08 травня 2018 р. Справа № 804/1730/18
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Кальника В.В.
за участі:
секретаря судового засідання Туренко К.М.
позивача ОСОБА_2
представника позивача ОСОБА_3
відповідача Демуш Є.В.
представника третьої особи 3 ОСОБА_5
представника третьої особи 4 ОСОБА_6
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпрі клопотання відповідача та представника третьої особи 4 про закриття провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_2 до Державного реєстратора прав на нерухоме майно державного нотаріуса Третьої державної нотаріальної контори Дніпропетровського міського нотаріального округу Демуш Євгенії Вячеславівни, третя особа 1 ОСОБА_7, третя особа 2 ОСОБА_8, третя особа 3 Управління - служба у справах дітей Амур-Нижньодніпровської районної у місті Дніпрі ради, третя особа 4 ОСОБА_9 про визнання протиправним та скасування рішення, скасування державної реєстрації права власності, -
05.03.2018 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_2 до Державного реєстратора прав на нерухоме майно державного нотаріуса Третьої державної нотаріальної контори Дніпропетровського міського нотаріального округу Демуш Євгенії Вячеславівни, треті особи ОСОБА_7, ОСОБА_8, Управління - служба у справах дітей Амур-Нижньодніпровської районної у місті Дніпрі ради, в якому позивач просить:
- визнати протиправним та скасувати рішення індексний номер 33124233 від 23.12.2016 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) державного нотаріуса Третьої дніпровської державної нотаріальної контори Дніпровського міського нотаріального округи Демуш Євгенії Вячеславівни про реєстрацію права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно - 47/400 частини домоволодіння АДРЕСА_1 за ОСОБА_7 та ОСОБА_8;
- скасувати державну реєстрацію права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про право власності 18246253, вчинений 22.12.2016 року держанням нотаріусом Третьої дніпровської державної нотаріальної контори Дніпровського міського нотаріального округу Демуш Є.В., на 47/400 частини домоволодіння АДРЕСА_1 за ОСОБА_7;
- скасувати державну реєстрацію права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про право власності 18246072, вчинений 22.12.2016 року державним нотаріусом Третьої дніпровської державної нотаріальної контори Дніпровського мі нотаріального округу Демуш Є.В., на 47/400 частини домоволодіння АДРЕСА_1 за ОСОБА_8;
- скасувати державну реєстрацію права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про право власності 18246119, вчинений 22.12.2016 року державним нотаріусом Третьої дніпровської державної нотаріальної контори Дніпровського міського нотаріального округу Демуш Є.В., на 47/400 частини домоволодіння АДРЕСА_1 за ОСОБА_8;
- скасувати державну реєстрацію права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про право власності 18246201, вчинений 22.12.2016 року державним нотаріусом Третьої дніпровської державної нотаріальної контори Дніпровського мі нотаріального округу Демуш Є.В., на 47/400 частини домоволодіння АДРЕСА_1 за ОСОБА_7.
В обґрунтування позову зазначено, що ОСОБА_2 є племінницею ОСОБА_7 та ОСОБА_8, які у 2009 році запропонували позивачу та її чоловікові збудувати будинок на земельній ділянці, що відійшла до них у спадок від їх батька - померлого ОСОБА_10
Таким чином, за їх пропозицією чоловік позивача власноруч, за їх спільні кошти збудував будиночок літ. А1-1 - житлова прибудова, загальною площею 51,00 кв.м., житловою площею 22.00 кв.м., який складається з приміщень поз. (2-1) коридор, площею 6,9 кв.м.. (2-2) кухня-їдальня площею 16,1 кв.м., прим. поз. (2-3) санвузол, площею 6,0 кв.м., прим. поз. (2-4) житлова кімната площею 14,5 кв.м., прим. поз. (2-5) житлова кімната, площею 7,5 кв.м, та такі господарчі будівлі та споруди: літ. З - сарай, № 6 - споруди. Після того, як чоловік позивача побудував будинок, вони вселились до нього, а тітки - ОСОБА_7 та ОСОБА_8 зареєстрували ОСОБА_2, її чоловіка та їх малолітнього сина - ОСОБА_11 ІНФОРМАЦІЯ_1 за адресою: АДРЕСА_1. Отже, з літа 2010 року по цей час родина позивача зареєстрована та мешкає у власноруч побудованому будинку. Факт будівництва будинку літ А1-1 у 2010 році підтверджується копіями чеків та квитанцій на придбання будівельних матеріалів, технічним паспортом та висновком експерта.
Зосереджено увагу на тому, що за весь період до 2016 року ОСОБА_8 та її сестра ОСОБА_7 стверджували, що оскільки цей будинок збудувала позивач та її чоловік, то вони займаються документами щодо розділу земельної ділянки, щоб у подальшому належним чином оформити за позивачем право власності на будинок.
Зауважено, що наприкінці 2016 року ОСОБА_8 та ОСОБА_7 повідомили позивача про свій намір продати свою частину будинку № АДРЕСА_1, і пояснили це наявністю великих боргів перед кредитними установами.
У позовній заяві позивач вказує, що у середині грудня 2017 року на його ім'я надійшов лист від ОСОБА_9, який повідомив, що є власником будинку позивача. Саме після отримання вказаного листа, позивач дізнався про те, що відповідачем було прийнято рішення індексний номер 33124233 від 23.12.2016 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, на підставі якого внесені записи про реєстрацію 47/400 права власності від 22.12.2016 року за ОСОБА_7 та ОСОБА_8
З огляду на зазначене, позивач вважає, що державним реєстратором не було перевірено у встановленому порядку належність поданих документів для проведення реєстрації права власності за ОСОБА_7 та ОСОБА_8, а тому, на думку позивача, такі дії є протиправними, а оскаржуване рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 33124233 від 23.12.2016 року, є протиправним та підлягає скасуванню.
Ухвалою суду від 11.04.2018 року до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, було залучено ОСОБА_9.
В судовому засіданні відповідачем, з посиланням на позицію, викладену в Постанові Великої Палати Верховного суду від 17 квітня 2018 року по справі №815/6956/15 провадження №11-192апп18, було заявлено клопотання про закриття провадження по справі, оскільки, на думку відповідача, в даному випадку, існує спір про право.
В судовому засіданні представник позивача повідомив, що ознайомлений з практикою ВСУ, усвідомлює ймовірні наслідки розгляду справи за правилами неналежного судочинства, однак, вважає, що спір про право відсутній, незважаючи на те, що позиція його довірителя зводиться до того, що відповідач прийняв рішення про реєстрацію права власності за іншою особою на майно, що, на думку позивача, є його власністю, врешті решт представник позивача залишив вирішення клопотання про закриття провадження на розсуд суду.
Представник третьої особи 3 - Управління - служби у справах дітей Амур-Нижньодніпровської районної у місті Дніпрі ради заперечував проти закриття провадження у справі.
Представником третьої особи 4 було підтримано клопотання відповідача про закриття провадження. Також, в судовому засіданні було надано до суду клопотання про закриття провадження по справі, у зв'язку з тим, що справа не підлягає розгляду за правилами адміністративного провадження, в якому, зокрема, зауважено, що позивач фактично оскаржує правомірність набуття третіми особами ОСОБА_8 та ОСОБА_7 права власності на нерухоме майно, а саме 47/100 будинку АДРЕСА_1, яке, на думку позивача, належить позивачу на праві власності, а не фактичні адміністративно-управлінські функції державного реєстратора, який приймає рішення і проводить державну реєстрацію, а отже такий спір не має ознак адміністративного та підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства.
Дослідивши матеріали адміністративного позову, заслухавши думку сторін, представників третіх осіб, які беруть участь у справі, суд дійшов до висновку про те, що дана справа не підлягає до розгляду в порядку адміністративного судочинства, з огляду на наступне.
Положеннями пункту 1 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.
Згідно пунктом 2 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України, публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи.
Відповідно до частини 1 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб'єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України).
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, іншим суб'єктом при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" від 01.07.2004 № 1952-IV (з наступними змінами та доповненнями, тут і надалі в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваних рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №29401593 та №29400840 від 25.04.2016, далі Закон № 1952-IV) у цьому Законі терміни вживаються в такому значенні: 1) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Як передбачено частиною першою статті 6 Закону № 1952-IV, організаційну систему державної реєстрації прав становлять: 1) Міністерство юстиції України та його територіальні органи; 2) суб'єкти державної реєстрації прав: виконавчі органи сільських, селищних та міських рад, Київська, Севастопольська міські, районні, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації; акредитовані суб'єкти; 3) державні реєстратори прав на нерухоме майно (далі - державні реєстратори).
Згідно із пунктом 2 частини першої статті 10 Закону № 1952-IV державним реєстратором є нотаріус.
Відповідно до частини першої статті 11 Закону № 1952-IV державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.
Згідно із частиною першої статті 37 Закону № 1952-IV рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України, його територіальних органів або до суду.
За правилами пункту 1 частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
З наведеного слідує, що адміністративні суди правомочні розглядати спори щодо правомірності прийняття суб'єктами владних повноважень або їх посадовими особами рішень про державну реєстрацію права власності, однак, за відсутності спору про право власності на об'єкт нерухомого майна.
Так, в межах адміністративної юрисдикції суд надає оцінку правомірності рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень при здійсненні ним владних управлінських функцій, зокрема, перевіряє дотримання державним реєстратором законодавства при здійсненні реєстраційної дії, однак, не може вирішувати спір про наявність або відсутність у особи права власності на об'єкт нерухомого майна, правомірність набуття якого не визнається та оспорюється іншими особами.
Натомість, в контексті конкретних обставин цієї справи та зумовленого ними нормативного регулювання правовідносин, що склалися між його суб'єктами, у суду наявні підстави вважати, що вирішення даного спору потребує вирішення судом спірного питання стосовно правомірності підстав та законності набуття права власності на нерухоме майно.
Згідно зі ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, посадових та службових осіб.
В постанові Верховного Суду України від 24 січня 2017 року у справі № 21-1559а16 наведено правовий висновок щодо помилкового розгляду в порядку адміністративного судочинства справ щодо реєстраційних дій, здійснених на основі юридичних фактів, стосовно яких існує спір про право цивільне, в межах якого (за наявності для цього підстав) можуть бути розв'язані й питання, пов'язані з реєстрацією права власності.
Згідно позиції, викладеної в постанові Великої палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №815/6956/15 (№11-192апп18)(http://reyestr.court.gov.ua/Review/73500749) за позовом ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Михайлівни (далі - Нотаріус), третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (далі - Товариство) про визнання неправомірним та скасування рішення, зазначено, що спірні правовідносини виникли з невиконання договірних зобов'язань і реалізацією прав іпотекодержателя на предмет іпотеки, а отже, існує спір про право, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. Крім того, вказано, що обґрунтовуючи рішення, суди також виходили з протиправності такого переходу права власності з огляду на встановлену Законом України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» заборону примусового стягнення (відчуження без згоди власника) нерухомого житлового майна, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, вказавши на наявність у спірних правовідносинах визначених цим Законом умов для його застосування, а саме відсутність у ОСОБА_3 іншого нерухомого майна та відсутність згоди останньої на відчуження квартири. Внаслідок чого Велика палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами ЦПК, внаслідок чого провадження у справі закрито.
Аналогічна позиція викладена в постанові Великої палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі №802/1792/17-а (провадження №11-109апп18) (http://reyestr.court.gov.ua/Review/73054799) за позовом ОСОБА_3 до державного реєстратора приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу Бєлої Оксани Миколаївни про визнання протиправним та скасування рішення за касаційною скаргою ОСОБА_3 на ухвалу Вінницького окружного адміністративного суду від 11 жовтня 2017 року (суддя Воробйова І.А.) та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року (у складі колегії суддів: Смілянця Е.С., Сушка О.О., Залімського І.Г.), в якій зазначено, зокрема, що неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Враховуючи те, що у справі, яка розглядається, спірні правовідносини пов'язані із реєстрацією майнових прав, невиконанням умов цивільно-правової угоди, що випливають із договірних відносин, то за таких обставин спір у цій справі не є публічно-правовим і не підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства.
Відповідно до частини 5 статті 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" (заяви №№ 29458/04, 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики Суду термін "встановленим законом" у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, "що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. <…> фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, "встановленим законом", національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.
Визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі і обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, тоді як визначальним принципом цивільного судочинства є змагальність сторін.
Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Разом з тим, суди повинні дотримуватися встановлених процесуальними законами правил підсудності та підвідомчості спорів, враховувати, що тільки права, свободи та законні інтереси учасників правовідносин, які виникають із визначених законом підстав та інших юридичних фактів, підлягають судовому захисту в передбачений законом та/або договором спосіб.
На підставі викладеного, суд дійшов висновку, що між позивачем та третіми особами виник спір про право власності на нерухоме майно.
Таким чином, беручи до уваги вищевикладене, а також те, що державним реєстратором за третіми особами на спірний об'єкт нерухомості зареєстровано право власності, суд дійшов висновку, що спірні правовідносини носять не публічний, а приватно -правовий характер, та відповідно вирішення даного спору не належить до юрисдикції адміністративних судів.
Таким чином, виходячи із суб'єктного складу сторін та предмету спору, суд приходить до висновку, що даний спір не підсудній Дніпропетровському окружному адміністративному суду.
Відповідно до положень п.1 ч.1 ст. 238 КАС України суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Згідно із положеннями ст. 239 КАС України якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 238 цього Кодексу, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ.
З врахуванням вищевикладеного, суд приходить до висновку, що провадження у справі необхідно закрити.
Згідно з ч. 2 ст. 132 КАС України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судовий збір», сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях.
Відповідно до ч. 2 ст. 238 КАС України, про закриття провадження у справі суд постановляє ухвалу, а також вирішує питання про розподіл між сторонами судових витрат, повернення судового збору з бюджету.
Судом встановлено, що позивачем при зверненні з даною позовною заявою було сплачено судовий збір у розмірі 704,80 грн., за квитанцією № 0.0.975758590.1 від 27.02.2018 року.
Таким чином, суд вважає за можливе повернути ОСОБА_2 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) сплачений судовий збір у сумі 704,80 грн., за квитанцією № 0.0.975758590.1 від 27.02.2018 року.
Керуючись ст.ст. 238, 239, 241, 243, 248, 250, 294, 295 КАС України, суд, -
Клопотання відповідача та представника третьої особи 4 про закриття провадження по справі №804/1730/18 - задовольнити.
Закрити провадження по справі №804/1730/18 за позовом ОСОБА_2 до Державного реєстратора прав на нерухоме майно державного нотаріуса Третьої державної нотаріальної контори Дніпропетровського міського нотаріального округу Демуш Євгенії Вячеславівни, третя особа 1 ОСОБА_7, третя особа 2 ОСОБА_8, третя особа 3 Управління - служба у справах дітей Амур-Нижньодніпровської районної у місті Дніпрі ради, третя особа 4 ОСОБА_9 про визнання протиправним та скасування рішення, скасування державної реєстрації права власності.
Повернути ОСОБА_2 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) сплачений судовий збір у сумі 704,80 грн.
Роз'яснити позивачеві, що розгляд та вирішення справи віднесено до юрисдикції місцевого загального суду в порядку цивільного судочинства.
Копію ухвали про закриття провадження по справі направити учасникам справи.
Роз'яснити сторонам, що відповідно до частини 2 статті 239 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.
Ухвала суду набирає законної сили в порядку статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України, та може бути оскаржена до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду в порядку та строки, передбачені статтями 295 та 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст ухвали складений 11.05.2018 року.
Суддя В.В. Кальник