21 лютого 2018 року м. Київ
Справа № 755/10607/15-ц
№ апеляційного провадження: № 22-ц/796/1297/2018
Апеляційний суд міста Києва у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого (судді-доповідача) - Невідомої Т.О.
суддів - Гаращенка Д.Р., Пікуль А.А.
секретар - Лісовська А.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_3 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 08 листопада 2017 року, ухвалене під головуванням судді Чех Н.А., у цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором та зустрічним позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про визнання недійсною додаткової угоди,
встановив:
У травні 2015 року ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» звернулося з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
На обґрунтування своїх вимог позивач зазначав, що 12.09.2008 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № 014/8701/82/77026, за умовами якого, позичальнику надано кредит у сумі 62 600,00 грн. строком до 12.09.2018 р. зі сплатою 21,45 % річних. 12.10.2010 року між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_6 укладено додаткову угоду № 1 до кредитного договору, за умовами якої, позичальнику збільшено строк користування кредитом на 120 календарних місяців, у зв'язку з чим датою остаточного погашення кредиту визначено 12.09.2028 року. Додатково позичальнику встановлено кредитні канікули з 12.01.2010 р. до 12.12.2010 р. та погоджено новий графік погашення кредиту. ОСОБА_3 належним чином не виконувала взяті на себе зобов'язань за кредитним договором, у зв'язку з чим, станом на 06.04.2015 року виникла прострочена заборгованість у сумі 100 430,64 грн., з яких: 75 030,35 грн. - заборгованість по кредиту (в тому числі прострочена заборгованість по кредиту 373,09 грн.), 8 207,90 - заборгованість по відсоткам (в тому числі прострочена заборгованість по відсоткам 7 105,57 грн.), 17 192,39 - пеня. 13.02.2015 року Банк направив ОСОБА_3 вимогу про дострокове виконання зобов'язань за кредитним договором, яку нею виконано не було.
За викладених підстав, просив суд стягнути з ОСОБА_3 на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» заборгованість за кредитним договором № 014/8701/82/77026 від 12.09.2008 р. станом на 06.04.2015 р. у сумі 100 430,64 грн.
Заочним рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 28.08.2015 р. позов ПАТ «РайффайзенБанк Аваль» задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» заборгованість за кредитним договором № 014/8701/82/77026 від 12.09.2008 р. у розмірі 100 430,64 грн., з яких заборгованість по тілу кредиту 75 030,35 грн., заборгованість по процентам - 8 207,90 грн., пеня за прострочення кредиту та відсотків - 17 192,39 грн. та судові витрати - 1 004,31 грн.
Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 28.10.2015 р. заяву ОСОБА_3 про перегляд заочного рішення суду від 28.08.2015 р. задоволено, заочне рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 28.08.2015 року скасовано, справу призначено до розгляду в загальному судовому порядку (т.1, а.с.83-84).
04.02.2016 р. ОСОБА_3 подала зустрічний позов до ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» про визнання недійсною додаткової угоди (т.1, а.с.100-103).
Посилаючись на те, що п. 2.3. додаткової угоди № 1 до кредитного договору не відповідає вимогам чинного законодавства України, зокрема, ст.ст. 1048, 1054 ЦК України та ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» просила суд визнати п. 2.3. Додаткової угоди № 1 до кредитного договору № 014/8701/82/77026 від 12.09.2008 р., укладену між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_3, недійсним. Крім того, в зв'язку з тим, що укладення додаткової угоди відбулося під впливом тяжкої для неї обставини на вкрай невигідних для неї умовах, просила визнати додаткову угоду № 1 до кредитного договору № 014/8701/82/77026 від 12.09.2008 р., укладену між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_3, також недійсною.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 08.11.2017 р. позовні вимоги ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» заборгованість за кредитним договором у розмірі 93 590,18 грн. та судовий збір 935,90 грн.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено.
Не погодившись із таким рішенням суду, ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального і процесуального права, просив скасувати рішення суду, відмовити у задоволенні позову ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_3 та задовольнити зустрічний позов ОСОБА_3 до ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» про визнання додаткової угоди недійсною.
На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначав, що суд першої інстанції не надав належної правової оцінки доводам позивача про те, що п. 2.3 додаткової угоди № 1 до кредитного договору суперечить вимогам чинного законодавства України, зокрема, ст.ст. 1048, 1054 ЦК України та ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Суд, ухвалюючи оскаржуване судове рішення, не звернув уваги на доводи ОСОБА_3 про те, що додаткова угода № 1 до кредитного договору укладена нею під впливом тяжких обставин і на вкрай невигідних умовах, що згідно ст. 233 ЦК України є підставою для визнання її недійсною. Крім того, суд не дослідив п. 16.3 кредитного договору, яким передбачено нарахування пені у розмірі 1% від суми простроченої заборгованості за кожен календарний день прострочення, що перевищує розумну межу плати за послугу. Такий розмір пені є явно завищеним та не відповідає засадам справедливості та добросовісності.
Відповідно до п. 3 Розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402 - VІІІ апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах.
Відповідно до п. 8 ч. 1 Розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.
15 грудня 2017 року набув чинності ЦПК України у редакції Закону № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року.
У відповідності до частини 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
10 січня 2018 року у справі відкрито апеляційне провадження.
В судовому засіданні представник ОСОБА_3 - ОСОБА_2 підтримав апеляційну скаргу, просив її задовольнити з викладених підстав.
Представник ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» у судове засідання не з'явився, про місце, дату та час розгляду справи повідомлений належним чином, про що свідчить зворотне повідомлення про вручення поштового відправлення. Відзив на апеляційну скаргу до суду не подавав. За таких підстав колегія суддів відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за відсутності представника Банку.
Заслухавши пояснення осіб, які з'явилися у судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково.
Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
В силу частин 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим та ухвалене відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, 12 вересня 2008 року між позивачем та відповідачем було укладено кредитний договір № 014/8701/82/77026, за яким відповідачу надано кредит в сумі 62 600,00 грн. строком до 12 вересня 2018 року, зі сплатою 21,45 % річних. Погашення кредиту повинно відбуватися щомісячно, не пізніше визначеного числа кожного календарного місяця протягом всього строку дії договору. Свої зобов'язання банк виконав в повному обсязі.
12січня 2010 року між банком та відповідачем укладено Додаткову угоду № 1, відповідно до якої термін повернення кредиту продовжено до 12 вересня 2028 року.
З 12 січня 2010 року по 12 грудня 2010 року позичальнику було встановлено кредитні канікули.
13 лютого 2015 року відповідачу було направлено вимогу про дострокове виконання зобов'язань у зв'язку з порушеннями умов кредитного договору та додаткової угоди.
Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив із того, що надані відповідачем документи жодним чином не підтверджують того, що додаткова угода № 1 від 12 січня 2010 року укладена під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах. Також, суд дійшов висновку про те, що відсутні підстави і для визнання недійними п. 1.1 та 2.3 Додаткової угоди № 1 від 12 січня 2010 року, оскільки дані вимоги є недоведеними та необґрунтованими, а збільшення строку дії договору пов'язано з виникненням боргу та наданню відповідачу кредитних канікул.
Крім того, сплив позовної давності щодо вимог за зустрічним позовом, про який заявлено представником позивача, не підлягає застосуванню, враховуючи, те, що підстав для задоволення зустрічного позову не має і суд відмовляє в їх задоволені по суті спору, а не у зв'язку з пропуском строку позовної давності.
З приводу вимог позивача за основним позовом, суд першої інстанції дійшов висновку про задоволення позовних вимог в частині стягнення боргу за тілом кредиту та процентам, оскільки позичальник порушив умови кредитного договору. Разом з тим, вирішуючи позовні вимоги про стягнення пені за прострочення кредиту та відсотків за період з квітня 2012 року по квітень 2015 року (три роки) в розмірі 17 192,39 грн., суд першої інстанції послався на спеціальну позовну давність та вважав, що з відповідача може бути стягнута пеня лише за один рік в розмірі 10 351, 93 грн.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог за позовом Банку про стягнення боргу за тілом кредиту, процентам та пені на загальну суму 93 590,18 грн., оскільки такий висновок є правильним та таким, що ґрунтується на вимогах закону.
Апеляційна скарга не містить доводів та вимог щодо спростування зазначених висновків суду.
В той же час, з висновком суду першої інстанції в частині вирішення зустрічних позовних вимог суд апеляційної інстанції повністю погодитись не може враховуючи наступне.
Звертаючись до суду з зустрічним позовом до ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» про визнання недійсною додаткової угоди, ОСОБА_3 посилалась на те, що додаткова угода була укладена під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах. Внаслідок світової кризи в 2009 році вона була вимушена закрити підприємницьку діяльність, що вплинуло на майновий стан сім'ї. Крім того, її платоспроможність зменшилась через погіршення стану здоров'я членів сім'ї, утриманням дітей та їх навчанням. За таких тяжких обставин, їй довелося звернутися до Банку з заявою про надання кредитних канікул, на що позивач запропонував укласти Додаткову угоду на умовах, що існували на той час. Вкрай невигідними умовами є покладення більшого фінансового тягарю та збільшення строку зобов'язання до 2028 року. Вважає, що за відсутності тяжких для неї обставин спірний правочин (додаткова угода) не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.
Згідно ст. 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.
Відповідно до п.23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.
При цьому, слід зазначити, що для визнання правочину недійсним на підставі ст. 233 ЦК України необхідна наявність одночасно двох умов - вплив тяжкої для особи, яка укладає правочин, обставини та наявність вкрай невигідних умов такої угоди.
В даному випадку, наявність у сторони дітей, яких потрібно утримувати, не високий розмір отримуваних членами сім'ї доходів, звернення за медичною допомогою та витрачання у зв'язку з цим матеріальних коштів не може свідчити про наявність тяжких обставин відповідача. Дані обставини слугували підставою для укладання додаткової угоди, яка передбачала надання кредитних канікул.
Не можна вважати вкрай невигідними умовами збільшення строку зобов'язання та збільшення фінансового навантаження у зв'язку з цим, оскільки надання кредитних канікул тягне за собою певні фінансові наслідки для обох сторін даного правочину.
Одночасно, зустрічні позовні вимоги щодо невідповідності вимогами Закону п. 2.3 Додаткової угоди №1 до кредитного договору від 12.09.2008 року, укладеного між сторонами заслуговують на увагу враховуючи наступне.
З матеріалів справи вбачається, що відповідно до умов кредитного договору № 014/8701/82/77026 від 12 вересня 2008 року, укладеного між ОСОБА_3 та ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», банк надав кредит у розмірі 62 600, 00 грн., строком до 12 вересня 2018 року зі сплатою 21,45 % річних.
Відповідно до орієнтовного графіку погашення кредиту, повернення кредиту повинно відбуватися щомісячно, не пізніше визначеного числа кожного календарного місяця протягом всього строку дії договору, шляхом здійснення платежів у розмірі 1270, 56 грн.
12 січня 2010 року між ОСОБА_3 та ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» була укладена додаткова угода №1 до кредитного договору № 014/8701/82/77026 від 12 вересня 2008 року, відповідно до якої сторони досягли згоди про зміну умов погашення кредиту.
Згідно з п.3, 3.1, 3.1.1 Додаткової угоди №1 сторони домовились тимчасово на період з 12 січня 2010 року до 12 грудня 2010 року (кредитні канікули) зменшити розмір щомісячного платежу позичальника за кредитним договором, зокрема: протягом дії строку кредитних канікул сукупна заборгованість позичальника по сплаті процентів за кредитом відповідно до умов кредитного договору становить 10511, 59 гри., яка підлягає сплаті - 45,70 % річних, шляхом здійснення щомісячних платежів у розмірі 400 грн.
Станом на дату укладення додаткової угоди фактична заборгованість позичальника за кредитним договором по сплаті суми кредиту складає 59 990, 85 грн. (п.2.1. додаткової угоди).
Згідно з п.2.2 Додаткової угоди станом на укладення додаткової угоди заборгованість позичальника за кредитним договором , строк якої настав, складає 7 458,57 грн., у тому числі: 209, 22 грн. - заборгованість з погашення суми кредиту, та 7 249, 57 грн. - заборгованість з погашення процентів.
Відповідно до п. 2.3. Додаткової угоди № 1, на підставі цієї Додаткової угоди з 12 січня 2010 року фактична заборгованість за суму кредиту збільшується на суму заборгованості за процентами, у зв'язку з чим відбувається зміна строку погашення заборгованості. Таке погашення не супроводжується видачею кредитних коштів.
Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти; розмір і порядок одержання процентів встановлюється договором (ч. 1 ст. 1048 ЦК України).
За частиною першою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції, яка діяла на час укладення договору, між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.
За змістом вказаної норми, банк надає кредитні кошти (тіло кредиту) у користування позичальнику на визначений строк з урахуванням сплати відсотків.
При цьому, тіло кредиту це сума, яку кредитор видає позичальнику, який і є основним боргом по кредиту, на яку банк нараховує відповідні відсотки, комісії та інші платежі, встановлені кредитним договором.
Отже, тіло кредиту не може збільшуватись за рахунок заборгованості по процентам.
Колегія суддів вважає, враховуючи зміст п. 2.3. Додаткової угоди № 1, його умови значно збільшують суму кредиту (тіло) за рахунок заборгованості за процентами, що суперечить чинному законодавству.
Отже, висновок суду про відсутність підстав для визнання недійним п. 2.3 Додаткової угоди № 1 від 12 січня 2010 року у зв'язку з недоведеністю та необґрунтованістю вимог є помилковим та таким, що не відповідає положенням матеріального закону.
За правилом ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
За змістом ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.
Згідно з положеннями ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
Встановлене судом порушення вимог ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів" в момент вчинення оспорюваної додаткової угоди є достатнім для визнання угоди недійсною в частині п. 2.3.
Однак, у даному випадку правові підстави для задоволення цих позовних вимог відсутні з огляду на таке.
Згідно зі ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Відповідно до ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа дізналась або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України), при цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України).
Тобто зі змісту цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
При цьому норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, відтак обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.
Відповідно до положень ч.ч.4,3 ст. 267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Як зазначалося раніше, додаткова угода, укладена сторонами 12.09.2008 року, ОСОБА_3 особисто підписала додаткову угоду, і ця обставина дає суду підстави вважати, що вона була обізнана зі змістом указаного правочину, адже вона підтвердила це своїм підписом. Зустрічний позов про визнання додаткової угоди недійсною подана до суду лише 04 лютого 2016 року, тобто через сім років п'ять місяців після її вчинення.
Оскільки відповідач звернулась до суду з зустрічними позовними вимогами поза межами строку позовної давності, про застосування якої заявлено позивачем, до постановлення судом рішення у суді першої інстанції, у задоволенні позову ОСОБА_3 до ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» про визнання недійсним п.2.3 додаткової угоди необхідно відмовити.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не дослідив п. 16.3 кредитного договору, яким передбачено нарахування пені у розмірі 1 % від суми простроченої заборгованості за кожен календарний день прострочення, що перевищує розумну межу плату за послугу, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки в зустрічному позові зазначена вимога не заявлялась та не була перевіреною судом першої інстанції, а апеляційний суд лише перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до вимог статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
З огляду на вищевикладене, рішення суду першої інстанції в частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 про визнання недійсним п.2.3 додаткової угоди підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у цих позовних вимогах за спливом строку позовної давності.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 08 листопада 2017 року в частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про визнання недійсної додаткової угоди скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у цих позовних вимогах за спливом строку позовної давності.
В решті рішення суду залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повне судове рішення складено 27 квітня 2018 року.
Головуючий: Т.О. Невідома
Судді: Д.Р. Гаращенко
А.А.Пікуль