Іменем України
12 квітня 2018 року
Київ
справа №520/16048/16-а
адміністративне провадження №К/9901/43196/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого - Мороз Л.Л.,
суддів: Бучик А.Ю., Гімона М.М.,
розглянувши у порядку попереднього розгляду у касаційній інстанції адміністративну справу № 520/16048/16-а
за позовом ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України в Київському районі м.Одеси про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, провадження по якій відкрито
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду, прийняту 15 червня 2017 року у складі колегії суддів: головуючого - Косцової І.П., суддів: Стас Л.В., Турецької І.О.,
ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з адміністративним позовом, в якому просив:
- визнати протиправними дії управління Пенсійного фонду України в Київському районі м Одеси щодо відмови у виплаті пенсії за вислугою років, призначеної на підставі постанови Київського районного суду м. Одеси від 11 липня 2016 року по справі № 520/6172/16-а, згідно ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру»;
- зобов'язати управління Пенсійного фонду України в Київському районі м. Одеси відновити виплату призначеної пенсії за вислугу років, без обмеження суми пенсійної виплати.
Постановою Київського районного суду м. Одеси від 21 березня 2017 року адміністративний позов задоволено.
Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 червня 2017 року скасовано рішення суду першої інстанції та прийнято нове рішення, яким у позові відмовлено.
Як встановлено, ОСОБА_1 працює в прокуратурі Одеської області. У жовтні 2016 року йому, на виконання постанови Київського районного суду м. Одеси від 11 липня 2016 року № 520/6172/16-а, призначено пенсію за вислугу років, проте пенсійні виплати виплату не здійснюються.
30 листопада 2016 року позивач звернувся до Управління Пенсійного фонду України в Київському районі м. Одеси із заявою про надання пояснень з приводу невиплати призначеної йому пенсії та листом від 30 листопада 2016 року № 291/З-01 отримав відповідь, в якій відповідач, посилаючись на п. 29 Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24 грудня 2015року № 911-VІІІ, зазначив про відсутність підстав для виплати такої пенсії.
Суд апеляційної інстанцій при прийнятті рішення виходив з того, що відповідно до норм чинного на час спірних правовідносин законодавства виплата пенсії поновлюється після звільнення особи з роботи. Оскільки позивач продовжує працювати в органах прокуратури, то призначена пенсія виплаті не підлягає.
У касаційній скарзі позивач заявив вимогу про скасування постанови суду апеляційної інстанції та залишення в силі рішення суду першої інстанції.
В обґрунтування своїх вимог заявник посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга обґрунтована тим, що У касаційній скарзі скаржник зазначає, що у відповідності до положень ст. 22, 64 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав. Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків передбачених Конституцією України.
Конституційний Суд України у Рішеннях від 06 липня 1999 року № 8-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 17 березня 2004 року № 7-рп та від 20 грудня 2016 року № 7-рп/2016 зазначав, що Конституція України виокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до ст. 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях, правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме: у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону тощо.
Позивач посилаючись на Рішення Конституційного Суду України від 13 травня 2015 року № 1-9/2015 та від 20 червня 2001 року № 10-рп/2001 вказує, що зміст на обсяг досягнутих соціальних гарантій працівниками правоохоронних органів, у тому числі прокуратури, не може бути звужений шляхом внесення змін до законодавства.
Відповідач надав заперечення проти касаційної скарги, просить залишити скаргу без задоволення у зв'язку з необґрунтованістю.
Суд, переглянувши судове рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення.
Пенсійне забезпечення працівників органів прокуратури з 15 липня 2015 року регулюється Законом України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII.
З 01 січня 2016 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24 грудня 2015 року № 911-VІІІ, пунктом 29 якого абзац 1 ч. 15 ст. 86 Закону України «Про прокуратуру» викладено в наступній редакції: «Тимчасово, у період з 01 січня 2016 року по 31 грудня 2016 року особам (крім інвалідів I та II груп, інвалідів війни III групи та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія п. 1 ст. 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»), які працюють на посадах та на умовах, передбачених цим Законом, законами України «Про державну службу», «Про судоустрій і статус суддів», призначені пенсії/щомісячне довічне грошове утримання не виплачуються.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06 грудня 2016 року № 1774-VІІІ, який набув чинності з 01 січня 2017 року, в абзаці 1 ч. 15 ст. 86 Закону України «Про прокуратуру» слова і цифри «у період з 01 січня 2016 року по 31 грудня 2016 року» замінено словами і цифрами «по 31 грудня 2017 року».
Норми законів України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24 грудня 2015 року № 911-VІІІ та «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06 грудня 2016 року № 1774-VІІІ щодо обмеження виплати пенсії працюючим прокурорам у період з 01 січня 2016 року по 31 грудня 2017 року, були діючими, рішенням Конституційного Суду України чи іншим законом скасовані не були, а тому підлягали обов'язковому застосуванню органами Пенсійного фонду України.
Отже, правильним є висновок суду апеляційної інстанції, що у період з 01 січня 2016 року по 31 грудня 2017 року на позивача, як посадової особи органу прокуратури, який працює на посаді та умовах, передбачених Законом України «Про прокуратуру», поширюються положення законів України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» в частині встановлення обмеження щодо отримання пенсії у період служби в органах прокуратури.
Факт роботи на посадах та на умовах, які передбачені, зокрема, Законом України «Про прокуратуру», у вказаний період є підставою для припинення виплати пенсій, призначених у відповідності до цього Закону.
Посилання позивача у касаційній скарзі на порушення ст. 22 Конституції України у зв'язку зі зміною правого регулювання спірних правовідносин є безпідставними, оскільки Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист, зокрема і у контексті поняття звуження змісту та обсягу прав на пенсійне забезпечення.
На залежність розмірів соціальних виплат від економічних чинників Конституційний Суд України, вказав, зокрема, у Рішенні від 26 грудня 2011 року №20-рп/2011, «одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень» (абз. 7 пп. 2.1 п. 2 Рішення). При цьому Конституційним Судом України взято до уваги ст. 22 Загальної декларації прав людини, за якою розміри соціальних виплат і допомоги встановлюються з урахуванням фінансових можливостей держави.
У Рішенні від 25 січня 2012 року № 3рп/2012 Конституційний Суд України зробив висновок, що соціальний захист державою осіб, які мають право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, охоплює комплекс заходів, які здійснює держава в межах її соціально-економічних можливостей.
При вирішенні спірних правовідносин Верховний Суд також враховує правову позицію Європейського суду з прав людини, викладену, зокрема, в рішенні від 05 вересня 2017 року у справі «Fabian проти Угорщини» (Заява № 78117/13, параграфи 74 - 82, 84), у якому Суд у складі Великої Палати зазначив, що у вирішенні «справи стосовно зменшення, зупинення чи припинення соціальної пенсії» мають значення: ступінь втрати пільг; чи був елемент вибору; та ступінь втрати засобів для існування. Оскільки виплата пенсії заявника була призупинена лише в період, коли він був переведений на роботу та він мав можливість вибрати між продовженням державної зайнятості та отриманням його пенсії, Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що справедливий баланс між вимогами загального державного інтересу та правами заявника був дотриманий.
Суд апеляційної інстанції ухвалив судове рішення, правильно застосував норми матеріального права та не допустив порушень норм процесуального права, тому касаційну скаргу належить залишити без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанцій - без змін.
Керуючись статтями 343, 349, 350, 355, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Одеського апеляційного адміністративного суду, прийняту 15 червня 2017 року у справі № 520/16048/16-а залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не може бути оскаржена.
...........................
...........................
...........................
Л.Л. Мороз
М.М. Гімон
А.Ю. Бучик ,
Судді Верховного Суду