Постанова
Іменем України
28 березня 2018 року
місто Київ
справа № 754/13840/15-ц
провадження № 61-2196св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4,
відповідач (заявник) - ОСОБА_5,
третя особа із самостійними вимогами на предмет спору - ОСОБА_6,
третя особа - Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району м. Києва»,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Деснянського районного суду м. Києва у складі головуючого судді Лісовської О. В. від 28 грудня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва у складі колегії суддів: Гаращенка Д. Р., Невідомої Т. О., Пікуль А. А. від 19 жовтня 2016 року,
ОСОБА_4 у вересні 2015 року звернуся до суду з позовом до ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном (квартирою), встановлення порядку користування квартирою та поділ особових рахунків зі сплати житлово-комунальних послуг. Позивач просив суд: зобов'язати відповідача усунути перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1, шляхом надання доступу до цієї квартири та передачі дублікату ключів від квартири та в подальшому не чинити перешкоди у користуванні квартирою; встановити порядок користування житловим приміщенням шляхом виділення у користування ОСОБА_4 житлової кімнати, площею 14 , 2 кв. м, разом з балконом, площею 0, 7 кв. м, виділення у користування ОСОБА_5 кімнати, площею 16, 0 кв. м, та комори, площею 2, 1 кв. м, в загальному користуванні залишити прохідну кімнату, кухню з балконом, сполучену вбиральню та коридор; зобов'язати Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району м. Києва» розділити особові рахунки з оплати житлово-комунальних послуг, що надаються у цій квартирі відповідно до встановленого порядку користування квартирою.
Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що після смерті його сестри, ОСОБА_7, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, відкрилася спадщина на Ѕ частину квартири АДРЕСА_2 Власником іншої 1/2 частини зазначеної квартири є ОСОБА_5 Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 14 квітня 2014 року за позивачем визнано право власності на 1/4 частину спірної квартири у порядку спадкування після смерті сестри. Заочним рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 23 липня 2014 року за ОСОБА_6 визнано право власності на 1/4 частину цієї квартири у порядку спадкування після смерті сестри. У подальшому рішенням Апеляційного суду міста Києва від 18 серпня 2015 року зазначене заочне рішення скасовано і ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_6 відмовлено. Позивачем 18 серпня 2014 року зареєстровано право власності на 1/4 частину квартири у встановленому порядку, а ІНФОРМАЦІЯ_2 право власності було зареєстровано за ОСОБА_6 Позивач неодноразово звертався до відповідача з метою визначення порядку користування та утримання спільної квартири, але відповідач відмовлявся вирішувати це питання і чинив перешкоди. Позивач неодноразово приходив до квартири, але відповідач двері не відчиняв, звернення до міліції також не дали позитивних результатів, незважаючи на те, що позивач бере участь в утриманні квартири, сплатив борг у розмірі 2 500, 00 грн за комунальні послуги.
Як правові підстави позову ОСОБА_4 зазначив правила статей 15, 319, 321, 355, 356, 358, 383, 391 ЦК України, статтю 179 ЖК УРСР.
Третя особа, ОСОБА_6, у листопаді 2015 року звернувся з позовом із самостійними вимогами на предмет спору до ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні власністю, встановлення порядку користування та поділ особових рахунків, зазначаючи ті ж обставини та підстави позову, що й у первісному позові.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 28 грудня 2015 року позов ОСОБА_4 задоволено частково, зобов'язано ОСОБА_5 усунути перешкоди у користуванні ОСОБА_4 квартирою АДРЕСА_1, шляхом надання доступу до цієї квартири та передачі дублікатів ключів від неї; в іншій частині позовних вимог ОСОБА_4 відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 витрати зі сплати судового збору у розмірі 487, 20 грн. У задоволенні позовних вимог третьої особи, яка заявила самостійні вимоги, ОСОБА_6 про усунення перешкод у користуванні власністю та визначення порядку користування квартирою відмовлено.
Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що під час розгляду справи судом встановлено, що відповідач чинить позивачу перешкоди у користуванні спірною квартирою. Такий факт доведений, крім пояснень позивача та третьої особи у справі, належними письмовими доказами. При розгляді справи встановлено, що право власності на 1/4 частину спірної квартири, що залишилася після смерті ОСОБА_7, не оформлено, оскільки судове рішення про визнання права власності на частину квартири за ОСОБА_6 скасовано, а тому, за висновком суду першої інстанції, на момент розгляду справи питання про встановлення порядку користування жилим приміщенням не могло бути вирішено, а позовні вимоги ОСОБА_4 у цій частині заявлено передчасно.
Стосовно позовних вимог третьої особи, ОСОБА_6, то суд першої інстанції зазначив, що саме власник може вимагати усунення перешкод у користуванні власністю та встановлення порядку користування жилим приміщенням. Третя особа ОСОБА_6 не є власником 1/4 частини спірної квартири, тому його вимоги про усунення перешкод у користуванні квартирою та встановлення порядку користування жилим приміщенням також є передчасними, а тому не підлягають задоволенню.
Додатковим рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 08 лютого 2016 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 та ОСОБА_6 до ОСОБА_5 про розподіл особових рахунків відмовлено. Суд першої інстанції визначив, що оскільки рішенням суду першої інстанції відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 та ОСОБА_6 про визначення порядку користування жилим приміщенням, то заявлені вимоги про поділ особових рахунків зі сплати житлово-комунальних послуг також не підлягають задоволенню.
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 19 жовтня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін; додаткове рішення в апеляційному порядку сторонами не оскаржувалось.
Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що вимогам закону рішення суду першої інстанції відповідає, суд забезпечив повний та всебічний розгляд справи, на основі усіх наданих сторонами доказів, які були дослідженні та правильно оцінені за своїм внутрішнім переконанням судом у сукупності. Апеляційний суд погодився, що на підставі наданих доказів у сукупності доводиться той факт, що відповідач чинить позивачу перешкоди у користуванні спірною квартирою.
Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 28 грудня 2015 року, в частині відмови у задоволенні позовних вимог учасниками процесу не оскаржувалося, тому апеляційним судом не перевірялося відповідно до положень статті 303 ЦПК України (в редакції Закону від 18 березня 2004 року №1618-IV) (далі - ЦПК 2004 року).
У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2016 року до Вищого спеціалізованого суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_5 просив скасувати рішення Деснянського районного суду м. Києва від 28 грудня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 19 жовтня 2016 року в частині зобов'язання ОСОБА_5 усунути перешкоди у користуванні ОСОБА_4 квартирою АДРЕСА_1, шляхом надання доступу до квартири та передачі дублікату ключів від неї, а також щодо розподілу судових витрат. Заявник просив ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні цієї частини позовних вимог.
Касаційна скарга обґрунтовувалася тим, що висновок судів попередніх інстанцій про створення ОСОБА_5 перешкод ОСОБА_4 у користуванні спірною квартирою зроблений на підставі пояснень позивача та третьої особи й письмових доказів. Судами порушено порядок оцінки таких доказів, який здійснювався однобічно, зокрема взято до уваги пояснення учасників справи, яких не допитували як свідків. Судами також дана оцінка обставинам справи, які встановлені судами в інших справах. Зобов'язуючи відповідача передати позивачу дублікат ключів від вхідних дверей спірної квартири, суди не зазначили, за чий рахунок повинні бути виготовлені такі ключі, чим порушено майнові права ОСОБА_5 Судом апеляційної інстанції досліджувались докази, диск з відеоматеріалами, хоча такий доказ не досліджувався судом першої інстанції. Крім того, апеляційний суд не зазначив в оскаржуваній ухвалі мотивів відхилення доводів апеляційної скарги щодо оцінки відповіді Деснянського РУ ГУМВС України в м. Києві стосовно обставин справи. Додатково заявник зазначає, що позивачем не в повному обсязі сплачено судовий збір за подання позовної заяви, що є підставою для скасування судового рішення.
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_4 вказав на те, що касаційна скарга є необґрунтованою, просив суд касаційної інстанції відмовити у її задоволенні. Метою подання позовної заяви було відновлення його прав як співвласника квартири, встановлення порядку користування нею та її утримання всіма співвласниками.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 січня 2017 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_5
Згідно зі статтею 388 ЦПК України (у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII), судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Згідно з підпунктом 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України, передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Зазначену цивільну справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду 17 січня 2018 року.
Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив висновок, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
За правилом статті 213 ЦПК України 2004 року рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що спірним жилим приміщенням є трикімнатна квартира АДРЕСА_1. ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_7 - рідна сестра позивача ОСОБА_4 та третьої особи ОСОБА_6 Після її смерті відкрилась спадщина на 1/2 частину спірної квартири. Співвласником іншої Ѕ частини цієї квартири є відповідач ОСОБА_5 - колишній чоловік померлої.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 14 квітня 2014 року за ОСОБА_4 визнано право власності на 1/4 частину спірної квартири у порядку спадкування після смерті ОСОБА_7 Рішення суду набрало законної сили, 18 серпня 2014 року позивач зареєстрував право власності на ј частину квартири, що є предметом позову.
Заочним рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 23 липня 2014 року за третьою особою ОСОБА_6 визнано право власності на ј частину згаданої квартири у порядку спадкування після смерті ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 зареєстрував право власності на цю ј частину. Проте, рішенням Апеляційного суду міста Києва від 18 серпня 2015 року заочне рішення Деснянського районного суду м. Києва від 23 липня 2014 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_6 відмовлено.
Частково задовольняючи позов ОСОБА_4, суд першої інстанції, з чим погодився апеляційний суд, виходив з того, що відповідач чинить позивачу перешкоди у користуванні спірною квартирою, 1/4 частина якої належить позивачу.
Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.
Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
При цьому використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
У статті 13 Конституції України закріплено, що власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.
Аналогічні положення містяться й у статті 319 ЦК України. Власність не тільки надає переваги тим, хто її має, а й покладає на них певні обов'язки. Це конституційне положення пов'язане з принципом поєднання інтересів власника, суспільства та інших власників і користувачів об'єктами власності. Власність зобов'язує власника використовувати свою власність не тільки у своїх інтересах, а й поважати інтереси інших людей, всього суспільства. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання та гарантує їм рівність перед законом. Порушення прав власників з боку держави, громадянина чи юридичної особи зумовлює настання відповідних правових наслідків.
Громадяни користуються рівними умовами захисту права власності. Володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом. Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч ці порушення і не призвели до позбавлення володіння майном, а також вимагати відшкодування завданих цим збитків.
Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Але, здійснюючи свої права, власник зобов'язаний не порушувати права, свободи, гідність та охоронювані законом інтереси громадян, суспільства, не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не погіршувати природну якість землі, води, інших об'єктів природи. Під час здійснення своїх прав і виконання обов'язків власник зобов'язаний додержуватись моральних засад суспільства.
Відповідно до пункту 33 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» застосовуючи положення статті 391 ЦК, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов'язані із позбавленням права володіння, суд має виходити із такого. Відповідно до положень статей 391, 396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння. Такий позов підлягає задоволенню і в тому разі, коли позивач доведе, що є реальна небезпека порушення його права власності чи законного володіння зі сторони відповідача. При цьому суди повинні брати до уваги будь-які фактичні дані (статті 57-59 ЦПК 2004 року), на підставі яких за звичайних умов можна зробити висновок про наявність такої небезпеки.
Судами попередніх інстанцій на підставі зібраних у справі доказів встановлено, що ОСОБА_4 є власником ј спірної квартири, а ОСОБА_5 своїми діями чинить перешкоди у користуванні позивачем спільним майном.
З огляду на наведене, доводи заявника зводяться до переоцінки доказів у справі, що виходить за встановлені статтею 400 ЦПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
Доводи касаційної скарги стосовно порушення судом першої інстанції оцінки доказів, однобічності оцінки спростовуються, зокрема правилами частини третьої статті 61 ЦПК України 2004 року, відповідно до якої обставини, встановлені судовими рішеннями у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Твердження заявника про те, що суд апеляційної інстанції дослідив докази у справі, які не досліджувались судом першої інстанції, належить відхилити Верховним Судом, оскільки за правилами частини другої статті 303 ЦПК України 2004 року апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами. Відповідно до частини першої статті 304 ЦПК України 2004 року справа розглядається апеляційний судом за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України 2004 року.
Аналіз наведених норми права свідчить, що апеляційний суд наділений повноваженнями досліджувати докази у справі та надавати їм правову оцінку, а тому апеляційним судом аналізувалися докази, зібрані у справі, у тому числі надавалась правова оцінка листу Деснянського РУ ГУ МВС України в місті Києві з обґрунтуванням відхилення такого доказу.
Щодо сплати ОСОБА_4 судового збору не в повному обсязі за подання позовної заяви, то такі доводи не можуть бути підставою для скасування судового рішення за наявності об'єктивного висновку про законність та обґрунтованість рішення суду по суті вимог.
Суд касаційної інстанції врахував, що законне, обґрунтоване та правильне по суті й справедливе рішення суду не може бути скасовано з одних лише формальних міркувань. Зокрема, до таких недоліків, які не призводять до порушення основних принципів цивільного процесуального судочинства та охоронюваних законом прав та інтересів осіб, які беруть участь у справі, та не впливають на суть ухваленого рішення, належать: сплата судового збору, здійснена після відкриття провадження у справі тощо.
Відповідно до пункту 28 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року № 10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» якщо факт недоплати судового збору з'ясовано судом у процесі розгляду прийнятої заяви (скарги), суд залежно від конкретних обставин справи може у разі неподання доказів оплати - стягнути належну суму судового збору за результатами вирішення спору з урахуванням положень статті 88 ЦПК України 2004 року.
З огляду на наведене доводи заявника про сплату судового збору за подання позовної заяви не в повному обсязі можуть бути підставою для звернення до суду із заявою про ухвалення додаткового рішення у справі про стягнення судових витрат.
Верховний Суд під час оцінки доказів касаційної інстанції врахував, що такі доводи касаційної скарги зводяться лише до непогодження з оцінкою доказів, наданої судами першої та апеляційної інстанцій.
За правилами статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Заявником не зазначено, які докази не досліджені судом першої та апеляційної інстанцій та яким чином це вплинуло на правомірність постановлених судових рішень, відповідач не був позбавлений можливості подавати докази на підтвердження своєї правової позиції у справі, а в разі неможливості їх подання самостійно - вправі був звернутися до суду з відповідним клопотанням про витребування чи забезпечення доказів. Верховним Судом не встановлено наявності об'єктивних перешкод відповідачу для надання судам першої та апеляційної інстанцій доказів на обґрунтування своєї правової позиції у справі.
Відповідно до статті 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Зважаючи на зазначене, оцінюючи доводи касаційної скарги в цілому, суд має виходити з імперативного припису правила частини другої статті 410 ЦПК України, за змістом якого не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Доводи касаційної скарги носять характер формальних міркувань, що не можуть слугувати достатньою та обґрунтованою підставою для скасування правильних по суті судових рішень.
Твердження заявника, що судами попередніх інстанцій взято до уваги пояснення позивача та третьої особи у справі щодо наявності перешкод у користуванні власністю не впливають на законність та обґрунтованість судових рішень, оскільки суди також дали оцінку письмовим доказам, наявним у справі, що також підтвердили наявність перешкод у користуванні майном.
Враховуючи наведене, Верховний Суд вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої та апеляційної інстанцій - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
За правилами статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Про зупинення виконання або зупинення дії судового рішення постановляється ухвала. Суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України від 10 січня 2017 року зупинене виконання рішення Деснянського районного суду м. Києва від 28 грудня 2015 року до закінчення касаційного провадження у справі.
Зробивши висновок про залишення без змін рішень судів першої та апеляційної інстанцій, постановлених у справі, Верховний Суд, керуючись частиною третьою статті 436 ЦПК України, поновлює їх виконання в частині стягнень, що залишено без змін.
Керуючись статтями 400, 409, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення.
Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 28 грудня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 19 жовтня 2016 року залишити без змін.
Поновити виконання рішення Деснянського районного суду м. Києва від 28 грудня 2015 року, що зупинене до завершення касаційного провадження у цій справі.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді С. О. Погрібний
О. В. Ступак
Г. І. Усик