26 березня 2018 року
м. Київ
справа №569/16917/14-ц
провадження № 61-848св18
Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Олійник А. С. (суддя-доповідач), Кузнєцова В. О., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4,
представник позивача - ОСОБА_5
відповідач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк»,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Апеляційного суду Рівненської області від 22 жовтня 2015 року у складі суддів: Шимківа С. С., Василевича В. С., Малько О. С.,
У жовтні 2014 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» (далі - ПАТ КБ «Приватбанк») про визнання недійсним кредитного договору у зв'язку з укладенням під впливом обману.
В обґрунтування позову позивач посилався на те, що кредитний договір порушує його права як споживача, оскільки був ним укладений усупереч його волевиявленню через введення його в оману шляхом приховання банком фактичного значення реальної процентної ставки та фактичного значення подорожчання кредиту.
Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 11 червня 2015 року позов задоволено.
Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 22 жовтня 2015 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «Приватбанк» задоволено. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 червня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції взяв за основу свого висновку про введення позивача в оману наявний у матеріалах справи експертний висновок за результатами проведення судово-економічної експертизи від 07 квітня 2015 року № 180/15 та виходив із доведеності факту приховування банком важливої інформації перед підписанням договору з метою отримання прихованого прибутку, що призвело до введення позивача в оману щодо істотних умов договору.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, суд апеляційної інстанції виходив з того, що факт умисних дій ПА КБ «Приватбанк» під час укладення договору, спрямованих на введення ОСОБА_4 в оману щодо обставин, які впливали на вчинення ним правочину, позивачем не доведено.
У поданій 04 серпня 2016 року касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати рішення Апеляційного суду Рівненської області від 22 жовтня 2015 року і залишити в силі рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 червня 2015 року, яким його позов задоволено.
Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2016 року відкрито касаційне провадження в указаній цивільній справі.
4 січня 2018 року вказану справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що при укладенні договору не було дотримано всіх передбачених законом істотних умов. Зокрема, всупереч вимог чинного законодавства банк не здійснював розрахунку реальної процентної ставки за кредитом та абсолютного значення подорожчання кредиту, що свідчить про відсутність умови в договорі щодо його ціни та призвело до отримання кредитором прихованого прибутку та непередбачених втрат у боржника. Такі дії банку свідчать про ведення нечесної підприємницької діяльності, яка має на меті введення споживача в оману.
Висновок апеляційного суду про те, що позивач не надав жодних належних та допустимих доказів про укладення договору під впливом обману є неправильним.
Згідно вимог пункту 2 частини другої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, встановлено обов'язок кредитодавця повідомити споживача у письмовій формі про кредитні умови.
Апеляційний суд дійшов неправильних висновків у справі та неправильно застосував норми матеріального права, які підлягали застосуванню у конкретній справі.
Згідно статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено підстави для визнання кредитного договору недійсним, зокрема вчинення правочину з використанням нечесної підприємницької практики. Спірний кредитний договір є укладений під впливом обману з використанням нечесної підприємницької практики.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Судом встановлено, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання у момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до статті 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.
Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
За змістом статті 230 ЦК України правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.
Відповідно до статті 230 ЦК України у взаємозв'язку зі статтею 10 ЦПК України, в редакції від 18 березня 2004 року № 1618-IV, наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.
Обравши способом захисту своїх прав визнання кредитного договору недійсним з підстав передбачених статтею 230 ЦК України та статтями 11, 19 Закону України «Про захист прав споживачів», у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, позивач в силу положення частини 3 статті 10 ЦПК України, в редакції від 18 березня 2004 року № 1618-IV, зобов'язаний довести правову та фактичну підстави своїх позовних вимог.
Відмовляючи в позові, суд апеляційної інстанції правильно застосував норми матеріального та процесуального права та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання кредитного договору недійсним у зв'язку з укладенням під впливом обману.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_4 про те, що при укладенні договору не було дотримано всіх передбачених законом істотних умов, а умови договору порушують його права як споживача не заслуговують на увагу і спростовуються матеріалами справи.
Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що 15 травня 2007 року між ОСОБА_4 та закритим акціонерним товариством комерційним банком «Приватбанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «Приватбанк», укладено кредитний договір № ROHPGA00000187, згідно з умовами якого банк надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 29900,00 доларів США у вигляді невідновлювальної кредитної лінії на споживчі цілі під заставу нерухомості зі сплатою відсотків у розмірі 0,78 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом і комісії за розрахунково-касове обслуговування в розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту.
У забезпечення виконання зобов'язань за цим договором того ж дня між ОСОБА_4, ОСОБА_6 та закритим акціонерним товариством комерційним банком «Приватбанк» укладено договір іпотеки квартири, відповідно до якого іпотекодавці надали в іпотеку нерухоме майно, а саме: двохкімнатну квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 59,90 м2, житловою площею 33,70 м2.
Суд апеляційної інстанції встановив, що укладаючи договір, сторони досягли згоди з усіх його істотних умов. Договір укладено у письмовій формі, сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі. Зі змісту оспорюваного договору вбачається, що в ньому зазначені всі істотні умови для такого виду договору відповідно до вимог чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства, зокрема частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Позивач при укладенні договору отримав свій екземпляр, з текстом якого ознайомився та свою згоду з його умовами скріпив особистим підписом на кожній сторінці договору. При цьому розмір процентної ставки був зазначений у договорі.
Жодних належних та допустимих доказів, які б підтвердили, що під час укладення кредитного договору з боку банку існувало свідоме приховування реального розміру відсоткової ставки та сукупної вартості кредитного договору і такими діями відповідача позивача було введено в оману, ОСОБА_4 не надано.
Отже, матеріали справи та встановлені судом апеляційної інстанції обставини не дають підстав вважати, що дії відповідача при укладанні спірного кредитного договору суперечили волевиявленню ОСОБА_4, а також про наявність у таких діях умислу з боку банку, який був спрямований на введення споживача в оману.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, постійна колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Рішення Апеляційного суду Рівненської області від 22 жовтня 2015 року залишити без змін.
Постанова оскарженню не підлягає.
Судді: А. С. Олійник
В.О. Кузнєцов
Г.І. Усик