Постанова
Іменем України
28 березня 2018 року
м. Київ
справа № 363/3168/15-ц
провадження № 61-3275зпв18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Стрільчука В. А.,
суддів: Карпенко С. О., Погрібного С. О.,
Ступак О. В. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_3,
відповідач - ОСОБА_4,
розглянув заяву ОСОБА_3 про перегляд Верховним Судом рішення Апеляційного суду Київської області від 21 квітня 2016 року у складі колегії суддів: Даценко Л. М., Білоконь О. В., Савченка С. І., та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 жовтня 2016 року у складі колегії суддів: Мазур Л. М., Писаної Т. О., Попович О. В., у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про встановлення нікчемності правочину та застосування наслідків нікчемності правочину та зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання договору дійсним,
У липні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_4 про встановлення нікчемності правочину та застосування наслідків нікчемності правочину.
Свої позовні вимоги ОСОБА_3 обґрунтовувала тим, що 30 січня 2014 року між нею та ОСОБА_4 укладено попередній договір купівлі-продажу нерухомого майна, а саме: квартири АДРЕСА_1 Відповідно до умов пункту 5.1 попереднього договору, основний договір мав бути укладений у нотаріальній формі не пізніше 30 січня 2015 року. Вартість об'єкта за домовленістю сторін складає 737 188 грн, що було еквівалентом 87 035,18 дол. США. Відповідно до пункту 5.2 договору вона передала, а ОСОБА_4 прийняв на умовах часткової попередньої оплати 420 000 грн, що станом на 30 січня 2014 року становило 49 586,77 доларів США. Решту вартості об'єкта, яка складала 317 188 грн, що станом на 30 січня 2014 року еквівалентно 37 448,41 дол. США, покупець сплатить продавцю не пізніше 30 січня 2015 року.
Разом з тим договір містить взаємовиключні умови, а саме: у пунктах 5.2 та 5.4 щодо вартості об'єкта нерухомості і суми проплати за неї в українській національній валюті, встановивши у пункті 5.2 прив'язку до долара США за комерційним курсом станом на 30 січня 2014 року, а пункті 5.4 - за комерційним курсом на день здійснення відповідної проплати на картковий рахунок продавця, що на думку позивача, дозволяє стверджувати, що сторони обрали валютою договору долар США, а валютою оплати - українську гривню.
Посилаючись на те, що на виконання умов попереднього договору вона сплатила відповідачу 739 895 грн, що було еквівалентом 71 524,75 дол. США, a також вважаючи зазначений попередній договір нікчемним та таким, що порушує її права, оскільки відповідно до статей 635, 657 ЦК України він не був посвідчений нотаріально та згідно з його умовами оплата здійснювалась у гривні за комерційним курсом долара США на день здійснення відповідної проплати, ОСОБА_3, з урахуванням уточнених позовних вимог, просила встановити нікчемність попереднього договору купівлі-продажу, укладеного 30 січня 2014 року між нею та ОСОБА_4, застосувавши наслідки нікчемності даного правочину, і стягнути з відповідача на її користь 1 948 952 грн 31 коп. відповідно до офіційного курсу Національного банку України станом на 26 лютого 2016 року на підставі статей 190, 192, 220, 635, 657, 1212 ЦК України.
Відповідач ОСОБА_4 позов не визнав та пояснив суду, що відповідно до статті 30 Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» з частини першої статті 657 ЦК України виключено фразу «та державній реєстрації». При укладенні договору ОСОБА_3 ухилилася від нотаріального завірення останнього, пояснюючи це тим, що вона не бажає двічі нести матеріальні витрати у зв'язку із оплатою послуг нотаріуса, пов'язаних із нотаріальним завіренням спочатку попереднього договору купівлі-продажу, а в подальшому - основного договору купівлі-продажу. Крім того, оскільки позивачем на виконання умов договору передавались кошти саме в грошовій одиниці гривні і в іншій сумі, що передбачалося умовами договору і підтверджується квитанціями та розписками, вимоги ОСОБА_3 в цій частині є необґрунтованими.
У жовтні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_3 про визнання договору дійсним.
Свої позовні вимоги обґрунтовував тим, що під час укладення попереднього договору сторони досягли усіх істотних умов договору, відбулось його часткове виконання у вигляді часткової попередньої сплати ОСОБА_3 420 000 грн. Проте саме ОСОБА_3 відмовилася від нотаріального посвідчення договору у зв'язку із небажанням оплачувати послуги нотаріуса.
Посилаючись на викладене, ОСОБА_4 просив визнати дійсним попередній договір купівлі-продажу від 30 січня 2014 року, укладений між ним та ОСОБА_3 на підставі статей 15, 16, частини 2 статті 220 ЦК України.
Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 29 лютого 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано нікчемним правочин, а саме: попередній договір купівлі-продажу, укладений 30 січня 2014 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 Застосовано наслідки нікчемності правочину, а саме: стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 1 948 952 грн 31 коп., що еквівалентно 71 524,75 доларів США. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 відмовлено у повному обсязі.
Задовольняючи позов ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що укладений між сторонами попередній договір купівлі-продажу нерухомого майна не був нотаріально посвідчений, а доказів ухилення ОСОБА_3 від його нотаріального посвідчення ОСОБА_4 не надано, у зв'язку з чим такий договір є нікчемним. При цьому суд врахував, що на момент укладення попереднього договору у ОСОБА_4 було відсутнє свідоцтво про право власності на квартиру, а будинок, в якому вона знаходилася, лише будувався. Крім того, стягуючи з відповідача 1 948 952 грн 31 коп., що еквівалентно 71 524,75 дол. США, суд виходив з того, що позивачем на виконання умов попереднього договору було сплачено 420 000 грн, що в еквіваленті становить 71 524,75 дол. США, а тому станом на день ухвалення рішення позивач має право повернути грошові кошти в такому ж доларовому еквіваленті, що за офіційним курсом Національного банку України становить 1 948 952 грн 31 коп.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 21 квітня 2016 pоку апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково, рішення Вишгородського районного суду Київської області від 29 лютого 2016 року в частині задоволення первісного позову ОСОБА_3 змінено: встановлено нікчемність попереднього договору купівлі-продажу, укладеного 30 січня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, та стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 739 895 гривень. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без зміни.
Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що суд вийшов за межі позовних вимог та визнав спірний попередній договір купівлі-продажу недійсним, тоді як було заявлено вимогу про встановлення його нікчемності. Стягуючи з відповідача на користь ОСОБА_3 739 895 грн, суд виходив з того, що за правилами частини першої статті 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 жовтня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, рішення Апеляційного суду Київської області від 21 квітня 2016 pоку залишено без змін.
У жовтні 2017 року до Верховного Суду України надійшла заява ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 жовтня 2016 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦК України підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 192, 216, 524, 533 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
У зв'язку із цим заявник просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 жовтня 2016 року, рішення Апеляційного суду Київської області від 21 квітня 2016 року та залишити в силі рішення Вишгородського районного суду Київської області від 29 лютого 2016 року.
Ухвалою Верховного Суду України від 13 жовтня 2017 року відкрито провадження у справі та витребувано матеріали цивільної справи.
6 листопада 2017 року на виконання вимог ухвали до Верховного Суду України надійшла вказана цивільна справа.
15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон від 03 жовтня 2017 року), за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).
У січні 2018 року Верховним Судом України зазначену справу передано до Верховного Суду.
Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону від 03 жовтня 2017 року заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України 2004 року (далі - ЦПК України 2004 року) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
Згідно з пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України 2004 року підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
На підставі статті 360-4 ЦПКУкраїни 2004 року Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.
Суди установили, що 30 січня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено попередній договір купівлі-продажу нерухомого майна, а саме: квартири АДРЕСА_1
Відповідно до пункту 5 цього договору сторони домовились укласти основний договір в нотаріальній формі не пізніше 30 січня 2015 року. Вартість об'єкта за домовленістю сторін складає 737 188,00 грн, що є еквівалентом 87 035,18 дол. США згідно з комерційним курсом на 30 січня 2014 року, що за один квадратний метр загальної площі об'єкта становить 7 400 грн, що є еквівалентом 873,67 дол. США згідно з комерційним курсом на 30 січня 2014 року.
Відповідно до пункту 5.2 договору покупець передала, а продавець отримав на умовах часткової попередньої оплати 420 000 грн, що є еквівалентом 49 586,77 дол. США згідно з комерційним курсом на 30 січня 2014 року. Сума попередньої оплати не може перевищувати ціну, вказану в пункті 5.1 договору. Сторони домовилися, що решту вартості об'єкта, яка складає 317 188 грн, що є еквівалентом 37 448,41 дол. США згідно із комерційним курсом на 30 січня 2014 року, покупець сплачує продавцю не пізніше 30 січня 2015 року щомісячними платежами у розмірі по 26 432 грн, що є еквівалентом 3 120 доларів США згідно з комерційним курсом станом на день сплати.
Згідно із пунктом 5.4 цього договору усі оплати за цим договором здійснюються в українській гривні за курсом долара США до української гривні за комерційним курсом на день здійснення відповідної оплати на картковий рахунок ОСОБА_4 у ПАТ «КБ «ПриватБанк».
На виконання умов указаного договору ОСОБА_3 сплатила відповідачу 420 000 гривень, що є еквівалентом 49 586,77 дол. США згідно з комерційним курсом на 30 січня 2014 року. В період із 03 березня 2014 року по 31 січня 2015 року позивач сплатила 319 895 грн, що в еквіваленті станом на день платежу складає 21 937,98 дол. США.
Стягуючи з відповідача на користь ОСОБА_3 739 895 грн, апеляційний суд, з яким погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що за правилами частини першої статті 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину. Оскільки на виконання умов попереднього договору купівлі-продажу квартири позивач сплатила відповідачу 739 895 грн, то саме ця сума в разі встановлення нікчемності правочину підлягає поверненню ОСОБА_3
Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібними предметами спору, підставами позовів, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у таких справах, а також, що судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеному у постановах Верховного Суду України висновку щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах.
На обґрунтування заяви ОСОБА_3 надала рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 лютого 2017 року, 22 березня 2017 року (справа № 161/814/16-ц, 05 липня 2017 року, 19 липня 2017 року (справа № 522/10622/14), 19 липня 2017 року (справа № 361/2836/15-ц), 19 липня 2017 pоку (справа № 755/20534/15-ц) й постанови Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року (справа № 6-1672цс16) та від 08 лютого 2017 (справа № 6-1905цс16).
Разом з тим у наданих заявником для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 липня 2017 року у справі № 522/10622/14 та у справі № 361/2836/15-ц суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які, установивши, що в зобов'язанні сторони, визначивши грошовий еквівалент в іноземній валюті, стягнули відповідно до вимог частини другої статті 533 ЦК України суму боргу у гривнях, визначену за офіційним курсом долара США на день ухвалення судового рішення (або на день подачі позову згідно з позовними вимогами).
Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 липня 2017 року у справі № 758/11683/16ц не є прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки у вказаній справі було зроблено висновки щодо застосування положень статті 570 ЦК України, яка регулює питання завдатку.
Надані заявником на підтвердження своїх вимог ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 липня 2017 року у справі № 755/20534/15-ц та від 22 березня 2017 року у справі №161/814/16-ц не можуть слугувати прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки цими ухвалами суд направив справу на новий розгляд з огляду на невстановлення судами фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 лютого 2017 року також не є прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки у справі, за результатами розгляду якої прийнято надану заявником для порівняння ухвалу, та у справі, рішення в якій просить переглянути заявник, встановлено різні фактичні обставини.
У постанові Верховного Суду України від 08 лютого 2017 року у справі № 6-1905цс16, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що за змістом частин першої, другої статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане в гривнях. Якщо в зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, то сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Якщо у договорі передбачено інший порядок, суду слід з'ясувати сутність такого визначення.
У наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року № 6-1672цс16 суд виходив з того, що частина друга статті 533 ЦК Українидопускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом Національного банку України, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не передбачений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Наведене свідчить про те, що існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 533 ЦК України.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного судувиходить з такого.
Згідно зі статтею 99 Конституції Українигрошовою одиницею України є гривня. Гривня є законним платіжним засобом на території України.
Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 192 ЦК України).
Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».
Згідно зі статтею 524 ЦК Українизобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Відповідно до частини першої статті 533 ЦК Українигрошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.
Отже, гривня як національна валюта вважається єдиним законним платіжним засобом на території України.
Разом з тим частина друга статті 533 ЦК Українидопускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.
У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом НБУ, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не передбачений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2134цс15 та від 08 лютого 2017 року у справі № 6-1905цс16.
З матеріалів справи вбачається, що згідно із пунктом 5.2 попереднього договору купівлі-продажу від 30 січня 2014 року при підписанні цього договору ОСОБА_3 передала, а продавець ОСОБА_4 отримав на умовах часткової попередньої оплати 420 000 грн, що є еквівалентом 49 586,77 дол. США згідно з комерційним курсом на 30 січня 2014 року. Сума попередньої оплати не може перевищувати ціну, вказану в пункті 5.1 даного договору. Якщо сторони вирішать збільшити суму попередньої оплати, вони повинні укласти відповідну додаткову угоду до даного договору. Сторони домовились, що решту вартості об'єкта, яка складає 317 188 грн, що є еквівалентом 37 448, 41 дол. США згідно з комерційним курсом на 30 січня 2014 року, покупець сплачує продавцю не пізніше 30 числа кожного місяця 26 432 грн, що є еквівалентом 3 120,66 дол. США згідно з комерційним курсом на кожен місяць, у якому буде здійснюватися відповідна сплата.
Відповідно до пункту 5.4 цього договору усі оплати за цим договором здійснюються в українській гривні за курсом долара США до української гривні за комерційним курсом на день здійснення відповідної оплати на картковий рахунок продавця у ПАТ КБ «ПриватБанк».
Отже, згідно з умовами цього договору покупна ціна, тобто грошові зобов'язання покупця за цим договором, виражена в національній валюті України - гривні з визначенням грошового еквівалента - долара США за його комерційним курсом.
На день укладення цього договору залишок вартості квартири становив 317 188 грн, що є еквівалентом 37 448,41 дол. США згідно з комерційним курсом на 30 січня 2014 року.
Розмір щомісячної плати встановлювався виходячи з еквіваленту 3 120 дол. США на 28 лютого 2014 року та 30-й день кожного наступного місяця починаючи з березня 2014 року по 30 січня 2015 року, в якому має бути здійснено платіж.
У пункті 5.4 договору визначено, що виплати мають бути здійснені у гривні за курсом долара США на день платежу.
На виконання умов попереднього договору позивач здійснювала відповідні проплати в українській гривні в еквіваленті до долара США на день платежу, що підтверджується копіями розписок і банківських квитанцій та наданими роздруківками із сайту Національного банку України про курс долара США щодо гривні на момент кожного чергового внесення ОСОБА_3 коштів.
Вищевикладені обставини у їх сукупності свідчать про те, що сторонами був встановлений порядок визначення суми, що підлягає сплаті за укладеним сторонами договором, за офіційним курсом долара США, встановленим Національним банком України по відношенню до гривні на день платежу.
Тобто, належним виконанням зобов'язань за договором, укладеним сторонами, є внесення грошових коштів у національній валюті України, яка розраховується виходячи з еквіваленту долара США, перерахованого у гривню за курсом долара США до гривні на день здійснення кожного платежу.
З урахуванням того, що судовим рішенням встановлено нікчемність попереднього договору купівлі-продажу квартири, відповідач ОСОБА_4 зобов'язаний повернути ОСОБА_3 1 948 952 грн 31 коп., що є еквівалентом 71 524,75 дол. США, оскільки це відповідає умовам договору та положенню статті 533 ЦК України.
Ураховуючи умови договору та вимоги статті 533 ЦК України, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про стягнення суми боргу, відповідно до умов договору та положень цієї норми, визначеної за курсом долара США станом на 26 лютого 2016 року - на день ухвалення судового рішення, як зазначено в уточнених позовних вимогах, оскільки належним виконанням умов укладеного між сторонами попереднього договору є внесення грошових коштів у національній валюті України, у сумі, що станом на день сплати відповідає еквіваленту визначеної вартості квартири у доларах США.
Таких же по суті висновків дійшов Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалах від 19 липня 2017 року у справі № 522/10622/14 та у справі № 361/2836/15-ц, що були надані заявником для порівняння.
Положеннями статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У пункті 22 рішення від 8 листопада 2005 року у справі «Кечко проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «власності», яке міститься в першій частині статті 1 Першого протоколу, має автономне значення, яке не обмежене власністю на фізичні речі і не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві: деякі інші права та інтереси, наприклад, борги, що становлять майно, можуть також розглядатись як «майнові права», і, таким чином, як «власність» у цілях вказаного положення.
Отже, грошові кошти, які сплатила ОСОБА_3, та грошові кошти, які мав отримати ОСОБА_4 за продаж квартири, є майном у розумінні статті 1 Першого протоколу.
Відповідно до висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні від 01 червня 2006 року у справі «Федоренко проти України», де, зокрема, у пункті 24 зазначено, що суд вважає, що, зважаючи на специфічні обставини справи, заявник має вважатися таким, що має законні сподівання щодо прибутку відповідно до положення угоди про доларовий еквівалент, що може вважатися правом власності відповідно до положень статті 1 Першого протоколу, наданого йому за договором з Управлінням.
Згідно із пунктом 21 цього рішення право власності може бути «існуючим майном» або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності (cf., Presses Compania Naviera S.A. v. Belgium, рішення від 20.11.1995 року, серія А, N 332, с.21, п.31). Натомість сподівання на визнання існування старого права власності, яке давно було неможливо використовувати ефективно, не може вважатися «майном» в сенсі статті 1 Першого протоколу це ж стосується умовної вимоги, яка втрачає силу внаслідок недотримання цієї умови (Malhous V. The Czech Republic (dec), N 33071/96, 13.12.2000 року, ECHR 2000-ХІІ).
Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 01 червня 2006 року в справі «Федоренко проти України», 09 квітня 1997 року заявник продав свій будинок Головному управлінню юстиції в Кіровоградській області. Згідно з договором купівлі-продажу продавець мав виплатити за будинок кошти в розмірі 35 000 грн у два етапи: 5 та 30 000 грн. відповідно 1 травня та 1 вересня 1997 року. У договорі також зазначалося: «У випадку падіння валютного курсу гривні загальна сума, що підлягає сплаті, не може бути меншою за гривневий еквівалент 17 000 доларів США». В подальшому покупець своєчасно розрахунку за придбаний будинок не провів, а тим часом курс гривні щодо долара США значно знизився, у зв'язку з чим, на думку заявника, він втратив приблизно 6 553 долари США.
Зважаючи на такі обставини справи, Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що заявник мав щонайменше «законні сподівання» на дохід відповідно до пункту договору про доларовий еквівалент суми в гривні, і це сподівання може вважатися «майном» у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Європейський суд з прав людини також констатував, що дії управління юстиції можна розцінити як такі, що звели нанівець «законні сподівання» заявника за договором і позбавили його, зокрема, умови, на яку він погодився під час укладання договору.
За таких обставин Європейський суд з прав людини зробив висновок, що в цій справі мало місце непропорційне втручання в мирне володіння своїм майном, а отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.
Отже, ОСОБА_4, укладаючи попередній договір купівлі-продажу квартири та визначаючи ціну в еквіваленті до долара США, як до стабільної та твердої валюти, надаючи відповідачу розстрочку у виплаті вартості квартири, мав правомірні сподівання отримати грошові кошти (гривні) відповідно до еквівалента у доларах США на день платежу, а не на день укладення договору, тому позбавлення його такого права було б невиправданим та непропорційним втручанням у мирне володіння своїм майном.
У свою чергу ОСОБА_3, сплачуючи кошти за умовами договору у національній валюті України в сумі, що станом на день сплати відповідала еквіваленту визначеної вартості квартири в доларах США, мала правомірні сподівання отримати у власність квартиру.
Судом першої інстанції правильно визначена сума боргу, що є еквівалентною сумі за офіційним курсом Національного банку України, оскільки здійснити перерахунок за умовами укладеного між сторонами попереднього договору про визначення еквіваленту суми за комерційним курсом на день передачі грошей, є неможливим, оскільки такий курс для кожного комерційного банку в кожному регіоні країни є різним, а тому, враховуючи, що курс Національного банку України є меншим за будь-який комерційний курс, підстав вважати рішення суду першої інстанції в цій частині необґрунтованим - немає.
В іншій частині рішення Апеляційного суду Київської області 21 квітня 2016 року та ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 жовтня 2016 року про встановлення нікчемності правочину по суті не оскаржувалися, а тому є таким, що набрали законної сили.
Отже, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували положення статті 533 ЦК України, а тому рішення цих судів у частині стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 739 895 грн підлягають скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції в цій частині як помилково скасованого.
Керуючись статтею 141 ЦПК України у редакції Закону від 3 жовтня 2017 року, пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України 2004 року, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Заяву ОСОБА_3 задовольнити.
Рішення Апеляційного суду Київської області від 21 квітня 2016 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 жовтня 2016 року в частині стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 739 895 грн скасувати, а рішення Вишгородського районного суду Київської області від 29 лютого 2016 року в частині стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 1 948 952 грн 31 коп. залишити в силі.
Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 судовий збір за подання заяви до Верховного Суду України у розмірі 10 036 грн.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. А. Стрільчук
Судді: С. О. Карпенко
С.О. Погрібний
О.В. Ступак
Г. І.Усик