ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА
справа № 753/6993/17
провадження № 2/753/1337/18
"14" травня 2018 р. Дарницький районний суд міста Києва в складі:
головуючого судді Комаревцева Л.В.
з секретарем Гаврилюк О.В.
за участю позивача ОСОБА_2
представника позивача ОСОБА_3
відповідача ОСОБА_4
представника відповідача ОСОБА_5
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_6 про визнання права власності на 1/2 квартири,
У квітні 2017 року ОСОБА_2 (надалі - позивач) звернулась до суду з позовом до ОСОБА_7 (надалі - відповідач) про визнання права власності на 1/2 квартири №АДРЕСА_1.
Позивач зазначає, що вважає себе співвласницею спірної квартири, оскільки квартира була придбана її матір'ю, відповідачкою ОСОБА_6 в 1995 році, коли позивач була малолітньою дитиною. Відповідач постійно нагадувала доньці про спільну часткову власність на зазначену квартиру, разом з тим правовстановлюючі документи на квартиру перебували в матері. В грудні 2014 року відповідач звернулась до суду з позовом до позивачки та членів її сім'ї про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням. Саме тоді під час судового розгляду спору позивачці стало відомо про те, що їй з відповідачем в 1994 році у зв'язку із втратою годувальника - її батька, працівника міліції ОСОБА_8, було видано ордер на квартиру №АДРЕСА_2. Ця квартира була приватизована в 1995 році матір'ю без участі позивача, яка на момент приватизації була дитиною, а в подальшому квартиру було продано, а за кошти, одержані від продажу квартири одноосібно на її ім'я було придбано квартиру №АДРЕСА_1. Позивач вважає, що цими діями мати протиправно усунула її від участі в приватизації. Позивач вважає, що правовий інститут прописки має похідне значення від визначення місця проживання дитини, яке є первинним.
Беручи до уваги зміст заявлених позовних вимог позивач просить позов задовольнити, посилаючись на ст.ст. 15,16 ЦК України, а саме: визнати за позивачем право власності на Ѕ квартири №АДРЕСА_1.
Відповідач позовні вимоги не визнала, надавши суду письмові заперечення, вказавши що заявлений позов є необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню.
Відповідач зазначає, що позивачка не проживала на момент приватизації в квартирі №АДРЕСА_2, а тому приватизація цієї квартири відбулась законно, оскільки діючий на той час закон не вимагав обов'язкового погодження органу опіки і піклування на виписку малолітньої дитини з квартири. Відповідач зазначала, що твердження позивача про одночасний продаж приватизованої квартири і купівлю за виручені гроші нової не відповідає дійсності, адже вартості квартир не є рівноцінними, зокрема, придбана квартира значно дорожча за продану, а тому доказування позивача ґрунтується виключно на припущеннях, а тому вважає обраний позивачем спосіб судового захисту не належним, оскільки закон дозволяє визнавати право власності на нерухоме майно лише за особами, що мали таке право, але з тих чи інших причин його втратили, а позивачка ніколи не була власницею чи співвласницею квартири проте звернулась до суду про визнання права власності на 1/2 спірної квартири та просить суд встановити підстави неправомірної приватизації квартири за адресою №24 у будинку 41 по вулиці Нижній Вал у місті Києві. Крім того відповідач подала до суду заяву про застосування строків позовної давності, яку обгрунтувала тим, що позивач зареєстрована у спірній квартирі та проживає у ній з 26.09.1995, тобто з 26.01.2001 - досягненням повноліття позивач могла самостійно дізнатися про наявність чи відсутність у неї права на спірну квартиру в органах реєстрації права власності на нерухоме майно, однак таких дій не вчинила, внаслідок чого строк позовної давності давно минув. За вищевикладених підстав, відповідач та її представник просять відмовити у задоволенні позову.
Ухвалою суду від 16.05.2017 відкрито провадження в справі та призначено до розгляду.
29.05.2017 ухвалою суду, за заявою позивача про забезпечення позову, накладено арешт на 1/2 частку квартири №АДРЕСА_3, яка належить на праві власності відповідачеві ОСОБА_6 та заборонено вчинення будь-яких дій, спрямованих на відчуження 1/2 частки спірної квартири.
За клопотанням позивача, в судовому засіданні оголошувалась перерва, сторонами та їх представниками надавались пояснення, досліджувались письмові докази.
В судовому засіданні позивач та її представник підтримали позовні вимоги, з підстав, викладених в позовній заяві, поясненнях наданих суду.
Відповідач та її представник заперечили проти задоволення позовних вимог, з підстав, викладених в письмових запереченнях та поясненнях.
Заслухавши пояснення сторін, їх представників, дослідивши матеріали справи, суд вважає встановленими наступні обставини та відповідні їм правовідносини.
23.03.1994 Шевченківською районною радою народних депутатів м. Києва на ім'я ОСОБА_6, як наймача та ОСОБА_7 було видано ордер №72553 серія Б на квартиру №АДРЕСА_2 (а.с. 9).
Згідно з Розпорядження виконавчого комітету Подільської районної ради народних депутатів м. Києва № 7317 на підставі заяви ОСОБА_6 ( а.с.10) на приватизацію квартири надано дозвіл на оформлення свідоцтва про власність на житло та передано вказану квартиру у спільну сумісну власність відповідачу та члену її сім'ї - ОСОБА_9 (а.с 13-14).
Згідно з довідкою про склад сім'ї наймача прописаними в квартирі №АДРЕСА_2 є ОСОБА_6 та ОСОБА_9 (а.с. 11), які вказані відповідачем у заяві від 17.05.1995 на оформлення передачі в приватну (спільну сумісну) власність.
Згідно ч.2 ст. 64 ЖК Радянської РСР, діючого на час правовідносин, що розглядаються, до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Крім того, Постанова КМУ №814 від 05.12.1994, чинна на час правовідносин, що розглядаються, встановлювала, що членами сім'ї власника (наймача) є: дружина (чоловік) наймача, їх діти і батьки та інші особи, якщо вони постійно проживають разом з власником (наймачем) житла і ведуть з ним спільне господарство. Відповідно до ст. 17 діючого на час приватизації спірної квартири ЦК Української РСР, визначено, що місцем проживання неповнолітніх, що не досягли п'ятнадцяти років, або громадян, які перебувають під опікою, визнається місце проживання їх батьків (усиновителів) або опікунів. Тобто, чинне на той час законодавство імперативно визначало місцем проживання дитини місце проживання її батьків, в даному випадку, місцем проживання ОСОБА_7 це місце проживання її матері ОСОБА_6
Згідно з довідкою, виданою Голосіївським ліцеєм №241 від 27.12.2016 №34 ОСОБА_7 дійсно навчалась в середній школі №241 м. Києва в період з 01.09.1989 по 01.09.1995 (а.с. 16).
З доданих до матеріалів справи документів вбачається, що малолітня дитина ОСОБА_7 не могла самостійно вибути на постійне проживання за адресою: АДРЕСА_6 як це зазначено в реєстраційній картці приписки ОСОБА_7 (а.с. 70), а тому підстав для зняття позивача з прописки 19.04.1995, як це зазначено в довідці КП "Введенське" №162 від 03.12.2014, не було (а.с. 15). Крім того, з копії домової книги домоволодіння за адресою: АДРЕСА_6 вбачається, що ОСОБА_7 не була прописана в зазначеному домоволодінні, до якого вона нібито вибула (а.с. 64-68), а з відповіді Управління державної міграційної служби України в Черкаській області №751 від 26.08.2017 вбачається, що відсутні відомості щодо реєстрації (прописки) ОСОБА_7 за адресою: АДРЕСА_6 (а.с. 73), з протоколу допиту свідка ОСОБА_10, який є власником зазначеного домоволодіння, вчиненого 24.02.2016 в рамках кримінального провадження №12014100070009080, вбачається, що ОСОБА_7 ніколи не проживала в належному йому будинку і ніколи не була в ньому зареєстрована (а.с. 71-73).
Оцінюючи докази у їх сукупності суд приходить до висновку про те, що фактичне місце проживання малолітньої ОСОБА_7 в 1995 році відповідало місцю проживання її матері, ОСОБА_6, за адресою: АДРЕСА_4.
Порядок передачі квартир у власність громадян було врегульовано Положенням про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затвердженим наказом Державного комітету України по житлово- комунальному господарству від 15.09.1992 року №56. П. 18 Положення встановлював, що громадянин, який виявив бажання приватизувати займану ним і членами його сім'ї на умовах найму квартиру (одноквартирний будинок), звертається в орган приватизації або до створеного ним підприємства по оформленню документів, де одержує бланк заяви та необхідну консультацію. П. 20 Положення встановлював, що при оформленні заяви на приватизацію квартири (будинку) громадянин бере на підприємстві, що обслуговує жилий будинок, довідку про склад сім'ї та займані приміщення, а п. 21 Положення встановлював, що у довідці вказуються члени сім'ї наймача, які прописані та мешкають разом з ним, а також тимчасово відсутні особи, за якими зберігається право на житло. Отже, на момент приватизації позивач проживала з матір'ю у квартирі №АДРЕСА_5, тому приватизація спірної квартири відбулась з порушенням прав малолітньої дитини ОСОБА_7 на участь у приватизації.
Про порушення прав малолітньої дитини при вчинені приватизації додатково свідчить факт відсутності згоди органу опіки і піклування на приватизацію без участі такої дитини. Чинна на той час редакція ст. 78 Кодексу про шлюб та сім'ю України встановлювала, що якщо у неповнолітніх є належне їм майно, батьки управляють ним як опікуни і піклувальники без спеціального на те призначення, але з додержанням відповідних правил про опіку і піклування.
Згідно з п. 36 Правил опіки і піклування в Українській РСР, затверджених 15.07.1971 Міністром юстиції УРСР, опікун не вправі без дозволу органів опіки і піклування укладати угоди, а піклувальник - давати згоду на їх укладення, якщо вони виходять за межі побутових; такими угодами, зокрема, є договори, що потребують нотаріального посвідчення і спеціальної реєстрації, відмова від належних підопічному майнових прав, поділ майна, поділ або обмін жилої площі, видача письмових зобов'язань тощо.
Суд погоджується з позицією позивачки, що, з наведених обставин відповідачка була зобов'язана не тільки отримувати дозвіл органу опіки і піклування на виписку дитини, але й дозвіл на відмову від участі у приватизації.
Однак, як вбачається з відповіді Подільської районної в м. Києві адміністрації №106-9755 від 11.12.2015 при перевірці протоколів засідань, до Опікунської ради виконавчого комітету Подільської районної ради народних депутатів м. Києва та документів доданих до них за 1995 рік, відсутня інформація щодо звернень гр. ОСОБА_6 до органу опіки і піклування Подільської РДА у м. Києві з приводу зняття з реєстраційного обліку 19.05.1995 неповнолітньої ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2 з квартири АДРЕСА_4 (а.с. 12).
Крім того, в судовому засіданні від 16.11.2017 було досліджено електронний доказ - аудіозапис розмови (конфлікту) між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 за участю третіх осіб, в якому ОСОБА_6 зізнається, що за порадою невизначених службових осіб органів приватизації вчинила протиправну виписку малолітньої ОСОБА_7 з квартири №АДРЕСА_2 з метою полегшення процедури приватизації. Відповідність копії даного електронного доказу оригіналу не ставилась учасниками справи або судом під сумнів, а тому суд бере його до уваги.
Беручи до уваги встановлені в судовому засіданні обставини справи, суд відхиляє доводи відповідачки та її представника щодо законності проведення приватизації квартири №АДРЕСА_2 в повному обсязі.
Разом з тим, суд погоджується з доводами відповідача в частині невідповідності обраного позивачкою способу судового захисту своїх прав та законних інтересів. Так, ч. 1 ст. 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається па підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Відповідно до ст. 12 Закону України "Про власність", який був чинний на момент купівлі відповідачем квартири №АДРЕСА_1, тобто 07.06.1995, праця громадян є основою створення і примноження їх власності, громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом. Згідно зі ст. 15 Закону України "Про власність" член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані йому в користування, набуває права власності на це майно. Наймач жилого приміщення в будинку державного чи громадського житлового фонду та члени його сім'ї мають право придбати у власність відповідну квартиру або будинок шляхом їх викупу або на інших підставах, передбачених законодавством України. Громадянин, який став власником цього майна, мас право розпоряджатися ним на свій розсуд: продавати, обмінювати, здавати в оренду, укладати інші угоди, не заборонені законом.
Згідно із ст. 392 ЦК України, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. За відсутності доказів протилежного з боку позивача, суд не може дійти висновку, що позивачу належала чи мала належати на законних підставах 1/2 частини спірної квартири, а тому в позові слід відмовити.
Щодо заяви відповідачки про застосування строків позовної давності, то суд відмовляє в даному способі судового захисту з огляду на наступне.
Як встановлено судом, підставою для подання позову були протиправні дії відповідача, якими вона усунула від приватизації позивача, малолітню на той час дитину, що було встановлено при розгляді даної справи. Позивач зазначила, що про порушення своїх прав вона дізналась в грудні 2014 року, коли відповідачка ОСОБА_11 подала до неї та членів її родини позов в справі №753/20245/14-ц що розглядалась Дарницьким районним судом міста Києва про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням. Крім того, в судовому засіданні від 16.11.2017 було досліджено електронний доказ - аудіозапис розмови (конфлікту) між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 за участю третіх осіб, в якому ОСОБА_6 зазначає, що за порадою невизначених службових осіб органів приватизації вчинила протиправну виписку малолітньої ОСОБА_7 з квартири №АДРЕСА_2 з метою полегшення для себе процедур приватизації. При вирішенні спору суд враховує те, що родинні зв'язки накладають певну атмосферу на взаємовідносини між ними. Питання про ступінь довіри між донькою і матір'ю слід розглядати через призму поваги доньки до матері, інші суб'єктивні фактори, адже, у доньки не було підстав не довіряти матері поки вона не дізналась про порушення її прав у 2014 року, після подання відповідачкою (матір'ю) до позивачки (доньки) позову про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням у справі №753/20245/14-ц.
З огляду на встановлені обставини справи та досліджені докази суд приходить до висновку, що саме з моменту пред'явлення позову відповідачем до позивачки позивач почала захищати своє право шляхом з'ясування обставин приватизації житла, звернення із запитами до органів державної влади та місцевого самоврядування, підприємств, організацій, правоохоронних органів, ініціювала порушення кримінального провадження, тощо. Відповідач не вказала на обставини, які спонукали б позивачку до моменту подання позову відповідачем у справі №753/20245/14-ц, захищати свої права, оскільки вона вважала що проживає в квартирі на законних підставах і не порушує прав матері. Відповідачем не зазначено норми права, які б зобов'язували позивача збирати інформацію про спірну квартиру будь-якого характеру з моменту її повноліття до пред'явлення позову, а тому доводи відповідачки підлягають відхиленню з огляду на ст. 19 Конституції України, згідно до якої правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Суд окремо зазначає, що за загальним правилом, відповідно до практики ЄСПЛ, з правопорушення право не виникає (ex iniuria ius non oritur) як загальний принцип права (п.95 справа Кіпр проти Туреччини (case Cyprus v. Turkey №25781/94, 10 May 2001).
Враховуючи те, що судом встановлені обставини та умови за яких відповідачем було приватизовано квартиру №АДРЕСА_2 за одноосібного права власності на квартиру №АДРЕСА_1 з прихованням обставини проживання дитини на час приватизації разом з матір'ю, суд приходить до висновку що строк позовної давності позивачем не пропущено, оскільки останній стало відомо про порушення свого права в 2014 році. Разом з тим, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог з підстав їх необґрунтованості.
Враховуючи наведене, суд відхиляє заяву відповідача про застосування строку позовної давності та вважає позов таким, що не підлягає задоволенню з підстав невідповідності обраного позивачем способу судового захисту фактичним обставинам справи та нормам чинного законодавства.
В зв'язку з відмовою у задоволенні позовних вимог, судові витрати в силу вимог ч.1 п.2 ст. 141 ЦПК України покладаються на позивача.
На підставі викладеного, керуючись статтями 5, 7, 12, 13, 76, 77, 80, 81, 89, 141, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд
Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_6 про визнання права власності на 1/2 квартири - залишити без задоволення.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення через Дарницький районний суд м. Києва.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення виготовлено 15.05.2018
Суддя Комаревцева Л.В.