11 квітня 2018 року м. Київ
Справа № 760/21020/15
№ апеляційного провадження: № 22-ц/796/3004/2018
Апеляційний суд міста Києва у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого (судді-доповідача): Невідомої Т.О.
суддів: Гаращенка Д.Р., Пікуль А.А.
секретар: Лісовська А.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 17 березня 2016 року, ухвалене під головуванням судді Букіної О.М., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Державного вищого навчального закладу «Міжгалузева академія управління», Київського національного університету технології та дизайну, третя особа: ОСОБА_2, про визнання наказу про звільнення незаконним, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди,
У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Державного вищого навчального закладу «Міжгалузева академія управління» (далі по тексту - ДВНЗ «Міжгалузева академія управління»), Київського національного університету технології та дизайну про визнання наказу про звільнення незаконним, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.
Позовні вимоги мотивувала тим, що з 01 вересня 2005 року по 01 вересня 2015 року вона перебувала у трудових відносинах з ДВНЗ «Міжгалузева академія управління» і займала посаду старшого викладача кафедри гуманітарних дисциплін юридичного факультету.
Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 27 травня 2015 року № 547-р та наказу Міністерства освіти і науки України від 19 червня 2015 року №661 припинено юридичну особу ДВНЗ «Міжгалузева академія управління» шляхом реорганізації (приєднання) його до Київського національного університету технологій і дизайну як структурного підрозділу.
Наказом ДВНЗ «Міжгалузева академія управління» від 01 вересня 2015 року № 54-к «Про звільнення працівників» її звільнено з роботи на підставі п.1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.
Посилалась на те, що звільнення з роботи є незаконним, оскільки наказ про звільнення підписаний в.о. ректора ОСОБА_2, яка на час підписання наказу не мала таких повноважень.
Крім того, її не було попереджено роботодавцем за два місяці про наступне звільнення та не запропоновано іншу роботу відповідно до вимог ст. 492 КЗпП України, звільнення відбулося без згоди профспілкового комітету.
На обґрунтування вимоги щодо стягнення моральної шкоди зазначала, що незаконне звільнення призвело до моральних страждань та втрати нормальних життєвих зв'язків.
З урахуванням уточнених позовних вимог, позивач просила визнати незаконним наказ ДВНЗ «Міжгалузева академія управління» від 01 вересня 2015 року за № 54 про звільнення; поновити її на посаді старшого викладача кафедри гуманітарних дисциплін юридичного факультету ДВНЗ «Міжгалузева академія управління»; стягнути з ДВНЗ «Міжгалузева академія управління», правонаступником якого є Київський національний університет технологій і дизайну, на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 02 вересня 2015 року по 16 березня 2016 року у сумі 23 852,36 грн.; відшкодувати моральну шкоду в розмірі 10 000 грн.
Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 17 березня 2016 року в задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.
Не погодившись із таким судовим рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просила скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
Вказувала, що судом першої інстанції невірно встановлено особу, яка має повноваження щодо здійснення функцій прийняття та звільнення працівників відповідно до чинного законодавства України.
Також, суд не взяв до уваги той факт, що при реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділ, перетворення) юридична особа припиняється, але її права та обов'язки в порядку правонаступника переходять до нової (іншої) юридичної особи, зокрема, до правонаступника переходять обов'язки не тільки в частині майнових прав, а й трудових відносин, в тому числі обов'язки щодо працевлаштування працівника (переведення працівника на іншу роботу).
Вважала, що судом помилково було взято до уваги, як доказ, протокол засідання комісії з реорганізації ДВНЗ «Міжгалузева академія управління» від 19 червня 2015 року, оскільки його копія не відповідає вимогам процесуального Закону.
Суд першої інстанції дійшов помилкового висновку стосовно того, що комісія з реорганізації має право надавати одному із членів вказаної комісії повноваження щодо кадрових питань, а саме, прийняття, звільнення, переведення працівників.
Також, суд порушив право позивача на захист її законних прав та інтересів щодо не витребування доказів у даній справі, що мають істотне значення для її розгляду, та не виплатив всіх сум, що належать позивачу при звільненні.
Також судом не було взято до уваги роз'яснення Міністерства юстиції України від 25 січня 2011 року «Гарантії працівників у разі ліквідації або реорганізації підприємства, установи, організації».
Відповідно до п. 3 Розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402 - VІІІ апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах.
Відповідно до п. 8 ч. 1 Розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.
У судовому засіданні ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_3 просили задовольнити апеляційну скаргу з підстав, викладених у скарзі.
Представник Київського національного університету технологій та дизайну Хомічов І.О. просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги, зазначав, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, а доводи апеляційної скарги безпідставними.
Заслухавши пояснення осіб, які з'явилися у судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Як убачається з матеріалів справи та встановлено судами, з 01 вересня 2005 року по 01 вересня 2015 року ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з ДВНЗ «Міжгалузева академія управління» і займала посаду старшого викладача кафедри гуманітарних дисциплін юридичного факультету.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 27 травня 2015 року № 547-р прийнято пропозицію Міністерства освіти і науки щодо реорганізації ДПНЗ «Міжгалузева академія управління» шляхом приєднання до Київського національного університету технологій та дизайну з утворенням на його базі структурного підрозділу університету.
Наказом Міністерства освіти і науки України від 19 червня 2015 № 661 припинено юридичну особу - ДПНЗ «Міжгалузева академія управління» шляхом реорганізації (приєднання) його до Київського національного університету технологій та дизайну. Пунктом 3 зазначеного наказу зобов'язано утворити комісію з припинення ДВНЗ «Міжгалузева академія управління» шляхом реорганізації (приєднання) його до Київського національного університету технологій та дизайну у складі, що додається.
На засіданні комісії з реорганізації ДВНЗ «Міжгалузева академія управління» від 19 червня 2015 року прийнято рішення, яким уповноважено ОСОБА_2 на здійснення заходів щодо звільнення працівників ДВНЗ «Міжгалузева академія управління», у тому числі з наданням їй права ознайомлення працівників з повідомленням про майбутнє звільнення, підпису наказів про звільнення, інших документів з даних питань.
Наказом від 19 червня 2015 року № 16-ОС зобов'язано попередити в установленому законодавством порядку працівників ДВНЗ «Міжгалузева академія управління» відповідно до ст. 49-2 КЗпП України про заплановане звільнення із займаної посади після закінчення двомісячного терміну попередження згідно з п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.
За змістом відомості-попередження працівників ДВНЗ «Міжгалузева академія управління» позивач була попереджена про заплановане вивільнення із займаної посади після закінчення двомісячного терміну з дати попередження, що підтверджується підписом останньої.
Наказом ДВНЗ «Міжгалузева академія управління» від 01 вересня 2015 року № 54-к ОСОБА_1 звільнено з роботи на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація, банкрутство або перепрофілювання підприємства, скорочення чисельності або штату працівників.
За встановлених обставин районний суд дійшов висновку, що звільнення ОСОБА_1 проведено у відповідності до вимог діючого трудового законодавства, підстави для визнання звільнення незаконним, зазначені позивачем, не знайшли свого підтвердження в ході судового розгляду.
Справа вже була предметом апеляційного розгляду. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 07 червня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, а рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 17 березня 2016 року залишено без змін.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 січня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 07 червня 2016 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (т.2, а.с.37-40).
Висновки суду першої інстанції в частині належного виконання відповідачем вимог ст.49-2 КЗпП України та наявності у ОСОБА_2 повноважень щодо підписання наказу про звільнення позивача судом касаційної інстанції не спростовані.
Скасовуючи ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 07 червня 2016 року та передаючи справу на новий розгляд, суд касаційної інстанції лише зазначив, що апеляційний суд не дослідив зібраних у справі доказів, зокрема, наказу Київського національного університету технологій та дизайну від 08 липня 2015 року № 134 про введення до штатного розпису юридичного факультету університету 21 (двадцяти однієї) штатної одиниці, який було подано до суду під час апеляційного провадження, не встановив, чи були вакантними вказані у штатному розписі посади, які саме, і чи були вони запропоновані позивачу, не перевірив переважного права останнього на залишення на роботі.
Відповідно до вимог ч. 5 ст. 411 ЦПК України (у редакції Закону № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року) висновки суду касаційної інстанції, в зв'язку з якими скасовано судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.
Ураховуючи висновки і мотиви суду касаційної інстанції, які є обовязковими, суд апеляційної інстанції виходить з наступного.
Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 51 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за два місяці про наступне вивільнення.
Положеннями ч. 2 ст. 40 КЗпП України визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Порядок вивільнення працівників визначено ст. 492 КЗпП України.
Так, ч.3 цієї статті передбачено, що одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.
З аналізу наведених законодавчих норм вбачається, що при вирішенні питання про дотримання вимог законодавства власником або уповноваженим органом підприємства, установи, організації в цій частині підлягають з'ясуванню обставини, пов'язані з тим чи була у відповідача інша робота (вакантні посади), яку міг виконувати (займати) працівник відносно якого вирішувалось питання про звільнення, чи пропонувалась йому така робота (посади) та чи надавав він згоду на переведення на іншу роботу.
Власник вважається таким, що належно виконав вимоги ч. 2 ст. 40, ч. 3 ст.492 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.
Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги, позивач посилалась на те, що при її звільненні відповідач порушив вимоги ст. 492 КЗпП України, оскільки не запропонував їй посади, які були вакантними у Київському національному університеті технологій та дизайну, в тому числі, жодної посади, яка була введена до штатного розпису юридичного факультету університету наказом Київського національного університету технологій та дизайну від 08 липня 2015 року № 134, та не врахував її переважного права на залишення на роботі.
Під час попереднього апеляційного провадження судом в якості нового доказу був прийнятий наказ Київського національного університету технологій та дизайну від 08 липня 2015 року № 134, відповідно якого до штатного розпису юридичного факультету університету було дійсно введено 21 штатну одиницю (т.1, а.с.225).
Наказом Київського національного університету технологій та дизайну від 06 серпня 2015 року № 150 внесено зміни до наказу від 08 липня 2015 року № 134, а саме, зменшено кількість посад до 20 штатних одиниць; виведено зі складу посади старших лаборантів та введено посади викладача, асистента.
Колегія суддів відхиляє посилання позивача на порушення відповідачем положень ст. 492 КЗпП України щодо не запропонування їй при звільненні указаних вакантних посад, оскільки позивач за своїм кваліфікаційним рівнем не відповідала жодній із них. Як пояснила в судовому засіданні ОСОБА_1 вона за фахом є викладачем іноземних мов, в той час як вакантні посади були наявні на юридичному факультеті, а позивач за своєю спеціалізацією не відноситься до правників. А тому відповідач не міг їй запропонувати жодну з цих вакантних посад, а відтак є таким, що дотримався вимог ст. 492 КЗпП України.
Крім того, на посаду секретаря-друкарки була прийнята ОСОБА_5, яка на той час була вагітна і в силу вимог ч. 3 ст. 184 КЗпП України вона не підлягала звільненню та мала переважне право на залишення на роботі.
Будь-яких доказів того, що ОСОБА_1 мала переважне право на залишення на роботі позивачем суду надано не було, не надані такі докази і суду апеляційної інстанції.
Крім того, слід зазначити, що право на залишення на роботі передбачене частиною першою статті 42 КЗпП України не застосовується для працевлаштування у новоутворених структурних підрозділах (при зміні організаційної структури), оскільки, переважне право на залишення на роботі не є тотожним переважному праву на працевлаштування на нову посаду у новостворених підрозділах.
З урахуванням наведеного, установивши наявність обставин, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, суд дійшов обґрунтованого висновку, що звільнення ОСОБА_1 відбулось з дотриманням вимог трудового законодавства, у тому числі і положень ст. 492 КЗпП України.
Доводи апеляційної скарги, зроблених судом висновків, не спростовують та на їх правильність не впливають.
За правилами ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи вищевикладене, апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 17 березня 2016 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повне судове рішення складено 27 квітня 2018 року.
Головуючий: Т.О. Невідома
Судді: Д.Р. Гаращенко
А.А.Пікуль