Справа № 524/6165/17
Провадження №2-а/524/53/18
10.05.2018 року Автозаводський районний суд м. Кременчука в складі:
головуючого судді Кривич Ж.О.,
з участю секретаря судового засідання Коваль Т.М.,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України, третя особа: ІНФОРМАЦІЯ_1 , про визнання незаконним рішення, -
ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Міністерства оборони України, в якому просив:
- Скасувати рішення Комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті), каліцтва або інвалідності військовослужбовців та інвалідності осіб, звільнених з військової служби про відмову у призначенні ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги, передбаченої ст. 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їхніх сімей», оформлене пунктом 63 протоколу № 53 від 08.07.2016 року;
- Визнати протиправною відмову Міністерства оборони України у призначенні ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги, передбаченої ст. 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їхніх сімей»;
- Зобов'язати Міністерство оборони України призначити та виплатити, ОСОБА_1 , одноразову грошову допомогу, передбачену ст. 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їхніх сімей» у відповідності з Порядком призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженим Постановою Кабінету міністрів України № 975 від 25.12.2013 р. (далі - Порядок № 975) у зв'язку з встановленням мені другої групи інвалідності в розмірі 24 кратного грошового забезпечення на дату встановлення інвалідності.
Свої вимоги Позивач мотивує тим, що з серпня 1972 р. він проходив військову службу у Збройних силах СРСР. Під час проходження служби набув ряд хронічних захворювань.
22 вересня 1993 року ОСОБА_1 був звільнений з військової служби згідно зі ст.49 ч.1 пункту „а”. в зв'язку з визнанням військово-лікарською комісією непридатним до військової служби за станом здоров'я.
Звільнення здійснювалось на підставі виданого свідоцтва про хворобу №596/т виданого 22 червня 1993 року Госпіталем 301 воєнного ордену Червоної зірки. Свідоцтвом встановлено (п.17), що зазначені захворювання отримані в період проходження військової служби.
Після звільнення з військової служби стан його здоров'я не покращився, він постійно лікувався, бо погано себе почував внаслідок хронічних хвороб. 20.09.2013 р. медико-соціальною експертною комісією його було визнано інвалідом другої групи, що підтверджується довідкою до акту огляду МСЕК від 09.10.2013 р. серія 10 ААА №171997.
В липні 2016 року він звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_2 з заявою про виплату йому одноразової грошової допомоги у зв'язку з отриманням інвалідності другої групи, пов'язаної із проходженням військової служби.
Листом №10/571/ВСЗ від 5 серпня 2016 р. ІНФОРМАЦІЯ_3 повідомив, що у призначенні та виплаті одноразової грошової допомоги йому відмовлено. Відмова була вмотивована рішенням Комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із із призначення і виплатою одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті) каліцтва або інвалідності військовослужбовців та інвалідності осіб, звільнених з військової служби (далі - Комісія міністерства оборони України). Рішення Міністерством оборони було оформлено у вигляді протколу №53 від 08.07.2016 р. (п.63).
Зокрема, у листі було зазначено: „... комісія дійшла висновку про відмову в призначенні одноразової грошової допомоги, особам, які звільенні з військової служби до набуття чинності Закону України від 4 квітня 2006 року №3597-IY „Про внесення змін до Закону України „Про загальний військовий обов'язок і військову службу”, яким запроваджено виплату одноразової грошової допомоги, та інвалідність яким встановлено до 1 січня 2014 року, тобто до набуття чинності нової редакції статті 16 Закону України „Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” та постанови Кабінету Міністрів України від 25.12.2013 р. №975, оскільки відповідно до статті 58 Конституції України Закони та інші нормативно-правовоі акти не мають зворотної дії у часі”.
Позивач вважає, що відповідно до ст. 16 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" йому повинні виплатити одноразову грошову допомогу в розмірі, встановленому Порядком, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28.05.2008 року № 499 та Порядком призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженим Постановою Кабінету міністрів України № 975 від 25.12.2013 р.
Позивач у судове засідання не з'явився, просив розглядати справу без його участі.
Представник відповідача Міністерства оборони України у судове засідання не з'явився, надав відзив на позов, в якому зазначив, що позивач звільнений з військової служби до прийняття та введення в дію норм законодавства щодо виплат грошової компенсації, тому в позові слід відмовити.
Третя особа - ІНФОРМАЦІЯ_1 , до суду не зявився. Про дату та місце розгляду справи був повідомлений належним чином. Надав суду свій відзив, в якому відносно задовлення позовних вимог ОСОБА_1 заперечує з підстав, що інвалідність ОСОБА_1 була встановлена 09.10.2013, тобто до набрання чинності Порядку № 975, таким чином ОСОБА_1 позбавлений права отримати грошову допомогу в розмірі передбаченому даним Порядком.
Окрім того, на думку третьої особи, в зв'язку з тим, що з військової служби Позивач був звільнений до 2008 року, то позбавлений права на отримання допомоги згідно з порядком від 28.05.2008 року № 499.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що позов підлягає задоволенню повністю з наступних підстав.
З серпня 1972 р. ОСОБА_1 проходив військову службу у Збройних силах СРСР. Під час проходження служби набув ряд хронічних захворювань.
22 вересня 1993 року ОСОБА_1 був звільнений з військової служби згідно зі ст.49 ч.1 пункту „а”. в зв'язку з визнанням військово-лікарською комісією непридатним до військової служби за станом здоров'я.
Звільнення здійснювалось на підставі виданого свідоцтва про хворобу №596/т виданого 22 червня 1993 року Госпіталем 301 воєнного ордену Червоної зірки. Свідоцтвом встановлено (п.17), що зазначені захворювання отримані в період проходження військової служби.
20.09.2013 р. медико-соціальною експертною комісією ОСОБА_1 було визнано інвалідом другої групи, що підтверджується довідкою до акту огляду МСЕК від 09.10.2013 р. серія 10 ААА №171997.
В липні 2016 року Позивач звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_2 з заявою про виплату йому одноразової грошової допомоги у зв'язку з отриманням інвалідності другої групи, пов'язаної із проходженням військової служби.
Листом №10/571/ВСЗ від 5 серпня 2016 р. ІНФОРМАЦІЯ_3 повідомив, що у призначенні та виплаті одноразової грошової допомоги йому відмовлено.
Вважаючи таке рішення МО України неправомірним, позивач звернувся за захистом своїх прав та законних інтересів до суду.
З 20.09.2013 р. ОСОБА_1 набув право на отримання одноразової грошової допомоги відповідно до ст.16 ЗУ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року та Постановою Кабінету Міністрів України №499 від 28 травня 2008 р. „Про затвердження порядку та умов призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), поранення (контузії, травми або каліцтва) чи інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних і резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та інвалідності звільнені з військової служби (зборів) осіб” (далі - Постанова №499).
За приписами частини 2 статті 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» в редакції Закону, яка діяла на момент виникнення права на отримання грошової допомоги, дія цього Закону поширюється на військовослужбовців, у разі поранення (контузії, травми або каліцтва), заподіяного під час виконання ним обов'язків військової служби, а також інвалідності, що настала в період проходження військової служби або не пізніше ніж через три місяці після звільнення зі служби чи після закінчення цього строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження військової служби, залежно від ступеня втрати працездатності йому виплачується одноразова допомога в розмірі до п'ятирічного грошового забезпечення за останньою посадою в порядку та на умовах, визначених Кабінетом Міністрів України.
Отже, право на отримання вказаної допомоги після звільнення з військової служби мають особи, які отримали інвалідність внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого ними під час виконання обов'язків військової служби або внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням ними обов'язків військової служби, чи встановлення інвалідності особі після її звільнення з військової служби внаслідок зазначених причин, незалежно від часу настання інвалідності, а тому право на одноразову грошову допомогу у військовослужбовця виникає і у тому разі, коли інвалідність настала після перебігу тримісячного строку з дня його звільнення зі служби, але внаслідок захворювання або одержаного каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я, яке мало місце в період її проходження.
На момент набуття Позиачем статусу інваліда ІІ групи, а саме станом на 20.09.13 р., питання виплати одноразової грошової допомоги військовослужбовцям було врегульовано Постановою Кабінету Міністрів України №499 від 28 травня 2008 р. „Про затвердження порядку та увом призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), поранення(контузії, травми або каліцтва) чи інвалідності військовослужбовців, віськовозобов'язаних резервістів, призваниз на навчальні(або перевірочні) та спеціальні збори, та інвалідності звільнені з військової служби (зборів) осіб” (далі- Постанов №499).
Пунктом 2 постанови № 499 встановлено, що призначення і виплата одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), поранення (контузії, травми або каліцтва) чи інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних і резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та інвалідності звільнених з військової служби (зборів) осіб, що сталися після 1 січня 2007 року, здійснюється згідно з Порядком, затвердженим цією постановою.
Згідно з підпунктом 3 пункту 2 Порядку одноразова грошова допомога виплачується військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової служби) у разі настання інвалідності в період проходження військової служби та особам, звільненим з військової служби, у разі настання інвалідності не пізніше ніж через три місяці після звільнення з такої служби чи після закінчення зазначеного строку, у разі настання інвалідності внаслідок виконання обов'язків військової служби, одноразова грошова допомога інвалідам ІІ групи виплачується у розмірі 24-місячного грошового забезпечення.
На день встановлення Позивачу інвалідності одноразова грошова допомога повинна бути призначена та виплавлена йому у розмірі 24-місячного грошового.
У відповідності до п.2 Постанови КМ України №975 від 25.12.13 р. „Про затвердження Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві”, що особам, які до набрання чинності Порядком, затвердженим цією постановою, мають право на отримання одноразової грошової допомоги, що не була призначена. Вона призначається і виплачується в установленому законодавством порядку, що діяло на день виникнення права на отримання такої допомоги.
Аналогічний правовий висновок у спорах цієї ж категорії справ вже висловлювався Верховним Судом України у постановах від 18.11. 2014 р. (справа №21-446а14) та від 21.04.2015 р. (справа №21-135а15).
Як зазначив Верховний Суд України в постанові від 10 березня 2015 року ( справа № 21-563а14), право на отримання допомоги виникає у військовослужбовця з моменту настання інвалідності, а не з моменту звільнення з військової служби. Крім того, визначено, що одноразова грошова допомога є компенсаційним механізмом соціального захисту військовослужбовців, які спрямовані на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Згідно з частиною шостою статті 16-3 Закону одноразова грошова допомога призначається і виплачується Міністерством оборони України, іншими центральними органами виконавчої влади, що здійснюють керівництво військовими формуваннями та правоохоронними органами, а також органами державної влади, військовими формуваннями та правоохоронними органами, в яких передбачено проходження військової служби військовослужбовцями, навчальних (або перевірочних) та спеціальних зборів - військовозобов'язаними, проходження служби у військовому резерві - резервістами.
При цьому, абзацом 9 пункту 1 Порядку обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їхніх сімей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.1992 № 393, передбачено, що для призначення пенсій за вислугу років відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ", особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ до вислуги років зараховуються, зокрема, дійсна військова служба у Радянській Армії та Військово-Морському Флоті, прикордонних, внутрішніх, залізничних військах, в органах державної безпеки та інших військових формуваннях колишнього СРСР, а також служба в органах внутрішніх справ колишнього СРСР та інші види служби і періоди роботи, які відповідно до законодавства колишнього СРСР зараховувалися до вислуги років для призначення пенсій військовослужбовцям, а також особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ.
З аналізу вказаної норми права слідує, що для призначення військовослужбовцям пенсії до вислуги років зараховується, зокрема, дійсна військова служба у Радянській Армії.
Вказана обставина, у свою чергу, свідчить про те, що у питаннях соціального захисту військовослужбовці військ колишнього СРСР прирівняні до військовослужбовців Збройних Сил України.
Більш того, статтями 1, 2 Угоди між державами-учасницями Співдружності Незалежних Держав про соціальні і правові гарантії військовослужбовців, осіб, звільнених з військової служби, та членів їхніх сімей, яка набула чинності для України 14.02.1992, встановлено, що за військовослужбовцями, особами, які звільнились з військової служби і проживають на території держав-учасниць Співдружності, а також членами їхніх сімей зберігаються права і пільги, встановлені раніше законами та іншими нормативними актами колишнього Союзу РСР. Односторонні обмеження зазначених прав і пільг військовослужбовців, осіб, звільнених з військової служби, та членів їхніх сімей не допускаються.
Держави Співдружності своїм законодавством встановлюють і забезпечують всю повноту політичних, соціально-економічних та особистих прав і свобод військовослужбовцям, особам, звільненим з військової служби, та членам їхніх сімей відповідно до норм міжнародного права і положень цієї Угоди.
Статтею 4 зазначеної Угоди передбачено, що держави-учасниці Співдружності беруть на себе зобов'язання у 1992 році розробити і прийняти взаємопогоджені законодавчі акти про соціальний захист військовослужбовців, осіб, звільнених з військової служби, та членів їхніх сімей.
Законом України "Про ратифікацію Протоколу до Угоди між державами учасницями Співдружності Незалежних Держав про соціальні та правові гарантії військовослужбовців, осіб, звільнених з військової служби, та членів їхніх сімей від 14 лютого 1992 року" від 07.06.2001 № 2495-ІІІ ратифіковано Протокол до Угоди між державами - учасницями Співдружності Незалежних Держав про соціальні та правові гарантії військовослужбовців, осіб, звільнених з військової служби, та членів їхніх сімей від 14 лютого 1992 року.
Відповідно до статті 1 даного Протоколу, на громадян, які проходили військову службу у військових частинах Збройних Сил, інших військах, військових формуваннях та органах колишнього Союзу РСР та які переведені (зараховані) на військову службу в Збройні Сили, інші війська, інші військові формування та органи держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав, при їх переїзді на постійне місце проживання з однієї Держави Співдружності до іншої поширюються права та пільги, гарантії та компенсації, встановлені законодавством та іншими нормативними правовими актами для військовослужбовців Держави Співдружності, обраної для постійного проживання.
За таких обставин суд дійшов висновку про те, що саме на Міністерство оборони України, як на головного розпорядника коштів, покладено обов'язок щодо виплати одноразової грошової допомоги, в тому числі особам, які проходили військову службу у Радянській Армії, у разі встановлення їм відповідної групи інвалідності.
Крім цього така практика узгоджується з практикою Вищого Адміністративного Суду Ухвала по справі К/800/12297/16 від 21.09.2016р., щодо права отримання одноразової грошової допомоги саме від Міністерства оборони України.
Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадової особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
Відповідно до ч. 5 ст. 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Таким чином відповідач МО України в порушення Конституції України, законодавства України, підзаконних нормативно - правових актів незаконно та необґрунтовано відмовив позивачу у виплаті грошової допомоги, що дає підстави для задоволення позовних вимог.
Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть правила зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, "ефективний засіб правого захисту" у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Верховний Суд України у своїй постанові від 16.09.2015 (справа № 826/4418/14), з поміж іншого, зазначив, що рішення суду, у випадку задоволення позову, має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень до суду. Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Невиконання суб'єктами владних повноважень рішень судів порушує принцип юридичної впевненості та ставить під сумнів дієвість судової системи України, що має набагато більший суспільний інтерес, аніж принцип невтручання суду у дискреційні повноваження органу влади.
Вищий адміністративний суд України у своїй ухвалі від 24.03.2016 (справа № 826/17109/13-а) визначив, що у випадку, коли поданих доказів достатньо для того, щоб зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти те чи інше рішення чи зробити ту чи іншу дію, суд вправі обрати такий спосіб захисту порушеного права.
У разі відсутності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.
Частиною четвертою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Таким чином, суд вважає за можливе зобов'язати Міністерство оборони України призначити та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу у зв'язку з встановленням II групи інвалідності, пов'язаної з виконанням обов'язків військової служби, в порядку та розмірах, встановлених Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Згідно з частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
З урахуванням зазначеного, суд, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України, приходить до висновку, що адміністративний позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню повністю.
Керуючись статтями 244-246 Кодексу адміністративного судочинства України,
Позов ОСОБА_1 - задовольнити.
Скасувати рішення комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), каліцтва або інвалідності військовослужбовців та інвалідності осіб, звільнених з військової служби про відмову у призначенні ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги, передбаченої ст. 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», оформлене пунктом 63 протоколу № 53 від 08.07.2016 року.
Визнати протиправною відмову Міністерства оборони України у призначенні ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги, передбаченої ст. 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Зобов'язати Міністерство оборони України призначити та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу, передбачену ст. 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», у відповідності до Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженого Постановою КМУ № 975 від 25 грудня 2013 року, у зв'язку із встановленням йому ІІ групи інвалідності в розмірі 24-кратного грошового забезпечення на дату встановлення інвалідності.
Судові витрати віднести за рахунок держави.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Харківського апеляційного адміністративного суду через Автозаводський районний суд м. Кременчука. Перебіг строку апеляційного оскарження починається з дня складення повного тексту рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення буде виготовлено - 21.05.2018 року
Суддя: