Постанова
Іменем України
29 березня 2018 року
місто Київ
справа № 757/3261/15-ц
провадження № 61-317св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7,
відповідач - Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Президент України Порошенко Петро Олексійович,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва у складі судді Хоменко О. Л. від 21 червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва у складі колегії суддів: Саліхова В. В., Прокопчук Н. О., Семенюк Т. А. від 06 жовтня 2016 року,
У лютому 2015 року ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 звернулися до суду з цивільним позовом до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ОСОБА_9 й ОСОБА_10, Апеляційного суду міста Києва та Печерського районного суду міста Києва, Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України про відшкодування завданої моральної шкоди. Позивачі просили відшкодувати кожному з них завдану моральну шкоду в розмірі по 51 000, 00 грн за рахунок Державного бюджету України.
Позовна заява обґрунтована тим, що відповідачами при постановленні відповідних судових рішень порушено норми матеріального права, зокрема статті 8, 19, 41, 55, 56, 124, 129 Конституції України, статтю першу Протоколу Першого до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статті 23, 321, 328, 1166, 1167, 1173-1175, частину шосту статті 1176 ЦК України. Зазначали, що з вини суду позивач ОСОБА_5 тимчасово втратив право на особисте користування землею; позивачу ОСОБА_6 до отримання правосудного рішення завдано значної моральної та матеріальної шкоди, оскільки він не міг декілька років отримати правосудне рішення; позивач ОСОБА_7 втратив з вини суду значну грошову суму понад 8 000, 00 грн, оскільки за наявності правосудного рішення, ухваленого на його користь, не може отримати безпідставно отриману співробітниками банку суму грошових коштів у розмірі понад 8 000, 00 грн.
Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 21 червня 2016 року провадження у справі за позовом ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ОСОБА_10, ОСОБА_9, Апеляційного суду міста Києва, Печерського районного суду міста Києва про відшкодування моральної шкоди закрито.
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 21 червня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, за участі третьої особи - Президента України Порошенка Петра Олексійовича, про відшкодування моральної шкоди відмовлено повністю.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що доводи позивачів щодо порушення судами та суддями їх законних прав не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи.
З такими висновками щодо встановлених обставин суду першої інстанції погодився суд апеляційної інстанції, яким постановлено ухвалу від 06 жовтня 2016 року про залишення рішення суду першої інстанції без змін.
Суд апеляційної інстанції обґрунтовував ухвалене судове рішення тим, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам закону, обставинам справи й підстави для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, відсутні.
Позивачі, не погодившись з ухваленими судами першої та апеляційної інстанцій рішеннями, звернулися у жовтні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, просили скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції, постановити нове рішення, яким задовольнити вимоги позивачів повністю.
На обґрунтування вимог скарги заявники посилалися на те, що судами першої та апеляційної інстанцій допущено неповне з'ясування обставин, що мають істотне значення для вирішення справи, що призвело до порушення норм матеріального та процесуального права, зокрема, до вирішення питання зазначених правовідносин судами першої та апеляційної інстанцій застосовано положення статті 62 Конституції України, а не належні правила статті 56 Конституції України. Судові рішення, постановлені у цій справі, є неправосудними й такими, що не відповідають вимогам статті 212 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-ІV, далі - ЦПК України 2004 року).
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2016 року у справі відкрито касаційне провадження.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України (у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів») касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. За змістом пункту 1 частини другої статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд здійснює правосуддя як суд касаційної інстанції в порядку, встановленому процесуальним законом.
Справу передано Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ до Верховного Суду 03 січня 2018 року.
Справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ.
За змістом правил частини першої та третьої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Під час визначення меж розгляду справи судом касаційної інстанції застосовані положення статті 400 ЦПК України, відповідно до якої під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах доводів касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначено за правилами статті 213 ЦПК України 2004 року, згідно з якою рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Верховний Суд вислухав суддю-доповідача, перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив висновок, що оскаржувані судові рішення відповідають вимогам законності та обґрунтованості, визначеним у статті 213 ЦПК України 2004 року, касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що позивачі у цій справі зверталися за захистом порушених, невизнаних прав та інтересів до судів з різними позовами. Так, у провадженні Ленінського районного суду міста Кіровограда перебувала цивільна справа за позовом ОСОБА_4 до Вищого адміністративного суду України, Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду, Апеляційного суду Кіровоградської області, Державної казначейської служби України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Департаменту Державної виконавчої служби України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди.
Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 06 листопада 2013 року ухвалу Ленінського районного суду міста Кіровограда від 05 липня 2013 року, в частині відмови у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_4 до Державної казначейської служби України, Департаменту Державної виконавчої служби України про відшкодування завданої матеріальної та моральної шкоди, скасовано. Ухвалу Ленінського районного суду міста Кіровограда від 05 липня 2013 року, в частині відмови у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_4 до Вищого адміністративного суду України, Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду, Апеляційного суду Кіровоградської області, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, залишено без змін.
У провадженні Печерського районного суду міста Києва перебувала цивільна справа за позовом ОСОБА_4 до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, за участю третьої особи - Світловодського міськрайонного суду Кіровоградської області, про відшкодування шкоди. Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 11 березня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 15 травня 2014 року, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 червня 2014 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за позовом ОСОБА_4 до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, за участю третьої особи - Світловодського міськрайонного суду Кіровоградської області, про відшкодування шкоди.
У провадженні Печерського районного суду міста Києва перебувала цивільна справа за позовом ОСОБА_7, ОСОБА_6 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України про відшкодування моральної шкоди. Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 15 жовтня 2014 року залишено без задоволення зазначений позов. Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 02 грудня 2014 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2014 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за позовом ОСОБА_7, ОСОБА_6 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України про відшкодування моральної шкоди.
У провадженні Онуфріївського районного суду Кіровоградської області перебувала цивільна справа за позовом ОСОБА_5 до ТОВ «Верес» про визнання недійсними договорів оренди землі та відшкодування матеріального збитку. Рішенням Апеляційного суду Кіровоградської області від 03 грудня 2014 року скасовано рішення Онуфріївського районного суду Кіровоградської області від 10 грудня 2013 року, яким відмовлено в задоволенні позову, та додаткове рішення Онуфріївського районного суду Кіровоградської області від 12 березня 2014 року, яким відмовлено в задоволенні позову про відшкодування завданих матеріальних збитків. Ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_5 до ТОВ «Верес» про визнання недійсними договорів оренди землі та відшкодування матеріальних збитків відмовлено з інших правових підстав. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 грудня 2014 року ОСОБА_5 відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за зазначеним позовом.
Вважаючи рішення, дії та бездіяльність відповідачів протиправними, підставою спільного звернення позивачів з позовом у цій справі є, на їх переконання, створення відповідачами перешкод у доступі до правосуддя.
Проте, Верховний Суд з обґрунтованістю таких тверджень заявником погодитися не може; за його переконанням, судами першої та апеляційної інстанцій вірно визначено як природу правовідносин між сторонами, так й застосовано належні норми права, що стало умовою справедливого вирішення існуючого спору.
Оцінюючи доводи касаційної скарги, Верховний Суд зобов'язаний врахувати, що правовою підставою поданого позову є положення статті 56 Конституції України, щодо застосування якої до цивільних відносин Верховним Судом України сформульовано правовий висновок у справі № 6-99цс17. За змістом цього висновку щодо застосування наведеної норми права, статті 56 Конституції України, у подібних правовідносинах зазначено таке. Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
У статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статей 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.
Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи вказаних органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені статтями 1173 та 1174 ЦК України відповідно.
Відповідно до статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Згідно зі статтею 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Таким чином, ці підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює як зазначені органи, так і їх посадових чи службових осіб, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.
При цьому, з урахуванням положень пункту 10 частини другої статті 16, статей 21, 1173 та 1174 ЦК України, шкода, завдана зазначеними органами чи (та) особами відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування лише у випадках визнання вказаних рішень незаконними й їх подальшого скасування або визнання дій або бездіяльності таких органів чи (та) осіб незаконними.
Під час визначення належної до застосування до спірних правовідносин норми права Верховний Суд також зобов'язаний застосувати правовий висновок, сформульований Верховним Судом України у справі № 6-501цс17, згідно з яким шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.
За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 цього Кодексу).
Верховним Судом не встановлено підстав відступити від наведених правових висновків під час розгляду цієї справи.
Системний аналіз наведених норм права з врахуванням сформульованих правових висновків щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах дає Верховному Суду підстави для висновку, що для настання відповідальності за створення позивачам перешкод у доступі до правосуддя обов'язковою умовою є визнання наведених рішень незаконними та їх подальше скасування, а також визнання дій або бездіяльності таких органів (посадових осіб) протиправними.
У Висновку № 3 Консультативної ради європейських суддів щодо принципів та правил, які регулюють професійну поведінку суддів, зокрема, питання етики, несумісної поведінки та безсторонності зазначено, що за загальним принципом судді повинні персонально бути повністю звільненими від відповідальності стосовно претензій, які пред'являються їм у зв'язку з добросовісним здійсненням ними своїх функцій. Судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою подання апеляційної чи касаційної скарги.
Законність актів правосуддя, дій (бездіяльності) судів (суддів), вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю.
Згідно з частиною шостою статті 1176 ЦК України, шкода, завдана фізичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування або прокуратури, відшкодовується на загальних підставах.
Застосування положення частини шостої статті 1176 ЦК України можливе у випадку, коли предметом позову є інші дії чи бездіяльність, зокрема, суду, які не пов'язані зі здійсненням правосуддя, відправленням судочинства, яке має на меті прийняття акта органом судової влади. Тобто це інші дії суддів (суду) при здійсненні правосуддя, коли спір не вирішується по суті, у разі їх незаконних дій або бездіяльності і якщо вина судді встановлена не лише вироком суду, а й іншим відповідним рішенням суду.
Таке законодавче врегулювання відповідає вимогам статей 6, 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
За змістом частини третьої статті 10 та частини першої статті 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Піддаючи системному аналізові зазначені норми, зважаючи на заявлені вимоги позову й на застосування судами першої та апеляційної інстанцій під час вирішення справи цих правил, Верховний Суд зробив висновок про те, що рішення у цивільних справах, зазначені позивачами, в установленому законом порядку не визнавалися незаконними, в діях суддів, які ухвалювали ці рішення, склад злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, не встановлювався, а отже, відсутні підстави для відшкодування державою завданої, на переконання позивачів, шкоди.
З огляду на наведене, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначили як характер правовідносин, так і норми права, якими вони мають бути врегульовані.
Судом апеляційної інстанції встановлено порушення судом першої інстанції норм процесуального права, втім Верховний Суд має погодитися з тим, що такі порушення не призвели до ухвалення невірного по суті та несправедливого за змістом судового рішення.
Правило статті 56 Конституції України судами попередніх інстанцій належним чином застосовано у поєднанні з наведеними правилами ЦК України, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин. Ці правила цивільного законодавства не можна розглядати як такі, що звужують або спотворюють зміст конституційних положень, а навпаки, повною мірою їм відповідають.
Інші доводи касаційної скарги носять характер формальних міркувань, що не можуть слугувати достатньою та обґрунтованою підставою для скасування правильних по суті судових рішень.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року № 63566/00 «Проніна проти України (Pronina v. Ukraine)», § 23).
Таким чином, Верховний Суд вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої та апеляційної інстанцій - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 залишити без задоволення.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 21 червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 06 жовтня 2016 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді С. О. Погрібний
О. В. Ступак
Г. І. Усик