Єдиний унікальний номер 235/139/16-ц Номер провадження 22-ц/775/334/2018
Єдиний унікальний номер 235/139/16-ц
Номер провадження 22-ц/775/334/2018 Доповідач Хейло Я.В.
Категорія 76
10 квітня 2018 року
Апеляційний суд Донецької області у складі:
головуючого судді: Хейло Я.В.,
суддів: Жданової В.С., Мірути О.А.
за участю секретаря: Ситнік Д.Л.
за участю:
позивача ОСОБА_1
представника позивача ОСОБА_2
відповідача ОСОБА_3
розглянувши в у відкритому судовому засіданні в м. Бахмут апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 07 грудня 2017 року по цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_3, третя особа: орган опіки та піклування Артемівської міської ради Донецької області, про визначення місця проживання дитини, надання дозволу на тимчасовий багаторазовий виїзд малолітньої дитини за межі України, надання дозволу на отримання візи тривалого перебування у Франції (справа № 235/139/16-ц, головуючий у суді першої інстанції Величко О.В), -
Позивач ОСОБА_5 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 про визначення місця проживання дитини, надання дозволу на тимчасовий виїзд дитини за кордон. В обґрунтування своїх позовних вимог зазначала, що з 14.02.2009 року по 16.05.2012 року перебувала у шлюбі з відповідачем. Від сумісного проживання мають дитину ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1. Після розірвання шлюбу син залишився проживати разом з нею, вона займається вихованням дитини, створює їй всі умови для проживання і розвитку. Відповідач сплачує аліменти на утримання сина у розмірі 2000 грн. за рішенням суду, добровільно додаткових коштів на оздоровлення та відпочинок дитини не надає. З 31.10.2013 року вона перебуває у шлюбі з громадянином Франції, її син відповідно до довідки від 01.09.2015 року зарахований до приватної школи Сакре-Кер м. Саліні у Франції. Відповідач по справі має нову родину і постійне місце проживання в м. Харків. Оскільки вона не може залишитись в Україні, її чоловік проживає та працює в іншій країні, де вона також має роботу, їх родина забезпечена житлом, дитині створені належні умови для проживання та навчання, уточнивши позовні вимоги, просила визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_2, разом з матір'ю ОСОБА_9, надати дозвіл на тимчасовий багаторазовий виїзд малолітньої дитини ОСОБА_8, за межі України до Франції та інших країн-учасниць Шенгенської угоди разом з матір'ю ОСОБА_9 без згоди та супроводу батька ОСОБА_3 на час проживання або перебування в цих країнах ОСОБА_10 ОСОБА_11, за умови обов'язкового повернення малолітньої дитини ОСОБА_8 на територію України у період з 01 січня по 11 січня кожного року під час зимових шкільних канікул та у період з 01 серпня по 25 серпня кожного року під час літніх шкільних канікул, передбачених шкільним календарем; надати ОСОБА_10 -ОСОБА_11 дозвіл на отримання візи тривалого перебування у Франції з можливістю її продовження на ім'я малолітньої дитини ОСОБА_8 без згоди та присутності батька ОСОБА_3, стягнути з відповідача на її користь понесені судові витрати.
Рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 18 березня 2016 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Рішенням апеляційного суду від 07 червня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, скасовано рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 18 березня 2016 року та ухвалено нове, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.
Визначено місце проживання неповнолітнього ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_3, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 з матір'ю ОСОБА_9 ( паспорт громадянина України серії НОМЕР_2, виданий Артемівським МВГУ ДМС України в Донецькій області 11 березня 2014 року, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3).
Надано дозвіл на виїзд за межі України до Франції малолітнього ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_3, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 у супроводі матері ОСОБА_1 ( паспорт громадянина України серії НОМЕР_2, виданий Артемівським МВГУ ДМС України в Донецькій області 11 березня 2014 року, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3) без згоди та супроводу батька ОСОБА_3 на час проживання ОСОБА_1.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, рішення апеляційного суду від 07 червня 2016 року залишено без змін.
Постановою Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року заяву ОСОБА_3 задоволено частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 листопада 2016 року, рішення Апеляційного суду Донецької області від 07 червня 2016 року та рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 18 березня 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Рішенням Красноарміського міськрайонного суду Донецької області від 07 грудня 2017 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визначенні місця проживання дитини, надання дозволу на тимчасові багаторазові виїзди дитини за кордон відмовлено.
Додатковим рішенням цього суду від 22 березня 2018 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_10 -ОСОБА_11 про надання дозволу на отримання візи тривалого перебування у Франції з можливістю її продовження на ім'я малолітньої дитини ОСОБА_8 без згоди та присутності батька ОСОБА_3 відмовлено.
В апеляційній скарзі позивач просить скасувати рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 07 грудня 2017 року, та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Вважає оскаржуване рішення є таким, що не відповідає Коституції України, ст.ст.263, 264 ЦПК України. Вважає, що фактично ухвалюючи рішення суд виходив з інтересів відповідача , а не інтересів дитини. Зазначає, що відповідач приймає участь у житті дитини лише шляхом сплати аліментів у розмірі до 2000 гривень на місяць, добровільно жодних додаткових коштів не надає, оздоровленням та відпочинком дитини не опікується, життям сина не цікавиться, турботи про його виховання та розвиток не проявляє.
Звертає увагу, що висновки суду першої інстанції в оскаржуваному рішенні щодо ненадання позивачкою доказів забезпечення її та її дитини у Французькій Республіці належними умовами, наявністю житла, джерел доходу та засобів існування є такими, що не відповідають обставинам справи. Позивачем надано документи, що підтверджують дохід її чоловіка, довідка від 01.09.2015 року про зарахування сина ОСОБА_12 до приватної школи Сакре-Кер м.Саліні у Франції, копія довідки від 22.12.2015 року за підписом мера ОСОБА_13 (департамент ОСОБА_14) з посиланням на технічний звіт щодо відповідності помешкання, яке належить чоловіку позивачки, санітарно-гігієнічним нормам департаменту ОСОБА_14.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині визначення місця проживання дитини з матір'ю суд виходив з того, що це є неможливим без зазначення певної адреси та посилався на постанову Верховного Суду України від 12.04.2017 року, яка не містить прямих вимог щодо визначення місця проживання матері з дитиною із зазначенням певної адреси проживання, при цьому в постанові зазначено «…Місце проживання мальолітньої дитини з одним із батьків визначається або за місцем проживання матері чи батька, або за конкретною адресою…»
Зауважає, що під час розгляду даної справи життєві обставини життєві обставини позивача змінились, внаслідок чого вона змушена була змінити місце роботи та фактичне місце проживання, а відтак і місце проживання дитини, та переїхати до міста Києва. З огляду на вищевикладене, зазначення певної адреси в рішенні суду унеможливлює зміну адреси без зміни рішення суду, що, в свою чергу, порушує право дитини та право позивача на вільне визначення місця проживання.
Відповідачем в порушення вимог ч.1 ст.81 ЦПК України не надано суду жодних доказів маніпуляцій позивача щодо місця проживання дитини.
В оскаржуваному рішенні суд посилається на положення Правил перетинання державного кордону громадянами України, як на підставу обов'язкового конкретно визначеного місця проживання дитини за кордоном, проте Правила не містять будь-яких положень щодо тимчасового виїзду малолітньої дитини за межі України із зазначенням країни прямування та відповідного часового проміжку перебування в цій державі у разі пред'явлення рішення суду про надання дозволу на виїзд за межі України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків. А відтак твердження суду «…надання такого дозволу на постійне проживання малолітньої дитини без згоди та супроводу батька суперечить чинному законодавству…» є неправомірними та такими, що не відповідають чинному законодавству України. Крім того, позивачем в позовній заяві з урахуванням уточнень не заявлялись вимоги щодо надання дозволу на постійне проживання дитини за межами України.
Відмовивши в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції залишив неврегульованим питання щодо місця проживання дитини всупереч п.14 Постанови Пленуму Верховного Суду України №11 від 21.12.2007 року «Про практику застосування законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя».
Декларацією прав дитини, прийнятою резолюцією 1386 (ХIV) Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 року визначено принцип, згідно якого малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виключні обставини, бути розлучена зі своєю матір'ю. Проте таких виключних обставин судом першої інстанції не встановлено.
Посилаючись на ст.55 СК України, ст.ст.3, 6, п.3 ст.28 Конвенції про права дитини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН від 20.11.1989 року звертає увагу, що усталений спосіб життя сина ОСОБА_12 з матір'ю, сумлінне ставлення позивача до батьківських обов'язків, можливість навчання дитини у приватному освітньому закладі у Франції, за наявності безперешкодної можливості батька брати участь у житті та вихованні дитини, дають підстави для надання дозволу для виїзд дитини за межі України до Франції.
Відповідач надав апеляційному суду письмовий відзив на апеляційну скаргу в якому вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам матеріального та процесуального права та підстави для його скасування відсутні. Зазначає, що він бере участь в утриманні дитини, має з сином хороші стосунки, бажає спілкуватися, брати участь у його вихованні. Позивач не має дозволу на постійне проживання на території Франції, нерухомого майна, бажає виїхати до Франції до свого чоловіка, але такий виїзд разом із дитиною, на думку відповідача порушує права як самої дитини, так і його як батька дитини, якій має рівні права з матір'ю на спілкування з нею.
Позивач та її представник у судовому засіданні апеляційного суду доводи апеляційної скарги повністю підтримали, просили її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати задовольнити позовні вимоги.
Відповідач у судому засіданні апеляційного суду проти доводів апеляційної скарги заперечував, просив її відхилити, рішення суду залишити без зміни.
Представник третьої особи- Бахмутської міської ради у судове засідання не з'явився, про день та час розгляду справи повідомлений належним чином.
Заслухавши суддю-доповідача, сторони, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Судом встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 14 лютого 2009 року по 29 травня 2012 року. Від сумісного проживання мають сина ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_3 ( а. с. 13, 16 том 1).
З часу припинення шлюбних відносин сторони визначили місце проживання неповнолітнього ОСОБА_12 - з матір'ю, позивачкою по справі.
Згідно довідки з місця проживання малолітній ОСОБА_8 проживає разом з матір'ю ОСОБА_9 за адресою: АДРЕСА_1 ( а. с. 57, 59 том 3).
Позивачка по справі ОСОБА_5 за місцем проживання характеризується позитивно ( а. с. 58 том 3).
Згідно довідки з місця роботи ОСОБА_5 працює викладачем у ДНЗ «Артемівський центр професійно-технічної освіти» ( а.с. 60)
Згідно характеристик від 07.06.2017 року та від 21.06.2017 року ОСОБА_8 закінчив перший клас Бахмутської ЗОШ 1-111 ступенів № 24, мати ОСОБА_10 -ОСОБА_11 приділяє належну увагу вихованню сина, батько ОСОБА_3 у школі був два рази - у вересні 2016 року ( а.с. 16, 45 том 3).
Згідно довідки ТОВ « Промоушн Аутсорсинг» ОСОБА_3 дійсно працює в ТОВ « Промоушн Аутсорсинг» на посаді провідного інженера з охорони праці та техніки безпеки у відділі з обслуговування ТОВ «Шелл Екслорейшн енд Продакшн» з 16 квітня 2013 року по теперішній час, заробітна плата з грудня 2016 року по травень 2017 року становить 211350 грн. 55 коп. ( а. с. 44 том 3). За місцем роботи ОСОБА_3 характеризується позитивно ( а. с. 46 том 3).
Згідно висновку органу опіки та піклування Бахмутської міської ради про доцільність визначення місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_8 разом з матір'ю ОСОБА_9 орган опіки та піклування вважає за доцільне визначити місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_2, з матір'ю ОСОБА_9 ( а.с. 54-56 том 3).
Згідно акту обстеження умов проживання родини ОСОБА_10 -ОСОБА_11 від 23.06.2017 року санітарно-гігієнічний стан житла задовільний , створені всі умови для відповідного розвитку та проживання дитини ( а. с. 66 том 3)
Позивачка по справі 31.10.2013 року вийшла заміж на громадянина Франції ОСОБА_16, малолітній ОСОБА_8 знайомий з чоловіком матері, має з ним добрі стосунки, неодноразово проводив з ним час у період перебування у Франції.
Вказана обставина підтверджена поясненнями сторін в судовому засіданні.
ОСОБА_5 має намір переїхати на постійне місце проживання у Францію до свого чоловіка для спільного проживання разом із дитиною.
ОСОБА_5 мала посвідку на тимчасове проживання у Французькій Республіці строком до 1 червня 2016 року, яка надає і дозвіл на роботу (т. 1, а.с. 129).
Згідно з довідкою, виданою 27 травня 2016 року префектом ОСОБА_14 Відділу з питань громадянства та іноземних громадян ОСОБА_18 Управління регламентації та громадських свобод Французької Республіки, 27 травня 2016 року ОСОБА_5 подала запит на відновлення посвідки на тимчасове проживання у Французькій Республіці, нова посвідка на тимчасове проживання буде видана на один рік з відміткою «Приватне та сімейне життя» (т. 2, а.с. 120).
На теперішній час позивач має посвідку на тимчасове проживання у Французській Республіці до жовтня 2018 року.
Відповідач на час розгляду справи проживає в м. Харків, у нього склалась інша родина.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визначення місця проживання дитини з матір'ю суд першої інстанції виходив з того, що позивач у позові не зазначила конкретну адресу за якою вона просить визначити місце проживання дитини, а що стосується вимог про надання дозволу на тимчасовий багаторазовий виїзд малолітньої дитини за межі України без згоди та супроводу батька, то такі вимоги не ґрунтуються на законі, надання такого дозволу на майбутне законом не передбачено, такі поїздки можуть мати лише разовий характер, з визначенням відповідного часового проміжку перебування дитини у іншій державі, строку та мети виїзду, що не було дотримано позивачем.
З таким висновком суду в повному обсязі погоджується і апеляційний суд.
Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно із частиною сьомою статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка набрала чинності для України 27 вересня 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Відповідно до статті 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.
Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом (стаття 153 СК України).
Згідно зі статтею 157 СК України питання про виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Статтею 161 СК України передбачено, що якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.
Дитина, яка не досягла 14 років, повинна проживати у встановленому місці проживання, яке не може бути змінене самочинно як волею сторонніх осіб, так і волею якогось одного з її батьків.
Місце проживання малолітньої дитини з одним із батьків визначається або за місцем проживання матері чи батька, або за конкретною адресою.
Визначення місця проживання малолітньої дитини за конкретною адресою унеможливлює маніпуляції з боку того з батьків, з ким буде проживати дитина, зокрема проживати де завгодно, унаслідок чого батько дитини не буде мати змоги брати участь у її вихованні.
Відповідно до ст.29 ЦК України фізична особа може мати кілька місць проживань.
Як вбачається з матеріалів справи, уточнив позовні вимоги, позивач просила суд визначити місце проживання малолітнього сина ОСОБА_19 с нею без зазначення певної адреси (том 3 а.с.8-14).
За цивільним законодавством України місцем проживання є місце, де фізична особа постійно чи переважно проживає. Воно повинно визначатися з достатньою точністю (вказівка міста або іншого населеного пункту, вулиці, номера будинку). Свобода вибору місця проживання входить у зміст цивільної правоздатності фізичної особи й є одним з конституційних прав людини (ст. 33 Конституції України). ЦК указує, що місцем проживання вважається житловий будинок, квартира, інше приміщення у відповідному населеному пункті,де фізична особа постійно чи переважно проживає (ч. 1 ст. 29 ЦК). Особа, яка досягла 14 років, вільно вибирає собі місце проживання.
Місцем проживання дитини, яка не досягла 10 років, вважається місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона проживає, усиновлювачів, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров?я, у якому вона проживає. За місцем проживання провадиться реєстрація громадян, що є підставою для припущення про проживання особи в зазначеному будинку, квартирі.
Місце проживання має велике значення для здійснення і захисту прав фізичної особи, забезпечення стійкості цивільних правовідносин.
При розгляді справи судом встановлено, що батьки після розірвання шлюбу дійшли згоди , що дитина після розірвання шлюбу залишилася проживати з матір'ю.
Дитина значиться зареєстрованою разом із матір'ю за адресою АДРЕСА_1 з моменту народження.
Звертаючись до суду позивач просила визначити місце проживання дитини з нею без зазначення конкретної адреси.
У судовому засіданні позивач пояснила, що зараз фактично мешкає з дитиною у місці Києві, де має роботу, винаймає житло, дитина відвідує навчальний заклад. Також позивач має посвідку на проживання у Франції до жовтня 2018 року.
Статтею 161 СК України передбачено, що якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Судом встановлено, що батьки дійшли згоди щодо визначення місця проживання дитини, відповідач у судовому засіданні не заперечував, що між сторонами після розірвання шлюбу визначено місце проживання дитини з матір'ю, він не проти проживання дитини з матір'ю у будь-якому місці на території України, але проти виїзду дитини на проживання до іншої країни.
Проте , оскільки позивач у позові таку адресу не зазначила, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
Згідно ч. 1 ст. 64 Конституції України конституційні права і свободи людини не можуть бути обмежені.
Статтею 33 Конституції України закріплено право кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України.
Відповідно до ч.ч. 7, 8 ст. 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, встановлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
У відповідності ст. 9 Конвенції про права дитини, прийнятої 44-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН 20 листопада 1989 року, підписану Українською РСР 21 лютого 1990 року, ратифіковану постановою Верховної Ради України № 789-ХІІ від 27.02.1991 року(далі - Конвенція), держави - учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.
Статтею 3 Конвенції передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Згідно ч.2 ст. 154 Сімейного кодексу України батьки мають право звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, дочки як їх законні представники без спеціальних на те повноважень.
Звертаючись до суду з позовом позивач просила надати їй дозвіл на тимчасовий багаторазовий виїзд малолітньої дитини, сина ОСОБА_19, ІНФОРМАЦІЯ_2 за межі України до Франції та інших країн-учасниць Шенгенської угоди разом з нею без згоди та супроводу батька, за умови обов'язкового повернення дитини на території України у період з 01 січня по 11 січня кожного року під час зимових шкільних канікул та у період з 01 серпня по 25 серпня кожного року під час літніх шкільних канікул.
Відповідно до частини третьої статті 313 Цивільного кодексу України фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.
Відповідно до ст.18 Конвенції батьки несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Рівності прав і обов'язків батьків стосовно дітей необхідно дотримуватися незалежно від наявності або відсутності шлюбу між ними. Одним із питань, яке має вирішуватися за взаємною згодою батьків дитини, є реалізація права дитини на свободу пересування.
Відповідно до положень ст.141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Відповідно до ч. 2 ст. 150, ч. 1 ст. 155 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності.
Порядок виїзду за кордон громадян України визначено положеннями Закону України від 21 січня 1994 року № 3857-XII "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України", Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2010 року № 724).
Відповідно до положень ст. 1 Закону України від 21 січня 1994 року № 3857-XII "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України" (далі - Закон № 3857-XII ), громадянин України має право виїхати з України, крім випадків, передбачених цим Законом, та в'їхати в Україну.
Порядок в'їзду до іноземної держави регулюється законодавством відповідної держави.
Громадянин України ні за яких підстав не може бути обмежений у праві на в'їзд в Україну.
Згідно ст. 2 Закону № 3857-XII документами, що дають право громадянину України на виїзд з України і в'їзд в Україну, є: паспорт громадянина України для виїзду за кордон; дипломатичний паспорт України; службовий паспорт України; посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу; посвідчення особи на повернення в Україну (дає право на в'їзд в Україну).
У передбачених міжнародними договорами України випадках замість документів, зазначених у частині першій цієї статті, для виїзду з України і в'їзду в Україну можуть використовуватися інші документи.
Перетинання громадянами України державного кордону України здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон України після пред'явлення одного з документів, зазначених у статті 2 цього Закону.
Правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України (Стаття 3 Закону № 3857-XII).
Пунктом 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2010 року № 724 ( далі - Правила) передбачено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється:1) за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску; 2) без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків: якщо другий з батьків є іноземцем або особою без громадянства, що підтверджується записом про батька у свідоцтві про народження дитини, та який (яка) відсутній у пункті пропуску; якщо у паспорті громадянина України для виїзду за кордон, з яким перетинає державний кордон громадянин, який не досяг 16-річного віку, або проїзному документі дитини є запис про вибуття на постійне місце проживання за межі України чи відмітка про взяття на постійний консульський облік у дипломатичному представництві або консульській установі України за кордоном; у разі пред'явлення документів або їх нотаріально засвідчених копій:свідоцтва про смерть другого з батьків; рішення суду про позбавлення батьківських прав другого з батьків; рішення суду про визнання другого з батьків безвісно відсутнім; рішення суду про визнання другого з батьків недієздатним; рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків; довідки про народження дитини, виданої відділом реєстрації актів цивільного стану, із зазначенням підстав внесення відомостей про батька відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України (під час виїзду дитини за кордон у супроводі одинокої матері).
Тобто, апеляційний суд, всупереч доводів апеляційної скарги позивача, вважає необхідним наголосити, що діючим законодавством не встановлено обмеження щодо виїзду неповнолітньої дитини за кордон, а лише встановлено певний порядок її виїзду за кордон за згодою батьків або дозволу суду при відсутності згоди одного з батьків.
Враховуючи наведене, у разі відсутності згоди одного з батьків питання про виїзд неповнолітнього за кордон вирішується судом за позовом іншого з батьків зі з'ясуванням питання про державу прямування та відповідний часовий проміжок перебування дитини у цій державі, строку та мети виїзду.
Доводи апеляційної скарги, в тієї частині, що ці питання зазначаються лише у разі виїзду дитини за кордон за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків не ґрунтується на законі.
Закон України «Про порядок виїзду в України і в'їзду в України громадян України» регулює порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в'їзд, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, визначає випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України і встановлює порядок розв'язання спорів у цій сфері.
Процедура отримання дозволу на виїзд на постійне місце проживання в іншу країну передбачає звернення до територіального органу Державної міграційної служби (ДМС) за місцем реєстрації.
Оформлення документів для виїзду громадян України за кордон на постійне місце проживання здійснюється відповідно до Наказу МВС № 816 від 16.08.2016 року та регулюється іншими нормативними актами.
Закон України « Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України » питання виїзду з України на постійне місце проживання до інших країх не регулює.
За ч.2 ст.4 Закону України « Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України » за відсутності згоди одного з батьків виїзд неповнолітнього громадянина України за кордон може бути дозволено на підставі рішення суду .
Отже, дозвіл на виїзд неповнолітньої дитини за межі України без згоди та супроводу батька, на підставі наведених нормативних актів, не передбачає можливості його видачі на майбутні, постійні поїздки, є разовим ,тобто таким, що надається судом на конкретно визначену поїздку із конкретно визначеним періодом перебування за кордоном.
Наведені вимоги закону позивачем дотримані позивачем.
Фактично, зі змісту позовних вимог вбачається, що позивач просила надати дозвіл на виїзд дитини за межі України без згоди батька, на постійне місце проживання з можливістю повернення дитини в Україну лише на період шкільних канікул.
Позивачем не враховано визначеної ст.4 Закону України « Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» можливості ухвалення судом рішення на разовий виїзд без згоди батька, не позбавленого батьківських прав,і те, що надання за рішенням суду дозволу на майбутнє на постійні виїзди дитини за кордон без згоди суперечить положенням статей 141,153,157 СК України, які визначають рівність прав та обов'язків батьків стосовно виховання дитини,чим фактично позивач позбавляє батька дитини можливості брати участь у її вихованні та можливості спілкування з нею.
Суд апеляційної інстанції, заслухавши у судовому засіданні доводи сторін, та вимоги батька дитини про його бажання бути обізнаним про місцезнаходження дитини, про конкретну поїздку із зазначенням місця перебування та конкретного часу перебування, не погоджується з доводом апеляційної скарги позивача з того приводу, що судом першої інстанції не було прийнято до уваги права і інтереси дитини, а лише була прийнята до уваги принципова позиція відповідача.
Посилання позивача у скарзі на Декларацію прав дитини, відповідно до якої малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виключні обставини, бути розлучена зі своєю матер'ю, суд вважає такими, що не заслуговують на увагу, оскільки дитина фактично проживає з матер'ю та питання про їх розлучення судом не вирішується.
Апеляційний суд не може погодитися з доводами апеляційної скарги щодо порушення судом першої інстанції вимог ст.3 Конвенції про права дитини в частині першочергового забезпечення при розгляді справ інтересів дитини, оскільки ухвалюючи таке рішення суд як раз і керувався вимогами Конвенції, яка передбачає, що дитині забезпечується такій захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права і обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
З огляду на викладене , суд апеляційної інстанції вважає, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права, не спростовують висновків суду, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині оскаржуваного рішення.
Відповідно норм процесуального законодавства ,суд зобов'язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності усіх учасників судового процесу перед законом. Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права (ст.ст.6,10 ЦПК України).
Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
З огляду на викладене,апеляційний суд приходить до висновку, що при вирішенні даної справи судом правильно визначений характер правовідносин між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює, повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам.
Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, переглядаючи справу, відповідно до вимог 367 ЦПК України в межах розгляду справи судом апеляційної інстанції ,в межах доводів та вимог апеляційної скарги, за наявними в справі доказами ,апеляційний суд визнає ,що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення.
Керуючись ст.ст. 367, 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 07 грудня 2017 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий Судді
Повний текст постанови виготовлено 11 квітня 2018 року
Головуючий