ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
26 березня 2018 року № 826/13626/17
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Власенкової О.О., суддів Добрянської Я.І. та Головань О.В. за участі секретаря судового засідання Карпенка Д.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовом Громадянки Афганістану ОСОБА_6
до Головного Управління Державної міграційної служби України
в місті Києві,
Державної міграційної служби України
про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулася ОСОБА_6 з позовом до Головного Управління Державної міграційної служби України в місті Києві, Державної міграційної служби України в якому просить:
- визнати неправомірним та скасувати наказ Головного Управління Державної міграційної служби України в місті Києві від 10.04.2017 №147 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянки Афганістану ОСОБА_6;
- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 16.08.2017 №63-17 «Про відхилення скарги на наказ ГУ ДМС України в м.Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту»;
- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянки Афганістану ОСОБА_6 про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Позовні вимоги вмотивовано тим, що відповідачами під час прийняття оскаржуваних рішень не враховано всіх обставин, за наявності яких позивач звернулась із заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач не погоджується з тим, що їй відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з очевидною необґрунтованістю заяви, а саме через відсутність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань та недоведеності загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування щодо неї смертної кари, або виконання вироку про і смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.
Відповідачі проти задоволення позову заперечували, вказавши про правомірність оскаржуваного рішення, прийнятого у межах та на підставі наявних повноважень, з урахуванням того, що позивачем не доведено, що перебування в країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі.
Розглянувши подані сторонами документи та матеріали, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає наступне.
Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянка Ісламської Республіки Афганістан, народилася в провінції Кабул, район Тарахел, Ісламської республіки Афганістан, за національністю таджичка, за віросповіданням мусульманка (суніт). Заміжня за громадянином Афганістану ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_2, має дочку ОСОБА_8 ІНФОРМАЦІЯ_3, та неповнолітню сестру ОСОБА_9 ІНФОРМАЦІЯ_4 зазначає, що покинула країну походження через загальне насильство, так як її країна знаходиться в стані військового конфлікту та не може повернутися в Афганістан, оскільки через небезпеку має страх за власне життя.
Територію країни громадянської належності позивач залишила 05.10.2016, транзитом через Узбекистан, де знаходилась з 05.10.2016 по 30.10.2016. До України прибула нелегально на автомобілі 30.10.2016.
В листопаді 2016 року позивач звернулася до органів міграційної служби України в місті Ужгород із заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проте пізніше відмовилася від проходження процедури, написавши відповідну заяву про припинення розгляду заяви.
02.03.2017 ОСОБА_6 намагалася незаконно перетнути кордон України та потрапити до країн Євросоюзу. Під час незаконного перетину кордону була затримана прикордонним нарядом відділу прикордонної служби «Ужгород».
У подальшому позивач намагалася вдруге незаконно потрапити до країн Євросоюзу та була затримана на кордоні з Угорщиною. Під час затримання позивач зверталася за захистом в Угорщині, але була повернута до України.
21.03.2017 позивач звернулася до Головного управління міграційної служби України в м.Києві із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. На момент звернення із заявою про визнання біженцем на території України ОСОБА_6 перебувала нелегально.
Наказом Управління ДМС України в Київській області від 10.04.2017 №147 відмовлено ОСОБА_6 щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з огляду на необгрунтованість її заяви та відсутність умов, передбачених пунктом 1 та пунктом 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Про зазначену відмову позивача проінформовано повідомленням від 12.04.2017 № 61.
У липні 2017 року ОСОБА_6 звернулась до Державної міграційної служби України зі скаргою, в якій просила:
- скасувати наказ Головного Управління Державної міграційної служби в м.Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженця або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Головне Управління Державної міграційної служби в м.Києві повторно розглянути заяву громадянки Афганістану ОСОБА_6 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За результатами розгляду зазначеної скарги Державна міграційна служба України рішенням від 16.08.2017 №63-17 відхилила її скаргу на наказ ГУ ДМС в м.Києві від 10.04.2017 №147 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Вирішуючи цей спір, суд виходить із такого.
Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (тут і надалі у редакції, яка діяла станом на момент виникнення спірних правовідносин).
У відповідності до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
При цьому, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
Згідно з частинами першою та другою статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У силу статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:
- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;
- яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;
- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;
- стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;
- яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина перша статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (частина четверта статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
У силу частини шостої статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи (частина восьма статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (частина друга статті 12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
Як вбачається зі змісту наказу Головного Управління ДМС в м.Києві, від 10.04.2017 №147, підставою для відмови в прийнятті заяви ОСОБА_6 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту слугували положення статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а саме: очевидна необґрунтованість заяви, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
З матеріалів справи вбачається, що позивачем не обґрунтовано її побоювання стати жертвою переслідування конкретними фактами. Інформація, надана позивачем до Головного Управління ДМС в м.Києві, є суперечливою так, зокрема, у своїй заяві-анкеті від 21.03.2017 позивач зазначила, що не може повернутися до Афганістану через загальне насильство, так як її країна знаходиться в стані військового конфлікту та через страх за власне життя, однак згідно з протоколом співбесіди від 23.03.2017 працівникам Управління у справах біженців Головного Управління ДМС України в м.Києві вона повідомила, що ні переслідувань, ні фізичного насильства, пов'язаного з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами не зазнавала.
Окрім того, в протоколах співбесід від 23.03.2017 на запитання працівника Управління у справах біженців Головного Управління ДМС України в м.Києві: «Що змусило Вас звернутися до міграційної служби ?» позивач відповіла: «Тому що для того, щоб мешкати на території України необхідно мати документи».
За наведених обставин суд погоджується з доводами відповідачів про відсутність у позивача об'єктивного елементу обґрунтованості побоювань щодо існування загрози її життю, безпеці чи свободі на батьківщині, а звернення до органів Державної міграційної служби мало на меті лише легалізацію перебування ОСОБА_6 на території України.
Відтак, оскаржувані наказ ГУ ДМС Україні в м.Києві від 10.04.2017 №147 та рішення ДМС України від 16.08.2017 № 63-17 є правомірними, тому підстави для їх скасування у суду відсутні.
З огляду на вищевикладене у суду також відсутні підстави для зобов'язання ДМС України повторно розглянути заяву громадянки Афганістану ОСОБА_6 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Беручи до уваги викладене, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог та відсутність підстав для їх задоволення.
Керуючись статтями 72, 73, 77 та 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя О.О. Власенкова
судді Я.І. Добрянська
О.В. Головань