Іменем України
10 травня 2018 року
Київ
справа №2а/449/563/13
адміністративне провадження №К/9901/1879/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого - Мороз Л.Л.,
суддів: Бучик А.Ю., Гімона М.М.,
розглянувши у порядку попереднього розгляду у касаційній інстанції адміністративну справу № 2а/449/563/13
за позовом ОСОБА_1 до Ланівської сільської ради Перемишлянського району Львівської області, третя особа: ОСОБА_2, про визнання нечинним пункту рішення, провадження по якій відкрито
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду, прийняту 23 вересня 2014 року у складі колегії суддів: головуючого - Попка Я.С., суддів: Хобор Р.Б., Сеника Р.П.,
ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Ланівської сільської ради Перемишлянського району Львівської області, в якому просила визнати нечинним підпункт 384 пункту 1 рішення Ланівської сільської ради Перемишлянського району Львівської області від 17 грудня 1993 року «Про передачу у приватну власність земельних ділянок громадянам», згідно з яким ОСОБА_2 безкоштовно передано у приватну власність земельні ділянки в с. Серники - в частині передачі присадиби в розмірі 0,26 га.
Постановою Перемишлянського районного суду Львівської області від 24 вересня 2013 року позов задоволено. Визнано нечинним підпункт 384 пункту 1 рішення Ланівської сільської ради Перемишлянського району Львівської області від 17 грудня 1993 року «Про передачу у приватну власність земельних ділянок громадянам», згідно з яким ОСОБА_2 безкоштовно передано у приватну власність земельні ділянки в с. Серники - в частині передачі присадиби в розмірі 0,26 га.
Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 вересня 2014 року скасовано рішення суду першої інстанції та прийнято нове рішення, яким у позові відмовлено.
Як встановлено, відповідно до підпункту 384 пункту 1 рішення Ланівської сільської ради від 17 грудня 1993 року ОСОБА_2 в межах населеного пункту с. Серники, передана безкоштовно у приватну власність земельна ділянка пл. 0,26 га для обслуговування житлового та господарських будівель.
На підставі даних акта від 30 грудня 2008 року судами встановлено, що комісією в складі голови сільської ради та землевпорядника, у присутності землекористувачів ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_2, сусідів ОСОБА_5, ОСОБА_6 була розглянута скарга ОСОБА_1 щодо заїзду на її присадибну ділянку, що в с. Серники по вул. Зелена Перемишлянського району.
Розглянувши земельно-облікові документи, абриси земельних ділянок встановлено, що в абрисі земельної ділянки (присадиби) гр. ОСОБА_7, який був складений у 1993 році до прийняття оспорюваного рішення сільської ради «Про передачу у приватну власність земельних ділянок громадянам», спільного заїзду не вказано. Облаштувати заїзд на присадибну ділянку гр. ОСОБА_1 через подвір'я і земельну ділянку ОСОБА_4 неможливо без її згоди.
У будівельному паспорті на забудову земельної ділянки (забудовник ОСОБА_2.) міститься викопіювання з генплану села, Акт виносу в натурі меж земельної ділянки і розбивки будівель від 24 квітня 1987 року, що був складений в присутності представника сільської ради Дяків С.Г., схематичні зображення земельної ділянки та будівель, а також проект забудови, погоджений з районним архітектором, відповідно до яких не вбачається наявність дороги загального користування на наданій ОСОБА_2 земельній ділянці.
Постанова суду першої інстанції мотивована тим, що відповідно вимог Земельного кодексу України у приватну власність не можуть передаватись землі загального користування населених пунктів, зокрема: вулиці, проїзди, шляхи та ін.
Між земельними ділянками ОСОБА_2 та ОСОБА_1 був проїзд з вулиці до господарства ОСОБА_1 шириною біля 2,5-3 м, який існував до середини 80-х років, був огороджений з обох сторін штахетами і ним користувалось багато жителів села. Згодом, ОСОБА_2 вказаний проїзд відгородив і приєднав його до своєї земельної ділянки.
Таким чином, на ОСОБА_1 не має заїзду до своєї земельної ділянки і змушена проїжджати через сусідську земельну ділянку.
Суд апеляційної інстанцій дійшов висновку про відмову у позові з огляду на те, що доказами не підтверджено, що земельна ділянка ОСОБА_2 надана на дорозі загального користування.
У касаційній скарзі позивач заявив вимогу про скасування постанови суду апеляційної інстанції та залишення в силі рішення суду першої інстанції.
В обґрунтування своїх вимог заявник посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права.
Третя особа у справі надала заперечення на касаційну скаргу, просив залишити скаргу без задоволення у зв'язку з необґрунтованістю.
Суд, переглянувши судові рішення, дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
За частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), у редакції, чинній на момент розгляду справи судами першої й апеляційної інстанцій, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій під час розгляду спору виходили з того, що цей спір є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів. На думку колегії суддів, такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм права з огляду на таке.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС (у редакції, чинній на час звернення ОСОБА_10 до суду з позовом) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС).
Аналогічна норма міститься у пункті 1 частини першої статті 19 КАС, у чинній на сьогодні редакції, яка передбачає, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
У справі, що розглядається, спір стосується не стільки правомірності спірного рішення про передачу в приватну власність земельної ділянки третій особі, скільки фактичного набуття права власності на земельні ділянки третьою особою та володіння ними, які, на думку позивачки, порушують її право на належне користування своєю земельною ділянкою.
З наведеного випливає, що спір, предмет якого охоплює перегляд рішення суб'єкта владних повноважень, яким у цій справі є сільрада, стосується відносин щодо власності третьої особи на спірну земельну ділянку і, з посиланням на певні конкретні обставини, вказує на його належність до тих спірних правовідносин, які вирішуються за правилами цивільного, а не адміністративного судочинства.
Беручи до уваги те, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі і обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції.
Не обговорюючи питання правильності застосування судами норм Земельного кодексу України, колегія суддів вважає, що в зазначеній вище правовій ситуації суди помилково розглянули справу в порядку адміністративного судочинства.
За правилами абзацу першого частини першої статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу.
За змістом абзацу другого частини першої статті 354 КАС України порушення правил юрисдикції адміністративних судів є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.
За таких обставин, ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню, а провадження у справі - закриттю.
Керуючись статтями 343, 349, 354, 355, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 вересня 2014 року та постанову Перемишлянського районного суду Львівської області від 24 вересня 2013 року у справі № 2а/449/563/13 скасувати.
Провадження у справі № 2а/449/563/13 за позовом ОСОБА_1 до Ланівської сільської ради Перемишлянського району Львівської області, третя особа: ОСОБА_2, про визнання нечинним пункту рішення, закрити.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не може бути оскаржена.
...........................
...........................
...........................
Л.Л. Мороз
А.Ю. Бучик
М.М. Гімон ,
Судді Верховного Суду