Іменем України
05 квітня 2018 року
Київ
справа №815/170/17
адміністративне провадження №К/9901/143/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (далі - Суд):
судді-доповідача Бевзенка В.М.,
суддів - Данилевич Н.А., Шарапи В.М.,
розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1
на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 31 березня 2017 року (судді Самойлюк Г.П., Катаєва Е.В., Стефанов С.О.)
та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2017 року (судді Золотніков О.С., Осіпов Ю.В., Скрипченко В.О.)
у справі за позовом ОСОБА_1
до Державної міграційної служби України в Одеській області
про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
У січні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України), в якому просила визнати неправомірним та скасувати рішення ДМС України від 25 листопада 2016 року № 581-16, яким позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та зобов'язати відповідача прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 31 березня 2017 року залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2017 року у задоволені позовних вимог відмовлено повністю.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши доводи касаційної скарги та рішення попередніх інстанцій, Суд робить висновок, що касаційну скаргу на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 31 березня 2017 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2017 року по справі №815/170/17 про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії необхідно залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції - без змін, виходячи з такого.
Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що в червні 2016 року позивач звернулась до Головного управління ДМС України (далі ГУ ДМС України) в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням ДМС України від 25 листопада 2016 року № 581-16 позивачу відмовлено у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
30 грудня 2016 року ОСОБА_1 отримала повідомлення, видане Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області від 20 грудня 2016 року №477 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що оскаржене рішення ДМС України прийнято з урахуванням інформації по країні походження та дослідженням всіх обставин справи, а тому є правомірним.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі Закон).
Відповідно до пунктів 1 та 13 частини першої статті 1 Закону біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Виходячи з системного аналізу статті 1 Закону, Суд робить висновок, що відсутність бажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну громадянської належності має бути обґрунтоване об'єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя, безпеку чи свободу.
Відповідно до частини першої статті 8 Закону, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що з протоколу співбесіди від 2 липня 2016 року, а також наданих позивачем анкети та реєстраційного листка від 16 червня 2016 року, в обґрунтування заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач зазначала, що причиною виїзду з країни громадянської належності були такі обставини. В Афганістані тривають військові дії та вчиняються терористичні акти, нестабільна політична ситуація та багато причин, по яким позивач не може спокійно жити, навчатися у вищому навчальному закладі та працювати. Її батька переслідували, оскільки він був полковником Міністерства внутрішніх справ та начальником пенітенціарної служби, а тому піддавався переслідувань радикальними силами.
Разом з тим, ГУ ДМС України в Одеській області стосовно позивача видано наказ від 2 липня 2016 року №124 «Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».
Згідно з частиною п'ятою статті 10 Закону, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За змістом пункту 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (далі - УВКБ ООН) особа має вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.
Пунктами 66 та 195 Керівництва УВКБ ООН передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа зобов'язана надати свідчення достатньо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. У кожному окремому випадку усі необхідні факти мають бути надані у першу чергу самим заявником, а потім особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), зобов'язана оцінити усі доводи та достовірність тверджень заявника.
Таким чином, особа, яка подала заяву про визнання біженцем або особа, яка потребує додаткового захисту, має навести факти, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Крім того, згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник зобов'язаний довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказування покладається на заявника, який зобов'язаний надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник має переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Разом з цим, ОСОБА_1 до заяви про надання статусу біженця не надано жодних доказів, які б підтвердили факти переслідування в країні громадянського походження, та які б слугували причиною її виїзду з країни. Одночасно судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що до жодних політичних партій, громадських, військових та релігійних організацій позивач не належить. Доказів застосування тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, позивачем не надано. Інформації щодо кримінального переслідування за політичні погляди заявником не надано.
За таких обставин, Суд, погоджується з твердженнями суду апеляційної інстанції щодо того, що позивачем не надано жодних доказів про те, що їй буде заподіяно шкоду або неприйнятні страждання у разі повернення до країни громадянської належності та, відповідно, не доводять наявності підстав, передбачених законодавством, для надання позивачу статусу біженця або визнання його особою, яка потребує додаткового захисту.
Крім того, відповідно до абзацу 5 частини першої статті 6 Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
При цьому наявність збройного конфлікту у країні громадянської належності позивача не може бути винятковою підставою для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки у відповідності до Директиви Ради ЄС 2004/83/ЕС від 29 квітня 2004 року статті 15 (с) особи, котрі піддаються «серйозній особистій загрозі їх цивільному життю чи особі, з причин не диференційного насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту» не підпадають під додатковий захист у відповідності до Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Також, згідно абзацу 7 частини першої статті 6 Закону, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що позивач виїжджала до Пакистану для отримання української візи, де перебувала 16 днів до моменту її отримання. Крім того, вилетівши з Афганістану, позивач більше 12 годин знаходилась в аеропорту міста Дубаї (ОАЕ). При цьому позивач зазначила, що за наданням статусу біженця в іншій країні не зверталась.
Таким чином, до прибуття в Україну позивач перебувала на території Пакистану, а також на території ОАЕ, що у розумінні частини першої статті 6 Закону виключає можливість визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
З огляду на викладене, Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції, що за результатами розгляду відомостей, наведених в анкеті позивача, та співбесід останньої із посадовими особами відповідача, не встановлено об'єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останньої стати в Афганістані жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону.
Крім того судом апеляційної інстанції встановлено, що позивачем не надано жодних доказів на те, що існує ризик переслідувань позивача за ознакою належності до певної соціальної групи, а саме, «члени сім'ї, які надають підтримку державі або міжнародному суспільству чи вважаються такими», що підтверджується інформацією по країні походження, а також те, що позивач зазнавала переслідувань з боку «недержавних агентів переслідування» - представників руху «Талібан».
Також, названі підстави не були зазначені позивачем під час співбесід з посадовими особами ГУ ДМС України в Одеській області.
Разом з цим, під час другої співбесіди з посадовою особою ГУ ДМС України в Одеській області позивач зазначила, що їй необхідні постійні українські документи для того, щоб проживати зі своєю сім'єю в Україні та мати можливість періодично відвідувати своїх батьків в Афганістані, оскільки у батьків є проблеми зі здоров'ям, що свідчить про бажання позивача покращити свої життєві умови, а тому, Суд робить висновок, що судом першої інстанції правильно обґрунтовано зазначено, що названі підстави не відповідають критеріям поняття «біженець», а підпадають під поняття «мігрант».
Із врахуванням викладеного та наведених вище норм законодавства, Суд робить висновок, що рішення ДМС України від 25 листопада 2016 року № 581-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є правомірним.
Таким чином, Суд, робить висновок, що суди першої та апеляційної інстанції ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до частини другої та четвертої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.
Відповідно до статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду має ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до частини першої статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
Отже, судами першої та апеляційної інстанції було правильно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права. У зв'язку з цим, Суд робить висновок, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а постанову суду першої та апеляційної інстанцій- без змін.
Керуючись статтями 242, 343, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд, -
1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
2. Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 31 березня 2017 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 05 липня 2017 року у справі №815/170/17 залишити без змін.
3. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття і не оскаржується.
Суддя-доповідач В.М.Бевзенко
Судді Н.А.Данилевич
В.М.Шарапа