Справа № 754/3047/17 Суддя (судді) першої інстанції: Клочко Інна Василівна
03 травня 2018 року м. Київ
Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:
Судді-доповідача - Троян Н.М.,
суддів - Костюк Л.О., Твердохліб В.А.,
за участю секретаря - Рейтаровської О.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 25 січня 2018 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Києві про зобов'язання вчинити певні дії, -
У березні 2017 року позивач звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив: зобов'язати Лівобережне об'єднане управління Пенсійного фонду України в місті Києві поновити пенсію за віком ОСОБА_3 з 07 жовтня 2009 року шляхом призначення її знову, відповідно до норм Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на підставі документів, що знаходяться в його пенсійній справі, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.
На обґрунтування своїх позовних вимог, позивач виходив з того, що у 2000 році позивачу була призначена пенсія за віком, яка виплачувалась йому до виїзду за кордон. 19 грудня 2000 року він виїхав з України на постійне місце проживання до Держави Ізраїль, тому виплату призначеної пенсії йому було припинено.
13 грудня 2016 року позивач звернувся до відповідача із заявою про поновлення виплати пенсії, однак отримав відмову у поновленні виплати пенсії, у зв'язку з відсутністю міжнародного договору між Україною та Державою Ізраїль, а також відсутністю у ОСОБА_3 реєстрації на території України.
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 25 січня 2018 року позовні вимоги задоволено частково.
Зобов'язано Лівобережне об'єднане управління Пенсійного фонду України в місті Києві поновити ОСОБА_3 виплату раніше призначеної пенсії за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» з 13 грудня 2016 року. В іншій частині позовних вимог - відмовлено.
В апеляційній скарзі, позивач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить суд змінити рішення суду в частині строку з якого має бути поновлена йому пенсія, зобов'язавши Лівобережне об'єднане управління Пенсійного фонду України в місті Києві поновити пенсію за віком ОСОБА_3 з 07 жовтня 2009 року шляхом призначення її знову, відповідно до норм Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на підставі документів, що знаходяться в його пенсійній справі, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.
Зокрема, апелянт посилався на те, що за наявності вини органу пенсійного фонду поновлення виплати пенсії за минулий час відбувається без обмеження будь-яким строком. Відтак, при встановленні протиправності дій органу пенсійного фонду щодо його незаконної відмови у поновленні пенсії - однозначно слідує поновлення пенсії без обмеження будь-яким строком, як це встановлено Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Таким чином, застосування судом встановленого статтею 122 КАС України 6-місячного строку звернення до суду у значенні присічного строку під час прийняття до розгляду та/або вирішення питання задоволення позовних вимог щодо стягнення/призначення/поновлення періодичних виплат є судовою помилкою.
Крім того, відповідач, також подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить суд скасувати рішення Деснянського районного суду міста Києва від 25 січня 2018 року.
Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 05 березня 2018 року апеляційну скаргу Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Києві залишено без руху на підставі статті 296 КАС України.
У зв'язку з неусуненням недоліків, визначених ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 05 березня 2018 року, апеляційну скаргу відповідача повернуто ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 06 квітня 2018 року.
Відзив на апеляційну скаргу позивача відповідачем до суду апеляційної інстанції не надано.
Згідно з частиною другою статті 313 КАС України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Оскільки учасники справи в судове засідання не з'явились, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, відповідно до частини четвертої статті 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного запису не здійснювалось.
Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Як встановлено судом першої інстанції, згідно копії пенсійного посвідчення серії НОМЕР_1 від 21.08.2000 ОСОБА_3 призначено пенсію за віком згідно норм Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (а.с. 14).
З копії трудової книжки та копії протоколу Ватутінського РУСЗН №13854 від 24.07.2000 року вбачається, що загальний трудовий стаж позивача ОСОБА_3 складає 40 років 14 днів (а.с. 17-29).
19 грудня 2000 року позивач виїхав з України до Держави Ізраїль на постійне місце проживання (а.с. 32-34), у зв'язку з чим виплату призначеної позивачу пенсії було припинено у 2000 році.
13 грудня 2016 року позивач через свого представника звернувся до відповідача із заявою про поновлення раніше призначеної пенсії (а.с. 35-37).
Листом від 23.12.2016 №21859/09/Л-1615 відповідач повідомив ОСОБА_3 про відмову у поновленні виплати пенсії за віком, з посиланням на вимоги ст.ст. 49, 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», відповідно до яких виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Крім того, зазначено, що під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Однак, договору між Україною та Ізраїлем у галузі пенсійного забезпечення не укладено (а.с. 38-39).
Вважаючи порушенням своїх прав з боку пенсійного органу та з метою їх відновлення позивач звернувся за захистом до суду.
Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки в межах строку позовної давності позивачем оскаржуються дії відповідача щодо відмови у поновленні виплати пенсії згідно листа-відповіді від 23.12.2016 №21859/09/Л-1615, тому виплата пенсії позивача підлягає поновленню саме з дня звернення позивача до відповідача із вказаною заявою, а не з дня ухвалення та набрання законної сили Рішенням Конституційним судом України № 25-рп/2009.
Крім того, визначення розміру пенсії не входить до компетенції суду, а проводиться пенсійними органами на підставі чинних нормативно-правових актів та з урахуванням матеріалів пенсійної справи.
Колегія суддів не може в повній мірі погодитись з висновком суду першої інстанції з огляду на таке.
За правилами частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
У відповідності до частини другої вказаної статті суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Частиною другою ст.3 Конституції України визначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Відповідно до ст.8 Конституції України вона має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй.
В силу вимог частини другої ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
Згідно з частиною другою ст.22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав та свобод.
Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
За правилами частини першої ст.64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Відповідно до п. 2 частини першої ст. 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» № 1058-ІV від 09.07.2003 (далі - Закон № 1058-ІV), виплата пенсії за рішенням територіальних органів пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Статтею 51 Закону № 1058-ІV визначено, що у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Однак, положення пункту 2 частини першої статті 49 та положення другого речення статті 51 вказаного Закону визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 №25-рп/2009.
Так, Рішенням № 25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону № 1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).
Як зазначено в Рішенні № 25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону №1058-ІV держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.
У відповідності до рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, Європейський суд з прав людини визначив, що право на отримання пенсії стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому Європейський суд з прав людини прийшов до висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в Україні, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 цього рішення).
Згідно пункту 54 вказаного рішення наведених вище міркувань достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Частиною другою ст. 6 КАС України визначено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Відповідно до вимог ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
На підставі наведенного, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції про те, що з дня набрання законної сили Рішенням Конституційного Суду України № 25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону № 1058-ІV виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була припинена на підставі положень зазначеного Закону.
Разом з тим, доводи апелянта про те, що за наявності вини органу пенсійного фонду поновлення виплати пенсії за минулий час відбувається без обмеження будь-яким строком та слід призначити пенсію знову з 07.10.2009 з дня набрання законної сили Рішенням Конституційного Суду України № 25-рп/2009, колегією суддів не приймаються до уваги, з огляду на таке.
Як свідчать матеріали справи, 13 грудня 2016 року позивач через свого представника звернувся до відповідача із заявою про поновлення раніше призначеної пенсії (а.с. 35-37).
Листом від 23.12.2016 №21859/09/Л-1615 відповідач повідомив ОСОБА_3 про відмову у поновленні виплати пенсії за віком, з посиланням на вимоги ст.ст. 49, 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», відповідно до яких виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Крім того, зазначено, що під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Однак, договору між Україною та Ізраїлем у галузі пенсійного забезпечення не укладено (а.с. 38-39).
Частиною другою статті 122 КАС України визначено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ст.99 КАС України (в редакції, на час звернення позивача до суду) адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно ст.100 КАС України (в редакції, на час звернення позивача до суду) адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, про що постановляється ухвала. Позовна заява може бути залишена без розгляду як на стадії вирішення питання про відкриття провадження в адміністративній справі без проведення судового засідання, так і в ході підготовчого провадження чи судового розгляду справи.
Таким чином, адміністративним процесуальним законодавством регламентовано шестимісячний строк звернення до суду з позовною заявою, перебіг якого починається з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатися про порушення права та/або законного інтересу, що обумовлено метою досягнення юридичної визначеності у публічно-правових відносинах та дисциплінуванням учасників адміністративного судочинства щодо своєчасної реалізації їх права на захист.
Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 11 липня 2017 року (справа № 800/98/17) та в постанові Верховного Суду від 06.02.2018 (справа №607/6231/17).
Тобто, у даному випадку позивач про порушення своїх прав мав можливість дізнатися у 2009 році, з моменту прийняття Рішення Конституційним Судом України від 07.10.2009 №25-рп/2009.
Проте, наявність обов'язку у відповідача відновити виплату пенсії не позбавляє позивача необхідності дотримання встановлених законом строків звернення до суду, у разі звернення до суду за захистом свого права.
Отже, після прийняття та опублікування Рішення № 25-рп/2009 від 07 жовтня 2009 року та невідновлення виплати пенсії, позивач повинен був дізнатися про порушення свого права, а відтак і розпочався відлік строку звернення до суду.
При цьому, той факт, що із заявою про поновлення пенсії позивач звернувся до відповідача 13 грудня 2016 року не змінює моменту, з якого він повинен був дізнатись про порушення прав.
Вказана дата, 13 грудня 2016 року, свідчить лише про час, коли позивач почав вчиняти дії щодо реалізації свого права і ця дата не пов'язується з початком перебігу строку звернення до суду.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 24.04.2018 (справа №127/15035/17).
Разом з тим, задовольняючи позовні вимоги саме з 13 грудня 2016 року судом першої інстанції не було враховано наступне.
Постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року №22-1 затверджено Порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», відповідно до п.2.8 якого поновлення виплати пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло на дату призначення пенсії.
Відповідно до п.4.1 вказаного Порядку орган, що призначає пенсію, розглядає питання про призначення пенсії, перерахунок та поновлення виплати раніше призначеної пенсії, а також про переведення з одного виду пенсії на інший при зверненні особи з відповідною заявою (додаток 2).
Тобто, поновлення виплати пенсії з ініціативи пенсійного фонду чинним законодавством не передбачено, таке повідомлення можливе лише за зверненням особи з відповідною заявою.
Згідно частини другої статті 49 Закону №1058-ІV поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.
Як свідчать матеріали справи, ОСОБА_3 подав заяву про поновлення виплати пенсії до пенсійного органу лише 13 грудня 2016 року, тобто створив залежні від нього передумови для поновлення виплати пенсії.
Разом з тим, за захистом порушеного у 2009 році права позивач звернувся до суду за допомогою засобів поштового зв'язку лише 28 лютого 2017 року (а.с. 54-55), у зв'язку із чим пропустив встановлений законодавством строк звернення до суду. Клопотання про врахування поважності причин пропуску такого строку позивач до суду першої інстанції не подав.
Колегія суддів також з матеріалів справи не вбачає підстав для визнання причин пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду поважними.
Враховуючи, що позовні вимоги за період з 07.10.2009 по 27.08.2016 включно заявлені поза шестимісячним строком, а з матеріалів справи не вбачається підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними, тому позовні вимоги за період з 07.10.2009 по 27.08.2016 підлягають залишенню без розгляду, оскільки заявлені поза межами встановленого строку.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 24.04.2018 (справа №127/15035/17).
Таким чином, поновлення виплати пенсії слід здійснювати з 28 серпня 2016 року.
Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції в частині відмови в поновленні виплати пенсії з 07.10.2009 не спростовують.
Крім того, колегія суддів звертає увагу, що відповідно до положень частини другої статті 46 Закону № 1058-ІV нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.
Оскільки після виїзду позивача з України пенсія з 2000 року йому не нараховувалась, то зазначені положення частини другої статті 46 Закону щодо спірних правовідносин застосуванню не підлягають.
Щодо вимог позивача про компенсацію втрати частини доходів та проведення індексації пенсії, слід відзначити наступне.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати», підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Згідно зі статтею 2 вказаного Закону компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
При цьому, основною умовою для виплати громадянину компенсації є порушенням встановлених строків виплати саме нарахованих доходів (у тому числі пенсії).
Відтак, оскільки з моменту припинення виплати пенсії, пенсія не тільки не виплачувалась, але і не нараховувалась, тому вказані вимоги є безпідставними.
Крім того, визначення розміру пенсії не входить до компетенції суду, а проводиться пенсійними органами на підставі чинних нормативно-правових актів та з урахуванням матеріалів пенсійної справи.
Що стосується проведення індексації пенсії, то відповідно до статті 2 Закону України від 03.07.1991 №1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема пенсії.
Статтею 4 вказаного Закону визначено, що індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка.
Враховуючи, що позивачу припинено виплату пенсії у 2000 році, із цього часу позивач пенсії не отримував, а індексації підлягають тільки одержані доходи, тому ці вимоги задоволенню не підлягають.
Згідно з частинами першою-третьою ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до частини першої статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Оскільки, судом першої інстанції порушено норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, в зв'язку з цим виникає необхідність у частковому задоволенні апеляційної скарги та відповідно у скасуванні рішення Деснянського районного суду міста Києва від 25 січня 2018 року та прийнятті нового рішення, яким позов ОСОБА_3 в частині вимог за період з 07 жовтня 2009 року по 27 серпня 2016 року включно - залишити без розгляду, та поновити виплату раніше призначеної пенсії за віком з 28 серпня 2016 року.
Керуючись ст.ст. 241, 242, 243, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - задовольнити частково.
Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 25 січня 2018 року - скасувати.
Прийняти нову постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_3 в частині вимог за період з 07 жовтня 2009 року по 27 серпня 2016 року включно - залишити без розгляду.
Адміністративний позов ОСОБА_3 до Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Києві про зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Зобов'язати Лівобережне об'єднане управління Пенсійного фонду України в місті Києві поновити ОСОБА_3 виплату раніше призначеної пенсії за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» з 28 серпня 2016 року.
В іншій частині позовних вимог - відмовити.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду у строк визначений ст. 329 КАС України.
Суддя-доповідач: Н.М. Троян
Судді: Л.О. Костюк,
В.А. Твердохліб
Повний текст виготовлено: 07 травня 2018 року.