Справа № 359/7993/17 Суддя першої інстанції: Борець Є.О.
17 квітня 2018 року м. Київ
Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого судді - Степанюка А.Г.,
суддів - Кузьменка В.В., Шурка О.І.,
при секретарі - Ліневській В.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 05 лютого 2018 року, повний текст якого складено 02 березня 2018 року, у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до інспектора Бориспільського відділу поліції Головного управління Національної поліції у Київській області Собчишина Володимира Валентиновича про скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності, -
У жовтні 2017 року ОСОБА_1 (далі - Позивач, ОСОБА_1.) звернувся до Бориспільського міськрайонного суду Київської області з позовом до інспектора Бориспільського відділу поліції Головного управління Національної поліції у Київській області Собчишина Володимира Валентиновича (далі - Відповідач, Інспектор поліції) про скасування постанови серії БР №556797 від 06.10.2017 року про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 126 КУпАП.
Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 05.02.2018 року у задоволенні позову відмовлено повністю. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що оскільки довідка, якою підтверджується тимчасове вилучення органами слідства свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу, не належить до переліку документів, який підтверджує постановлення автомобіля на реєстраційний облік та його належність власнику, висновки Інспектора поліції про відсутність у ОСОБА_1 реєстраційного документа на транспортний засіб є обґрунтованими. Крім того, суд наголосив на відсутності необхідності складання протоколу про адміністративне правопорушення, що прямо передбачено ч. 2 ст. 258 КУпАП, а також повністю виправданого втручання Відповідачем у право Позивача на вільне володіння майном з метою запобігання вчинення останнім нових адміністративних правопорушень.
Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, Позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати його та задовольнити позовні вимоги. При цьому посилається на неврахування судом першої інстанції відсутності у діях ОСОБА_1 вини в силу того, що вилучення свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу здійснювалося у межах розслідування кримінальної справи, у той час як жодних обтяжень у межах кримінального провадження безпосередньо на транспортний засіб не накладалося. Крім того, вказує на залишенні поза увагою суду неможливості відновлення свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу, оскільки автомобіль зареєстровано на території Російської Федерації. Стверджує, що, на його переконання, до повернення технічного паспорту видана Дарницьким РВ ГУ МВС в м. Києві довідка і є документом на право користування автомобілем. Поряд з цим, звертає увагу на безпідставності висновків суду першої інстанції про виправдане втручання Відповідача у вільне володіння Позивачем майном. Також вказує на необґрунтованості висновків суду першої інстанції про відсутність необхідності складання протоколу про адміністративне правопорушення, оскільки таке твердження, на думку Апелянта, суперечить приписам ч. 5 ст. 258 КУпАП.
Ухвалами Київського апеляційного адміністративного суду від 10.04.2018 року відкрито апеляційне провадження у справі, встановлено строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу та призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 17.04.2018 року.
У межах встановленого судом строку відзиву на апеляційну скаргу подано не було.
У судовому засіданні представник Позивача доводи апеляційної скарги підтримав та просив суд її вимоги задовольнити повністю з викладених у ній підстав.
Відповідач просив суд залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення учасників справи, повно та всебічно дослідивши обставини справи, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, виходячи з такого.
Як було встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, Інспектором поліції 06.10.2017 року було складено постанову серії БР №556797 про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі (а.с. 23; далі - оскаржувана постанова), якою до Позивача за порушення ч. 1 ст. 126 Кодексу України про адміністративні правопорушення застосовано передбачене вказаним же приписом стягнення у вигляді штрафу у розмірі 425,00 грн.
При цьому судом першої інстанції було встановлено, що підставою для прийняття оскаржуваної постанови стало те, що 06.10.2017 року о 08:15 ОСОБА_1, керуючи автомобілем BMW X6, днз. « НОМЕР_1», не мав при собі свідоцтва про реєстрацію на транспортний засіб, чим порушив ч. 1 ст. 126 КУпАП.
На підставі встановлених вище обставин, виходячи з системного аналізу приписів ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ст. ст. 126, 258 Кодексу України про адміністративні правопорушення, ст. 16 Закону України «Про дорожній рух», суд першої інстанції прийшов до висновку, що оскаржувана постанова прийнята Відповідачем у порядку та спосіб, визначенні чинним законодавством України, а факт вчинення адміністративного правопорушення підтверджується наявними у матеріалах справи документами.
З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не може не погодитися з огляду на таке.
Завданням Кодексу України про адміністративні правопорушення є охорона прав і свобод громадян, власності, конституційного ладу України, прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, встановленого правопорядку, зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного і неухильного додержання Конституції і законів України, поваги до прав, честі і гідності інших громадян, до правил співжиття, сумлінного виконання своїх обов'язків, відповідальності перед суспільством.
У статті 7 КУпАП передбачено, що ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв'язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом.
Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності.
Застосування уповноваженими на те органами і посадовими особами заходів адміністративного впливу провадиться в межах їх компетенції, у точній відповідності з законом.
Додержання вимог закону при застосуванні заходів впливу за адміністративні правопорушення забезпечується систематичним контролем з боку вищестоящих органів і посадових осіб, правом оскарження, іншими встановленими законом способами.
Відповідно до ст. 9 КУпАП адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.
Адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені цим Кодексом, настає, якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до закону кримінальної відповідальності.
Тобто, притягненню до адміністративної відповідальності особи обов'язково повинна передувати належна та вчинена у відповідності до вимог чинного законодавства поведінка суб'єкта владних повноважень, зокрема, поліцейського, а також встановлення останнім факту вчинення особою адміністративного правопорушення, відповідальність за вчення якого передбачена чинним законодавством.
Відповідно до ч. 1 ст. 126 КУпАП керування транспортним засобом особою, яка не має при собі або не пред'явила для перевірки посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційного документа на транспортний засіб, а також поліса (договору) обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (страхового сертифіката "Зелена картка"), -тягне за собою накладення штрафу в розмірі двадцяти п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Обов'язок водія мати при собі та на вимогу поліцейського пред'являти для перевірки реєстраційний документ на транспортний засіб закріплений також у ст. 16 Закону України «Про дорожній рух» та у пп. «б» п. 2.1 Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10.10.2001 року №1306.
Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується Позивачем, автомобіль BMW X6, яким керував ОСОБА_1, зареєстровано у Російській Федерації.
Згідно п. 29.1 ПДР України водій механічного транспортного засобу, що прибуває до України з іншої країни, а також водій - громадянин України, який виїжджає за кордон, повинні мати: а) реєстраційні документи на транспортний засіб і посвідчення водія, що відповідають вимогам Конвенції про дорожній рух (Відень, 1968); б) реєстраційний номерний знак на транспортному засобі, літери якого відповідають латинському алфавіту, а також розпізнавальний знак держави, в якій його зареєстровано.
Відповідно до ст. 35 Конвенції про дорожній рух, яка ратифікована Українською РСР 25.04.1974 року, у свідоцтві про реєстрацію транспортного засобу повинні бути вказаній принаймні: порядковий номер, що йменується реєстраційним номером; дата першої реєстрації транспортного засобу, прізвище ім'я та місце проживання власника транспортного засобу, порядковий номер шасі (заводський або серійний номер заводу-виробника); строк дії, якщо він обмежений.
З наведеного вбачається, що у розумінні вимог українського та міжнародного законодавства видана Дарницьким Управлінням поліції Головного управління Національної поліції в м. Києві довідка від 27.07.2017 року про те, що у ході проведення досудового розслідування для дослідження та проведення судових експертиз було вилучено, зокрема, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу автомобіля BMW-X6M0ID, чорного кольору, д.н.з. «НОМЕР_3), НОМЕР_2 (а.с. 8), не може бути документом, що замінює реєстраційний документ на транспортний засіб. Крім того, судова колегія звертає увагу, що вказана довідка видана ОСОБА_4, а не ОСОБА_1, а відтак, на думку суду, не може вважатися належним доказом у межах правовідносин між Позивачем та Відповідачем.
У контексті наведеного колегія суддів вважає помилковим твердження Апелянта на неврахування судом першої інстанції відсутності вини у діях Позивача при керуванні транспортним засобом, оскільки, як було встановлено раніше, чинним законодавством передбачено окремий склад адміністративного правопорушення як керування транспортним засобом особою, яка не має при собі реєстраційного документа на транспортний засіб. Відтак, керуючи транспортним засобом без відповідного документа ОСОБА_1 передбачав або повинен був передбачити можливі правові наслідки від вчинення відповідних дій. При цьому, суд апеляційної інстанції звертає увагу, що винною може бути не лише дія особи, а й її бездіяльність, які, у свою чергу, можуть мати свій вияв як у формі умислу, так і необережності.
За таких обставин судова колегія погоджується з висновками Інспектора поліції, які визнав обґрунтованими суд першої інстанції, що у межах даних правовідносин видана Дарницьким Управлінням поліції Головного управління Національної поліції в м. Києві довідка від 27.07.2017 року не є документом, що має ознаки реєстраційного документа на транспортний засіб. При цьому тимчасове вилучення останнього компетентними органами не надає особі права здійснювати керування автомобілем без відповідних документів.
Твердження Апелянта про те, що отримання нового або відновлення попереднього реєстраційного документа на транспортний засіб не є можливим через реєстрацію автомобіля на території Російської Федерації не спростовують встановлених судом першої інстанції та підтверджених матеріалами обставин керування автомобілем без відповідних реєстраційних документів на нього.
Згідно ст. 280 КУпАП орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов'язаний з'ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з'ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до ст. 222 КУпАП органи Національної поліції розглядають справи про такі адміністративні правопорушення, зокрема, правил дорожнього руху (стаття 126).
Від імені органів Національної поліції розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право працівники органів і підрозділів Національної поліції, які мають спеціальні звання, відповідно до покладених на них повноважень.
Зі змісту Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 року на 316-й нараді та ч. 3 ст. 2 КАС України, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень адміністративний суд не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями, передбаченими ч. 2 ст. 2 КАС України.
Як було встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1, керуючи автомобілем BMW X6, днз. « НОМЕР_1», не мав при собі свідоцтва про реєстрацію на транспортний засіб, чим порушив ч. 1 ст. 126 КУпАП, що належним чином відображено в оскаржуваній постанові.
Твердження Апелянта про порушення Відповідачем приписів ст. 258 КУпАП при розгляді справи про адміністративне правопорушення в частині нескладання протоколу судовою колегією оцінюється критично з огляду на таке.
Згідно ч. 2 ст. 258 КУпАП протокол не складається у разі вчинення адміністративних правопорушень, розгляд яких віднесено до компетенції Національної поліції, та адміністративних правопорушень у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксованих в автоматичному режимі.
У частинах 4, 5 ст. 258 КУпАП закріплено, що у випадках, передбачених частинами першою та другою цієї статті, уповноваженими органами (посадовими особами) на місці вчинення правопорушення виноситься постанова у справі про адміністративне правопорушення відповідно до вимог статті 283 цього Кодексу.
Якщо під час складання постанови у справі про адміністративне правопорушення особа оспорить допущене порушення і адміністративне стягнення, що на неї накладається, то уповноважена посадова особа зобов'язана скласти протокол про адміністративне правопорушення відповідно до вимог статті 256 цього Кодексу, крім випадків притягнення особи до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 185-3 цього Кодексу, та правопорушень у сфері забезпечення дорожнього руху, у тому числі зафіксованих в автоматичному режимі. Цей протокол є додатком до постанови у справі про адміністративне правопорушення.
Як зазначив Конституційний Суд України у своєму рішенні від 26.05.2015 року №5-рп/2015, скорочене провадження у справах про зазначені адміністративні правопорушення передбачає, зокрема, фіксацію адміністративного правопорушення і накладання адміністративного стягнення на правопорушника безпосередньо на місці його вчинення.
Відтак посилання Апелянта на необхідність складання протоколу про адміністративне правопорушення є безпідставним та не відповідає нормам процесуального права, на чому вірно наголосив суд першої інстанції.
Оцінюючи твердження Позивача про порушення Відповідачем його права на вільне володіння майном, що було безпідставно, на думку останнього, відхилено судом першої інстанції, який визнав таке втручання виправданим, судова колегія вважає за необхідне зазначити таке.
Як зазначив Верховний Суд України у постанові від 05.07.2017 року у справі №3-911гс16, предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави в право на мирне володіння майном. У практиці Європейського суду з прав людини (закрема, рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23.09.1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.02.1986 року, «Щокін проти України» від 14.10.2010 року, «Сєрков проти України» від 07.07.2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23.11.2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22.01.2009 року, «Трегубенко проти України» від 02.11.2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23.01.2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.
Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу - втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку існування проблеми, що становить суспільний інтерес, яка б вимагала таких заходів.
Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.
Як було встановлено раніше, приймаючи рішення про притягнення ОСОБА_1 до відповідальності за керування транспортним засобом без реєстраційного документу на транспортний засіб, Інспектор поліції діяв у відповідності до вимог чинного законодавства. Крім того, застосовуючи до Позивача заходи адміністративного впливу, Відповідачем фактично вказано на недопустимість експлуатації транспортного засобу без належних на те документів, що, у межах правової системи координат спірних правовідносин, вказує на допустиме втручання посадової особи органу державної влади у мирне володіння особи майном з метою запобігання будь-який неприйнятних наслідків як для Позивача, так і для інших осіб.
З урахуванням наведеного судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанції, що оскаржувана постанова Інспектора поліції не порушує принцип пропорційності, не містить у собі ознак щодо надмірного втручання у вільне володіння майном, оскільки за своєю правовою природою відповідає меті притягнення особи до адміністративної відповідальності.
Таким чином, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Приписи ст. 316 КАС України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Колегія суддів із висновками суду першої інстанції погодилась, оскільки вони знайшли своє підтвердження в ході апеляційного розгляду справи. Судом було вірно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права. У зв'язку з цим колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу - залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.
Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 271, 272, 286, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 05 лютого 2018 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до інспектора Бориспільського відділу поліції Головного управління Національної поліції у Київській області Собчишина Володимира Валентиновича про скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності - залишити без задоволення, а рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 05 лютого 2018 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та оскарженню не підлягає відповідно до ч. 3 ст. 272 КАС України.
Головуючий суддя А.Г. Степанюк
Судді В.В. Кузьменко
О.І. Шурко
Повний текст постанови складено « 17» квітня 2018 року.