Постанова
Іменем України
07 травня 2018 року
м. Київ
справа № 199/9518/15-ц
провадження № 61-8705св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Ступак О. В. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4,
відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Буделектродсервіс»,
третя особа - Дніпропетровська міська рада,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 05 вересня 2016 року у складі судді Богун О. О. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 листопада 2016 року у складі колегії суддів: Калиновського А. Б., Городничої В. С., Єлізаренко І. А.,
У грудні 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду із указаним позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Буделектродсервіс» (далі - ТОВ «Буделектродсервіс») про визнання права власності за набувальною давністю.
Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 23 березня 2016 року залучено до участі у справі в якості третьої особи - Дніпропетровську міську раду.
Свої вимоги ОСОБА_4 обґрунтовувала тим, що 21 вересня 1998 року придбала у приватної фірми «Карадаг» квартири № № 36 та 37 у будинку АДРЕСА_1, шляхом внесення авансових платежів в загальній сумі 41 730,57 грн згідно платіжних доручень від 22 вересня 1998 року № 439, від 24 вересня 1998 року № 440, від 01 жовтня 1998 року № 451, від 05 жовтня 1998 року № 455 та від 08 жовтня 1998 року № 464.
30 жовтня 2002 року, на підставі акта про проведення аукціону, ТОВ «Буделектродсервіс» придбало у приватної фірми «Карадаг» будівлю гуртожитку у стадії реконструкції під житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1.
Починаючи з 05 лютого 1999 року позивач постійно мешкає квартирах № № 36 та 37 у будинку АДРЕСА_1, сплачує рахунки за комунальні послуги, проводить ремонті роботи у квартирах, тобто добросовісно та відкрито користується вказаним майном.
Враховуючи наведене, позивач просила визнати за нею право власності за набувальною давністю на квартири № № 36 та 37 у будинку АДРЕСА_1.
Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 05 вересня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що в ході судового розгляду не знайшло своє підтвердження добросовісне заволодіння позивачкою спірним майном, її відкрите, безперервне володіння цим нерухомим майном протягом десяти років, що дає підстави для набуття права власності за набувальною давністю, у порядку статті 344 ЦК України.
Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 листопада 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено, рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що на час вирішення спору, право власності на будівлю гуртожитку, в якому знаходяться спірні квартири, належить відповідачу. Вказане право власності ніким не оскаржувалося. Згідно пункту 5.1 договору від 21 вересня 1998 року № 36, передача повністю оформлених нотаріально засвідчених документів на право власності на спірні квартири здійснюється продавцем у строк до 15 травня 1999 року, а відповідно до пункту 5.2 цього договору, перехід права власності на квартири виникає в момент передачі продавцем покупцю нотаріально засвідчених документів. Проте така передача здійснена не була, нотаріальна угода не посвідчена. Тобто позивач знала про те, що у неї відсутні підстави для набуття права власності на спірні квартири, однак будь-яких вимог до продавця щодо невиконання вказаного договору не пред'являла.
У грудні 2016 року ОСОБА_4 подано до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська віл 05 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 листопада 2016 року, в якій просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
У касаційній скарзі ОСОБА_4 посилається на те, що до матеріалів справи додані документи, які свідчать про добросовісність володіння нею спірними квартирами, відповідач ТОВ «Буделектродсервіс», будучи з 2002 року власником гуртожитку, в якому знаходяться квартири, до теперішнього часу ніяких вимог до неї не пред'являв.
15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон від 03 жовтня 2017 року), за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).
У лютому 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано Верховному Суду указану справу.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону від 03 жовтня 2017 року касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій відповідають вимогам статей 213, 214 ЦПК України 2004 року (у редакції на час ухвалення судових рішень у справі) щодо законності та обґрунтованості.
Судом установлено, що 21 вересня 1998 року ОСОБА_4 на підставі договору придбала у приватної фірми «Карадаг» квартири № № 36 та 37 у будинку АДРЕСА_1, шляхом внесення авансових платежів в загальній сумі 41 730,57 грн згідно платіжних доручень від 22 вересня 1998 року № 439, від 24 вересня 1998 року № 440, від 01 жовтня 1998 року № 451, від 05 жовтня 1998 року № 455 та від 08 жовтня 1998 року № 464.
30 жовтня 2002 року на підставі акта про проведення аукціону, ТОВ «Буделектродсервіс» придбало у приватної фірми «Карадаг» будівлю гуртожитку у стадії реконструкції під житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1.
Тобто власником будинку АДРЕСА_1, включаючи і спірні квартири № № 36 та 37, є відповідач ТОВ «Буделектродсервіс».
Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 09 квітня 2012 року затверджено мирову угоду у справі за позовом ОСОБА_4 до ТОВ «Буделектродсервіс», відповідно до якої останній, як власник гуртожитку на стадії реконструкції, висловив згоду щодо надання ОСОБА_4 права власності на реконструйовану суміжну квартиру № 36/37 у будинку АДРЕСА_1, загальною площею 87 кв. м за умови сплати нею витрат, пов'язаних з введенням в експлуатацію реконструйованої частини будинку, із розрахунку зазначеному у пункті 3 мирової угоди. Вказана мирова угода сторонами не виконана.
Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (стаття 317 ЦК України).
Статтею 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
У частині першій статті 344 ЦК України передбачено, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.
При цьому необхідно виходити з того, що володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності. Володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні; вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна. Володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності. У разі втрати не із своєї волі майна його давнісним володільцем та повернення цього майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування набувальна давність не переривається (частина третя статті 344 ЦК України). Не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є сингулярним чи універсальним правонаступником, оскільки в цьому разі вона може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК України). Разом із цим добросовісність свідчить про те, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном. Тобто, давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності. Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.
З 2002 року право власності на будівлю АДРЕСА_1, включаючи і спірні квартири № № 36 та 37 належить відповідачу ТОВ «Буделектродсервіс», що, в свою чергу, виключає можливість визнання за позивачем право власності на вказані квартири за набувальною давністю, оскільки вона весь час знала хто є власником вказаного майна.
Відповідно до статті 57, частини першої статті 58 ЦПК України ( у редакції 2004 року) доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 131, 132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України (у редакції 2004 року), визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.
Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд із дотриманням вимог статей 303, 304 ЦПК України 2004 року перевірив доводи апеляційної скарги та навів висновки на їх спростування, у результаті чого ухвалив законне і обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статті 315 ЦПК України 2004 року.
Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_4 з 1999 року добросовісно та відкрито володіє спірними квартирами, відповідач ТОВ «Буделектродсервіс», будучи з 2002 року власником гуртожитку, в якому знаходяться квартири, до теперішнього часу ніяких вимог до неї не пред'являв, а тому вона набула право власності на вказані квартири за набувальною давністю - не заслуговують на увагу, оскільки вони по своїй суті зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
Керуючись статтями 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 05 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 листопада 2016 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:О. В. Ступак
С. О. Погрібний Г. І. Усик