04 травня 2018 року
м. Київ
Справа № 910/14396/16
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Краснова Є.В.
при секретарі судового засідання Лихошерст І.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Позняки-Жил-Буд"
на постанову Київського апеляційного господарського суду від 24.10.2017 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Тищенко А.І., судді Майданевич А.Г., Михальська Ю.Б.)
за позовом Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Срібне коло"
до Приватного акціонерного товариства "Позняки-Жил-Буд" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Фартал ЛТД"
про визнання недійсним договору та повернення майна з чужого незаконного володіння
за участю:
позивача: 1) Павлюк В.С. (голова правління), 2) Монтян Т.М. (довіреність від 20.09.2017),
Звернувшись у суд з даним позовом, Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Срібне коло" (далі - позивач) просило визнати недійсним договір купівлі-продажу приміщення № 1-1, який укладено 30.12.2013 між Приватним акціонерним товариством "Позняки-Жил-Буд" (далі - відповідач-1) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Фартал ЛТД" (далі-відповідач-2) та витребувати з чужого незаконного володіння відповідача-2 нежитлове приміщення №1-1, загальною площею 269,5 кв. м, яке розташоване на 19-ому горищному поверсі, секції 3, за адресою: м.Київ, вул.Срібнокільська, 14-а (далі-нежитлове приміщення), та передати його співвласникам багатоквартирного будинку в особі позивача.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішенням Господарського суду міста Києва від 03.11.2015 у справі № 38/71, яке набрало законної сили, відмовлено відповідачу-1 у визнанні в праві власності на нежитлове приміщення, яке є допоміжним приміщенням будинку та спільною сумісною власністю співвласників будинку, та було відчужене за спірним договором. Відтак позивач вважає, що договір є незаконним та підлягає визнанню недійсним з одночасним витребуванням нерухомого майна.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 18.10.2016 (суддя Якименко М.М.), в позові відмовлено.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 24.10.2017, вказане рішення суду скасовано та прийнято нове, яким позов задоволено.
У касаційній скарзі відповідач-1 просить скасувати вище вказану постанову суду, а рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування доводів касаційної скарги відповідач-1 посилався на те, що апеляційний суд безпідставно поновив позивачу строк на апеляційне оскарження, оскільки наведені позивачем причини не були поважними. При цьому відповідач-1 вказує на те, що у справі № 38/71 Господарського суду міста Києва судами не було встановлено, що нежитлове приміщення є допоміжним приміщенням будинку і належить всім співвласникам будинку, а тому позивач не довів тих обставин, з якими він пов'язував свої вимоги.
Переглянувши у касаційному порядку оскаржену постанову суду, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, рішенням Господарського суду міста Києва від 09.04.2013 у справі № 38/71, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 12.11.2013, визнано за відповідачем-1 право власності на нежитлове приміщення та нежитлове приміщення №160 площею 19,1 кв. м, яке розташоване на 1-му поверсі секції 3 в будинку №14-А по вул. Срібнокільській в м. Києві, виселено позивача з із цього нежилого приміщення, в іншій частині у позові відмовлено. Проте постановою Вищого господарського суду України від 07.04.2014 вище зазначені рішення були скасовані, а справа направлена на новий розгляд до суду першої інстанції.
Втім відповідачі в період часу оскарження у касаційному порядку наведених судових рішень до Вищого господарського суду України, який скасував їх 07.04.2014 та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, 30.12.2013 уклали між собою договір купівлі-продажу нежитлового приміщення.
За результатами нового розгляду справи № 38/71 рішенням Господарського суду міста Києва від 03.11.2015, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 02.03.2016 та постановою Вищого господарського суду України від 23.05.2016, у задоволенні позову відмовлено та у постанові суд касаційної інстанції вказав на те, що згідно листа №1350 від 14.07.2011 за підписом керівника відповідача-1, останній ніколи не був власником вказаного будинку, а використані на будівництво інвестиційні кошти, які обліковувались на рахунку "Незавершене виробництво", після введення будинку в експлуатацію та передачі квартир і нежилих приміщень інвесторам за актами приймання-передачі для подальшого оформлення права власності, були списані з цього рахунку. У власності ж відповідача-1 залишились лише збудовані за власні його кошти квартири, що не належать інвесторам та були прийняті на його баланс як основні засоби або товар, на які в теперішній час здійснюється оформлення права власності. Стосовно ж вказаних спірних нежитлових приміщень суди обох інстанцій встановили, що після завершення будівництва та прийняття в експлуатацію будинку, державної реєстрації права власності на зазначені приміщення, як на новостворене нерухоме майно у порядку статті 331 ЦК України, відповідачем-1 проведено не було. Також суд касаційної інстанції послався на те, що відповідачем-1 не було подано належних та допустимих доказів, які б свідчили як про належність йому спірних приміщень так і про їх фінансування за рахунок його власних коштів.
Також встановлено, що Київський апеляційний господарський суд у постанові від 02.03.2016 по справі №38/71 вказав на те, що відповідач-1 не подав доказів того, що він є інвестором саме спірних приміщень, а матеріалами справи з урахуванням висновків експертизи встановлено, що частина спірних приміщень є допоміжними приміщеннями, а тому право власності на них не може бути визнано за відповідачем-1.
Апеляційним судом встановлено, що згідно висновку комісійної судової будівельно-технічної експертизи від 28.12.2012 №5888/11-42, відповідно до найменування та функціонального призначення поверху, яке зазначено в наданих для дослідження документах, зокрема в акті про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта, витягах з проекту будівництва будинку, спірне нежитлове приміщення можливо кваліфікувати як допоміжне приміщення.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів, що спірне приміщення було або є його власністю або власністю співвласників будинку, та ці приміщення не відносяться до допоміжних приміщень житлового будинку, оскільки згідно висновку судової будівельно-технічної експертизи від 14.09.2015 № 17095/14-42 вони є нежитловими приміщеннями для використання їх як творчих майстерень художників та архітекторів.
Скасовуючи наведене рішення суду та приймаючи нове про задоволення позову, апеляційний суд спираючись на рішення Конституційного Суду України від 02.03.2004 у справі № 4-рп/2004 та від 09.11.2011 № 14-рп/2011 свій висновок мотивував тим, що спірне приміщення є власністю співвласників багатоквартирного будинку № 14-А по вулиці Срібнокільській в місті Києві за визначенням та не потребують додаткового доведення, а оскільки захист майнових прав та інтересів співвласників будинків та оперативне керування, у тому числі допоміжними приміщеннями, здійснює позивач згідно його статуту та рішення загальних зборів його членів, то наявні підстави для визнання спірного договору недійсним і витребування майна на користь позивача.
Як вбачається із матеріалів справи ухвалою від 01.08.2017 суд апеляційної інстанції поновив позивачу строк на подання апеляційної скарги. У мотивувальній частині цієї ухвали суд вказав, що клопотання про відновлення строку на подання апеляційної скарги підлягає задоволенню.
Однак суд апеляційної інстанції не навів підстави, за яких він дійшов висновку про можливість поновлення пропущеного строку.
При цьому слід зазначити, що як роз'яснив Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 03.04.2008 зі справи "Пономарьов проти України", вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.
Також слід зазначити, що Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 29.10.2016 зі справи "Устименко проти України", дійшов до висновку що національні суди, вирішивши поновити пропущений строк оскарження остаточної постанови у справі заявника без наведення відповідних причин та скасувавши постанову суду, порушили принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції.
Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.
За вказаних обставин враховуючи вказану практику Європейського суду з прав людини поновлення судом апеляційної інстанції пропущеного строку без наведення відповідних причин та подальше скасування судового рішення не може вважатися законним, у зв'язку із чим постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню.
Із врахуванням наведеного, оскільки саме від можливості поновлення пропущеного строку на оскарження залежить можливість перегляду справи у апеляційному порядку та, відповідно, залежить і можливість прийняття судом апеляційної інстанції постанови, перевірка у касаційному порядку правильності застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та інших положень процесуального права, є безпідставною без належного вирішення судом апеляційної інстанції питання про поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, оскільки у разі відмови судом апеляційної інстанції у поновленні такого строку правовий аналіз із даного питання не матиме правового значення у спірних правовідносинах, а у разі поновлення судом такого строку та у зв'язку із цим здійснення повторного апеляційного перегляду, учасники справи не позбавлені процесуального права подавати, з урахуванням встановлених процесуальним законом обмежень, нові докази, за результатами яких суд апеляційної інстанції може дійти до інших правових висновків.
Таким чином підстави для наведення доводів, за якими б суд касаційної інстанції погодився або не погодився з іншими висновками суду апеляційної інстанції, відсутні.
За вказаних обставин відповідно до приписів частини 4 статті 310 Господарського процесуального кодексу України справу належить направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Згідно приписів статті 129 частини 4 цього Кодексу судові витрати у справі підлягають розподілу під час вирішення спору по суті, а оскільки за результатами розгляду касаційної скарги спір у даній справі не вирішено, розподіл судових витрат є передчасним.
Керуючись статтями 301, 308, 310, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,
Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Позняки-Жил-Буд" задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного господарського суду від 24.10.2017 у справі Господарського суду міста Києва №910/14396/16 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Г.М. Мачульський
Судді І.В. Кушнір
Є.В. Краснов