Апеляційний суд міста Києва
Справа № 755/9857/17 Головуючий у суді першої інстанції: Яровенко Н.О.
№ апеляційного провадження: 22-ц/796/2349/18 Доповідач у суді апеляційної інстанції: Волошина В.М.
26 березня 2018 року Апеляційний суд міста Києва в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах
Головуючого Волошиної В.М.
Суддів Панченко М.М., Слюсар Т.А.
при секретарі Маличівській Н.В.
Розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 30 листопада 2017 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ майна подружжя.
Заслухавши доповідь судді Волошиної В.М., перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів, -
03 липня 2017 року позивач ОСОБА_3 звернулась у суд з позовом до відповідача ОСОБА_4 про поділ майна подружжя.
Позовні вимоги мотивовані тим, що в період з 18.06.1994 по даний час вона з відповідачем проживали однією сім'єю, вели спільне господарство, мають спільних дітей, придбавали майно. В період шлюбу ними було придбано квартиру АДРЕСА_1. Оскільки квартира придбана під час шлюбу, просила в порядку поділу майна подружжя визнати за нею право власності на 2/3 частин спірної квартири з урахуванням вкладення у вартість квартири частини особистих коштів.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 30 листопада 2017 року позов ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ майна подружжя задоволено частково.
В порядку поділу спільного майна подружжя визнано за ОСОБА_3 та за ОСОБА_4 право власності по 1/2 частині квартири АДРЕСА_1. В решті позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 801, 56 грн. судового збору.
Не погодившись із рішенням суду ОСОБА_3 подала на нього апеляційну скаргу, посилаючись на його незаконність та необгрунтованість , у зв'язку з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, порушенням норм матеріального та процесуального права при його ухваленні. При цьому зазначала, що суд безпідставно не прийняв до уваги її доказ щодо внесення частини власних коштів на придбання спірної квартири, які вона отримала в дар від своєї матері, що підтверджується письмовою розпискою та показами свідків. На її думку, правового значення не має, що розписка не була нотаріально посвідчена. Просила рішення суду скасувати в частині незадоволених позовних вимог та ухвалити нове про задоволення позовних вимог.
Відповідно до ч. 6 ст. 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», у разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно- територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду. Апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах - п. З Розділу XII Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402 - VIII.
Відповідно до п.8 ч.І Розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону № 2147-УИІ від 03 жовтня 2017 року, до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.
У зв'язку із зазначеним справа підлягає розгляду судом у порядку, встановленому ЦПК України у редакції Закону № 2147-УІІІ від 03 жовтня 2017 року.
Відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Відповідач в судове засідання не з'явився, належним чином повідомлений про день і час розгляду справи. Для участі у справі направив свого представника.
Зважаючи на вимоги ч. 2 ст.372 ЦПК України, колегія суддів визнала неявку відповідача в судове засідання, який про час та місце розгляду справи повідомлений, такою, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи.
Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обгрутованість рішення суду першої інстанції в межа доводів та вимог апеляційної скарги.
Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_3 та визнаючи за ОСОБА_3 та ОСОБА_4 право власності по 1/2 частині квартири АДРЕСА_1 за кожним суд першої інстанції виходив з того, що домовленості між сторонами щодо поділу майна не досягнуто, а тому суд при ухваленні рішення виходив з рівності їх часток, як спільного майна подружя. А докази, на які посилалась позивач, як на підставу своїх вимог щодо збільшення її частки суд першої інстанції вважав не належними і до уваги їх не прийняв.
З такими висновками суду слід погодитись, оскільки суд дійшов їх з дотриманням вимог процесуального законодавства щодо всебічності й повноти з'ясування дійсних обставин справи, прав та обов'язків сторін в даних правовідносинах належної правової оцінки наданих сторонами в справі доказів та норм матеріального права.
В силу частин 1, 2 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обгрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення відповідає зазначеним вимогам закону дивлячись на таке.
При ухваленні рішення про часткове задоволення позовних вимог суд першої інстанції вважав встановленими наступні обставини.
18 червня 1994 року ОСОБА_4 та ОСОБА_3 уклали шлюб, що підтверджується копією свідоцтва про укладення шлюбу серії НОМЕР_1, виданого 18 червня 1994 року. Після укладання шлюбу ОСОБА_3 присвоїли прізвище чоловіка, а саме «ОСОБА_3» (а.с. 18).
Під час розгляду справи апеляційним судом позивач ОСОБА_3 надала суду копію свідоцтва про розірвання шлюбу від 14 лютого 2018 року серії НОМЕР_2, виданого Дніпровським районним у м. Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у місті Києві відповідно до якого шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 розірвано і після державної реєстрації розірвання шюбу присвоєно прізвище ОСОБА_3 - ОСОБА_3
09 лютого 2002 року між АТ ХК «Київміськбуд» в особі АКБ «Аркада» та ОСОБА_4 - відповідачем по справі було укладено інвестиційний договір № 31820, за яким компанія зобов'язується своїми силами і засобами, за рахунок коштів довірителів, збудувати і передати довірителю обумовлене житло (об'єкт інвестування), а довіритель зобов'язується забезпечити відповідне фінансування об'єкта інвестування та прийняти його у свою власність на умовах цього контракту, (а.с. 19).
На виконання інвестиційного контракту, 26 лютого 2003 року між АКБ «Аркада» та ОСОБА_4 укладено договір про довірче управління № 31820, відповідно до умов якого установник, у відповідності за умовами інвестиційного контракту, передає управителю кошти в довірче управління, а управитель приймає кошти у довірче управління з подальшим їх використанням на цілі, визначені інвестиційним контрактом, (а.с. 22-23).
За умовами додаткової угоди № 2 до інвестиційного контракту № 31820 від 09 лютого 2002 року, на момент її укладання довірителем проінвестоване будівництво загальною житловою площею 60,44 кв.м. в мікрорайоні АДРЕСА_1 (секц. 1,2,3), серія будинку «КТ», номер квартири - 165, 2 поверх, 2 кімнати (а.с. 25).
Відповідно до акту прийому-передачі квартири інвестору від 28 серпня 2003 року, АТ ХК «Київміськбуд» побудував та передав, а ОСОБА_4 сплатив 100% вартості та прийняв квартиру АДРЕСА_1 (а.с. 31).
Свідоцтвом, виданим Головним управлінням житлового забезпечення КМДА від 09 вересня 2003 року посвідчено, що квартира АДРЕСА_1 дійсно належить ОСОБА_4 на праві приватної власності, про що здійснено реєстраційний напис на правовстановлюючому документі за реєстровим № 43579 від 11 вересня 2003 року (а.с.30).
За правилами ст. 22 КпШС майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.
Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Виходячи із зазначеної норми, квартира відносно якої виник спір була придбана сторонами у шлюбі за час дії КпШС.
Сімейний кодекс України набрав чинності з 01 січня 2004 р. А позов до суду ОСОБА_3 пред'явлений 03.07.2017.
Відповідно ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.
Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму у статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями:
1) час набуття майна;
2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).
Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.
У зв'язку з викладеним у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
Тому, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно ст. 69 СК України, дружина та чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності.
Тобто, законодавець визначив, що поділ, нажитого в період шлюбу подружжям майна, може бути проведений як під час шлюбу, так і після його розірвання. Зовсім не обов'язково розривати шлюб для того, щоб поділити майно.
Відповідно ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Положенням ст. 71 СК України визначено, що майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
В п.п.22,23,30 постанови від 21 грудня 2007 р. №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69 - 72 СК та ст. 372 ЦКУ. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. З ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦКУ можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об'єктом права його спільної сумісної власності, передбачено ч. 1 ст. 63, ч. 1 ст. 65 СК.
Пред'являючи позов до суду про поділ квартири позивач зазначала, що нею було отримано в дар від матері кошти у розмірі 45000 грн. згідно письмової розписки, які вона вклала у вартість квартири, а тому її доля повинна становити 2/3 частини спірної квартири.
Проте, розглядаючи спір, суд першої інстанції правильно прийшов до висновку,що вказаний доказ не є належним та допустимим.
Так, із копії розписки (а.с.36) вбачається, що вона датована 07 лютого 2002 року.
Положенням ст. 244 ЦК УРСР (в редакції, яка діяла на час написання розписки) визначалась форма договору дарування та встановлювала, що договір дарування на суму понад 500 карбованців, а при даруванні валютних цінностей - на суму понад 50 карбованців повинен бути нотаріально посвідчений.
А оскільки, стороною позивача не було дотримано порядку укладення договору дарування, то він і не може бути належним доказом.
До того ж, заперечуючи вказаний доказ,відповідач зазначав, що про його наявність він дізнався лише під час розгляду справи в суді.
Водночас, як вбачається з матеріалів справи усі квитанції щодо оплати вартості спірної квартири, а також свідоцтво про право власності на квартиру видані на ім'я відповідача.
Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції письмових доказів суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що обставини, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими при вирішенні справи доведені.
Висновки суду щодо підстав до часткового задоволення позовних вимог відповідають обставинам справи та положенням матеріального закону.
Норми матеріального права відповідно до спірних правовідносин застосовані правильно.
Доводи апеляційної скарги щодо незаконності та необґрунтованості рішення суду у зв'язку з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, порушенням норм матеріального та процесуального права при його ухваленні, не прийняття до уваги її доказів щодо внесення частини власних коштів на придбання спірної квартири, які вона отримала в дар від своєї матері, що підтверджується письмовою розпискою та показами свідків, не можуть бути прийняті судом апеляційної інстанції в якості підстав для скасування оскаржуваного рішення, оскільки вони були досліджені судом першої інстанції і їм надана відповідна юридична оцінка.
Обставин, які б дали суду апеляційної інстанції підстави для спростування указаних висновків суду, апеляційна скарга позивача не містить, в ході апеляційного розгляду позивач та її представник також не навели таких обставин.
За правилами ст. 375 ЦПК України суд апеляційної залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладене, апеляційний суд приходить до висновку про те, що судом першої інстанції дана належна оцінка доводам сторін у сукупності з наданими сторонами доказами, висновки суду відповідають обставинам справи, доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують їх, тому підстав для скасування оскаржуваного рішення немає.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів ,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилити.
Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 30 листопада 2017 року залишити без змін.
Постанова може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. При оголошенні вступної та резолютивної частин судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 03 квітня 2018 року.
Головуючий:
Судді: