Справа № 171/1304/17 22-ц/774/835/К/18
Іменем України
03 травня 2018 року м. Кривий Ріг
Справа № 171/1304/17
Апеляційний суд Дніпропетровської області у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Зубакової В.П.
суддів - Барильської А.П., Бондар Я.М.
секретар судового засідання - Гладиш К.І.
сторони:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадженняапеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 на рішення Апостолівського районного суду Дніпропетровської області від 21 грудня 2017 року, яке ухвалене суддею Семеновою Н.М. в місті Апостолове Дніпропетровської області о 14 годині 04 хвилини та повне судове рішення складено 26 грудня 2017 року, -
У липні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування квартирою.
В обґрунтування позовних вимог зазначає, що вона є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 17 грудня 2003 року.
З 1999 року позивач проживала в цивільному шлюбі з відповідачем ОСОБА_2 та має з ним спільну дитину - доньку ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, а тому, після отримання у дар квартири, відповідач був зареєстрований за цією адресою.
З 2008 року сторони припинили сімейні відносини, відповідач виїхав та став проживати окремо, забравши з собою всі речі. З 2009 року відповідач у спірній квартирі не проживає, комунальних послуг та аліментів не сплачує. Відповідач відносини з сім'єю не підтримує. З моменту припинення сімейних відносин відповідач ОСОБА_2 до квартири не з'являвся, перешкод у користуванні житловим приміщенням йому не чинили.
Вважає, що відповідач втратив право користування жилим приміщенням, так як відсутній за місцем реєстрації понад шість місяців, у зв'язку з чим просила суд визнати відповідача особою, яка втратила право найму зазначеного житлового приміщення.
Рішенням Апостолівського районного суду Дніпропетровської області від 21 грудня 2017 року позов задоволено.
Визнано ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1
В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_2 просить скасувати рішення суду та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, а також на те, що судом взагалі не було досліджено матеріали справи. Зокрема, вважає, що судом безпідставно не було взято до уваги доводи відповідача про те, що спірна квартира є майном, яке було придбано ним та позивачем ОСОБА_1 під час спільного сумісного проживання, а договір дарування був оформлений шахрайським шляхом. Посилаючись на те, що у нього є розписка попереднього власника квартири АДРЕСА_1 про отримання коштів за квартиру у розмірі 1 500,00 доларів США саме від ОСОБА_2, відповідач просив суд апеляційної інстанції визнати недійсним договір дарування від 17.12.2003 року.
Крім того, відповідач зазначає, що позовна заява підписана не позивачем ОСОБА_1, а тому просить встановити відповідність підпису під позовною заявою особистому підпису позивача ОСОБА_1 шляхом звіряння підпису під позовною заявою із підписом у паспорті позивача та, при невідповідності підпису, визнати прийняття провадження по справі неправомірним.
Крім іншого, відповідач вважає, що представник позивача ОСОБА_4 не має належних повноважень на представництво позивача ОСОБА_1 у судовому засіданні, оскільки не надала суду оригінал довіреності та її копію.
У відзиві на апеляційну скаргу, до якого додано докази надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи, представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_4 зазначає, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, в процесі розгляду справи суд не порушив норм ні матеріального, ні процесуального права, а тому рішення суду слід залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. Крім того, вважає, що суд апеляційної інстанції не мав підстав для відкриття провадження у справі, оскільки відповідачем за подання апеляційної скарги сплачено судовий збір не у повному обсязі
Указом Президента України «Про ліквідацію апеляційних судів та утворення апеляційних судів в апеляційних округах» №452 від 29 грудня 2017 року ліквідовано Апеляційний суд Дніпропетровської області та утворено Дніпровський Апеляційний суд в апеляційному окрузі, що включає Дніпропетровську область, з місцезнаходженням у містах Дніпрі та Кривому Розі.
Згідно пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII, апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. У разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду (п. 6 ст. 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Відповідно до пункту 8 Розділу ХІІІ Цивільного процесуального кодексу України до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційній суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.
Таким чином, Апеляційний суд Дніпропетровської області продовжує здійснювати свої повноваження до початку роботи Дніпровського Апеляційного суду в апеляційному окрузі, що включає Дніпропетровську область, з місцезнаходженням у містах Дніпрі та Кривому Розі.
Заслухавши суддю-доповідача, відповідача ОСОБА_2, який підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити, представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_4, яка заперечувала проти доводів апеляційної скарги та просила залишити її без задоволення, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог, доводів апеляційної скарги та відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Задовольняючи позовні вимоги про усунення перешкод в користуванні власністю шляхом визнання відповідача ОСОБА_2 таким, що втратив право користуватися квартирою АДРЕСА_1, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 тривалий час не проживає у ній без поважних причин.
Проте, з таким висновком суду першої інстанції погодитись не можна.
Так, відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Суд першої інстанції ухвалюючи рішення названих вимог закону не дотримався.
Права власника житлового будинку (квартири), визначені ст. 383 ЦК України, та ст. 150 Житлового Кодексу України, які передбачають право власника користуватися житлом для власного проживання, проживання членів сім'ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд.
Відповідно до ч. 1 ст. 156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, тобто чоловік (дружина) власника квартири, їхні діти і батьки, а також інші особи.
Як убачається із матеріалів справи та сторонами не оспорюється, відповідно до договору дарування квартири від 17 грудня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Апостолівського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Романченко Ю.В. 17.12.2013 року, зареєстровано в реєстрі за № 1869, квартира АДРЕСА_1, належить на праві приватної власності ОСОБА_1 (а.с.7). Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності ОСОБА_1 03.02.2004 року зареєструвала право власності на вказану квартиру (а.с.8).
Відповідно копії технічного паспорту квартира АДРЕСА_1 власником квартири є ОСОБА_1 в цілій частині (а.с. 9).
Відповідно до довідки виконавчого комітету Нивотрудівської сільської ради у квартирі за адресою АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_1, 1977 року народження, ОСОБА_2, 1976 року народження, ОСОБА_7, 2000 року народження (а.с. 10).
Відповідно до довідки з сектору адресно-довідкової роботи управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 з 01.04.2010 року (а.с. 18).
Відповідач ОСОБА_2 вселився у квартиру АДРЕСА_1, як член сім'ї ОСОБА_1 та був зареєстрований у квартирі з її згоди, а тому він, у встановленому законом порядку, набув права користування вказаною квартирою.
Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє колишніх членів сім'ї права користування займаним приміщенням.
Відповідно до положень ст.156 ЖК України члени сім'ї власника житлового будинку (квартири) користуються жилим приміщенням нарівні з власником. Припинення сімейних відносин з власником будинку(квартири) не позбавляє їх права користуватися займаним приміщенням.
Згідно ст.405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відповідно п. 1 ст. 12 Міжнародного пакту про цивільні і політичні права від 16.12.1966 р., право на житло має реалізовуватися за умови вільного вибору людиною місця проживання. Правова позиція Європейського суду з прав людини, відповідно до п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, яка гарантує кожній особі, окрім інших прав, право на повагу до її життя. Вона охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну, в особі її державних органів, зобов'язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v.the U.K.від 21.02.1990 р.). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v.the U.K. від 24.11.1986 р.), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 р.).
Як зазначив Європейський суд з прав людини в правових позиціях, викладених у справах «Powell and Royaner v.the U.K.» від 21.02.1990 р., Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 р. та «Gilow v. тhe U.K» від 24.11.1986 р., відповідно до п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод кожній особі окрім інших прав, гарантовано право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути вселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає Україну в особі її державних органів зобов'язання вжити розумних і адекватних заходів для захисту прав. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири та і на наймача.
Пункт 2 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в п. 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпаним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей зазначених у п. 2 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини.
Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме -від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50), п.п. 40, 41 вказаного рішення Європейського суду від 02 грудня 2010 року.
Як встановлено судом та не заперечується сторонами (зазначено позивачем у позовній заяві та підтверджено відповідачем у судовому засіданні), ОСОБА_2 вибув зі спірної квартири після припинення сімейних відносин з позивачем ОСОБА_1, у зв'язку з чим колегія суддів погоджується з доводами відповідача про те, що він покинув житлове приміщення не з власної волі, а у зв'язку з неприязними стосунками з позивачкою. При цьому, іншого життя, яке можна було б вважати його постійним місцем проживання, відповідач не має.
На підставі викладеного, колегія суддів приходить до висновку про те, що належні та допустимі докази не проживання без поважних причин відповідача у спірній квартирі відсутні, оскільки ОСОБА_2 підтверджено, що позивач перешкоджала йому у користуванні житловим приміщенням, так як між ними існували неприязні стосунки, вхідні замки на квартиру замінені та ОСОБА_1 разом з донькою виїхала за межі України.
Посилання позивача ОСОБА_1 на несплату відповідачами витрат за комунальні послуги, не може бути підставою для позбавлення його права на житло, а вирішується в іншому порядку шляхом стягнення сплачених за відповідача коштів на утримання житла.
Отже, відповідач ОСОБА_2, як законний користувач спірної квартири, яка є його єдиним житлом, має право на захист свого права користування спірним майном, у зв'язку з чим колегія суддів приходить до висновку про відмову в задоволенні заявлених позовних вимог щодо визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування спірною квартирою.
Що стосується доводів апеляційної скарги, про те, що ОСОБА_2 є власником спірної квартири та договір дарування квартири від 17 грудня 2013 року, посвідчений приватним нотаріусом Апостолівського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Романченко Ю.В. 17.12.2013 року, зареєстровано в реєстрі за № 1869, має бути визнаний судом недійсним, то, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що в суді першої інстанції не було заявлено позовних вимог про визнання цього договору недійсним або ж про визнання за ОСОБА_2 права власності на цю квартиру, а, згідно ч. 1 ст. 13, ч. 1 ст. 367 ЦПК України і зважаючи на роз'яснення, викладені в п. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 від 24.10.2008 р., під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги та заявлених позовних вимог у суді першої інстанції.
Не можуть бути задоволенні вимоги апеляційної скарги щодо встановлення відповідності підпису під позовною заявою особистому підпису позивача ОСОБА_1 шляхом звіряння підпису під позовною заявою із підписом у паспорті позивача, оскільки суд апеляційної інстанції не має спеціальних знань та навичок для вчинення таких дій та представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_4, яка діє на підставі належним чином нотаріально посвідченої довіреності, підтвердила факт подання ОСОБА_1 до суду даного позову, про що вона зазначила у відзиві на апеляційну скаргу.
Також, колегією суддів здійснено перевірку доводів, викладених у відзиві на апеляційну скаргу, щодо несплати відповідачем ОСОБА_2 судового збору за подання апеляційної карги та встановлено, що ці доводи не відповідають дійсності, адже відповідачем було сплачено за подання апеляційної скарги судовий збір у розмірі 960,00 грн. (а.с. 81, 89), що відповідає розміру, визначеному Законом України «Про судовий збір» (а.с. 75).
З урахуванням зазначеного, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, у зв'язку з чим скасовує рішення суду з підстав невідповідності висновків суду обставинам справи та невірного застосування норм матеріального права, згідно п.п. 3,4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України, та приймає нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
Керуючись ст. ст. 367, 369, 374, п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381, 382 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 - задовольнити частково.
Рішення Апостолівського районного суду Дніпропетровської області від 21 грудня 2017 рокускасувати та ухвалити нове рішення.
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - відмовити.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 07 травня 2018 року.
Головуючий:
Судді: