12 квітня 2018 року м. Ужгород№ 807/595/17
Закарпатський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Калинич Я. М.
при секретарі - Багарі М.М.
за участю:
позивача - ОСОБА_1
представника позивача - Лемака Е.М.,
представника відповідача - Радя О.І.,
перекладача - Мікрюкова С.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області про визнання рішення протиправним та зобов'язання прийняти рішення, -
У відповідності до ч.3 ст.243 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 12 квітня 2018 року проголошено вступну та резолютивну частини Рішення. Рішення в повному обсязі складено 19 квітня 2018 року.
ОСОБА_1 звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду із позовною заявою до Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області, в якій просить суд: 1. Визнати неправомірним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області від 25 квітня 2017 року, про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; 2. Зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області прийняти щодо ОСОБА_1 рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця.
Позовні вимоги мотивовано тим, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є вимушеним переселенцем із Абхазії, не бажає повертатися до Грузії, оскільки у разі повернення, йому загрожує реальна небезпека бути підданому нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню в порушення ст. 3 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, через відсутність безпеки та захисту з боку органів державної влади, оскільки особи, що його переслідують працюють у державних органах охорони та безпеки Грузії, і є колишніми абхазькими бойовиками. Тому, на переконання позивача, рішення відповідача прийняте без повної оцінки основних елементів заяви про захист, у їх співвідношенні з інформацією про країну походження заявника та суперечать нормам Закону України №3671-VI, а також не відповідають принципам обґрунтованості та пропорційності рішень органів державної влади, і є передчасним.
У судовому засіданні позивач та його представник позовні вимоги підтримали з підстав наведених у позовній заяві та додаткових поясненнях. Просили суд позов задовольнити.
Представник відповідача заперечував щодо позовних вимог та просив відмовити у позові з підстав наведених у запереченнях на адміністративний позов (а.с.13-21).
Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши всі докази, які мають юридичне значення для розгляду даної справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин Грузії, 04.04.2017 року звернувся із заявою до Головного управління Державної міграційної служби в Закарпатській області про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У заяві про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту від 04 квітня 2017 року позивач вказує, що виїхав з Грузії оскільки він є біженцем з Абхазької АРСР з 1992 р. після війни за територію СРСР. В дитинстві був хрещений ОСОБА_2 VI і носив форму Швейцарської Гвардії Ватикану, де його батько служив капітаном Благородної Армії, до рядів якої зараховуються королі монархічних держав. На підставі походження роду, носій і спадкоємець прізвища « ОСОБА_3 » переслідується віковою історичною біографією, яка починається від останнього царства фараонів Єгипту і Колхіди. При СРСР гнобились всі формулювання, пов'язані з не робітничо-селянським походженням сім'ї і релігійною прихильністю, а не атеїзмом.
Під час проведеної співбесіди 18.04.2017 року позивач повідомив орган міграційної служби, що його проблеми беруть свій початок з участі в сидячій акції навпроти будинку Уряду Грузії 9 квітня 1989 року, яка тривала два місяці. Учасники акції виступали проти розгону мирної акції перед будинком Уряду в Тбілісі, яка була розігнана військовими 9 квітня 1989 року. Заявник зазначив, що приймав участь у сидячій акції біля будинку уряду Грузії в Тбілісі, водночас вказує, що в цей період навчався в Сухумському інституті субтропічної продукції до 1990 року, тобто знаходився у місті Сухумі. Стверджував, що вимушений був покинути Грузію і в 1992 році просити притулок в Німеччині (Гамбург), через військові події в Абхазії, який почався у серпні 1992 року. Із протоколу співбесіди від 18.04.2017 року випливає, що заявник виїхав з Грузії до Гамбурга (Німеччина) у бізнесових справах, звідки бажав потрапити до Фінляндії. Отже, на момент початку подій в Абхазії заявник опинився в Гамбургу як біженець на місці, і отримав додатковий захист, оскільки у 1995 році був повернутий урядом Німеччини до Грузії.
У заяві - анкеті від 18.04.2017 року ОСОБА_1 причиною свого звернення до Головного управління ДМС України в Закарпатській області зазначив, що у разі його повернення в Грузію йому загрожують переслідування.
Рішенням Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області від 25.04.2017 року позивачу відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Про зазначену відмову позивача проінформовано повідомленням від 25.04.2017 року №5.3/9, котре було вручено 04.05.2017 року.
Вирішуючи цей спір, суд виходить із такого.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 року №3671-VI (зі змінами та доповненнями).
Відповідно до п.п.1, 13 ч.1 ст.1 біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до ч.ч.1, 7 ст.7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі, якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування об'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення даних спорів.
Згідно зі ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» вбачається, що Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи.
Згідно з статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту» (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими, правдоподібними, та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до п. п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу 1967 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця, повинна надати конкретні документи, які б свідчили про наявність реальної загрози, та цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
З матеріалів особової справи вбачається, що позивач причинами неможливості повернення до країни походження називає побоювання стати жертвою переслідування з боку політичних опонентів.
Відповідно до анкетування від 18.04.2017 року позивач повідомив, що його проблеми беруть свій початок з участі в сидячій акції навпроти будинку Уряду Грузії 9 квітня 1989 року, яка тривала два місяці. Учасники акції виступали проти розгону мирної акції перед будинком Уряду в Тбілісі, яка була розігнана військовими 9 квітня 1989 року.
Проаналізувати інформацію, яка міститься у відкритих джерелах, щодо подій 9 квітня 1989 року в Тбілісі (Грузія), відповідач зробив висновок, що позивач під час співбесіди посилається на загальновідомі події, які мали місце в квітні 1989 року в Тбілісі. Також, під час співбесіди заявник зазначає, що приймав участь у сидячій акції біля будинку уряду Грузії в Тбілісі, водночас вказує, що в цей період навчався в Сухумському інституті субтропічної продукції до 1990 року, тобто знаходився у місті Сухумі, (а.с.23).
Отже, твердження позивача про те, що він приймав участь у акції 9 квітня 1989 року в Тбілісі викликали сумніви і не могли вважатися достовірними чи правдоподібними при прийнятті відповідачем рішення.
У заяві-анкеті та під час співбесіди заявник також зазначав, що його батько носив форму ОСОБА_4 , служив капітаном Благородної Армії.
З огляду на інформацію, яка міститься у відкритих джерелах і ті твердження, які надав заявник, вони суперечать один одному, в частині щодо осіб, які можуть бути на службі у ОСОБА_4 , з огляду на це уповноважений працівник поставив під сумнів, всю інформацію, яку надав заявник під час розгляду його заяви.
Водночас в ході судового розгляду позивач особисто повідомив, що неодноразово був повернутий з країн Євросоюзу, а саме Німеччини та Фінляндії до Грузії та в подальшому був документований закордонним паспортом громадянина Грузії, та безперешкодно виїздив з її території у встановленому порядку. Даний факт свідчить про те, що державні органи Грузії не перешкоджали вільному виїзду позивача.
Позивач не навів також будь-якої аргументації свого побоювання у разі повернення на батьківщину, які б ґрунтувалися на реальних подіях, або інших доказів того, що ці побоювання є обґрунтованими та відповідають вимогам пунктів 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового чи тимчасового захисту».
Зазначені позивачем у матеріалах справи факти не дали органу міграційної служби підстав вважати, що він був причетний до подій, через які б мав обґрунтований страх утисків, переслідувань, погроз, нелюдського поводження, чи дискримінації.
Позивачем було надано оригінал посвідчення вимушеного переселенця, де зазначається тимчасове місце проживання (місце реєстрації), хоча під час співбесіди заявник повідомив, що там, де він проживав у тимчасовому житлі не міг зареєструватися (а.с.28).
Отже, ОСОБА_1 надав суперечливі твердження щодо можливості реєстрації у тимчасово наданому житлі. Документ, наданий позивачем, стверджував, що він за цією адресою зареєстрований, а він під час співбесіди, зазначив, що не може зареєструватися, за адресою проживання (а.с.22, 28).
З огляду на той факт, що у Грузії у ОСОБА_1 накопичуються боргові зобов'язання, а оскільки він є вимушеним переселенцем то і постійного житла не має, а в тому місці, де фактично проживав: АДРЕСА_1 , житло є тимчасовим (а.с.28).
З огляду на інформацію по країні походження, пояснення ОСОБА_1 під час співбесіди 18 квітня 2017 року, уповноважений працівник дійшов до висновку, що причиною виїзду з Грузії стали саме економічні причини, які і спонукали позивача виїхати до країн ЄС з метою працевлаштування у цих країнах. Фактично перебуваючи на території України, навідуючись до територіальних органів міграційної служби у м. Києві та Львівській області, він дочікує на території України введення в дію безвізового режиму ЄС з Грузією, (а.с.28). І тільки відмова у пропуску через державний кордон Польщі змушує позивача звернутися за захистом в Україні, а не події в Грузії з приводу порушення прав чи утисків заявника.
В судовому засіданні позивач подав клопотання про виклик свідка ОСОБА_5 , в задоволенні якого йому було відмовлено протокольною ухвалою на підставі ст.65 КАС України.
Згідно із ч. 1 ст. 65 КАС України як свідок в адміністративній справі може бути викликана судом кожна особа, якій можуть бути відомі обставини, що належить з'ясувати у справі.
Відповідно до ч. 4 ст. 65 КАС України свідок викликається в судове засідання з ініціативи суду або осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, заявляючи клопотання про виклик свідка, повинна зазначити його ім'я, місце проживання (перебування), роботи чи служби та обставини, щодо яких він може дати показання.
Відповідно до ч. 1 ст. 69 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом па підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.
Згідно із ч. 1 ст.70 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.
Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ч. 1 ст. 72 КАС України).
Згідно ч.2 ст. 72 КАС України докази в адміністративному судочинстві встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно з ст. 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків встановлених ст. 78 цього Кодексу. Докази суду надають учасники справи.
Суд, при вирішенні даної адміністративної справи, повинен перевірити правильність та законність винесення оскаржуваного рішення ГУ ДМС України в Закарпатській області, а саме - чи врахував та перевірив відповідач всі повідомленні позивачем обставини, зазначені у заяві та під час проведення співбесіди.
Враховуючи вищенаведені норми статей КАС України, суд прийшов до переконання, що виклик та допит свідка ОСОБА_5 є необґрунтованим, оскільки на момент звернення із заявою до органу міграційної служби та при проведенні співбесіди позивач не подавав жодної інформації щодо обізнаності або причетності ОСОБА_5 до обставин справи. Відповідно, уповноважений представник при перевірці інформації, заявленої позивачем, не перевіряв та не міг перевіряти достовірність незаявлених тверджень. У зв'язку з цим інформація, яку б міг надати свідок, жодним чином не стосується предмету доказування у даній справі.
У даному випадку, виходячи з вищенаведеного, ОСОБА_1 не навів достатньої аргументації своїм побоюванням, або інших доказів того, що ці побоювання є обґрунтованими. У зв'язку з тим, що жодного конкретного факту особистого переслідування не навів, аналіз матеріалів справи ОСОБА_1 свідчить, що його побоювання стати жертвою переслідування з боку політичних опонентів є неправдоподібними.
Суд зазначає, що за матеріалами справи в позивача відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань у відповідності до п.1 ч.1 ст. Закону.
Суд робить висновок, що надані позивачем відомості дають можливість стверджувати, що до міграційної служби позивач звернувся не з метою отримання міжнародного захисту, а саме звернення базується на необхідності легалізації на території нашої держави та вважається елементом зловживання процедурою набуття міжнародного захисту.
Крім того на підставі п.6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в оформлені документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у позивача відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 ч.1 ст. цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання, якщо позивач з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених п.1 чи 13 ч.1 ст.1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Відповідно до п.3 ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
Таким чином суд робить висновок, що рішення Державної міграційної служби України №25 від 25.04.2017 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є правомірним та таким що прийняте у відповідності до чинного законодавства.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що позов задоволенню не підлягає.
Відповідно до положень статті 139 КАС України, суд вважає, що відсутні підстави для стягнення з відповідача на користь позивача суми сплачено судового збору при звернені до суду.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -
У задоволенні позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області про визнання рішення протиправним та зобов'язання прийняти рішення - відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції (з урахуванням особливостей, що встановлені пп. 15.5 п. 15 Розділу VII КАС України).
СуддяЯ.М. Калинич