Справа № 688/2449/17
Провадження № 22-ц/792/362/18
28 березня 2018 року м. Хмельницький
Апеляційний суд Хмельницької області в складі
колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
Корніюк А.П. (суддя - доповідач), Талалай О.І., Ярмолюка О.І.
секретар судового засідання Філіпчук О.С.
за участю сторін та їх представників
розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу №688/2449/17 за апеляційною скаргою ОСОБА_4, ОСОБА_5, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітнього ОСОБА_6 на рішення Шепетівського міськрайонного суду від 15 вересня 2017 року (суддя Босюк В.А.) у справі за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_8 про визнання удаваним договору дарування житлового будинку, визнання укладеним договору довічного утримання, розірвання договору довічного утримання, визнання права власності.
Заслухавши доповідача, пояснення учасників справи та їх представників, дослідивши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, суд
Звертаючись до суду позивач вказував, що 16.09.2003 року між ним та відповідачем було укладено договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1. ОСОБА_7 зазначає, що відповідач є його сином і між ними існувала домовленість про те, що останній буде його доглядати довічно, а позивач взамін подарує вищевказаний будинок. Проте сторони, щоб спростити процедуру укладення договору довічного утримання, уклали договір дарування. ОСОБА_7 посилаючись на те, що оскільки він мав намір укласти договір довічного утримання, тому договір дарування від 16.09.2003 року є удаваним. І так як ОСОБА_8 з січня 2017 року не утримує позивача, не допомагає матеріально, фізично та морально, тому ОСОБА_7 просив суд визнати удаваним договір дарування житлового будинку від 16.09.2003 року, що укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_8; визнати доведеним факт укладення договору довічного утримання в замін на передання права власності ОСОБА_8 зазначеного будинку; розірвати договір довічного утримання та визнати право власності на оспорюваний будинок за ОСОБА_7
Рішенням Шепетівського міськрайонного суду від 15 вересня 2017 року позов задоволено. Визнано удаваним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1, що укладений 16 вересня 2003 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_8, посвідчений 16.09.2003 року приватним нотаріусом Шепетівського міського нотаріального округу, зареєстрований у реєстрі за №4032. Визнано укладеним 16 вересня 2003 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 договір довічного утримання, за яким ОСОБА_7 передав ОСОБА_8 у власність будинок АДРЕСА_1 взамін на довічне його утримання. Розірвано договір довічного утримання між ОСОБА_7 та ОСОБА_8, що фактично укладений 16 вересня 2003 року. Визнано за ОСОБА_7 право власності на житловий будинок з відповідними господарськими спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_1. Вирішено питання про судові витрати.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду ОСОБА_4, ОСОБА_5, яка діє в своїх інтересах і в інтересах малолітнього ОСОБА_6 подали апеляційну скаргу, в якій вказують, що посилання позивача на ту обставину, що спірний договір дарування був укладений за умови того, що ОСОБА_8 буде довічно надавати допомогу та догляд позивачу як інваліду 1 групи є таким, що не заслуговує на увагу, оскільки договір було укладено 16.09.2003 року, а перша група інвалідності позивачу була встановлена лише 12.02.2007 року, тобто через три з половиною роки після укладення договору дарування. Поряд з цим апелянти зазначають, що на час дарування ОСОБА_8 житлового будинку, останній перебував у шлюбі із ОСОБА_4, під час якого ними було вкладено фінансові ресурси у ремонт цього будинку, внаслідок чого його вартість зросла у кілька разів. Апелянти також посилаються на рішення Шепетівського міськрайонного суду від 07.04.2015 року, яким підтверджено їх право на користування оспорюваним будинком, проте суд не встановив всіх осіб, які зареєстровані та проживають у цьому будинку та не залучив їх до участі в справі. Також судом не було залучено орган опіки та піклування, оскільки при винесені оскаржуваного рішення було позбавлено житла малолітнього ОСОБА_6 Апелянти посилаються на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права і просять скасувати оскаржуване рішення та постановити нове, яким відмовити в задоволенні позову.
Відповідно до пункту 8 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.
ОСОБА_7, його представник та ОСОБА_8 апеляційну скаргу не визнали та просять її відхилити. ОСОБА_4, її представник та представник ОСОБА_5 апеляційну скаргу підтримали та просять її задовільнити. ОСОБА_5, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітнього ОСОБА_6 повідомлена належним чином про дату, час та місце розгляду справи.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення.
Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. (ч. 1 ст. 263 ЦПК України).
Задовольняючи позовні вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач ОСОБА_8 визнав позовні вимоги позивача і це визнання позову не порушує прав, обов'язків та інтересів інших осіб, а тому обставини справи відповідно до ч. 1 ст. 61 ЦПК України не підлягають доказуванню.
Однак, колегія суддів не погоджується із зазначеним висновком суду.
Як передбачено п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
В силу ч. 1 ст. 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Відповідно до ст. ст. 6, 11 та 12 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України).
Виходячи з аналізу положень ст. 202 ЦК України під правочином розуміють дії, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Дії як юридичні факти мають вольовий характер і можуть бути правомірними та неправомірними. Правочини належать до правомірних дій, спрямованих на досягнення правового результату.
Частиною 1 ст. 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність. (ст. 717 ЦК України).
Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
В силу ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.
Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Згідно роз'яснень, що викладені в п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зазначено, що за удаваним правочином (ст. 235 ЦК України) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст. 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.
Встановлено, що 16.09.2003 року ОСОБА_7 та ОСОБА_8 уклали договір дарування житлового будинку жилою площею 58,4 кв.м. з відповідними господарськими спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_1, який належить ОСОБА_7 на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Шепетівського міського нотаріального округу 12.09.2003 року по реєстру №3979, зареєстрованого в Шепетівському БТІ в реєстровій книзі №5 за №1171, реєстраційний номер в реєстрі прав власності на нерухоме майно - 2017185(а.с. 7).
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети ніж приховати інший правочин; настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.
Тобто за удаваним правочином обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють правочин, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини.
Встановлено, що позивач не надав суду допустимих, достовірних та достатніх доказів того, що сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору довічного утримання при укладенні спірного договору дарування і, що настали наслідки саме договору довічного утримання. Адже встановлено, що позивач ОСОБА_7 на час укладення спірного договору і до 2014 року проживав за межами Хмельницької області, перша група інвалідності йому була призначена 01.02.2008 року, в той час як спірний договір було укладено 16.09.2003 року. Ці обставини визнаються сторонами, а тому в силу ч. 1 ст. 82 ЦПК України доказуванню не підлягають. Будь-яких саме істотних умов договору довічного утримання, які були обумовлені сторонами, ні ОСОБА_7 ні ОСОБА_8 суду не вказали, а загальне неконкретизоване посилання на необхідність утримання ОСОБА_8 свого батька ОСОБА_7 не може розцінюватися судом як істотна умова договору довічного утримання, оскільки позивач зазначає, що не потребує матеріального утримання, а претендує лише на спілкування та відвідування його сином ОСОБА_8
Крім того, виходячи із пояснень, що надані як позивачем так і відповідачем в суді апеляційної інстанції, волевиявлення ОСОБА_7 та ОСОБА_8 відповідало змісту саме договору дарування, що укладений між сторонами. А тому доводи апеляційної скарги щодо порушення судом норм матеріального та процесуального права є обґрунтованими.
Апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції при ухваленні рішення суду у достатньому обсязі не визначився із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, що підлягали до застосування та, врахувавши визнання позову відповідачем, помилково прийшов до висновку про обґрунтованість і законність позовних вимог.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення підлягає до скасування із постановленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_7
У відповідності з ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Враховуючи, що позивач ОСОБА_7 є людиною з інвалідністю першої групи, тому згідно ч. 6 ст. 141 ЦПК України понесені апелянткою ОСОБА_4 судові витрати в сумі 960 (дев'ятсот шістдесят) грн., що підтверджуються квитанцією №0.0.949629387.1 від 25.01.2018 року (а.с.51) підлягають компенсації за рахунок держави.
Керуючись ст.ст. 376, 381 - 384, 389, 390 ЦПК України, суд
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_4, ОСОБА_5, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітнього ОСОБА_6 задовольнити.
Рішення Шепетівського міськрайонного суду від 15 вересня 2017 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.
В позові ОСОБА_7 відмовити.
Понесені ОСОБА_4 (АДРЕСА_1, реєстраційний номер облікової картки платників податків НОМЕР_1) судові витрати в сумі 960 (дев'ятсот шістдесят) грн. компенсувати за рахунок держави.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 02 квітня 2018 року.
Судді: (підпис) А.П. Корніюк
(підпис) О.І. Талалай
(підпис) О.І.Ярмолюк
З оригіналом згідно: суддя апеляційного суду А.П. Корніюк
__________________________________________________________________________Головуючий у першій інстанції - Босюк В.А. Справа № 22ц/792/362/18
Доповідач - Корніюк А.П. Категорія: 21