймати рішення про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Крім того, суд враховує висновки Європейського суду з прав людини, викладені ним у рішенні «Олссон проти Швеції» від 24.03.1988, відповідно до яких запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців. Обсяг цих повноважень суб'єкта владних повноважень повинен мати чіткі межі застосування, рішення органу має бути визнано протиправним, у разі, коли істотність порушення процедури потягнуло його неправильність, а за наявністю правової можливості (якщо ідеться про прийняття органом одного з двох рішень надати чи ні певну можливість здійснювати певні дій) суди повинні відновлювати порушене право шляхом зобов'язання суб'єкта владних повноважень (у тому числі колегіальний орган) прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.
За таких обставин, з метою повного захисту прав, свобод та інтересів позивача, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та задовольнити їх шляхом:
Визнання протиправним та скасування Рішення Міністерства Оборони України щодо відмови у призначенні ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги, оформлене протоколом засідання Комісії з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційним сум від 02.03.2018 №26, а також зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1, одноразову грошову допомогу, у розмірі, встановленому Порядком та умовами призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), поранення (контузії, травми або каліцтва) чи інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних і резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та інвалідності звільнених з військової служби (зборів) осіб, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №499 від 28.05.2008.
Керуючись статтями 9, 77, 90, 139, 242-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Адміністративний позов задовольнити повністю.
Визнати протиправним та скасувати рішення Міністерства оборони України про відмову ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_1, АДРЕСА_1, 14013, код НОМЕР_1) в призначенні та виплаті одноразової грошової допомоги, оформлене протоколом засідання Комісії з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційним сум від 02.03.2018 №26.
Зобов'язати Міністерство оборони України (пр.-т Повітрофлотський, 6, м. Київ, 03168, код ЄДРПОУ 00034022) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу в розмірі, встановленому Порядком та умовами призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), поранення (контузії, травми або каліцтва) чи інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних і резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та інвалідності звільнених з військової служби (зборів) осіб, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №499 від 28.05.2008.
Рішення суду набирає законної сили в порядку статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до Київського апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення суду. Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.
Рішення складено у повному обсязі 22.05.2018.
Суддя Ю. О. Скалозуб