14 березня 2018 року м. ОдесаСправа № 916/434/14
Одеський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: В.В. Лашина
суддів Л.О. ОСОБА_1 Величко
При секретарі:. ОСОБА_2
За участю представників сторін:
Від Одеської міської ради - ОСОБА_3
Від Одеської обласної ради - ОСОБА_4
Від Прокуратури Одеської області - ОСОБА_5
Представник Малого приватного підприємства "Легіон" в судове засідання не з'явився.
Розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу виконуючого обов'язки прокурора Одеської області
на рішення господарського суду Одеської області від 26.10.2017р.
у справі № 916/434/14
за позовом: заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської обласної ради
до відповідачів: Одеської міської ради та Малого приватного підприємства "Легіон"
про визнання права власності, визнання недійсним договору, визнання незаконним та скасування пункту рішення та зобов'язання повернути майно
склад суду першої інстанції: головуючий суддя С.Г. Власова, судді М.І. Никифорчук, Н.В. Рога
час та місце прийняття судового рішення: 26.10.2017 р., м. Одеса, просп.. Шевченка 29 господарський суд Одеської області
в судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини рішення,
повний текст рішення складено 27.10.2017
У грудні 2013 року заступник прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської обласної ради звернувся до господарського суду Одеської області з позовом до Одеської міської ради та малого приватного підприємства «Легіон» (у наступному за текстом - МПП «Легіон») про визнання права спільної власності територіальних громад Одеської області в особі Одеської обласної ради на нежитлові приміщення першого поверху № 502 загальною площею 104,5 кв.м по вул. Катерининській, 30 у м. Одесі; визнання незаконним п.1 рішення Одеської міської ради № 5649-V від 14.04.2010 р. «Про перелік об'єктів комунальної власності м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2010 році, та внесення змін до рішень Одеської міської ради» в частині включення до нього під № 2 першого поверху № 502 загальною площею 104,5 кв.м по вул. Катерининській, 30 у м. Одесі; визнання недійсним договору купівлі-продажу від 06.10.2010 р. згаданого приміщення, який укладений між Одеською міською радою та МПП «Легіон»; витребування з незаконного володіння МПП «Легіон» спірного нежитлового підвальних приміщення та зобов'язання останнього його повернути шляхом виселення.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірне приміщення, що є об'єктом культурної спадщини, вибуло з володіння Одеської обласної ради не з її волі, було відчужене Одеською міською радою, яка не мала права (повноважень) щодо розпорядження вказаним майном, в порушення інтересів територіальних громад сіл, селищ, міст Одеської області.
Рішенням господарського суду Одеської області від 26 жовтня 2017 року (колегія суддів у складі: головуючого судді Власової С.Г., суддів: Никифорчука М.І., Роги Н.В.) у задоволенні позову відмовлено у повному обсязі.
Не погоджуючись з цим рішенням, виконувач обов'язків прокурора Одеської області в апеляційній скарзі просить його скасувати та постановити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі, посилаючись на неповне з'ясування місцевим господарським судом обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, на порушення норм матеріального права.
Скаржник зазначає, що спірне нерухоме майно відносилося до категорії майна, необхідного для забезпечення соціального розвитку відповідної території і підлягало розмежуванню згідно із п. 3 постанови Кабінету Міністрів України № 311 від 05.11.1991 р., що й було здійснене рішенням Одеської обласної ради від 25.11.1991 р. № 266-ХХІ, за яким нерухомі пам'ятки історії і культури, як окремі об'єкти права власності, до міст обласного підпорядкування, зокрема м. Одеси, не передавалися, а рішенням від 12.05.1993 р. № 449-ХХІІ, яке є чинним, такі об'єкти прийняті у комунальну власність Одеської облради та правомірність набуття права власності на об'єкти культурної спадщини Одеською обласною радою, з урахуванням рішень від 24.04.2003 р. та від 2.09.2006 р., вже досліджувалася в рамках справі № 22/54-08-1109.
Також скаржник вказує, що власником спірного нерухомого майна є Одеська обласна рада, яка не є органом державної влади, а саме представницьким органом місцевого самоврядування територіальних громад сіл, селищ, міст Одеської області, а тому положення п. 4 ст. 268 ЦК України не поширюються на поданий від її імені позов. При цьому, про порушення прав та укладення договору купівлі-продажу від 06.10.2010 р. прокуратура не мала об'єктивної можливості дізнатися, оскільки лише 31.10.2013 р. було отримано інформацію з Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції, а тому строк позовної давності не був пропущений.
Крім цього, скаржник наголошує, що однією з позовних вимог є витребування майна з чужого незаконного володіння, за якими позовна давність не розповсюджується, про що зазначено у постанові Верховного Суду України від 05.10.2016 р. у справі № 916/2129/15.
Представник Малого приватного підприємства "Легіон" в судове засідання не з'явився, про день, час та місце розгляду апеляційної скарги повідомлений належним чином.
Обговоривши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення присутніх представників сторін, дослідивши матеріали справи та перевіривши правильність застосування господарським судом норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на таке.
Відповідно до ч. 1, 4 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.
Статтями 317, 319, 321 названого Кодексу встановлено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно до статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно. Районні та обласні ради від імені територіальних громад сіл, селищ, міст здійснюють управління об'єктами їхньої спільної власності, що задовольняють спільні потреби територіальних громад.
Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду (ч. 5 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).
Правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об'єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь передбачені Законом України «Про охорону культурної спадщини».
Статтею 1 названого Закону визначено, що об'єкт культурної спадщини - визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов'язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об'єкти (об'єкти підводної культурної та археологічної спадщини), інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об'єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність.
До 2000 року відповідні правовідносини були врегульовані Законом Української РСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури», за приписами статтей 7, 8 якого управління в галузі охорони і використання пам'яток історії та культури віднесено, зокрема, до компетенції Рад народних депутатів обласного рівня.
При цьому, Розділом X Прикінцевих положень Закону України «Про охорону культурної спадщини» встановлено, що об'єкти, включені до списків (переліків) пам'яток історії та культури відповідно до Закону Української РСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури», визнаються пам'ятками відповідно до цього Закону.
Частиною 1 статті 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини» передбачено, що об'єкти культурної спадщини, що є пам'ятками (за винятком пам'яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.
У відповідності до ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
За приписами статті 21 зазначеного Кодексу суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Аналогічні положення містяться у ч. 10 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».
Отже, підставами для визнання недійсним акта (рішення) є невідповідність його вимогам законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт і, одночасно, порушення у зв'язку з прийняттям вказаного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.
Одним із способів захисту права власності Цивільним кодексом України назване витребування майна із чужого незаконного володіння.
У відповідності до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Як вбачається з матеріалів справи, на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 05 листопада 1991 року № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю та власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)», рішенням Одеської обласної Ради народних депутатів від 25.11.1991 р. № 266-XXI «Про розмежування державного майна між власністю обласної Ради, міст обласного підпорядкування і районів області» затверджено переліки державного майна, що передавалося у власність Одеської обласної Ради народних депутатів, міст обласного підпорядкування, районів Одеської області.
Розпорядженням Представника Президента України від 08.04.1993 р. № 197/93 житловий будинок 1860-1880 років по вул. Катерининська, 30 у м. Одесі віднесено до переліку пам'яток містобудування та архітектури місцевого значення. На підставі зазначеного розпорядження спірний об'єкт внесений до Державного реєстру нерухомих пам'яток України місцевого значення згідно до наказу Міністерства культури України № 728/0/16-08 від 20.06.2008 р., що також підтверджується листом Управління охорони об'єктів культурної спадщини Одеської облдержадміністрації від 28.11.2014 р. за № 01-15/3509.
В матеріалах справи відсутні належні докази того, що на виконання постанови Кабінету Міністрів України № 311 від 05.11.1991 р. спірний об'єкт нерухомості, який віднесено до пам'ятки культурної спадщини місцевого значення, передавався до комунальної власності територіальної громади м. Одеси.
Відповідно до рішення Одеської обласної Ради народних депутатів № 449-ХХІ від 12.05.1993 р. «Про заходи охорони та використання нерухомих пам'яток історії і культури в Одеській області», обласна рада прийняла нерухомі пам'ятки історії і культури у комунальну власність.
Рішенням Одеської обласної ради № 73-V від 22.09.2006 р. затверджено нову редакцію переліку об'єктів спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, управління якими здійснює обласна рада. У тому числі, до вказаного переліку включено будинок Леслі 1880 року по вул. Катерининській, 30 у м. Одесі.
Зазначені рішення у встановленому порядку не скасовані та є чинними.
Відповідно до п. 10 Розділу V Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» майно, передане до комунальної власності областей і районів, а також набуте на інших законних підставах, є спільною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст, управління яким відповідно до Конституції України здійснюють районні і обласні ради або уповноважені ними органи.
Правомірність набуття права власності Одеської обласної ради на об'єкти культурної спадщини вже досліджувалося при вирішенні справ № 22/54-08-1109 (за позовом Одеської обласної ради до Одеської міської ради про визнання недійсним свідоцтва про право власності та визнання права власності); № 6/289-07-7387 (за позовом Одеської обласної ради до Одеської міської ради визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності і визнання права власності на нерухоме майно); № 22/401-06-11665А за позовом Одеської міської ради до Одеської обласної ради про визнання нечинним рішення Одеської обласної ради від 22.09.2006 р. № 73-V «Про майно спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, управління яким здійснює обласна рада»).
У відповідності до статті 35 Господарського процесуального кодексу України, в редакції, чинній на момент вирішення спору, встановлені судом факти мають преюдеційне значення та не повинні доводитися знову. Аналогічні приписи містяться у ч. 4 ст. 75 ГПК України у новій редакції.
До того ж, безпосередньо Одеською міською радою визнані обставини наявності саме права Одеської обласної ради на спірний об'єкт.
Так, рішенням Одеської міської ради від 25.06.2014 р. № 4818-VІ надано згоду на прийняття із спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, управління яким здійснює Одеська обласна рада, до комунальної власності територіальної громади м. Одеси, у тому числі будинку Леслі 1880 року по вул. Катерининська, 30 у м. Одесі (пункт 78 Додатку до рішення Одеської міської ради).
Незважаючи на ці обставини, пунктом 2 рішення виконавчого комітету Одеської міської ради № 259 від 29.06.2005 р. «Про реєстрацію об'єктів комунальної власності м. Одеси» комунальному підприємству «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості» було доручено здійснити оформлення свідоцтв про право власності на об'єкти комунальної власності згідно з додатком, на виконання якого свідоцтва про право власності на 178 об'єктів нерухомого майна були оформлені, а право власності на зазначені об'єкти було зареєстровано, у тому числі на будинок по вул. Катеринській, 30 у м. Одесі.
Постановою господарського суду Одеської області від 09.10.2006 р. у справі № 15/290-06-7734А визнане нечинним та скасоване рішення виконавчого комітету Одеської міської ради № 259 від 29.06.2005 р. в частині включення 406 об'єктів нерухомості, зазначених в адміністративному позові Одеської обласної ради від 03.08.2006 р.
Одночасно з цим, постанова Одеського апеляційного адміністративного суду від 17.05.2012 у справі № 2-а-412/10/1522, згідно до якої визнані неправомірними дії Одеської міської ради щодо оформлення свідоцтв про право власності на об'єкти культурної спадщини, у тому числі на будинок Леслі 1880 року по вул. Катерининській, 30 у м ОСОБА_5, та якою обґрунтовані позовні вимоги прокуратури Одеської області, скасована Вищим адміністративним судом та провадження у справі припинено.
Рішенням Одеської міської ради № 5649-V від 14.04.2010 р. «Про перелік об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2010 році, та внесення змін до рішень Одеської міської ради» було вирішено внести до переліку об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню приміщення 1-го поверху площею 104,6 кв.м по вул. Катерининська, 30 шляхом викупу орендарем за кошти.
На підставі рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 29.07.2010 р. № 410 територіальній громаді м. Одеси в особі Одеської міської ради 30 серпня 2010 року надане свідоцтво про право власності на згадане приміщення, що також підтверджується витягом № 27218182 від 06.09.2010 р. про реєстрацію права власності на нерухоме майно.
06 жовтня 2010 року між територіальною громадою м. Одеси в особі Одеської міської ради та МПП «Легіон» було укладено договір купівлі-продажу, за яким здійснено відчуження нежитлових підвальних приміщень першого поверху № 502 загальною площею 104, 5 кв.м, розташованих по вул. Катерининська, 30 у м. Одесі, який було зареєстровано у Державному реєстрі правочинів. При цьому, у договорі зазначено, що 06.09.2010 р. за № 01-13/4077 Управління охорони культурної спадщини Одеської обласної державної адміністрації надало погодження Одеській міській раді на відчуження спірного нерухомого майна.
За актом приймання-передачі від 14.10.2010 р. МПП «Легіон» отримало спірне нерухоме майно.
Таким чином, судова колегія вважає порушеними законні права спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, управління якою здійснює Одеська обласна рада, внаслідок неправомірних дій Одеської міської ради щодо розпорядження спірним об'єктом нерухомості, який не був власністю територіальної громади міста ОСОБА_5, що суперечить приписам статтей 317, 319, 321 ЦК України.
Проте, Одеською міською радою заявлено про застосування строку позовної давності (заява від 22.08.2017 р. за вх.№2-4460/17.).
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, місцевий господарський суд виходив з неправомірності відчуження Одеською міською радою на користь МПП «Легіон» за оспорюваним договором спірного приміщення, оскільки таке відчуження здійснено особою, яка не є власником цього приміщення, однак судом також було встановлено й сплив позовної давності для звернення прокурора із заявленим позовом в інтересах держави в особі Одеської обласної ради та пропуск строку позовної давності без поважних причин.
Аналізуючи матеріали справи, судова колегія вважає, що судом першої інстанції цілком вірно встановлені обставини справи та ним дана правильна юридична оцінка із застосуванням до спірних правовідносин належних норм матеріального права, що виключає можливість задоволення апеляційної скарги.
Так, відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права.
Таким чином, нормами Конвенції 1950 року передбачений захист й спільної власності територіальних громад Одеської області.
Основною метою ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішенням Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення у справі «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Новоселецький проти України» від 11 березня 2003 року, «Федоренко проти України» від 1 червня 2006 року). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті першій.
Отже, створена Конвенцією система захисту покладає саме на національні органи влади обов'язок визначальної оцінки щодо існування проблеми суспільного значення, яка виправдовує як заходи позбавлення права власності, так і необхідність запровадження заходів з усунення несправедливості.
За усталеною практикою Європейського суду, оцінюючи можливість захисту права особи за ст. 1 Першого протоколу, Суд загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося в зв'язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення у справах «Раймондо проти Італії» від 22 лютого 1994 року, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 05 липня 2001 року, «Аркурі та інші проти Італії» від 05 липня 2001 року, «Ріела та інші проти Італії» від 04 вересня 2001 року, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 06 листопада 2008 року).
Таким чином, ст. 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність
Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter аlia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (справа «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), п. 73).
Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу - втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Крім того, Європейський Суд також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 2 листопада 2004 року в справі «Трегубенко проти України»).
Гарантоване державою місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи і передбачає правову, організаційну та матеріально-фінансову самостійність, яка має певні конституційно-правові межі, встановлені, зокрема, приписами статей 19, 140, 143, 144, 146 Основного Закону України.
З аналізу вказаних конституційних положень вбачається, що ці органи місцевого самоврядування, здійснюючи владу і самостійно вирішуючи питання місцевого значення, віднесені законом до їх компетенції, та приймаючи рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території, зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Такі ж положення закріплені у статті 4 Європейської хартії місцевого самоврядування, яка встановлює, що головні повноваження і функції органів місцевого самоврядування визначаються конституцією або законом; органи місцевого самоврядування в межах закону мають повне право вільно вирішувати будь-яке питання, яке не вилучене із сфери їхньої компетенції і вирішення якого не доручене жодному іншому органу; повноваження, якими наділяються органи місцевого самоврядування, як правило, мають бути повними і виключними.
Майнові операції, які здійснюються органами місцевого самоврядування з об'єктами права комунальної власності, не повинні ослаблювати економічних основ місцевого самоврядування, зменшувати обсяг та погіршувати умови надання послуг населенню. Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб'єктів. Об'єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб'єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом (ч. 7, 8 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).
Стаття 142 Конституції України встановлює, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.
У даній справі МПП «Легіон» набуло право власності на підставі рішення Одеської міської ради, яка прийняла таке рішення не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, так як вирішення цього питання належало виключно власнику - Одеській обласній раді.
Прийняття рішення про передачу у приватну власність окремому суб'єкту господарювання об'єкта комунальної власності фактично позбавляє територіальну громаду можливості володіти, користуватися та розпоряджатися об'єктом комунальної власності, який віднесений до об'єктів культурної спадщини. Отже, правовідносини, пов'язані з вибуттям об'єкта культурної спадщини, становлять суспільний публічний інтерес, а незаконність рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого об'єкт вибув із комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає (постанова Верховного Суду України від 05.10.2016 р. у справі № 916/2129/15).
Враховуючи те, що спірне майно вибуло з володіння спільної власності територіальних громад Одеської області поза їх волею, тому пред'явлення прокурором позову до добросовісного набувача про витребування цього майна на підставі статті 388 ЦК України відповідає вимогам закону. Аналогічна правова позиція відображена у постанові Верховного Суду України від 02.10.2016 р. у справі № 522/10652/15-ц.
Разом з тим, колегія суддів вважає, що незважаючи на наявність порушеного суб'єктивного права Одеської обласної ради, витребування майна від МПП «Легіон» неможливе внаслідок пропуску строку позовної давності.
Як зазначив Конституційний Суд України, строки звернення до суду, як складова механізму реалізації права на судовий захист, є однією з гарантій забезпечення прав і свобод учасників правовідносин (абзац п'ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012).
Загальні положення щодо позовної давності та порядку її обчислення, що підлягають застосуванню під час вирішення спорів між сторонами у зобов'язаннях, визначені у главі 19 Цивільного кодексу України.
Під позовною давністю розуміється строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).
Тобто, позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (стаття 267 ЦК України).
Визначення початку відліку позовної давності міститься у статті 261 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 261 названого Кодексу за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.
Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.
Отже, якщо у передбачених законом випадках з позовом до суду звернувся прокурор в інтересах відповідного органу (підприємства), то позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатись саме позивач, а не прокурор.
Саме таку правову позицію висловив Верховний Суд України у постановах від 27 травня 2014 року у справі № 3-23гс14, від 23 грудня 2014 року у справі № 3-194гс14, від 25 березня 2015 року у справі № 3-21гс15, від 13 травня 2015 року у справі № 3-126гс15, від 12 квітня 2017 року у справі № 362/122/15-ц, від 07 червня 2017 року у справі № 910/27025/14, від 16 серпня 2017 року у справі № 11/5009/7731/11.
Посилання скаржника на нерозповсюдження на поданий ним позов положень п. 4 ст. 268 ЦК України судова колегія вважає помилковими, оскільки зазначена норма за своєю суттю була направлена саме на захист прав власників та інших осіб від держави, тоді як позовні вимоги у даному спорі заявлені саме на захист інтересів Держави.
Положеннями статті 268 ЦК України передбачалися винятки із загального правила про поширення позовної давності і були визначені вимоги, на які позовна давність не поширюється. Зокрема, у пункті 4 частини першої цієї статті зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.
Згідно з підпунктом 2 пункту 2 розділу І Закону № 4176-VI пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України виключено. ОСОБА_6 набрав чинності 15 січня 2012 року.
Відповідно до пункту 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 4176-VI протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.
Частинами першою та третьою статті 5 ЦК України унормовано, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
До правовідносин, які виникли під час дії нормативно-правового акта, який згодом утратив чинність, застосовуються його норми. До правовідносин, які виникли раніше і регулювалися нормативно-правовим актом, який утратив чинність, але права й обов'язки зберігаються і після набрання чинності новим нормативно-правовим актом, застосовуються положення нових актів цивільного законодавства.
Положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України за своєю суттю було направлене на захист прав власників та інших осіб від держави.
Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.
Отже, з огляду на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.
На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів. Наведене підтверджується правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 362/122/15-ц; від 16 серпня 2017 року у справі № 11/5009/7731/11; від 15 листопада 2017 року у справі № 310/5980/13-ц.
При дослідженні питання пропуску позовної давності в даному спорі слід з'ясувати, коли про порушення своїх прав довідалася держава в особі уповноваженого органу (постанова Верховного Суду від 24 січня 2018 року у справі № 908/799/17).
При цьому, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист інтересів територіальної громади (постанови Верховного Суду України від 13 березня 2017 року у справі № 370/314/14-ц, від 22 червня 2017 року у справі № 2-354/07).
Твердження скаржника про незастосування позовної давності до правовідносин, пов'язаних з витребуванням майна з чужого незаконного володіння є такими, що не засновані на законі.
Дійсно, суб'єктивне матеріальне право особи, право на майно підлягає захисту, зокрема, власник має право витребувати своє майно в усіх випадках від особи, яка заволоділа ним незаконно, без відповідної правової підстави.
Пункт 1 статті 6 Конвенції з прав людини 1950 року гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою Суду, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на розгляд спору судом (див., наприклад, рішення у справі «Кутіч проти Хорватії», заява № 48778/99).
Між тим, право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням (справа «Меньшакова проти України», заява № 377/02, п. 53).
Відтак, право на захист не є абсолютним, оскільки обмежене часовими лімітами, встановленими інститутом позовної давності, який існує ще з часів римського права з V століття.
Метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду. Позовна давність тісно пов'язана із принципом правової визначеності, який, у свою чергу, є одним із фундаментальних аспектів верховенства права.
Одночасно з цим, застосування позовної давності має бути передбачуваним. Як наголошує Європейський Суд, «принцип законності означає, що застосовні положення національного права повинні бути достатньо доступними, чіткими й передбачуваними в їхньому застосуванні. Індивід повинен бути здатним - у разі потреби за допомогою необхідних порад - передбачити (у тій мірі, у якій це є розумним за даних обставин) наслідки, які може потягнути певна дія» (справа «Лелас проти Хорватії», заява № 55555/08, рішення від 20 травня 2010 року).
Перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення «законів» (див. рішення у справі «Ятрідіс проти Греції» (Jatridis v. Greece) [ВП], № 31107/96, пункт 58).
Говорячи про «закон», стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек s.r.о.» проти Чеської Республіки», № 26449/95, пункт 54, від 9 листопада 1999 року). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії», № 33202/96, пункт 109; у справі «Щокін проти України», заяви № 23759/03 та № 37943/06, п. 50-51).
Законом, а саме статтею 268 ЦК України визначені вимоги, на які позовна давність не поширюється. Встановлений наведеною нормою перелік є вичерпним й не передбачає розповсюдження його дії на віндикацію.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення й застосування Конвенції 1950 року, наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце в далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту з плином часу (п. 51 рішення від 22.10.96 р. за заявами №22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; п. 570 рішення від 20.09.2011 р. за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).
При цьому, Європейським судом також було зроблено висновок про те, що позовна давність може бути застосована на вимоги про захист права власності шляхом віндикації (справа «Компанія «ДЖЕЙ.ЕЙ.ПАЙ (ОКСФОРД) ЛТД» та компанія «ДЖЕЙ.ЕЙ.ПАЙ (ОКСФОРД) ЛЭНД ЛТД» проти Великобританії», заява № 44302/02, п. 68).
До того ж, про можливість застосування позовної давності до віндикаційних вимог в інтересах держави в особі представницького органу територіальної громади говорить й правовий висновок Верховного Суду України, наведений у постановах від 13 березня 2017 року у справі № 370/314/14-ц, від 22 червня 2017 року у справі № 6-1047цс17.
Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернувся по його захист до суду, недостатньо. Для правильного застосування частини першої статті 261 Цивільного кодексу України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини такого порушення (постанови Верховного Суду України від 16 листопада 2016 р. у справі 6-2469цс16, від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17, від 03 серпня 2017 року у справі № 910/5477/16).
За приписами статті 33 ГПК України в редакції, чинній на момент подання позову та вирішення спору, саме на позивача був покладений обов'язок довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права.
Принцип «належного урядування» передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах «Беєлер проти Італії», заява № 33202/96, п. 120, «Онер'їлдіз проти Туреччини», заява № 48939/99, п. 128, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови», заява № 21151/04, п. 72).
Необмеженість строків оскарження має суттєвий негативний вплив на юридичну визначеність у сфері особистих прав і цивільних правовідносин, що шкодить принципу «належного урядування» та вимозі «законності», закріпленим у статті 1 Першого протоколу (п. 73 рішення у справі «Рисовський проти України», заява № 29979/04).
Враховуючи численні судові справи з питання права власності на об'єкти культурної спадщини, які знаходяться у місті ОСОБА_5, що починаються з 2006 року, Одеська обласна рада могла дізнатися про порушення свого права ще у 2006 році та, виконуючи свої обов'язки власника згідно до положень 319, 322 ЦК України («власність зобов'язує»), у 2010 році - щодо неправомірного рішення Одеської міської ради та оспорюваного правочину.
До того ж, про порушення прав Одеської обласної ради мала можливість дізнатися й прокуратура при належному виконанні покладених на неї функцій згідно із законодавством про прокуратуру, так як на засіданнях Одеської міської ради постійно бере участь представник прокуратури м. Одеси, а прийняті Одеською міською радою рішення опубліковуються.
При цьому, як вбачається з рішення Одеської міської ради №1243-VI від 07.09.2011 р., прокуратурою Одеської області подавався протест на рішення Одеської міської ради від 14.04.2010 № 5649-V «Про перелік об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2010 році та внесення змін до рішень Одеської міської ради», що є предметом позовних вимог, а ще раніше, у 2009 році, оскаржувалися в судовому порядку дії Одеської міської ради щодо видачі свідоцтв про право власності, у тому числі й на спірне приміщення по вул. Катерининській, 30 - у справі № 2-а-412/10/1522.
Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п'ятої статті 267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності (п. 2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 10).
Між тим, прокуратурою взагалі не обґрунтовується утруднення чи неможливість оскарження в судовому порядку оспорюваного рішення, датованого 2010 роком, до грудня 2013 року, та здійснення витребування майна від МПП «Легіон» з 2010 року. Значний час пропущення строків давності не сприяє стабільності цивільного обороту та порушуватиме принцип юридичної визначеності.
До того ж, при зверненні до суду з позовом в інтересах Одеської обласної ради прокурор не заявляв клопотання про поновлення строку позовної давності, а також й Одеська обласна рада, набувши статусу позивача, питання про поновлення строку позовної давності не порушувала.
Враховуючи наведене вище, а також правильність відмови у задоволені позовних вимог у зв'язку із пропуском строку позовної давності, колегія суддів вважає, що правових підстав для скасування чи зміни оскаржуваного рішення не вбачається.
Керуючись ст.ст. 240, 271, 275, 276, 282, 283 Господарського процесуального кодексу України, суд
Апеляційну скаргу виконувача обов'язки прокурора Одеської області залишити без задоволення, а рішення господарського суду Одеської області від 26.10.2017 р. по справі № 916/434/14 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складання її повного тексту.
Повний текст складено та підписано 19.03.2018.
Головуючий суддя В.В. Лашин
Судді: Л.О. Будішевська
Т.А Величко