ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
26 квітня 2018 року 08:10 № 826/17254/17
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Пащенка К.С., суддів Чудак О.М., Шейко Т.І., за участю секретаря судового засідання Легейди Я.А., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовомОСОБА_1
до Кабінету Міністрів України, Міністерства соціальної політики України, Департаменту соціальної політики Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Управління праці та соціального захисту населення Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації
про представники сторін:визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії, позивача: ОСОБА_1, КМУ: ОСОБА_3, Міністерства соціальної політики України: не з'явився, Департаменту соціальної політики Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації): не з'явився, Управління праці та соціального захисту населення Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації: ОСОБА_4,
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Кабінету Міністрів України (далі - КМУ), Міністерства соціальної політики України (далі - Мінсоцполітики), Департаменту соціальної політики Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - Департаменту соціальної політики ВО КМР), Управління праці та соціального захисту населення Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації (далі - Управління праці), в якому просив:
зобов'язати Кабінет Міністрів України внести в свої нормативні правові акти положення, що регулює право бездомних громадян України з інвалідністю з дитинства на видачу їм довідки про взяття на облік як внутрішньо переміщених осіб з інвалідністю з дитинства з дати первинної постановки на облік на підконтрольній Кабінету Міністрів України території, але не пізніше дати реєстрації за юридичною адресою Центру обліку бездомних громадян (осіб) - у випадках ненадання бездомним громадянам України житла на правах соціального найму;
зобов'язати Кабінет Міністрів України у встановлений судом строк видати розпорядження Міністерству соціальної політики України, Департаменту соціальної політики Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Управлінню праці та соціального захисту населення Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації про видачу Управлінням праці та соціального захисту населення Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації позивачу у встановлений судом строк довідку про взяття на облік внутрішньо переміщеного громадянина України з інвалідністю з дитинства II групи за медичними показаннями (діагностовано в дитячому віці, пов'язане з впливом на організм дитини наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та джерел іонізуючого випромінювання) з 08.04.2014 і виплати грошової компенсації для оплати раніше здійсненого проїзду з м. Севастополя до м. Києва у в вагоні залізничного транспорту;
зобов'язати Кабінет Міністрів України надати суду і позивачу свої реєстраційні дані та банківські реквізити, в тому числі код в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України (ЄДРПОУ);
стягнути з казначейського рахунку, на якому розміщений резервний фонд Кабінету Міністрів України грошову компенсацію на користь позивача у розмірі 12860000,00 грн. для оплати витрат з придбання або будівництва бездомним громадянином України з інвалідністю з дитинства II групи житла на підконтрольній Кабінету Міністрів України території держави Україна шляхом видачі позивачу виконавчого листа (судового наказу);
стягнути з Кабінету Міністрів України, Міністерства соціальної політики України, Департаменту соціальної політики Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Управління праці та соціального захисту населення Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації про видачу Управлінням праці та соціального захисту населення Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації грошову компенсацію на користь позивача у зв'язку з порушенням його цивільного права в умовах ведення Російською Федерацією гібридної війни проти Держави Україна і її громадянина, що має легальне право перебування на тимчасово окупованій території Держави Україна (місто Севастополь, Автономна Республіка Крим) або за його межами з метою тривалого (понад 90 календарних днів поспіль) лікування та медичної реабілітації, котрий страждає хронічним прогресуючим рідкісним (орфанним) захворюванням, що входять до групи "Факоматози" матеріальних збитків у розмірі 10000000,00 грн. та моральної шкоди у розмірі 10000000,00 грн. з кожного відповідача відповідно у встановлений судом строк шляхом видачі позивачу виконавчих листів (судових наказів) відносно боржників позивача - Кабінету Міністрів України, Міністерства соціальної політики України, Департаменту соціальної політики Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Управління праці та соціального захисту населення Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на дискримінацію та протиправність дій (бездіяльність) відповідачів по відношенню до нього, який має природжений статус інваліда 2 групи внаслідок нанесення йому медичними спеціалістами родового травматичного пошкодження з підозрою на крововилив в мозок, після здійснення 08.04.2014 вимушеного переміщення з тимчасово окупованої території України (місто Севастополь) на підконтрольну Кабінету Міністрів України адміністративну територію міста Києва.
При цьому, позивач зазначив, що в Україні відсутні нормативно-правові акти, що регулюють право бездомних громадян України з інвалідністю з дитинства на видачу їм довідки про взяття на облік як внутрішньо переміщених осіб, у зв'язку з чим, останній просив задовольнити позовні вимоги та зобов'язати Кабінет Міністрів України внести в свої нормативні правові акти положення, які регулюють дані питання.
Представник КМУ у судовому засіданні заперечував проти позову та просив відмовити у задоволенні позовних вимог посилаючись на безпідставність та необґрунтованість останніх.
Представники Мінсоцполітики та Управління праці надіслали до суду відзиви на адміністративний позов, в якому заперечували проти задоволення позовних вимог, зазначивши, що такі позовні вимоги є безпідставними та необґрунтованими.
Не зважаючи на належне повідомлення про час та місце розгляду судового розгляду справи Мінсоцполітики та Департамент соціальної політики ВО КМР явку своїх представників у судове засідання 21.03.2018 не забезпечили, з урахуванням чого адміністративна справа відповідно до ч. 3 ст. 194 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), розглядається у порядку письмового провадження.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Як видно з матеріалів справи, ОСОБА_1 є громадянином України, а згідно з довідкою МСЕ від 19.07.2006 № 0127677 позивач - інвалід з дитинства 2 групи.
Відповідно до довідки Департаменту соціальної політики від 08.04.2013 № 43, позивач, який зареєстрований в АР Крим, прибув на тимчасове проживання до м. Києва.
Разом з тим, згідно з довідкою від 15.04.2017 № 1311, позивач перебуває на обліку та має реєстрацію місця проживання за адресою Філії центру обліку бездомних осіб (м. Київ, вул. Рогозівська, 4/16) з 25.06.2015.
В той же час, відповідно до довідки Управління праці та соціального захисту населення Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації від 26.06.2015 б/н, ОСОБА_1 перебуває на обліку в Дніпровському районному управлінні праці та соціального захисту населення і одержує державну соціальну допомогу як інвалід з дитинства 2 групи з 01.02.2015 довічно.
Позивач, вважаючи, що Кабінет Міністрів України допустив протиправну бездіяльність щодо неприйняття положення, що регулює право бездомних громадян України з інвалідністю з дитинства на видачу довідок про взяття на облік як внутрішньо переміщених осіб, звернувся до суду з даним позовом за захистом своїх прав.
Вирішуючи по суті даний спір суд виходить з наступного.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, який здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.
Статтями 3 та 6 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» встановлено, що Кабінет Міністрів України є колегіальним органом, до складу якого входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр України, віце-прем'єр-міністри та міністри України. При цьому, Кабінет Міністрів України приймає рішення після обговорення питань на його засіданнях.
При цьому, відповідно до ч.ч. 1-6 ст. 50 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» право ініціативи у прийнятті актів Кабінету Міністрів України мають члени Кабінету Міністрів України, центральні органи виконавчої влади, державні колегіальні органи, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Проекти актів Кабінету Міністрів України готуються міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, державними колегіальними органами, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями. Проекти актів Кабінету Міністрів України вносяться на розгляд Кабінету Міністрів України міністерствами, центральними органами виконавчої влади (крім тих, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через відповідного члена Кабінету Міністрів України), державними колегіальними органами, місцевими державними адміністраціями. Проекти актів Кабінету Міністрів України можуть також вноситися в установленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України Прем'єр-міністром України, Першим віце-прем'єр-міністром України, віце-прем'єр-міністрами України, а також міністром, який не очолює міністерство. Проекти актів Кабінету Міністрів України, внесені на його розгляд, реєструються Секретаріатом Кабінету Міністрів України. Зареєстровані проекти актів Кабінету Міністрів України вносяться до бази даних електронної комп'ютерної мережі. Їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Кабінету Міністрів України здійснюється в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. До підготовки проектів актів Кабінету Міністрів України можуть залучатися народні депутати України, науковці та інші фахівці за їх згодою. Проекти актів Кабінету Міністрів України, що мають важливе суспільне значення та визначають права і обов'язки громадян України, підлягають попередньому оприлюдненню в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Згідно з ч. 1 ст. 51 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України приймаються на засіданнях Кабінету Міністрів України шляхом голосування більшістю голосів від посадового складу Кабінету Міністрів України, визначеного відповідно до статті 6 цього Закону. Якщо проект рішення отримав підтримку рівно половини посадового складу Кабінету Міністрів України і за цей проект проголосував Прем'єр-міністр України, рішення вважається прийнятим.
Разом з тим, згідно з ст. 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.
В той же час, параграфами 29 та 30 глави 1 розділу 4 Регламенту Кабінету Міністрів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18.07.2007 № 950 передбачено, що акти Кабінету Міністрів нормативного характеру видаються у формі постанов. Постанови Кабінету Міністрів видаються з питань затвердження положення, статуту, порядку, регламенту, правил, методики та в інших випадках, коли суспільні відносини потребують нормативно-правового врегулювання; затвердження, прийняття міжнародного договору або приєднання до нього. При цьому, акти Кабінету Міністрів з організаційно-розпорядчих та інших поточних питань видаються у формі розпоряджень. Розпорядження Кабінету Міністрів видаються з питань: схвалення концепції реалізації державної політики у відповідній сфері, концепції державної цільової програми та концепції закону, директив, урядової заяви, листа, звернення, декларації, меморандуму тощо; затвердження державної цільової програми, плану заходів; утворення та затвердження складу робочих груп з питань ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій; виділення коштів з резервного фонду державного бюджету; делегування повноважень Кабінету Міністрів органам виконавчої влади у передбачених законом випадках; передачі майна; кадрових та інших питань організаційно-розпорядчого характеру.
Таким чином, проаналізувавши вказані норми в сукупності, суд дійшов висновку про те, що за своєю правовою природою, повноваження відповідача щодо винесення постанов та розпоряджень є його виключною компетенцією (дискреційними повноваженнями), з огляду на те, що право ініціативи у прийнятті актів Кабінету Міністрів України мають виключно члени Кабінету Міністрів України, центральні органи виконавчої влади, державні колегіальні органи, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації.
В той же час, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, яке суб'єкт владних повноважень чи інший суб'єкт при здійснення владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли він може обирати з кількох допустимих рішень, те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Тобто здійснення дискреційних повноважень може, в деяких випадках передбачати вибір між здійсненням певних дій і нездійсненням дії.
Акт, прийнятий в ході здійснення дискреційних повноважень, підлягає контролю відносно його законності з боку суду або іншого незалежного органу. Адміністративний же суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень (іншого суб'єкта при здійсненні владних управлінський функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень) на відповідність критеріям, закріпленим ч. 2 ст. 2 КАС України, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а у гарантуванні дотримання вимог права, в іншому ж разі це призведе до порушення принципу розподілу влади.
При цьому, принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право, тому завданням адміністративного судочинства завжди є контроль легальності. Перевірка доцільності переступає компетенцію адміністративного суду і виходить за межі адміністративного судочинства.
Разом з тим, згідно з Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Відповідно до процесуального закону суд уповноважений давати правову оцінку обставинам під час розгляду та вирішення конкретної справи. Тому, у випадку неприйняття суб'єктом владних повноважень відповідного рішення по суті поставленого питання, суд позбавлений можливості надати рішенню правову оцінку та зобов'язати такого суб'єкта прийняти необхідне рішення.
З огляду на положення КАС України щодо компетенції адміністративного суду, останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесенні до компетенції цього органу.
Отже, адміністративний суд, у справах щодо оскарження рішення дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, виконуючи завдання адміністративного судочинства щодо перевірки відповідності їх прийняття (вчинення), передбаченим КАС України критеріям, не може втручатися у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за такими критеріями. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного суду від 13.02.2018 у справі № 361/7567/15-а (провадження № К/9901/4582/18), від 07.03.2018 у справі № 569/15527/16-а (провадження № К/9901/1323/17).
Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Більш того, суд вважає за необхідне наголосити, що як зазначено у пункті 4.5 мотивувальної частини Рішенні Конституційного Суду України від 5 жовтня 2005 року № 6-рп/2005 розглядаючи положення частини четвертої статті 5 Конституції України «ніхто не може узурпувати державну владу» у системному зв'язку з положеннями частин другої, третьої цієї статті, іншими положеннями Основного Закону України, Конституційний Суд України дійшов висновку, що узурпація державної влади означає неконституційне або незаконне її захоплення органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, громадянами чи їх об'єднаннями тощо.
Гарантією недопущення узурпації державної влади є, зокрема, закріплені Конституцією України принципи здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ч. 1 ст. 6 Конституції України) та положення, згідно з яким органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 19 Конституції України). Про це йдеться і в Рішенні Конституційного Суду України у справі про фінансування судів від 24 червня 1999 року № 6-рп/99 (абзац перший пункту 2 мотивувальної частини).
Зміст наведених правових норм і Рішення Конституційного Суду України у їх системному зв'язку дає підстави суду дійти висновку, що виключно Кабінетом Міністрів України і ніяким іншим органом або посадовою, службовою особою не можуть здійснюватись повноваження і прийматись рішення, які згідно Конституції України належать до компетенції вищого органу у системі органів виконавчої влади, в тому числі і судами, які не відносяться до гілок законодавчої або виконавчої влади.
Таким чином, враховуючи викладене у сукупності, суд позбавлений процесуальної можливості перебирати на себе повноваження відповідача щодо зобов'язання Кабінету Міністрів України внести в свої нормативні правові акти положення, що регулює право бездомних громадян України з інвалідністю з дитинства на видачу їм довідки про взяття на облік як внутрішньо переміщених осіб з інвалідністю, у зв'язку з чим, позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають.
В той же час, відповідно до ч. 3 ст. 4 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» довідки про взяття на облік внутрішньо переміщених осіб видаються структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у місті Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад за місцем проживання у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Разом з тим, вимога позивача про зобов'язання Кабінету Міністрів України у встановлений судом строк видати розпорядження Міністерству соціальної політики України, Департаменту соціальної політики Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Управлінню праці та соціального захисту населення Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації про видачу Управлінням праці та соціального захисту населення Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації позивачу у встановлений судом строк довідку про взяття на облік внутрішньо переміщеного громадянина України з інвалідністю з дитинства II групи за медичними показаннями (діагностовано в дитячому віці, пов'язане з впливом на організм дитини наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та джерел іонізуючого випромінювання) з 08.04.2014 і виплати грошової компенсації для оплати раніше здійсненого проїзду з м. Севастополя до м. Києва у в вагоні залізничного транспорту також задоволенню не підлягає, з огляду на те, що, по-перше, до повноважень Кабінету Міністрів України не відноситься видавати розпорядження про видачу довідок щодо взяття на облік внутрішньо переміщених громадян України щодо конкретної фізичної особи, по-друге, в силу вимог ч. 3 ст. 4 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» такі довідки видаються структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у місті Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад за місцем проживання.
Також задоволенню не підлягає і вимога позивача про зобов'язання Кабінету Міністрів України надати суду і позивачу свої реєстраційні дані та банківські реквізити, в тому числі код в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України (ЄДРПОУ), оскільки, по-перше, вказана вимога взагалі не є позовною вимогою в розумінні ч. 2 ст. 245 КАС України, по-друге, позивачем жодним чином не обґрунтовано вказану вимогу, по-третє, останнім не доведено, яким чином будуть захищені його права у разі задоволення вказаної вимоги.
Щодо вимоги позивача про стягнення з відповідачів грошової компенсації, суд вважає за необхідне наголосити, що остання також задоволенню не підлягає, як необґрунтована та недоведена, оскільки позивачем у позовній заяві не наведено жодного нормативно-правового обґрунтування даної вимоги, так і пояснень щодо розрахунку заявленої до стягнення суми компенсації.
Крім того, позовні вимоги про стягнення матеріальних збитків та моральної шкоди також задоволенню не підлягають, з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
В той же час, згідно з ч. 5 ст. 21 КАС України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб'єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.
Так, відповідно до ст. 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків (майнової шкоди) у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
При цьому, відповідно до ч. 1 ст. 1166 Цивільного кодексу України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Разом з тим, ст. 1173 Цивільного кодексу України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Проаналізувавши вказані норми у сукупності, суд дійшов висновку, що обов'язковою умовою відшкодування заподіяних збитків та майнової шкоди є порушення прав особи внаслідок незаконних дій або бездіяльності суб'єкта владних повноважень та наявність реального збитку та шкоди.
В свою чергу збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо).
Таким чином, аналізуючи зміст позовної заяви та досліджуючи матеріали справи, суд зазначає, що в обґрунтування вимоги про стягнення матеріальних збитків, позивачем не надано жодних доказів понесення таких збитків та обґрунтування розрахунків сум, які останній просить стягнути з відповідачів, а також не доведено наявність причино-наслідкового зв'язку між бездіяльністю відповідачів та завданням йому втрат майнового характеру.
Разом з тим, за змістом ст. 23 Цивільного кодексу України моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування …».
Згідно з ст. 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
В той же час, як зазначено у вказаній постанові, судам слід надати оцінку тому, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у чому саме полягає вина заподіювача та інші обставини, що мають значення для вирішення спору в цій частині.
Зі змісту наведених норми випливає, що основною умовою відшкодування моральної шкоди є те, що остання повинна бути заподіяна протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єктів владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин та полягати у фізичному болю та стражданнях, у душевних стражданнях, у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 30.01.2018 у справі № 804/2252/14, від 31.01.2018 у справі № 813/5138/13-а та в рішеннях Верховного Суду від 12.02.2018 у справі № 800/500/16, від 01.03.2018 у справі № 9901/377/18.
Крім того, суд зазначає, що така моральна шкода має бути обов'язково підтверджена належними та допустимими доказами заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру.
Таким чином, аналізуючи зміст позовної заяви та досліджуючи матеріали справи, суд зазначає, що в обґрунтування вимоги про стягнення моральної шкоди, позивачем не надано жодних доказів та розрахунків сум, що б свідчили про заподіяння позивачу моральної шкоди у розмірах, які останній просить стягнути з відповідачів, а також не доведено наявність причино-наслідкового зв'язку між бездіяльністю відповідачів та завданням йому шкоди у вигляді заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Позивач достатніх беззаперечних доказів в обґрунтування обставин, на яких ґрунтуються його позовні вимоги, суду не надав.
Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку, що вимоги позивача є необґрунтованими, безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.
Керуючись статтями 6, 72-77, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити повністю.
Рішення відповідно до ст. 255 КАС України набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма часниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.
Головуючий суддя К.С. Пащенко
Судді О.М. Чудак
Т.І. Шейко