19 лютого 2018 р. № 814/2546/17
м. Миколаїв
Миколаївський окружний адміністративний суд, у складі судді Мельника О.М. розглянув у порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовомОСОБА_1, АДРЕСА_1, 54055
до відповідачаГосподарського суду Миколаївської області, вул. Адміральська, 22, м. Миколаїв, 54001
треті особиДержавна казначейська служба України, вул. Бастіонна, 6, м. Київ, 01601
провизнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулась до адміністративного суду з позовом до господарського суду Миколаївської області з вимогами: про визнання протиправними дій господарського суду Миколаївської області щодо відмови у нарахуванні та виплаті вихідної допомоги у зв'язку з відставкою; зобов'язання господарського суду Миколаївської області провести нарахування та виплату вихідної допомоги судді у відставці ОСОБА_1 у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, визначеному у відповідності до ст.136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 2453-VІ від 07 липня 2010 року .
Позовні вимоги мотивовані протиправністю дій відповідача щодо невиплати вихідної допомоги, у зв'язку із виходом у відставку.
Відповідач - Господарський суд Миколаївської області в судове засідання не з'явився, заперечень щодо заявлених позовних вимог не надав.
Третя особа без самостійних вимог - Державна казначейська служба України пояснень щодо суті спору не надала.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані докази в їх сукупності, суд дійшов до висновку про задоволення адміністративного позову, з наступних підстав.
07.10.2016 наказом № 221-а голови Господарського суду Миколаївської області позивача було звільнено з посади судді у зв'язку з виходом у відставку відповідно до Постанови Верховної ОСОБА_2 України від 22.09.16 № 1600-УШ «Про звільнення суддів».
06.06.2017 р. позивач звернулась із заявою до відповідача про вирішення питання про нарахування та виплату вихідної допомоги, у зв'язку з виходом у відставку.
Листом господарського суду Миколаївської області від 20.06.2017 р. за № 08-33/5637/17, позивачу повідомлено про відсутність правових підстав для виплати вихідної допомоги, оскільки ст.136 ЗУ від 07.07.10 № 2453-V1, якою передбачалась вихідна допомога в розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, втратила чинність. На суддів, звільнених з посади постановами Верховної ОСОБА_2 України, прийнятими до 30.09.2016 року, не поширюються норми ЗУ "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 року №1402-VIII, а відтак, відсутні підстави для виплати вихідної допомоги. Відповідно видатки на виплату вихідної допомоги не планувались та не фінансувались Державною судовою адміністрацією України.
Не погоджуючись з вказаною відмовою відповідача - Господарського суду Миколаївської області, позивачка звернулась до суду з даним позовом, посилаючись на те, що з 23.02.1983 до 10.03.85 вона працювала на посаді арбітра юридичного відділу Миколаївської облспоживспілки; з 06.04.1992 до 30.06.1992 виконувала обов'язки арбітра арбітражного суду Миколаївської області ; з 01.07.1992 до 04.12.1992 арбітра арбітражного суду Миколаївської області; з 05.12.1992 до 04.07.01 - суддею арбітражного суду Миколаївської області; з 05.07.2001 до 07.10. 16 - суддею господарського суду Миколаївської області.
При звільненні з посади позивачу не була виплачена вихідна допомога.
Згідно з ч.3 ст. 43 ЗУ від 15.12.1992 «Про статус суддів» у редакції ЗУ від 24.02.1994, яка діяла до 01.01.2011 судді, який пішов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі місячного заробітку за останньою посадою за кожен повний рік роботи на посаді судді, але не менше шестимісячного заробітку.
Право на відставку, отримання щомісячного грошового утримання і відповідно на підставі ч. 3 ст. 43 вищезазначеного закону на вихідну допомогу виникло у позивачки ще 18.03.2010 р.
Отже, суд вважає, що у позивачки виникло право на відставку під час дії норми Закону № 2453, що передбачала право на отримання нею вихідної допомоги, та вказаного права вона набула до набрання чинності Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» №1166-VІІ від 27 березня 2014 року, яким із Закону № 2453-VI від 07.07.2010 р. «Про судоустрій і статус суддів» було виключено статтю 136, що гарантувала виплату вихідної допомоги судді, який вийшов у відставку.
Згідно розрахунку стажу роботи судді господарського суду Миколаївської області, який дає право на відставку та отримання щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці від 04.10.2016р. № 01-19/10268/16, який надавався органу ПФУ, стаж роботи позивача складає 26 років 6 місяців та 20 днів.
З 1992 року в Україні діє законодавство, згідно якого суддя, який має стаж роботи на посаді судді не менше 20 років, має право на відставку (ч.1 ст.43 ЗУ від 15.12.1992р. «Про статус суддів», ч.1 ст. 109 ЗУ від 07.07.2010р. «Про судоустрій і статус суддів», ч.1 ст.120 ЗУ від 07.07.2010р. «Про судоустрій і статус суддів» в редакції ЗУ від 12.02.2015р. «Про забезпечення права на справедливий суд», ч.1 ст. 116 ЗУ від 02.06.2016р. «Про судоустрій і статус суддів», що набрав чинності 30.09.2016р.
Отже, продовжуючи працювати на посаді судді, після набуття права на відставку, в наступні роки, позивачка відповідно до дії в Україні принципів верховенства права мала законні правомірні очікування отримати при виході у відставку задекларовану державою (гарантовану законом) вихідну допомогу у вказаному розмірі.
На момент звернення позивача до ОСОБА_2 Юстиції із заявою про звільнення з посади судді у відставку у серпні 2016 року, діяв ЗУ від 07.07.2010 р. № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів».
Проте, суд вважає, що зміни норми і встановлення ст. 136 зазначеного Закону розміру вихідної допомоги судді при виході у відставку в 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, а в подальшому і виключення цієї норми на підставі ЗУ від 27.03.2014р. «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» стосуються лише тих суддів, які набули право на відставку і отримання пов'язаних з цим виплат після набуття чинності зазначеними новими законодавчими положеннями, і не можуть розповсюджуватися на позивачку, як на суддю, яка набула таке право до цих змін.
Згідно з Конституцією України, Україна є суверенною, демократичною, соціальною, правовою державою (ст.1), в який людина визнається найвищою соціальною цінністю, а її права і свободи та їх гарантії визначають зміст та спрямованість діяльності держави (ст.3). В Україні визнається і діє принцип верховенства права, Конституція України має найвищу юридичну силу і її норми є нормами прямої дії, закони та інші нормативні - правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (ст. 8). Всі органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України (ст. 19), а при прийнятті нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст.22). Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною ОСОБА_2 України, в тому числі і ратифікована 17.07.1997р. Європейська Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), є частиною національного законодавства України (ст.9) і має пріоритет над законами України, які їй не відповідають.
Складовою верховенства права є принцип правової визначеності, основу якого утворює передбачуваність (очікуваність) суб'єктом відносин визначених правових наслідків (правового результату) своєї поведінки, яка відповідає наявним у суспільстві нормативним приписам.
Про це неодноразово наголошував Конституційний Суд України в своїх рішеннях, зокрема від 22.09.2005 № 5-рп/2005, від 11.10.2005 № 8-рп/2005, від 29.06. 2010 р. № 17-рп/2010, від 22.12.2010 р. № 23-рп/2010, від 11.10. 2011 року № 10-рп/2011.
Як зазначено у рішенні Конституційного Суду України від 11.10.2005 р. № 8-рп/2005, утвердження та дотримання закріплених у нормативно - правових актах соціальних стандартів є конституційним обов'язком держави, діяльність правотворчих та правозастосовних органів якої має здійснюватись за принципами справедливості, гуманізму, верховенства права і прямої дії норм Конституції України. Зазначені конституційні принципи, на яких базується здійснення прав і свобод людини і громадянина, передбачають за змістом статей 1,3,6,8,19,22,23,24 основного Закону України правові гарантії, правову визначеність і пов'язану з ними передбачуваність законодавчої політики, необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачити наслідки своїх дій і бути впевненими в своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано, тобто набуте право не може бути скасоване, звужене (п.4).
Статус судді та його елементи, зокрема матеріальне забезпечення судді після припинення його повноважень, є не особистим привілеєм, а засобом забезпечення незалежності працюючих суддів і надається для гарантування верховенства права та в інтересах осіб, які звертаються до суду та очікують неупередженого правосуддя.
Викладене відповідає положенням Європейської хартії про закон «Про статус суддів» від 10 липня 1998 року, за якими рівень винагороди суддям за виконання ними своїх професійних обов'язків має бути таким, щоб захистити їх від тиску, що може спричинити вплив на їхні рішення або взагалі поведінку суддів і таким чином вплинути на їхню незалежність та неупередженість (пункт 6.1); статус забезпечує судді, який досяг передбаченого законом віку для виходу у відставку із посади судді і який здійснював повноваження судді протягом певного строку, право на отримання виплат, рівень яких має бути якомога ближчим до рівня його останньої заробітної плати на посаді судді (пункт 6.4). Подібна правова позиція закріплена й міжнародними стандартами у сфері судочинства, зокрема, згідно з п. 54 Рекомендацій СМ/Rec (2010) 12 Комітету ОСОБА_3 Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов'язки (Рекомендація № CM/REC(2010)12) «оплата праці суддів повинна відповідати їх професії та виконуваним обов'язкам, а також бути достатньою, щоб захистити їх від дії стимулів, через які можна впливати на їхні рішення. Мають існувати гарантії збереження належної оплати на випадок хвороби, відпустки по догляду за дитиною, а також гарантії виплат у зв'язку з виходом на пенсію, які мають відповідати попередньому рівню оплати їх праці».
Такий підхід щодо забезпечення незалежності суддів закріплено також у «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» від 4 листопада 1950 року, ратифікованій Верховною ОСОБА_3 України 17 липня 1997 року, та в низці інших міжнародних документів, а саме: «Основні принципи незалежності судових органів», ухвалені резолюціями 40/32 від 29 листопада 1985 року та 40/146 від 13 грудня 1985 року Генеральної Асамблеї ООН, «Процедури ефективного здійснення Основних принципів незалежності судових органів», затверджені 24 травня 1989 року Резолюцією 1989/60 Економічної і ОСОБА_4 ООН.
Необхідність дотримання і забезпечення принципу правомірних (законних) очікувань підтверджується й прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). Так, при вирішенні питань щодо порушення державами - учасницями ОСОБА_4 Європи положень «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» та протоколів до неї (далі - Конвенція) велика увага акцентується на дотриманні державою принципу «правомірних або законних очікувань» та захисту прав людини через призму цього принципу.
За прецедентною практикою ЄСПЛ принцип правової визначеності є складовою частиною верховенства права. В основі принципу правової визначеності лежить ідея передбачуваності (очікуваності) суб'єктом відносин правових наслідків (правового результату) своєї поведінки, яка відповідає існуючим в суспільстві нормативним принципам. Отже, стабільність нормативних орієнтирів має значення для створення чітких, зрозумілих та довготривалих правил поведінки. Діючи за такими правилами особа, повинна мати впевненість в реалізації цих норм у життя і повинна бути реально захищеною від негативних наслідків. Відповідні стандарти правозастосування визначаються Конвенцією та практикою ЄСПЛ. В більшості випадків ЄСПЛ розглядає поняття «законні очікування» як елемент верховенства права і елемент «юридичної визначеності» та як об'єкт захисту.
Так, зокрема в рішеннях від 05.07.2005 «Агротехсервіс проти України», від 08.11.2005 р. «Тіматієвич проти України», від 31 травня 2007 року «Лизанець проти України», від 03.04. 2008 року «Пономарьов проти України, від 15 липня 2010 року «Ющенко та інші проти України», від 09.06. 2011 р. «Желтяков проти України», від 16.02.2012 р. «Концевич проти України» тощо.
Рішення щодо неконституційності Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" в частині виключення статті 136 Закону України "Про судоустрій та статус суддів", Конституційним Судом України не приймалося.
У рішенні Конституційного Суду України від 09.02.1999 року № 1-рп/99 зазначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Наведене, свідчить про те, що зміни у законодавстві, які на думку відповідача скасували набуте позивачем ще у 2010 році право на вихідну допомогу при виході у відставку, не можуть братися до уваги та бути застосованими до позивачки, виходячи з того, що позивачка мала законні правомірні очікування отримати задекларовану державою вихідну допомогу, як один з елементів конституційних гарантій незалежності при здійсненні правосуддя.
Отже, вихідна допомога є не тільки соціальною виплатою судді у відставці, а й складовою його правового статусу як діючого судді з урахуванням правомірних (законних) очікувань на майбутнє щодо захищеного соціального статусу при звільненні його з посади у відставку. Ця допомога є майном позивачки і вона не може бути зменшена або скасована.
З огляду на це втрата чинності статтею 43 ЗУ від 15.12.1992р. «Про статус суддів» і статтею 136 ЗУ від 07.07.2010р. «Про судоустрій та суддів» не є підставою для відмови позивачці у вихідній допомозі, нарахування і виплату, якої вона правомірно очікувала при виході у відставку з посади судді.
Законодавче закріплення права судді на відставку, тобто почесний вихід з посади судді, та права згідно з високим статусом судді на отримання за рахунок держави після виходу у відставку підвищеного рівня матеріального та соціального забезпечення, у тому числі і права на вихідну допомогу (що існувало 20 років виконання позивачкою повноважень на посаді судді) відповідало всім зазначеним вище конституційним приписам.
Нове правове регулювання щодо вихідної допомоги судді і її розміру може розповсюджуватись лише на тих суддів, які почали свою професійну діяльність на посаді судді або набули право на відставку в період дії нового правового регулювання. Однак, виходячи з необхідності дотримання принципів верховенства права, правової визначеності і передбачуваності законодавчої політики, встановлення менш сприятливих умов надання матеріального та соціального забезпечення суддям, які були обрані на посаду та, працюючи суддею 20 років, набули право на відставку і отримання певних виплат (вихідної допомоги) раніше введення нового правового регулювання у порівнянні з тими умовами, які були передбачені попереднім законодавством, за своїм значенням в системі правового регулювання означає звуження змісту та обсягу існуючих прав, що відповідно до вимог ст. 22 Конституції України не допускається.
Відповідно до вимог ст.ст. 24,64 Конституції України всі громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, їх права не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Виходячи з конституційних принципів верховенства права і рівності громадян в правах, зміни законодавства не повинні приводити до різниці в правах людей за певними ознаками і є допустимими лише, якщо вони об'єктивно виправдані, переслідують конституційно значущі цілі, а використані для досягнення таких цілей правові засоби пропорційні їм.
Між тим, в результаті прийняття нових законів щодо вихідної допомоги ( ЗУ від 07.07.2010р. «Про судоустрій і статус суддів», яким з 01.01. 2011 р. зменшено попередній розмір вихідної допомоги, а Законом України від 27.03.2014р. «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в України», було виключено норму про виплату суддям вихідної допомоги. Однак, ЗУ від 02.06.2016р. «Про судоустрій і статус суддів», яким з 30.09.2016 р. ч.1 ст. 143 передбачено виплату вихідної допомоги судді у зв'язку з відставкою в розмірі 3-х місячних суддівських винагород за останньою посадою).
Таким чином, судді, які набули право на відставку до дня набуття чинності цими законами, поставлені у різне правове становище в залежності від того, коли вони звернулися із заявою про відставку і коли прийнята їх відставка - до цих дат чи після них: у першому випадку вони отримають вихідну допомогу, а у інших - отримають її у меншому розмірі або не отримають взагалі. Така нерівність при наявності у суддів однакових прав на вихід у відставку і отримування передбачених виплат призводить до необґрунтованого звуження обсягу прав щодо вихідної допомоги, що є недопустимим.
До того ж, при виключенні положення про виплату суддям при виході у відставку вихідної допомоги застосовані непропорційні правові засоби, які не дали і не могли дати можливість суддям, скористатися правом піти у відставку і отримати передбачені законом виплати, оскільки закон про скасування вихідної допомоги був прийнятий 27.03.2014р., а набув чинності 01.04.2014р., тобто через 3 дні.
Зазначені зміни законодавства не були відповідно до вимог Конституції України об'єктивно виправданими, що усвідомив законодавець, який через місяць Законом України від 13.05.2014р. вніс зміни в статті 41,44 КЗ про працю України і передбачив виплату вихідної допомоги посадовим особам (якими є і судді) у разі припинення трудового договору з ними з підстави закінчення (припинення) їх повноважень - у розмірі не менше ніж 6-ти місячний середній заробіток, 02.06.2016р. прийняв Закон «Про судоустрій і статус суддів», яким збільшив з 1 січня 2017 року розмір щомісячної суддівської винагороди і ст.143 передбачив (поновив) виплату судді, який вийшов у відставку вихідної допомоги.
Відповідно до прикінцевих та перехідних положень ЗУ від 02.06.2016р. «Про судоустрій і статус суддів» Закон від 07.07.2010 «Про судоустрій і статус суддів» втратив чинність з 30.09.2016 р.
Частиною 2 ст.143 зазначеного закону передбачено єдиний випадок, коли виплата вихідної допомоги не здійснюється, а саме: у разі, якщо суддя, відставка якого була припинена у зв'язку з повторним призначенням на посаду, знову подасть заяву про відставку.
Все вищезазначене дає підстави для висновку, що відмова відповідача у нарахуванні та виплаті вихідної допомоги позивачу у зв'язку з відставкою є протиправними діями та суперечить як Конституції і законам України, так і нормам міжнародного права, визнаним Україною.
Що стосується розміру вихідної допомоги, то він повинен розраховуватися з огляду на таке.
Статтею 136 Закону № 2453-VІ «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 р. було передбачено виплата судді у зв'язку з відставкою вихідна допомога в розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою. При цьому ч. 6 ст. 47 цього Закону, як й Закону України про «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 р. № 1402- VIII (ч.7 ст.48) встановлювала таку засаду незалежності суддів як належне матеріальне та соціальне забезпечення. Зазначені норми Закону передбачають, що при прийнятті нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України та законом гарантій незалежності судді.
Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної у рішенні від 19.11.2013 р. № 10-рп/2013 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) статей 103, 109, 131, 132, 135, 136, 137, підпункту 1 пункту 2 розділу XII «Прикінцеві положення», абзацу четвертого пункту 3, абзацу четвертого пункту 5 розділу XIII «Перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів», за своєю правовою природою вихідна допомога є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку. Вона виплачується з метою забезпечення йому належних соціально-побутових умов, а також для стимулювання осіб, які перебувають на посаді судді, до довгострокового виконання ними професійних обов'язків.
Зі змісту вказаного рішення, та з огляду на наведені вище обставини, парламент повноважний установлювати вихідну допомогу та визначати її розмір, а кошти, які отримують судді як вихідну допомогу, є одним із видів їхнього доходу. Проте, право парламенту на скасування існуючих гарантій щодо виплати судді вихідної допомоги у зв'язку з відставкою ні законом, ні згаданим рішенням не передбачено.
Отже, позбавлення судді при звільненні у відставку взагалі права на вихідну допомогу є незаконним, суперечить згаданим вимогам закону, скасовує гарантії матеріального та соціального забезпечення судді як складової незалежності суддів.
Виходячи з викладеного, суд вважає наявними підстави для зобов'язання господарського суду Миколаївської області нарахувати та виплатити позивачу вихідну допомогу в розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.
Державна казначейська служба України як державний орган, функцією якого є управління коштами зведеного бюджету України, має забезпечити дотримання законних вимог позивача щодо виплати вихідної допомоги.
При цьому, суд зазначає, що відповідно до ч. 6 ст. 148 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", видатки кожного місцевого та апеляційного суду всіх видів та спеціалізації, вищого спеціалізованого суду, ОСОБА_2 кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони та Державної судової адміністрації України визначаються у Державному бюджеті України в окремому додатку.
Статтею 149 цього ж Закону передбачено, що суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.
Тобто, будь-яка виплата, у тому числі і виплата вихідної допомоги, здійснюється відповідно до наказу голови суду.
В п. 2 ч. 3 ст. 148 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" визначено, що функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності всіх судів, окрім Верховного Суду, діяльності ОСОБА_2 кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони та Державної судової адміністрації України здійснює Державна судова адміністрація.
Разом з тим, відповідно до ч. 4 ст. 148 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України.
Відповідно до вимог ст. 245 КАС України, у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про задоволення позову повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.У разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії і т.і.
Надавши правову оцінку всім обставинам справи, суд, з метою захисту прав та інтересів позивача, з урахуванням вимог ст. 245 КАС України, вважає за необхідне визнати протиправними дії господарського суду Миколаївської області щодо відмови у нарахуванні та виплати вихідної допомоги у зв'язку з відставкою позивачки; зобов'язати відповідача провести нарахування та виплату вихідної допомоги судді у відставці ОСОБА_1 у розмірі розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно ч.ч.1,2 ст. 77 КАСУ кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Керуючись статтями 2, 19, 139, 241, 244, 242 - 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Позов ОСОБА_1 (АДРЕСА_2,54055 НОМЕР_1) до Господарського суду Миколаївської області (вул. Адміральська, 22,Миколаїв,54001 03499980) задовольнити повністю.
2. Визнати протиправними дії господарського суду Миколаївської області оформлені листом від 20.06.2017 №08/33/5637/17, щодо відмови у нарахуванні та виплаті ОСОБА_1 вихідної допомоги судді у зв'язку з виходом у відставку в розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою судді господарського суду Миколаївської області.
3. Зобов'язати господарський суд Миколаївської області провести нарахування та виплату вихідної допомоги судді у відставці ОСОБА_1 у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, визначеному у відповідності до ст.136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 2453-VІ від 07 липня 2010 року .
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи в порядку, визначеному ст. 255 КАС України. Строк на апеляційне оскарження рішення суду - 30 днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження - 30 днів з дня складання повного судового рішення.
Апеляційна скарга подається в порядку та строки, визначені ст.ст. 295-297 КАС України і п. 15.5 Перехідних положень КАС України.
Суддя О.М. Мельник