07 травня 2018 року м. Чернігів Справа № 825/1716/18
Чернігівський окружний адміністративний суд в складі:
головуючого судді Кашпур О.В.,
розглянувши в письмовому провадженні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Ріпкинської районної державної адміністрації про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди,
ОСОБА_1 10.04.2018 звернувся до суду з адміністративним позовом до Управління соціального захисту населення Ріпкинської районної державної адміністрації (далі - Управління) та просить:
- визнати відмову відповідача щодо не виплати компенсації вартості за проїзд за 2017 рік - протиправною;
- зобов'язати відповідача виплатити йому компенсацію вартості квитків за проїзд за 2017 рік, відповідно до Закону України "Про статус та соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи";
- стягнути з відповідача на його користь 10 000,00 грн. моральної шкоди.
Свої вимоги мотивує тим, що він є постраждалим внаслідок Чорнобильської катастрофи 1 категорії та відповідно до положень Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" має право на 100% відсоткову знижку вартості проїзду один раз на рік до будь-якого пункту України і назад автомобільним, або повітряним, або залізничним, або водним транспортом. З врахуванням наведеного, він завернувся до відповідача із заявою про компенсацію витрат на проїзд в м. Брянськ, однак у вказаній виплаті йому було відмовлено, оскільки видатки на такі цілі в місцевому бюджеті не передбачені. Проте, вважає, що відсутність бюджетного фінансування не може бути підставою для невиконання гарантій, взятих на себе державою по відношенню до визначеної категорії осіб.
Також, у зв'язку з грубим порушенням відповідачем законних прав, переніс моральні страждання, які виразились у підвищеному тиску та безсонні, а тому просить стягнути з нього моральну компенсацію в розмірі 10000,00 грн.
Ухвалою суду від 13.04.2018 відкрито провадження по справі, призначено її до розгляду в порядку письмового провадження та надано відповідачу 15-денний строк з дня вручення йому даної ухвали для надання відзиву.
У встановлений ухвалою суду строк представник відповідача відзив на позову заяву не надав.
Відповідно до частини шостої статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 має статус особи, постраждалої внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 1, про що Чернігівською обласною державною адміністрацією видано посвідчення серії НОМЕР_2 та вкладку до нього (а.с. 9).
У 2017 році позивачем було понесено витрати на оплату проїзду залізничним транспортом у розмірі 185,83 грн. та 160,78 грн., що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями квитків (а.с. 8).
08.09.2017 ОСОБА_1 звернувся до Управління із заявою про компенсацію вартості проїзду. Листом від 04.10.2017 за № 05-10/3210 відповідач повідомив, що вказана компенсація не може бути виплачена, оскільки Законом України "Про Державний бюджет України на 2017 рік" не передбачена субвенція державного бюджету місцевим бюджетам на надання компенсаційних виплат за пільговий проїзд окремих категорій громадян, органами місцевого самоврядування не прийняті відповідні місцеві програми (а.с. 7).
Вважаючи, що Управлінням неправомірно відмовлено у виплаті вищевказаної компенсації, ОСОБА_1 звернулась до суду з відповідним адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Закон України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я та створює єдиний порядок визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення.
Цей Закон спрямований на захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та розв'язання пов'язаних з нею проблем медичного і соціального характеру, що виникли внаслідок радіоактивного забруднення території; громадян, які постраждали внаслідок інших ядерних аварій та випробувань, військових навчань із застосуванням ядерної зброї, та розв'язання пов'язаних з цим проблем медичного і соціального характеру.
Статтею 20 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" встановлено компенсації та пільги громадянам, віднесеним до категорії 1.
Так, відповідно до пункту 19 частини першої статті 20 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" особам, віднесеним до категорії 1, надаються гарантовані державою компенсації та пільги, у тому числі, безплатний проїзд один раз на рік до будь-якого пункту України і назад автомобільним або повітряним, або залізничним, або водним транспортом з правом першочергового придбання квитків.
Підпунктом 13 пункту 3 Порядку використання коштів державного бюджету для виконання програм, пов'язаних із соціальним захистом громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.09.2005 № 936 (який діяв до того, як його було виключено постановою Кабінету міністрів України від 26 жовтня 2016 року № 759 "Про внесення змін до постанов Кабінету Міністрів України від 20 вересня 2005 року № 936 і від 14 травня 2015 року № 285") було передбачено, що відшкодування громадянам один раз на рік вартості проїзду міжміським транспортом до будь-якого населеного пункту України та у зворотному напрямку здійснюється за рахунок відповідних субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетом та за місцем реєстрації громадян на підставі проїзних квитків, пред'явлених управлінню (відділу) праці та соціального захисту населення райдержадміністрації, виконкому міських, районних у містах рад.
Однак, виключення вищевказаного положення із пункту 3 Порядку, що передбачав механізм відшкодування громадянам один раз на рік вартості проїзду міжміським транспортом, на думку суду, не може бути підставою для не проведення виплати компенсації вартості квитків на проїзд за 2017 рік з огляду на положення статті 22 Конституції України та є невиправданим втручанням в право ОСОБА_1, передбачене статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Крім того, гарантоване право осіб, постраждалих від наслідків Чорнобильської катастрофи на компенсацію безплатного проїзду один раз на рік до будь-якого пункту України і назад в повному обсязі визначено пунктом 19 частини першої статті 20 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", який має вищу юридичну силу ніж вищевказаний Порядок.
Отже, виходячи з системного аналізу вказаних правових норм, суд дійшов до висновку, що чинним законодавством України гарантовано право осіб, постраждалих від наслідків Чорнобильської катастрофи, на компенсацію в повному обсязі, за рахунок державного бюджету, вартості проїзду міжміським транспортом до будь-якого населеного пункту України та у зворотному напрямку один раз на рік, у зв'язку із чим позовні вимоги ОСОБА_1 в частині визнання протиправною відмови відповідача щодо не виплати компенсації вартості за проїзд за 2017 рік та зобов'язання виплатити їй компенсацію вартості квитків за проїзд за 2017 рік, слід задовольнити.
Посилання відповідача на відсутність виділених з Державного бюджету коштів як на причину невиконання покладеного на нього обов'язку по проведенню компенсації вартості квитків за проїзд за 2017 рік суд вважає необґрунтованими, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх обов'язків, що узгоджується з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (рішення в справах "Кечко проти України", "Бурдов проти Росії").
Щодо стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 моральної шкоди у розмірі 10 000, 00 грн., суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Відповідно до частини п'ятої статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб'єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.
Зі змісту вказаної норми випливає, що у такому порядку розглядаються адміністративним судом вимоги про відшкодування як матеріальної, так і моральної шкоди. Основною умовою такого розгляду є те, щоб така вимога була заподіяна (похідною) протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин і якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір.
Пленум Верховного Суду України в своїй постанові № 4 від 31.03.1995 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" роз'яснив, що моральною шкодою є втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Крім того, Верховний Суд України у вищевказаній постанові Пленуму зазначає, що в позовній заяві про відшкодування моральної шкоди повинні бути зазначені обставини того, у чому полягає моральна шкода, якими діями, рішеннями вона завдана та якими доказами вона підтверджена. Факт заподіяння шкоди доводить позивач.
Обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачу моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Таким чином, обов'язок доказування спричиненої моральної шкоди, її розміру та інших обставин, покладається на особу, що позивається із таким позовом.
За змістом частини першої статті 73 і статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Однак, позивач не надав суду жодних переконливих доказів на підтвердження причинного зв'язку між бездіяльністю відповідача та завданням моральної шкоди (у вигляді розладів здоров'я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань тощо).
При цьому, сам лише факт порушення прав позивача не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди. Крім того, визнання судом протиправною бездіяльності відповідача стосується виключно меж застосування норм законодавства по проведенню компенсації вартості квитків за проїзд, у той час як моральна шкода має бути обов'язково підтверджена належними та допустимими доказами.
Отже, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог про відшкодування моральної шкоди та відсутність правових підстав щодо їх задоволення.
Враховуючи наведене в сукупності, суд вважає, що слід визнати протиправною відмову Управління у виплаті позивачу компенсації вартості квитків на проїзд за 2017 рік та зобов'язати Управління виплатити ОСОБА_1 компенсацію вартості квитків на проїзд за 2017 рік.
Керуючись статтями 241-243, 246, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов - задовольнити частково.
Визнати відмову Управління соціального захисту населення Ріпкинської районної державної адміністрації Чернігівської області (15000, вул. Святомиколаївська, 114, смт. Ріпки, Чернігівська область, код ЄДРПОУ 03196127) у виплаті ОСОБА_1 АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) компенсації вартості квитків на проїзд за 2017 рік - протиправною.
Зобов'язати Управління соціального захисту населення Ріпкинської районної державної адміністрації Чернігівської області (15000, вул. Святомиколаївська, 114, смт. Ріпки, Чернігівська область, код ЄДРПОУ 03196127) виплатити ОСОБА_1 АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) компенсацію вартості квитків на проїзд за 2017 рік.
В задоволені решти позовних вимог - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до Київського апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення суду. Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.
Повний текст рішення складено 07 травня 2018 року.
Суддя О.В. Кашпур