Постанова
Іменем України
28 березня 2018 року
м. Київ
справа № 725/4303/15-ц
провадження № 61-3289 зпв 18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Синельникова Є. В., Хопти С. Ф., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4,
відповідач - ОСОБА_5,
третя особа - Служба у справах дітей Чернівецької міської ради,
розглянув у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, третя особа - служба у справах дітей Чернівецької міської ради, про надання дозволу на виїзд дитини за кордон на постійне місце проживання без згоди батька, за заявою ОСОБА_4, поданої представником ОСОБА_6, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі колегії суддів: Ситнік О. М., Іваненко Ю. Г., Леванчука А. О., Маляренка А. В., Ступак О. В., від 4 жовтня 2017 року,
У серпні 2015 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_5, третя особа - служба у справах дітей Чернівецької міської ради, про надання дозволу на виїзд дитини за кордон на постійне місце проживання без згоди батька.
Позовна заява мотивована тим, що 25 жовтня 2012 року між нею та ОСОБА_5 було укладено шлюб, від якого сторони мають сина ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, який проживає разом із нею.
Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівців від 3 листопада 2014 року шлюб між ними розірвано.
Позивачка зазначала, що між нею та ОСОБА_5 було укладено мирову угоду, яку затверджено судом, якою визначено місце проживання дитини разом із нею, а також встановлено порядок участі батька у вихованні та спілкуванні з сином.
30 травня 2015 року між нею та громадянином Канади ОСОБА_9 було зареєстровано шлюб і вони мають намір створити родину у Канаді, оскільки її чоловік є громадянином Канади, постійно проживає та працює у цій країні, матеріально забезпечений, має власне житло, проявляє турботу про її сина, допомагає морально та матеріально.
Вказувала на те, що переїзд не буде перешкоджати відповідачу бачитись із сином, а також підтримувати спілкування в мережі Інтернет, а тому вона звернулась до відповідача з пропозицією укласти відповідний договір, який би давав можливість безперешкодно вивезти сина за кордон, проте відповідач на таку пропозицію згоди не надав.
З урахуванням зазначеного, ОСОБА_4 просила надати дозвіл на виїзд малолітньої дитини ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, за межі України без дозволу (згоди) та супроводу батька ОСОБА_5 до Канади на постійне проживання. Дозволити ОСОБА_4 без згоди батька ОСОБА_5 оформлювати документи для виїзду малолітньої дитини ОСОБА_7 за межі України до Канади.
Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівців від 18 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 13 січня 2016 року, позов ОСОБА_4 задоволено.
Надано дозвіл на виїзд за межі України в країну Канада на постійне місце проживання малолітній дитині - ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, у супроводі його матері ОСОБА_4 без дозволу (згоди) та супроводу його батька - ОСОБА_5
Дозволено ОСОБА_4 без згоди батька - ОСОБА_5 оформити документи для виїзду малолітньої дитини - ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, за межі України до Канади.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 13 січня 2016 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 16 листопада 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 задоволено, рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 жовтня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_4, подану представником ОСОБА_6, відхилено, рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 16 листопада 2016 року залишено без змін.
9 листопада 2017 року ОСОБА_4 в особі представника ОСОБА_6, подала до Верховного Суду України заяву про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 жовтня 2017 року, в якій просить скасувати зазначене судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України 2004 року підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм частини третьої статті 51 Конституції України, частин першої та другої статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, Принципів 2, 6 Декларації прав дитини від 20 листопада 1959 року, статті 141 СК України, частини четвертої статті 29 ЦК України, частини першої статті 160 СК України, частини другої статті 4 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
На обґрунтування заяви ОСОБА_4 надала копії ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: від 19 березня 2012 року № 6-41399св11, від 6 серпня 2014 року № 6-14523св14.
Відповідно до пункту 1 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.
У січні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_4 доводи, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.
За положенням пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України 2004 року підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Згідно з частиною першою статті 360-5 ЦПК України 2004 року Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.
У справі, яка переглядається, судом установлено, що 25 жовтня 2012 року позивач та відповідач уклали шлюб під час якого у них ІНФОРМАЦІЯ_1 року народився син ОСОБА_7
Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівців від 3 листопада 2014 року шлюб між сторонами розірвано.
Ухвалою Першотравневого районного суду м. Чернівців від 8 липня 2015 року визнано мирову угоду між сторонами та визначено місце проживання дитини разом з матір'ю ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_1, а також встановлено порядок участі батька у вихованні та спілкуванні з сином, а саме: щопонеділка з 9 год 00 хв. до 13 год. 00 хв.; щовівторка, щочетверга та щосуботи з 15 год. 00 хв. до 20 год. 00 хв. без присутності ОСОБА_4
Згідно з копією свідоцтва про шлюб 30 травня 2015 року між ОСОБА_4 та громадянином Канади ОСОБА_9 зареєстровано шлюб.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанцій, виходив із того, що дозвіл на виїзд малолітньої дитини за межі України в супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків на підставі рішення суду може бути наданий на конкретний одноразовий виїзд з визначенням його початку й закінчення, а надання такого дозволу на постійне проживання малолітньої дитини без згоди та супроводу батька суперечить чинному законодавству, що визначає рівність прав та обов'язків батьків щодо виховання дитини, що може призвести до фактичного позбавлення батька дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та можливості спілкування з нею.
При цьому суд керувався частиною третьою статті 51 Конституції України, частинами першою та другою статті 3 Конвенції про права дитини, статтею 141 СК України, статтею 313 ЦК України, частиною другою статті 4 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України».
Натомість в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 серпня 2014 року, на яку посилається заявник як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, суд касаційної інстанції дійшов висновку про залишення в силі рішення суду першої інстанції, яким задоволено позовні вимоги про надання дозволу на виїзд малолітньої дитини за кордон на постійне проживання без згоди та супроводу батька. Вирішуючи цей спір, суд, керуючись частиною третьою статті 51 Конституції України, частиною сьомою статті 7 СК України, частинами першою та другою статті 3 Конвенції про права дитини, Принципів 2, 6 Декларації прав дитини від 20 листопада 1959 року, статтею 141 СК України, частини четвертої статті 29 ЦК України, частиною першої статті 160, частиною першої 161 СК України, статтею 313 ЦК України, статтею 4 Закону України «Про порядок виїзду з України та в'їзду в Україну громадян України», виходив із того, що в інтересах малолітньої дитини необхідно надати дозвіл позивачу на виїзд за державний кордон України до Російської Федерації на постійне місце проживання малолітньої дитини разом із матір'ю без згоди і супроводу батька.
В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2012 року, на яку посилається заявник як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, суд касаційної інстанції дійшов висновку про залишення судових рішень без змін, якими задоволено позовні вимоги про надання дозволу на виїзд за державний кордон України (у Республіку Польщу) на постійне місце проживання неповнолітній дитині разом із матір'ю без згоди та супроводу батька та оформлення проїзного документа дитини для виїзду за кордон без згоди та супроводу батька, оскільки батько неповнолітнього відмовився надати нотаріальний дозвіл на виїзд дитини на постійне місце проживання за межі державного кордону України у РеспублікуПольща та не надав дозвіл на оформлення проїзного документа дитини. При цьому суд керувався статтею 161 СК України, статтею 4 Закону України «Про порядок виїзду з України та в'їзду в Україну громадян України».
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду виходить з такого.
Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно із частиною сьомою статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка набрала чинності для України 27 вересня 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Відповідно до статті 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.
Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом (стаття 153 СК України).
Згідно зі статтею 157 СК України питання про виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Статтею 161 СК України передбачено, що якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.
Дитина, яка не досягла 14 років, повинна проживати у встановленому місці проживання, яке не може бути змінене самочинно як волею сторонніх осіб, так і волею якогось одного з її батьків.
Місце проживання малолітньої дитини з одним із батьків визначається або за місцем проживання матері чи батька, або за конкретною адресою.
Визначення місця проживання малолітньої дитини за конкретною адресою унеможливлює маніпуляції з боку того з батьків, з ким буде проживати дитина, зокрема проживати де завгодно, унаслідок чого батько дитини не буде мати змоги брати участь у її вихованні.
Відповідно до частини третьої статті 313 ЦК України фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.
Згідно із частиною другою статті 4 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» за відсутності згоди одного з батьків виїзд неповнолітнього громадянина України за кордон може бути дозволено на підставі рішення суду.
Пунктом 3 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 (далі - Правила), передбачено виїзд з України громадян, які не досягли шістнадцятирічного віку, за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли вісімнадцятирічного віку.
Виїзд з України громадян, які не досягли шістнадцятирічного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску (підпункт 1 пункту 4 Правил).
Тимчасовий виїзд малолітньої дитини за межі України повинен відбуватись лише за погодженням з іншим з батьків, оскільки такий переїзд спричиняє зміну режиму спілкування дитини з іншим з батьків, порядок участі у вихованні дитини, зміну звичайного соціального, культурного, мовного середовища дитини, що впливає на її подальше життя, розвиток і виховання.
Виходячи з положень зазначених норм матеріального права дозвіл на виїзд малолітньої дитини за межі України в супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків на підставі рішення суду може бути наданий на конкретний одноразовий виїзд з визначенням його початку й закінчення.
Надання такого дозволу на постійне проживання малолітньої дитини без згоди та супроводу батька суперечить чинному законодавству, що визначає рівність прав та обов'язків батьків щодо виховання дитини, що може призвести до фактичного позбавлення батька дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та можливості спілкування з нею.
Крім того, згідно з умовами мирової угоди, укладеної між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, яка визнана ухвалою Першотравневого районного суду м. Чернівців від 8 липня 2015 року, сторони визначили місце проживання малолітнього ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, разом із матір'ю ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_1.
Отже, місце проживання малолітньої дитини визначено з матір'ю в межах України, а тому надання дозволу на виїзд малолітньої дитини ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, за межі України без дозволу (згоди) та супроводу батька ОСОБА_5 до Канади на постійне проживання буде також суперечити умовам вказаної мирової угоди, унаслідок чого батько дитини не буде мати змоги брати участь у її вихованні у порядку, встановленому мировою угодою сторін, а саме: щопонеділка з 9 год 00 хв. до 13 год. 00 хв.; щовівторка, щочетверга та щосуботи з 15 год. 00 хв. до 20 год. 00 хв. без присутності ОСОБА_4
Також слід зазначити, що ухвалюючи рішення в справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13), Європейський суд з прав людини наголосив, що в таких справах основне значення має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення. При цьому Європейський суд з прав людини зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.
Судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій відповідають принципу «найкращих інтересів дитини», що є пріоритетним при вирішенні цієї справи.
З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про надання дозволу на виїзд дитини за кордон на постійне місце проживання без згоди батька.
Оскільки Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі, про перегляд якої подана заява, правильно застосував норми матеріального права, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про відмову у задоволенні заяви ОСОБА_4, поданої представником ОСОБА_6, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 жовтня 2017 року.
Керуючись пунктом 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України, пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 360-5 ЦПК України 2004 року, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
У задоволенні заяви ОСОБА_4, поданої представником ОСОБА_6, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 жовтня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, третя особа - Служба у справах дітей Чернівецької міської ради, про надання дозволу на виїзд дитини за кордон на постійне місце проживання без згоди батька відмовити.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: О. В. Білоконь Є. В. Синельников С. Ф. Хопта Ю. В. Черняк