Справа № 196/146/18
№ провадження 2/196/92/2018
27 квітня 2018 року смт.Царичанка
Царичанський районний суд Дніпропетровської області у складі:
головуючої - судді Гудим О.М.
за участю секретаря - Шевченко Т.І.
розглянувши у підготовчому засіданні в залі суду в смт.Царичанка Дніпропетровської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Царичанського оптово-роздрібного споживчого товариства про визнання права власності на господарську будівлю,
ОСОБА_1 звернувся з позовом до Царичанського оптово-роздрібного споживчого товариства про визнання права власності на господарську будівлю.
В обґрунтування позовних вимог вказав, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 27 грудня 2017 року йому належать нежитлові будівлі, розташовані по АДРЕСА_1. Вказане майно він успадкував після смерті сестри ОСОБА_2, над якою він мав опіку зігдно з додатковим рішенням Жовтневого районного суду м.Дніпропетровськ від 25 лютого 2013 року, оскільки сестра була інвалідом І групи та визнана судом недієздатною.
Відповідно до свідоцтва про право на спадщину спадкове майно складається з будівлі магазину А-1 магазин "ІНФОРМАЦІЯ_3" загальною площею 342,6 м кв. та дощатої вбиральні Б-1, яке належало спадкодавцю на підставі договору купівлі-продажу від 10.12.2003 року, зареєстрованого реєстраційною службою Царичанського районного управління юстиції 14.01.2013 року за реєстровим номером 620012256.
Проте, фактично спадкове майно складається з нежитлової будівлі літ.А-1 загальною площею, вбиральні літ.Б, господарського блоку літ.В, огорож №1-5, замощення І, ІІ, що підтверджується технічним паспортом на громадський будинок та Актом обстеження будівель від 04.12.2017 року.
Вказані нежитлові будівлі у складі колишнього магазину "ІНФОРМАЦІЯ_3" належали раніше Царичанському районному споживчому товариству (на даний час Царичанське оптово-роздрібне споживче товариство) та були придбані ним в інтересах сестри ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу від 10 грудня 2003 року.
Згідно з умовами договору майно було придбане з відстрочкою оплати та було зареєстроване за сестрою після повної оплати відповідно до Акту здачі-приймання об'єкту нерухомого майна від 21 грудня 2012 року.
Відповідно до акту їм не було передано будівлю магазину літ.А-1 разом з господарськими будівлями, тобто з господарським блоком.
Проте, при видачі свідоцтва про право на спадщину вказана булівля літ.В (господарський блок) не була включена до складу спадщини, оскільки в договорі купівлі-продажу вона не значиться.
Звернувшись до приватного нотаріуса Криворізького міського нотаріального окуругу Дніпропетровської області Перекопської І.С. щодо видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на вказаний господарський блок, проте постановою нотаріуса від 27.02.2018 року йому було відмовлено у зв'язку з відсутністю правовстановлюючого документа на нього.
Вказаний господарський блок на час продажу знаходився у незадовільному технічному стані, був збудований у 1988 році господарським способом як підсобне приміщення для магазину і тому не занесена до технічного паспорту, про що свідчить довідка Царичанського районного споживчого товариства №89 від 18.09.2012 року.
При продажі майна їм була передана у власність вказана частково зруйнована господарська будівля (довідка Голови правління Царичанської районної споживчої спілки від 12.12.2012 року №149).
Більше 19 років вони вільно і безперешкодно володіли та користувалися зазначеною господарською будівлею, відремонтували за власні кошти.
Оскільки зареєструвати право власності на господарський блок він не має можливості отримати, а тому вимушений звернутися до суду.
Враховуючи вищевикладене та посилаючись на норми ст.4 ЦК України, прохає суд визнати за ним право власності на вищевказане майно.
Позивач ОСОБА_1 в підготовче засідання не з'явився, надіславши до суду заяву про розгляд справи у його відсутність, позовні вимоги підтримує в повному обсязі.
Представник позивача Царичанське оптово-роздрібне споживче товариство - ОСОБА_5 в підготовче засідання не з'явився, надіславши до суду заяву про розгляд справи у його відсутність, позовні вимоги визнає в повному обсязі.
Суд, перевіривши матеріали справи, вивчивши всі надані по справі докази, даючи їм оцінку у їх сукупності, враховуючи визнання позовних вимог відповідачем, вважає, що позов підлягає задоволенню за слідуючих підстав.
Згідно ст.13 ч.1 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч.1 ст.81 ЦПК України).
Нормами ч.4 ст.206 ЦПК України визначено, що у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову.
В даному випадку у відкритому судовому засіданні відповідно до норм ч.1 ст.81 ЦПК України встановлено наступне.
Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 27 грудня 2017 року позивачу ОСОБА_1 належать нежитлові будівлі, розташовані по АДРЕСА_1, які він успадкував після смерті сестри ОСОБА_2, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4 та над якою він мав опіку зігдно з додатковим рішенням Жовтневого районного суду м.Дніпропетровськ від 25 лютого 2013 року, оскільки сестра була інвалідом І групи та визнана судом недієздатною (а.с.5).
Відповідно до свідоцтва про право на спадщину спадкове майно складається з будівлі А-1 магазин "ІНФОРМАЦІЯ_3" загальною площею 342,6 м кв. та дощатої вбиральні Б-1, яке належало спадкодавцю на підставі договору купівлі-продажу від 10.12.2003 року №1012, посвідченого приватним нотаріусом Царичанського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Сапай Є.І., право власності зареєстроване реєстраційною службою Царичанського районного управління юстиції 14.01.2013 року, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 620012256 (а.с.5).
Проте, фактично спадкове майно складається з нежитлової будівлі літ.А-1 загальною площею, вбиральні літ.Б, господарського блоку літ.В, огорож №1-5, замощення І, ІІ, що підтверджується технічним паспортом на громадський будинок та Актом обстеження будівель від 04.12.2017 року (а.с.8-15, 35).
Вказані нежитлові будівлі у складі колишнього магазину "ІНФОРМАЦІЯ_3" належали Царичанському районному споживчому товариству (на даний час Царичанське оптово-роздрібне споживче товариство) та були придбані позивачем в інтересах сестри ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу від 10 грудня 2003 року магазину "ІНФОРМАЦІЯ_3" (а.с.16).
Згідно з умовами договору майно було придбане з відстрочкою оплати та було зареєстроване за ОСОБА_2 після повної оплати відповідно до Акту здачі-приймання об'єкту нерухомого майна від 21 грудня 2012 року, відповідно до якого позивачу в інтересах ОСОБА_2 не було передано будівлю магазину літ.А-1 разом з господарськими будівлями, тобто з господарським блоком (а.с.17).
При видачі позивачу свідоцтва про право на спадщину вказана булівля літ.В (господарський блок) не була включена до складу спадщини, оскільки в договорі купівлі-продажу вона не значиться.
Позивач, звернувшись до приватного нотаріуса Криворізького міського нотаріального округу Дніпропетровської області Перекопської І.С. щодо видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на вказаний господарський блок, отримав постанову нотаріуса про відмову у вчиненні ноатріальної дії від 27.02.2018 року у зв'язку з відсутністю правовстановлюючого документа на вказане майно.
Господарський блок на час продажу знаходився у незадовільному технічному стані, був збудований у 1988 році господарським способом як підсобне приміщення для магазину і тому не був занесений до технічного паспорту, про що свідчить довідка Царичанського районного споживчого товариства №89 від 18.09.2012 року (а.с.34).
При продажі майна позивачу в інтересах ОСОБА_2 була передана у власність вказана частково зруйнована господарська будівля (довідка Голови правління Царичанської районної споживчої спілки від 12.12.2012 року №149).
Позивач більше 19 років вільно і безперешкодно володів та користувався зазначеною господарською будівлею, провів ремонтні роботи за власні кошти.
Відповідно до змісту ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», при розгляді справ українські суди повинні застосовувати Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Також, у п.12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі» зазначено, що «в мотивувальній частині кожного рішення у разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію та рішення Європейського суду, які згідно з Законом №3477 «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права і підлягають застосуванню в такій справі».
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та Протоколи до неї є складовою національного законодавства України.
Рішення Європейського суду є офіційною формою роз'яснення основних (невідчужуваних) прав кожної людини, закріплених і гарантованих Конвенцією, яка є частиною національного законодавства, та у зв'язку з цим - джерелом законодавчого правового регулювання і правозастосування в Україні.
Також, Європейський суд з прав людини у своїй прецедентній практиці виходить із того, що положення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право подати до суду будь-який позов, що стосується його прав і обов'язків цивільного характеру (п.36 рішення ЄСПЛ від 21.02.1975 року у справі «Голден проти Сполученого королівства») та кожен має право на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13 Конвенції).
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Стаття 321 ЦК України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений статтею 41 Конституції України, відповідно до частини четвертої якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном визначено у статті 317 ЦК України.
Згідно з нормою статті 319 цього Кодексу власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не повинні суперечити закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. У частині другій цієї статті визначається перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Згідно ст.317 ч.ч.1, 2 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. В той же час, відповідно до ст. 319 ч.ч.1,2 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, а також має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Як встановлює ст. 321 ч.ч.1,2 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. При цьому в силу ст.328 ч.1 ЦК України, право власності набувається на підставах не заборонених законом.
Відповідно до ст.391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. В силу ст.392 ЦК України, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Згідно п.37 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» №5 від 07 лютого 2014 року, з урахуванням положень частини першої статті 15 та статті 392 ЦК власник майна має право пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Виходячи зі змісту наведених норм права, потреба в такому способі захисту права власності виникає тоді, коли наявність суб'єктивного права власника не підтверджена відповідними доказами, підлягає сумніву, не визнається іншими особами або ними оспорюється, а не в тому разі, коли цими особами не виконується відповідне рішення суду, ухвалене раніше. Стаття 392 ЦК не регулює правовідносин щодо самочинно збудованого нерухомого майна. Оскільки позови про визнання права власності, що пред'явлені на підставі статті 392 ЦК, пов'язані з невизначеністю відносин права власності позивача щодо свого майна, то на ці позови не поширюються правила про позовну давність.
До основних стандартів у сфері правового регулювання відносин власності належить Загальна декларація прав людини (1948) та Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (1950). Стаття 17 Загальної декларації проголошує право приватної власності як основне і невідчужуване право людини. Статтею 1 Протоколу №1 (1952) до Конвенції встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом.
В силу ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Як зазначено в п.п. 19, 22 Рішення Європейського суду з прав людини про справі «Кечко проти України» (Заява № 63134/00) від 08 листопада 2005 року, кожна фізична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Судом роз'яснено, що поняття «власності», яке міститься в першій частині статті 1 Протоколу №1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950, має автономне значення, яке не обмежене власністю на фізичні речі і не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві: деякі інші права та інтереси, наприклад, борги, що становлять майно, можуть також розглядатись як «майнові права», і, таким чином, як «власність» в цілях вказаного положення. Питання, що потребує визначення, полягає в тому, чи мав відповідно до обставин справи, взятих в цілому, заявник право на матеріальний інтерес, захищений статтею 1 Протоколу № 1 (див. Broniowski v. Poland, № 31443/96, пар. 98).
Згідно статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
З огляду на вищевикладене вбачається, що положення ч.1 ст.1268 ЦК України стосовно захисту права власності повністю відповідає захисту права власності, яке гарантується ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що у відповідності до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства.
Крім цього, зміст цього конвенційного положення про захист права власності розкритий у ряді Рішень Європейського Суду з прав людини. Так, у Рішенні Європейського суду від 29.11.1991 року у справі «Пайн Велів Девелопментс ЛТД» проти Ірландії» зазначається, що власники мають право претендувати щонайменше на законне сподівання на можливість користуватися своєю власністю.
Також, Європейський суд з прав людини у своїй прецедентній практиці виходить із того, що положення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право подати до суду будь-який позов, що стосується його прав і обов'язків цивільного характеру (п.36 рішення ЄСПЛ від 21.02.1975 року у справі «Голден проти Сполученого королівства») та кожен має право на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13 Конвенції).
Відповідачем заявлені позовні вимоги визнані у повному обсязі, тобто визнані всі ті обставини, на які позивач посилається на обґрунтування заявлених позовних вимог.
Виходячи з викладеного, суд дійшов висновку, що реально набуте, але формально не зареєстроване право власності ОСОБА_1 підлягає захисту шляхом визнання права власності на відповідний господарський блок за позивачем.
Відповідно до п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі», враховуючи принцип безпосередності судового розгляду (стаття 159 ЦПК), рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.
Отже, проаналізувавши відповідне законодавство, що регулює сферу суспільних відносин в частині виниклих спірних правовідносин, з урахуванням наявних доказів по справі та подальшого належного виконання судового рішення, з урахуванням принципу юридичної визначеності та підстав відмови нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом, суд приходить до висновку, що є передбачені законом підстави для винесення судового рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі.
Відповідно до вимог ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною 1 статті 142 ЦПК визначено, що у разі … визнання відповідачем позову до початку розгляду справи по суті суд … в рішенні у порядку встановленому законом, вирішує питання про повернення позивачу з Державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову. Позивач ОСОБА_1 в позовній заяві вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача судового збору, сплаченого при поданні позову, чи про повернення позивачу з Державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову, не заявляла, тому судовий збір слід залишити за позивачем.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.141, 142, 206, 258, 259, 263-265, 268, 354, п.п.15 п.15 ч.1 Перехідних положень Розділ ХІІІ ЦПК України, суд
Позовні вимоги ОСОБА_1 до Царичанського оптово-роздрібного споживчого товариства про визнання права власності на господарську будівлю, задовольнити в повному обсязі.
Визнати за ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженцем м.Івано-Франківськ, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, право власності на господарський блок літ.В у складі нежитлової будівлі (магазин "ІНФОРМАЦІЯ_3"), розтавшований по АДРЕСА_1
Судовий збір залишити за позивачем.
Рішення може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Апеляційного суду Дніпропетровської області протягом 30 днів з дня його складення.
У відповідності до п.п.15.5 п.15 ч.1 Розділу ХШ Перехідних Положень ЦПК України, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, тобто через Царичанський районний суд Дніпропетровської області.
Головуюча: О.М.ГУДИМ