Справа № 495/366/17
рішення
ІМЕНЕМ УКрАЇНи
02 квітня 2018 року Білгород-Дністровський міськрайонний суд Одеської області в складі:
головуючої одноособово - судді Гайда-Герасименко О.Д.,
при секретарі - Завацькій І.В.,
за участю:
позивача - ОСОБА_1,
представника позивача - ОСОБА_2,
представника відповідачки - ОСОБА_3,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Білгород-Дністровському в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання договору про надання послуг від 11 вересня 2016 року недійсним,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання договору про надання послуг від 11 вересня 2016 року недійсним.
В судовому засіданні позивач та представник позивача позовні вимоги підтримали в повному обсязі, просили задовольнити та пояснили, що позивач та відповідачка ОСОБА_4 є батьками неповнолітнього сина ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1. Неповнолітня дитина страждає на мовленнєве порушення (взагалі не розмовляє). Позивачу стало відомо, що 11.09.2016 року між ОСОБА_4 (замовник) та ОСОБА_5 (виконавець) був укладений договір про надання послуг, згідно умов договору завданням договору є надання всебічного та логопедичного розвитку дитини, а саме: робота над артикуляцією та логопедичні вправи, поглиблений та всебічний розвиток дитини. Крім того, згідно умов договору замовник зобов'язується надати виконавцю всю необхідну інформацію, строк дії договору становить до 11.02.2017 року. Вказаний договір був укладений без згоди позивача, як батька дитини та суттєво порушує законні права та інтереси позивача, оскільки за умовами договору є надання інформації стосовно позивача громадянина Італії, що суперечить вимогам діючого законодавства, зокрема ст.511 ЦК України. Крім того, у позивача є сумніви щодо основних кваліфікаційних вимог до вчителя-логопеда визначені Довідником кваліфікаційних характеристик професій працівників. Соціальні послуги, затверджено наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 14.10.2005 року №324. Виконавець ОСОБА_5 має вищу освіту (спеціаліст) та здобула кваліфікацію вчителя української мови та літератури і зарубіжної літератури, що підтверджується копією диплома НОМЕР_1. Тому, позивачу не відомо чи має ОСОБА_5 освіту зі спеціальністю «Педагогіка і психологія» чи вищу дефектологічну освіту, чи підвищувала кваліфікацію з названих спеціальностей, чи має стаж роботи за названим професійним спрямуванням. Неповнолітня дитина потребує особливих освітніх потреб, але відповідачка ОСОБА_4 уклала спірний договір про надання логопедичних послуг при цьому виконавець послуг надала копію диплома про повну вищу педагогічну освіту, що стосується викладення української мови та літератури та не є вчителем-логопедом. Таким чином, вказаний договір про надання послуг в силу вимог ст.ст.203, 511 ЦК України є недійсним.
Представник відповідачки позовні вимоги не визнав, заперечував щодо їх задоволення та пояснив, що позивач не є тою особою, якій належить право вимоги по пред'явленому до суду позову, тобто він є неналежним позивачем, оскільки він не є стороною договору та по вказаному договору в нього не виникає жодних зобов'язань. Зміст правочину не суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а відтак є правомірним. Крім того, 11.02.2017 року договір, визнання якого недійсним вимагає позивач втратив свою дію, зобов'язання по ньому на теперішній час сторонами виконано у повному обсязі.
Відповідно до ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Згідно вимог ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, які беруть участь у справі.
Згідно ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. 2. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Відповідно до вимог ст.264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.
Вислухавши думку сторін по справі, вивчивши матеріали цивільної справи, докази, судом встановлено.
ОСОБА_1 та ОСОБА_4 зареєстрували шлюб 11 лютого 2012 року у відділ державної реєстрації актів цивільного стану Білгород-Дністровського міськрайонного управління юстиції Одеської області, актовий запис №22, що підтверджується свідоцтвом про шлюб НОМЕР_2 від 11.02.2012 року.
На теперішній час шлюбні відносини припиненні, спільне господарство не ведуть та мешкають окремо.
Від шлюбу мають спільного неповнолітнього сина ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджується свідоцтвом видане міською радою Риму, акт №02549, частина 2, серія В25 від 27.11.2012 року.
На території України позивач перебуває на підставі оформленої посвідки на постійне проживання та зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1.
З наданих пояснень сторін, судом встановлено, що спільний неповнолітній син сторін ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1 страждає на мовленнєве порушення (взагалі не розмовляє), але медичний діагноз щодо захворювання дитини не встановлений.
Мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою (ст.141 СК України).
Дитині повинен бути забезпечений належний рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку.
Обовязки батьків щодо виховання та розвитку дитини визначені статтею 150 СК України, так батьки зобовязані виховувати дитину, піклуватися про здоровя дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток тощо.
В зв'язку з чим, 11 вересня 2016 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 уклали договір про надання послуг, предметом договору є надання всебічного та логопедичного розвитку дитини, за вказаним договором надаються такі послуги: робота над артикуляцією та логопедичні вправи, поглиблений та всебічний розвиток дитини. Строк дії договору становить до 11.02.2017 року.
На підставі ст.526 ЦК України зобовязання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України.
Відповідно до ч.1 ст.901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобовязується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобовязується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Згідно ч.1 ст.903 ЦК України якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
На думку позивача вказаний договір про надання послуг в силу вимог ст.ст.203, 511 ЦК України є недійсним, в зв'язку з чим звернувся до суду з вказаним позовом.
Доводи позивача щодо недійсності спірного договору не можуть бути прийняті судом з огляду на наступне.
Звертатися до суду з позовом про визнання правочину недійсним мають право насамперед учасники цього правочину. Зробити це вони можуть як особисто, так і через своїх представників (ст.58 ЦПК України).
Позивач ОСОБА_1 не є особою, якій належить право звернення до суду з вказаною позовною вимогою, оскільки він не є стороною договору. По вказаному договору в нього не виникає жодних зобов'язань. Посилання у позові на п.3.1 договору є нікчемним, оскільки положення його ніяким чином не створює обов'язку для позивача, вони не покладають на нього обов'язок вчинити якусь дію або утриматися від вчинення такої дії.
Замовником у договорі про надання послуг є відповідачка ОСОБА_4, яка самостійно за власні кошти сплатила надані послуги, а виконавцем ОСОБА_8, яка вказані послуги надала.
Подаючи позов, позивач повинен надати суду дані, які б свідчили, що він є належним позивачем. Якщо позов пред'явлено особою, яка не має право вимоги, то суд відкриває провадження, встановлює всі дійсні обставини справи та переконавшись у тому, що позивач не має правових підстав для вимоги, відмовляє йому у задоволенні позову.
Статтею 53 Конституції України кожному забезпечено право на освіту.
Згідно ст.29 Закону України «Про освіту» структура освіти включає в себе дошкільну освіту.
Відповідно до положень ст.8 Закону України «Про дошкільну освіту» сім'я зобов'язана сприяти здобуттю дитиною освіти у дошкільних та інших навчальних закладах або забезпечити дошкільну освіту в сім'ї відповідно до вимог Базового компонента дошкільної освіти. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність перед суспільством і державою за розвиток, виховання і навчання дітей, а також збереження їх життя, здоров'я, людської гідності.
Статтею 9 вказаного Закону передбачено, що дитина може здобувати дошкільну освіту за бажанням батьків або осіб, які їх замінюють у сім'ї (до досягнення дитиною п'ятирічного віку).
Стаття 49 Закону України «Про освіту» згадує про поняття «самоосвіта», для зайняття якою державними органами, підприємствами, установами, організаціями, об'єднаннями громадян, громадянами створюються відкриті та народні університети, лекторії, бібліотеки, центри, клуби, теле-радіонавчальні програми тощо. На підставі даної норми будь-який громадянин чи юридична особа вправі самостійно організувати відповідні центри, клуби чи інші подібні утворення, де надавати відповідні самоосвітні послуги.
Частина 3 статті 59 цього ж Закону встановлює обов'язок батьків постійно дбати про фізичне здоров'я, психічний стан дітей, створювати належні умови для розвитку їх природних здібностей. Одним із способів реалізації такого обов'язку батьків і є звернення до відповідних центрів, клубів, інших організацій чи гуртків (на вибір самих батьків) з метою якнайповнішого розвитку дитини.
Відповідно до статті 27 Конвенції ООН «Про права дитини» від 20.11.1989 року, держави - учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батько(ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Згідно зі статтею 29 даної Конвенції, держави учасниці погоджуються щодо того, що освіта дитини має бути спрямована на: розвиток особи, талантів, розумових і фізичних здібностей дитини в найповнішому обсязі. Жодна частина цієї статті або статті 28 не тлумачиться як така, що обмежує свободу окремих осіб і органів створювати учбові заклади та керувати ними за умови постійного додержання принципів, викладених у пункті 1 цієї статті, та виконання вимоги того, щоб освіта, яку одержують в таких учбових закладах, відповідала мінімальним нормам, що можуть бути встановлені державою.
Держави - учасниці визнають право дитини на відпочинок і дозвілля, право брати участь в іграх і розважальних заходах, що відповідають її віку, та вільно брати участь у культурному житті та займатися мистецтвом. Держави-учасниці поважають і заохочують право дитини на всебічну участь у культурному і творчому житті та сприяють наданню їй відповідних і рівних можливостей для культурної і творчої діяльності, дозвілля і відпочинку, (стаття 31 Конвенції).
Подібні за змістом завдання закріплені також в пункті 15 Загальної декларації ООН «Про забезпечення виживання, захисту та розвитку дітей» від 30.09.1990 року. Пунктом Е розділу II цієї ж Декларації закріплено в якості цілей держав - учасниць зокрема: розширення діяльності з розвитку дітей, в тому числі здійснення відповідних недорогих заходів в рамках сім'ї та на рівні громад; поширення на все більш широкій основі серед окремих осіб та сімей знань, навичок та уявлень про цінності, необхідні для покращення якості життя, через всі освітні канали, в тому числі засоби масової інформації, інші види сучасної і традиційної комунікації та громадської діяльності, визначаючи ефективність такої діяльності з точки зору зміни моделей поведінки.
Приведені положення дають правові підстави для обгрунтування можливості батьків здійснювати дошкільну освіту своїх дітей до досягнення ними п'ятирічного віку у сім'ї із залученням фізичних осіб, які на думку батьків можуть сприяти розвитку дитини.
За таких обставин зміст правочину не суперечить Цивільному Кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а відтак є правомірним.
Поряд з цим, протягом усього часу дії договору позивачем жодного разу не було запропоновано ніяких альтернативних способів здобуття дошкільної освіти в Україні.
Крім того, 11.02.2017 року договір, визнання якого недійсним вимагає позивач втратив свою дію, зобов'язання по ньому на теперішній час сторонами виконано у повному обсязі.
Проаналізувавши доводи позивача та його представника, суд зазначає, що останніми жодним чином не доведено підстав недійсності оспорюваного договору.
Відповідно до положень ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання сторонами в момент здійснення правочину вимог, встановлених в ч.1-3, 5, 6 ст.203 ЦК України, яка визначає загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.
Підстави визнання недійсним правочину визначено ст.203 ЦК України, жодної з таких підстав судом не встановлено і позивачем до суду не надано та не відповідають обставинам справи.
Відповідно до вимог ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд, розглядаючи цивільну справу у порядку позовного провадження, повинен повно і всебічно зясувати фактичні обставини справи, однак не вправі виходити за межі заявлених позовних вимог та тієї доказової бази, яка сформована за рахунок доказів, поданих до суду самими учасниками процесу.
Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст.81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст.49 ЦПК України), так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
Позивач в порушення статті 81 ЦПК України не надав до суду належних та допустимих доказів, які б вказували на те, що під час укладення договору було допущено порушення чинних на той момент норм права, а також, що умови договору є дискримінаційними або ж несправедливими по відношенню до позивача, у зв'язку із чим позов є необґрунтованим та безпідставним й відповідно задоволенню не підлягає.
Керуючись ст.ст.203, 215, 511, 526, 901, 903 ЦК України, ст.ст.12, 13, 81, 133, 141, 259, 263, 264, 265, 268, 354 ЦПК України, суд
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання договору надання послуг від 11 вересня 2016 року недійсним - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення, (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту рішення.
У відповідності до п.п. 15.5 п.1 Розділу ХШ Перехідних Положень ЦПК України в новій редакції, апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди.
Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Одеської області через Білгород-Дністровський міськрайонний суд шляхом подачі апеляційної скарги.
Суддя