02.05.2018 Справа № 920/714/17
Господарський суд Сумської області у складі: головуючого - судді Котельницької В.Л., суддів Костенко Л.А., Соп'яненко О.Ю.,
за участю секретаря судового засідання Пономаренко Т.М.,
прокурора Вортоломея М.Ф. (посв. № 035621 від 07.09.15)
представника позивача - Рудік А.А. (дов. № 9-18-0.6-13/62-18 від 12.01.2018)
представника першого відповідача - Берестка Б.П. (дов. № 526/03.02.02-17 від 10.03.2017)
представника другого відповідача - не з'явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Сумах у приміщенні Господарського суду Сумської області матеріали справи №920/714/17
за позовом заступника керівника Сумської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Сумській області, м. Суми
до 1) Сумської міської ради, м. Суми, 2) Фізичної особи - підприємця Ткаченко Вікторії Вікторівни, м. Суми
про скасування рішення та зобов'язання вчинити дії,
встановив:
До господарського суду звернувся заступник керівника Сумської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Сумській області з позовом до Сумської міської ради та Фізичної особи - підприємця Ткаченко Вікторії Вікторівни, у якому просить суд: визнати незаконним та скасувати рішення 44 сесії 6 скликання Сумської міської ради № 3702-МР від 05.11.2014 «Про передачу фізичній особі - підприємцю Ткаченко В.В. у користування земельну ділянку на праві особистого строкового сервітуту під розміщення пересувної тимчасової споруди (літнього майданчика) для провадження підприємницької діяльності» із урахуванням змін до нього, внесених рішенням 50 сесії 6 скликання Сумської міської ради № 4316-МР від 06.05.2015 «Про внесення змін до рішення Сумської міської ради від 05.11.2014 № 3702-МР»; зобов'язати фізичну особу - підприємця Ткаченко В.В. повернути територіальній громаді м. Суми в особі Сумської міської ради земельну ділянку площею 0,0985 га вартістю 530176,25 грн., що знаходиться в районі вулиць Остапа Вишні та Івана Франка, переданої відповідно до договору особистого строкового сервітуту № 009/15 від 01.07.2015.
11.08.2017 перший відповідач подав до суду відзив на позовну заяву, в якому просить в задоволенні позову відмовити, посилаючись на те, що між сторонами дійсно було укладено договір особистого строкового сервітуту території (об'єкта благоустрію) в м. Суми, а не конкретної земельної ділянки; договір оренди сторонами укладено без такої істотної його умови як кадастровий номер земельної ділянки; крім того зазначено, що розміщення на території м. Суми тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності визначено регуляторним актом - Порядком розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності на території міста Суми, затвердженим рішенням СМР від 27.02.2013 № 2155-МР, положення якого є чинними, не оскаржені в судовому чи іншому порядку, на виконання саме його умов діяли відповідачі при укладені договору сервітуту.
30.11.2017 представник першого відповідача подав до суду клопотання №902/03.02.02-15 про залишення позову прокурора без розгляду, оскільки у даному спорі відсутні порушення інтересів держави.
18.01.2018 до суду надійшов відзив другого відповідача, у якому даний учасник справи проти позовних вимог заперечує та просить суд відмовити у задоволенні позову.
01.02.2018 прокурор подав відповідь на відзив другого відповідача, зазначає, що обставини, наведені другим відповідачем у відзиві, жодним чином не впливають на визначення останнього як землекористувача сусідньої земельної ділянки, наполягає на задоволенні позову.
У судовому засіданні прокурор та представник позивача, кожен окремо, позов підтримали.
У судовому засіданні представник першого відповідача заявив, що відмовляється від клопотання про залишення позову без розгляду та просить суд відмовити у задоволенні позову.
У судове засідання представник другого відповідача не з'явився. Ухвали суду, що направлялися на адресу ФОП Ткаченко В.В. зазначену в позовній заяві (яка співпадає з адресою ФОП Ткаченко В.В. зазначеною у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань - а.с. 14) повернулися на адресу суду з довідкою пошти про невручення у зв'язку з закінченням терміну зберігання, тому суд вважає другого відповідача повідомленим про розгляд справи належним чином.
Відтак, суд продовжує розгляд справи по суті у відсутності представника другого відповідача.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши представників сторін та прокурора, дослідивши та оцінивши надані суду докази, суд встановив наступне:
Відповідно до рішення Сумської міської ради № 3702-МР від 05.11.2014 (зі змінами, внесеними рішенням Сумської міської ради від 06.05.2015 № 4316-МР) Фізичній особі-підприємцю Ткаченко Вікторії Вікторівні надано у користування земельну ділянку в районі вулиць Остапа Вишні та Івана Франка в м. Суми площею 0,0985 га на праві особистого строкового сервітуту під розміщення пересувної тимчасової споруди (літнього майданчика) для провадження підприємницької діяльності.
На виконання вказаного рішення між першим та другим відповідачем укладено договір від 01.07.2015 № 009/15 про встановлення особистого строкового сервітуту на користування місцем для розміщення тимчасової споруди (літнього майданчика) строком на п'ять років - з 01.07.2015 до 01.07.2020.
Згідно з п.п. 1.1. Договору предметом договору є особистий строковий сервітут, встановлений на території м. Суми, на якій буде розміщуватись та використовуватись для провадження підприємницької діяльності пересувна тимчасова споруда (літній майданчик) площею 985 кв.м.
Пунктами 1.2.-1.4. цього Договору визначено об'єкт сервітуту - територія (об'єкт благоустрою) в м. Суми, в районі вулиць Остапа Вишні та Івана Франка, площею 985 кв.м, розміщення та межі якої зазначено у технічній документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки у натурі (на місцевості), яка є невід'ємним Додатком до цього Договору. Окрім території (об'єкта благоустрою), на яку «Сервітуріарію» встановлено особистий строковий сервітут, за тимчасовою спорудою закріплюється територія для благоустрою (підтримання в санітарному стані) згідно з договором про закріплення та утримання території міста Суми в належному санітарно-технічному стані, що укладається «Сервітуріарієм» з інспекцією з благоустрою міста Суми Сумської міської ради. Плата за закріплену територію для благоустрою (підтримання в санітарному стані) не справляється.
Відповідно до п. 3.1. Договору за користування особистим строковим сервітутом для розміщення та використання тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності «Сервітуріарій» (другий відповідач) сплачує «Власнику» (перший відповідач) річну плату в розмірі три відсотки від грошової (нормативної) оцінки земельної ділянки (території), яка визначається управлінням Держземагентсва у Сумському районі Сумської області для кожного календарного року, яка на 2015 рік становить 538,25 грн. за кв.м. Річний розмір плати за Договором становить 15905,29 грн.
Пунктом 1.5. Договору сторони визначили, що він не є договором оренди земельної ділянки чи будь-яким іншим договором користування земельною ділянкою.
Під час вивчення Сумською місцевою прокуратурою інформації щодо правомірності використання земельних ділянок комунальної власності були встановлені факти винесення Сумською міською радою вищезазначеного рішення та укладення на його виконання з ФОП Ткаченко В.В. договору сервітуту, які на думку прокурора, суперечать вимогам чинного законодавства, оскільки спрямовані на передання земельної ділянки комунальної форми власності у користування не на конкурентних засадах, без визначення конкретної земельної ділянки, відсутністю її кадастрового номера, що фактично містить ознаки удаваного правочину, змістом якого є орендні відносини, а не сервітут. Тому прокурор звернувся до суду з позовом про визнання рішення Сумської міської ради незаконним, його скасування та повернення земельної ділянки територіальній громаді.
При зверненні прокурором визначено позивача - Головне управління Держгеокадастру у Сумській області, правомірність чого заперечується представниками обох відповідачів, які вважають, що даний орган не наділений відповідними повноваженнями та в даному випадку не порушено інтересів держави.
Суд зазначає, що відповідно до п.2 Постанови КМУ від 10.09.2014 № 442 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» Кабінет Міністрів України постановив ліквідувати Державну інспекцію сільського господарства, поклавши функції із здійснення державного нагляду (контролю) в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій та форм власності, родючості ґрунтів - на Державну службу з питань геодезії, картографії та кадастру. Пунктом 1 цієї постанови утворено Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, реорганізувавши Державне агентство земельних ресурсів України шляхом перетворення.
Відповідно до п.1 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою КМУ № 15 від 14.01.2015, Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) є центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів.
У відповідності до п. 1 Положення про Головне управління Держгеокадастру у Сумській області, затвердженого наказом Державної служби з питань геодезії, картографії та кадастру № 308 від 17.11.2016 зазначене Управління є територіальним органом Державної служби з питань геодезії, картографії та кадастру та їй підпорядковане.
За змістом положень п. 30 ч. 4 Положення Головне управління відповідно до покладених на нього завдань, зокрема, здійснює державний нагляд (контроль) у частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій та форм власності, в тому числі за: дотриманням вимог земельного законодавства в процесі укладання цивільно-правових договорів, передачі у власність, надання у користування, у тому числі в оренду, вилучення (викупу) земельних ділянок; дотриманням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю.
Враховуючи вищезазначені положення чинного законодавства та встановлені судом обставини, аргументи представників відповідачів щодо неналежного визначення прокурором позивача у даній справі та відсутність порушення інтересів держави є необґрунтованими та неприйнятними.
Розглянувши першу позовну вимогу щодо визнання незаконним та скасування рішення першого відповідача, суд вважає її такою, що не підлягає задоволенню з огляду на наступні положення чинного законодавства та усталену судову практику.
Частиною першою статті 144 Конституції України встановлено, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.
Згідно з частиною першою статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.
За змістом пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 у справі № 1-9/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання.
Так, у зв'язку з прийняттям суб'єктом владних повноважень ненормативного акта виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів. Зокрема, у сфері земельних правовідносин відповідний ненормативний акт є підставою для виникнення, зміни або припинення конкретних прав та обов'язків фізичних і юридичних осіб приватного права.
Таким чином, позов, предметом якого є визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування, яким передбачено укладення договору особистого строкового сервітуту, не може бути задоволено, з огляду на те, що таке рішення є ненормативним актом, що застосовується одноразово і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів. Крім того, вказане рішення органу місцевого самоврядування вичерпало свою дію внаслідок виконання, а відтак його скасування не породжує наслідків для користувачів земельних ділянок.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 19.10.2016 у справі №916/187/15-г, постанові Верховного Суду від 21.02.2018 №905/3280/16.
Відповідно до вимог ч.4 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Слід зазначити, що рішення Сумської міської ради № 3702-МР від 05.11.2014 «Про передачу ФОП Ткаченко В.В. у користування земельної ділянки на праві особистого строкового сервітуту під розміщення пересувної тимчасової споруди (літнього майданчика) для провадження підприємницької діяльності» вичерпало свою дію фактом його реалізації, відтак, його скасування не є засобом поновлення інтересів держави.
Щодо позовної вимоги про повернення територіальній громаді м. Суми в особі Сумської міської ради земельної ділянки площею 0,0985 га вартістю 530176,25 грн., що знаходиться в м. Суми, в районі вулиць Остапа Вишні та Івана Франка, переданої відповідно до договору особистого строкового сервітуту від 01.07.2015 №009/15, суд зазначає наступне:
Згідно пункту 2.31 Постанови пленуму Вищого господарського суду України №6 від 17.05.2011 «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин» поняття, зміст та підстави встановлення і припинення земельного сервітуту визначені главою 32 Цивільного кодексу України (статті 401 - 406), главою 16 Земельного кодексу України (статті 98 - 102).
Відповідно до статті 395 Цивільного кодексу України сервітут є речовим правом на чуже майно, яке полягає у обмеженому користуванні чужим майном для задоволення потреб, які не можуть бути задоволені іншим шляхом.
Статтею 98 Земельного кодексу України встановлено, що право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими.
Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею (ч.3 ст. 98 Земельного кодексу України).
Відповідно до частини 1 статті 401 Цивільного кодексу України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
Частиною 1 статті 404 Цивільного кодексу України встановлено, що право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо.
У відповідності до ст. 8 Земельного кодексу України, п. 34 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», рада здійснює передачу у власність або надання у користування земельних ділянок виключно відповідно та в порядку, визначеному Земельним кодексом України.
Крім того, слід зазначити, що перелік цілей, для яких можливо встановити земельний сервітут, визначений статтею 99 Земельного кодексу України.
Так, статтею 99 Земельного кодексу України встановлено, що власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів:
а) право проходу та проїзду на велосипеді;
б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху;
в) право на розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм);
г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку;
ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку;
д) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми;
е) право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми;
є) право прогону худоби по наявному шляху;
ж) право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд;
з) інші земельні сервітути.
Таким чином, суд зазначає, що правовідносини земельного сервітуту виникають між власниками (володільцями) сусідніх земельних ділянок, а саме між власником земельної ділянки, яка має бути обтяжена сервітутом, тобто, між особою, яка зобов'язана надати свою земельну ділянку в обмежене користування, і особою, яка вимагає встановлення сервітуту для обслуговування своєї земельної ділянки (іншого нерухомого майна) і якій належить право на встановлення земельного сервітуту.
Також з правового аналізу вказаних норм слід дійти висновку, що потреба у встановленні сервітуту виникає у тих випадках, коли особа не може задовольнити свої потреби будь - яким іншим способом.
З матеріалів справи вбачається, що ФОП Ткаченко В.В. не була ні власником, ні користувачем земельної ділянки (території), яка передана йому у користування на підставі договору особистого строкового сервітуту на час укладення відповідного договору сервітуту. Матеріали справи не містять доказів того, що потреби другого відповідача в розміщенні тимчасової споруди не могли бути задоволені іншим способом.
За змістом договору (п.п. 1.1-1.4.) реальною потребою ФОП Ткаченко В.В. є не задоволення перелічених потреб, обумовлених ст. 404 Цивільного кодексу України, а отримання права володіння та користування земельної ділянкою для розташування на ній тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності.
Таким чином, укладанням договору строкового особистого сервітуту від 01.07.2015 Сумська міська рада фактично надала ділянку у користування без дотримання вимог чинного законодавства щодо порядку встановлення сервітуту.
Посилання першого відповідача на дотримання ним при прийнятті рішення №3702-МР від 05.11.2014 «Про передачу ФОП Ткаченко В.В. у користування земельної ділянки на праві особистого строкового сервітуту під розміщення пересувної тимчасової споруди (літнього майданчика) для провадження підприємницької діяльності» механізму розміщення тимчасових споруд, у відповідності до Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, затвердженої наказом Мінрегіонбуду України за №244 від 21.10.2011 та зареєстрованому у Міністерстві юстиції України за №1330/20068 від 22.11.2011, суд вважає помилковим, оскільки вказаним нормативно-правовим актом не передбачено укладення договорів про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення тимчасової споруди.
Крім того, суд звертає увагу сторін, що закони України мають вищу юридичну силу ніж вищевказаний нормативно-правовий акт, та його положення щодо механізму розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності можуть застосовуватись лише при наявності виділеної у встановленому порядку у власність або користування земельної ділянки.
Таким чином, розміщення тимчасових споруд і оформлення земельних ділянок у користування є різними за змістом питаннями, які регулюються різними нормативно-правовими актами.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про оренду землі» оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.
Підстави та порядок передачі в оренду земельних ділянок комунальної власності встановлений статтями 124, 134 Земельного кодексу України та нормами Законом України «Про оренду землі».
Отже, враховуючи мету укладення спірного договору - провадження підприємницької діяльності, а також оплатний характер цього договору, суд вважає, що між сторонами склалися правовідносини щодо платного володіння та користування земельною ділянкою для ведення другим відповідачем підприємницької діяльності, що відповідає визначенню оренди землі, наведеному у статті 1 Закону України «Про оренду землі».
Крім того, як вже зазначалося вище, земельний сервітут може бути встановлений лише для задоволення певних потреб, які не можуть бути задоволені іншим шляхом, ніж встановлення сервітуту.
З аналізу норм матеріального права, яким регулюються правовідносини з встановлення сервітуту, вбачається, що сервітут на земельну ділянку встановлюється виключно за домовленістю між власниками (користувачами) земельних ділянок з метою усунення недоліків своєї ділянки задля задоволення своїх потреб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
На момент укладення договору про встановлення земельного сервітуту ФОП Ткаченко В.В. не була власником (користувачем) земельної ділянки, для задоволення потреб користування якою встановлено сервітут за рахунок встановлення обмеження у користуванні іншою земельною ділянкою.
Отже, суть правовідносин між сторонами по спірному договору, їх зміст та мета отримання земельної ділянки не відповідає такому правовому інституту, як земельний сервітут.
Зазначене свідчить про те, що договір сервітуту укладений з порушенням норм чинного земельного законодавства. Передача земельної ділянки повинна була проводитись на умовах оренди в порядку, визначеному ст. ст. 124, 134 Земельного кодексу України та згідно положень Закону України «Про оренду землі».
Положеннями ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу передбачено, що недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1 ст. 203 цього Кодексу, є підставою для визнання правочину недійсним. При цьому, за змістом ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
З огляду на вказані правові норми, суд дійшов висновку, що договір про встановлення земельного сервітуту від 01.07.2015 суперечить вимогам законодавства, внаслідок чого може бути визнаний недійсним відповідно до ст. 215 ЦК України та в силу ст. 216 ЦК України правовим наслідком недійсності даного договору в такому випадку буде повернення другим відповідачем отриманої за недійсним договором земельної ділянки.
В той же час, суд зауважує, що прокурором не заявлено у даному позові вимогу про визнання недійсним договору від 01.07.2015 № 009/15 про встановлення особистого строкового сервітуту, відсутні докази визнання його раніше недійсним у судовому порядку.
Суд відхиляє доводи прокурора щодо незаявлення даної вимоги у зв'язку з тим, що фактично договір від 01.07.2015 № 009/15 є договором оренди, а відсутність істотних його умов свідчить про його неукладеність, а не про недійсність, оскільки предметом судового розгляду відповідно до підстав та предмету позову є невідповідність вимогам законодавства саме договору сервітуту.
Відповідно до вимог частин 2-3 ст. 237 Господарського процесуального кодексу України при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог. Ухвалюючи рішення у справі, суд за заявою позивача, поданою до закінчення підготовчого провадження, може визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору правочин, який суперечить закону, якщо позивач доведе, що він не міг включити відповідну вимогу до позовної заяви із незалежних від нього причин.
Вищезазначена заява про визнання недійсним договору прокурором або позивачем до закінчення підготовчого провадження до суду не подавалась.
Таким чином, враховуючи відсутність позовної вимоги про визнання недійсним правочину, невизнання його недійсним раніше, суд не знаходить правових підстав для задоволення другої позовної вимоги щодо зобов'язання ФОП Ткаченко В.В. повернути територіальній громаді м. Суми в особі Сумської міської ради земельну ділянку площею 0,0985 га вартістю 530176,25 грн., що знаходиться в м.Суми, в районі вулиць Остапа Вишні та Івана Франка, переданої відповідно до договору особистого строкового сервітуту від 01.07.2015 № 009/15, ані в порядку реституції відповідно до вимог ст. 216 Цивільного кодексу України, ані в порядку ст. 1212 Цивільного кодексу України, оскільки правова підстава набуття, збереження майна - договір сервітуту продовжує існувати.
Відповідно до ч.1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 86 зазначеного Кодексу суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
За наслідками дослідження наявних у справі доказів та аналізу вимог чинного законодавства судом встановлено, що правові підстави для задоволення позовних вимог, враховуючи обраний прокурором спосіб захисту, відсутні, відтак суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову.
Відповідно до ст.ст. 123, 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору суд покладаються на позивача.
Керуючись статтями 123, 129, 185, 232, 233, 236- 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд
вирішив:
У задоволенні позову відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ч.1,2 ст. 241 ГПК України). Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (ч.1 ст. 256 ГПК України). Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції (ст. 257 ГПК України). Відповідно до п. 17.5 Перехідних положень ГПК України, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Повний текст рішення складено 14.05.2018.
Головуючий суддя В.Л.Котельницька
Суддя Л.А.Костенко
Суддя О.Ю.Соп'яненко