Постанова
Іменем України
21 березня 2018 року
м. Київ
справа № 755/3975/17
провадження № 61-2796 св 18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Стрільчука В. А.,
суддів: Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2, яка діє в інтересах малолітньої ОСОБА_3,
треті особи: ОСОБА_4, служба у справах дітей Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення апеляційного м. Києва від 13 грудня
2017 року у складі колегії суддів: Шебуєвої В. А., Оніщука М. І., Українець Л. Д.,
У березні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до
ОСОБА_2, яка діє в інтересах малолітньої ОСОБА_3, треті особи:
ОСОБА_4, служба у справах дітей Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Позовні вимоги обґрунтовував тим, що йому на праві власності належить квартира АДРЕСА_1, в якій, крім нього, зареєстровані його дружина ОСОБА_5, син ОСОБА_4 та онука ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1.
У січні 2010 року його син припинив шлюбні відносини з відповідачем, після чого його онука за місцем реєстрації не проживала.
З 2010 року ОСОБА_3 фактично проживає зі своєю матір'ю ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2, що підтверджується листом служби у справах дітей Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації від 17 лютого 2017 року.
Зазначав, що з ОСОБА_2 у нього склались неприязні стосунки, спілкуватись з онукою йому та його синові вона не дозволяє, квартирою не цікавиться, не несе витрат по її утриманню, у добровільному порядку зняти дитину з реєстрації та зареєструвати її за місцем свого проживання відмовляється.
Посилаючись на наведене, а також на те, що ОСОБА_3 не є членом його сім'ї, не відноситься до кола осіб, які постійно з ним проживають та ведуть спільне господарство, просив визнати ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, такою, що тратила право на користування квартирою АДРЕСА_1 та позбавити її права користування вказаним житловим приміщенням, з підстав, передбачених статтями 391, 405 Цивільного Кодексу України (далі - ЦК України).
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 26 жовтня 2017 року позов задоволено частково.
Визнано ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, такою, що тратила право на користування житловим приміщенням - квартирою № АДРЕСА_1.
У задоволенні решти позову відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_3 більше одного року без поважних причин відсутня у приміщенні квартири № АДРЕСА_1 та проживає разом зі своєю матір'ю ОСОБА_2 за місцем її реєстрації. Ураховуючи наведене та те, що внаслідок наявності реєстрації малолітньої особи у квартирі, належній на праві власності позивачеві, він змушений нести додаткові витрати, пов'язані зі сплатою житлово-комунальних послуг, позовні вимоги в частинні визнання особи такою, що втратила права користування житловим приміщенням підлягають задоволенню.
Зважаючи на те, що основна вимога про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням підлягає задоволенню, що позбавляє цю особу права користування спірним житловим приміщення, у задоволенні вимоги про позбавлення ОСОБА_3 права користування житловим приміщенням слід відмовити.
Рішенням апеляційного суду м. Києва від 13 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2, яка діє в інтересах малолітньої ОСОБА_3, задоволено, рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову в повному обсязі.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення, тоді як малолітня дитина не може бути визнана такою, що понад один рік без поважних на те причин була відсутні за місцем реєстрації.
У касаційній скарзі, що надійшла до Верховного Суду в січні 2018 року,
ОСОБА_1просив скасувати рішення апеляційного суду та ухвалити нове рішення про задоволення його позовних вимог у повному обсязі, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга обґрунтована тим, що апеляційний суд не застосував до спірних правовідносин приписи статей 316, 317, 319, 321 ЦК України, якими гарантовано непорушність права приватної власності на безперешкодне користування своїм майном, а також положення статті 405 ЦК України у її взаємозв'язку із статтею 29 цього Кодексу щодо визначення місця проживання малолітньої особи за місцем проживання батьків або одного з них, з ким вона проживає.
Вказував на те, що суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що понад вісім років його онука разом зі своєю матір'ю проживає за місцем реєстрації відповідача, і не є особою, яка відносяться до кола осіб, які постійно з ним проживають та ведуть спільне господарство.
У лютому 2018 року ОСОБА_4 направив пояснення на касаційну скаргу ОСОБА_1, у якому зазначав, що перебуваючи у шлюбі з ОСОБА_2, вони проживали у квартирі його батька, який, як власник, надав згоду на реєстрацію у належній йому на праві власності квартирі його дочки
(ОСОБА_3), однак на початку січня 2009 року ОСОБА_2 з малолітньою ОСОБА_3 змінила місце проживання, переїхала за місцем своєї реєстрації - АДРЕСА_2, де вона з дитиною проживає по теперішній час. Ним та іншими членами сім'ї не створювались перешкоди, за яких дитина не мала б можливості проживати у спірній квартирі. Відповідач є співвласником квартири, у якій вона проживає разом з дитиною, однак приховує зазначений факт.
У березні 2018 року надійшов відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу, у якому вона просила залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення апеляційного суду м. Києва від13 грудня 2017 року - без змін.
Відзив обґрунтовано тим, що її виселення з квартири належної позивачеві було зумовлено наявністю конфліктних відносин з ОСОБА_4 Місце реєстрації дитини здійснено за погодженням батьків, оскільки малолітня дитини самостійно не може вирішувати питання щодо свого місця проживання, а таке право належить батькам.
Зазначала, що позов пред'явлено до неї, як до матері, однак ОСОБА_4 є батьком дитини, відтак теж зобов'язаний представляти інтереси дочки. При цьому, після досягнення 14 років дитина сама має право вирішувати з ким із батьків вона буде проживати і буде зареєстрована, а воля власника квартири не може порушувати права дитини на проживання у разі проживання батьків окремо.
У березні 2018 року надійшла відповідь ОСОБА_1 на відзив
ОСОБА_2 на касаційну скаргу, у якому він зазначав, що відповідачем зазначаються обставини та норми права, які не мають відношення до вказаної справи, зокрема щодо розлучення відповідача з його сином, та визначення місця проживання дитини, що не породжує для нього жодних правових наслідків.
Звертав увагу, що питання щодо визначення місця проживання дитини після розлучення її батьків судом не вирішувалось, оскільки такий спір між сторонами не виникав, а дитина проживає з відповідачем. Право користування квартирою виникає не у зв'язку з фактом реєстрації у ній, а залежить від фактичного проживання і користування нею.
Підстав вважати права дитини порушеними немає, оскільки вона забезпечена житлом та проживає у квартирі разом зі своєю матір'ю, яка не бажає її зареєструвати дитину за своїм місцем проживання, тоді як він є дідом дитини і законодавство не покладає на нього обов'язку вирішення питання щодо місця проживання онуки.
У березні 2018 року також надійшла відповідь ОСОБА_4 на відзив ОСОБА_2, який мотивований тим, що ОСОБА_2 перекручує дійсні обставини справи та зазначає обставини, які не мають правового значення для вирішення цієї справи, зокрема щодо сплати ним аліментів.
Єдиним власником квартири, у якій зареєстрована ОСОБА_3 є його батько, відтак ураховуючи факт проживання дитини за іншою адресою у квартирі належній її матері, задоволення позову не суперечитиме інтересам дитини.
У березні 2018 року ОСОБА_2 надіслала заперечення на відповідь на відзив ОСОБА_1 та зазначила, що після розірвання шлюбу з ОСОБА_1 вона виселилась з належної позивачу квартири з метою уникнення сварок, тому їх не проживання з дитиною зумовлено поважними причинами. Також посилалася на обставини, викладенні у її відзиві на касаційну скаргу.
У березні 2018 року на зазначене заперечення, ОСОБА_1 надіслав пояснення, у яких викладені обставини, попередньо зазначені ним у касаційній скарзі, а також у відзиві та відповіді на відзив ОСОБА_2
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України року у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Судом першої інстанції установлено, що квартира АДРЕСА_1 належить ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності від 16 листопада 2012 року. У квартирі, крім власника, зареєстровані: його дружина ОСОБА_5, син ОСОБА_4 та онука ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1.
З 8 травня 2008 року ОСОБА_4 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, який рішенням Дніпровського районного суду
м. Києва від 29 липня 2013 року був розірваний, від шлюбу мають спільну дитину ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1.
У квартирі, належній на праві власності позивачу, неповнолітня ОСОБА_3 зареєстрована з 13 листопада 2008 року. Місцем реєстрації та проживання її матері - ОСОБА_2 є АДРЕСА_2.
Відповідно до статті 41 Конституції Україникожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.
За статтею 317 ЦК Українивласникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Право власності є абсолютним, характеризується його непорушністю, а держава гарантує його власнику можливість захистити свої справа.
Звертаючись до суду з указаним позовом, ОСОБА_1 посилався на зазначені вище норми права, а також на те, що малолітня ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, інтереси якої представляє її мати ОСОБА_2, більше одного року не проживає у належній йому на праві власності квартирі, що свідчить про наявність підстав, передбачених статтею 405 ЦК України, для визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Частиною першою статті 383 ЦК Українита статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Частиною першою статті 156 ЖК УРСРпередбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.
За змістом зазначених норм право користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України).
Зазначена норма матеріального права передбачає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
За приписами статей 10, 11, 212 ЦПК України 2004 року цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.
Згідно зі статтею 57 ЦПК України 2004 року доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.
Актами про не проживання особи за місцем реєстрації, складених 10 червня 2015 року, 25 січня 2016 року, 28 жовтня 2016 року, 27 квітня 2017 року
установлено, що ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, з грудня
2009 року у квартирі по АДРЕСА_1 проживає.
З довідки, виданої дошкільним навчальним закладом № 368 убачається, що ОСОБА_3 відвідувала дошкільний навчальний заклад, що знаходиться поруч з місцем проживання та реєстрації її матері ОСОБА_2, з 2 квітня
2011 року по 30 травня 2015 року.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 18 червня 2013 року, ухваленого за результатами розгляду справи ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про стягнення аліментів установлено, що дитина проживає разом з матір'ю.
З відповіді КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 4 Дніпровського району м. Києва убачається, що ОСОБА_3, за місцем проживання АДРЕСА_2, з квітня 2012 року перебуває на медичному обліку та під наглядом лікаря.
Частиною четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місцем проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
У справі, яка є предметом касаційного перегляду, спору щодо визначення місця проживання дитини немає, вона проживає спільно з матір'ю за місцем її реєстрації: АДРЕСА_2.
Ураховуючи наведене, суд першої інстанції надав правильну оцінку зібраним у справі доказам у їх сукупності та визначився з характером правовідносин і нормами права, що їх регулюють, та дійшов обґрунтованого висновку, що ОСОБА_3 більше одного року без поважних не проживає у АДРЕСА_1, не є членом сім'ї власника будинку, не веде з ним спільне господарство, а відтак вимоги власника, який має право вимагати усунення будь-яких перешкод у користуванні та володінні його майном, підлягають задоволенню.
Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції, не урахував встановлених судом обставин справи та вимог законодавства, якими урегульовані спірні правовідносини та дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1, а тому рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, з залишенням без змін законного та обгрунтованого рішення суду першої інстанції.
Відмовляючи у задоволенні вимоги ОСОБА_1 про позбавлення ОСОБА_3 права користування квартирою АДРЕСА_1, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що ця вимога є похідною від вимоги про визнання особи такою, що втратила права користування житловим приміщенням, і як наслідок її задоволення, особа позбавляється і права користування ним, а тому підстав для задоволення у цій частині касаційної скарги не убачається.
Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково, і залишає в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки касаційна скарга підлягає частковому задоволенню (залишено в силі судове рішення, яким задоволено позовну вимогу немайнового характеру), то сплачений при її поданні судовий збір у розмірі 1 280, 00 грн підлягає стягненню з ОСОБА_2 на користь позивача.
Ураховуючи наведене та керуючись статтями 141, 400, 402, 413, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої палати Касаційного цивільного суду ,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення апеляційного суду м. Києва від 13 грудня 2017 року скасувати, рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 26 жовтня 2017 року залишити в силі.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1
1 280, 00 грн на відшкодування судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий: В. А. Стрільчук
Судді: В. О. Кузнєцов
А.С. Олійник
С.О. Погрібний
Г. І. Усик