вул. Шолуденка, буд. 1, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@kia.arbitr.gov.ua
"15" березня 2018 р. Справа№ 910/18835/17
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Зубець Л.П.
суддів: Зеленіна В.О.
Мартюк А.І.
секретар судового засідання: Іванов О.О.
за участю представників
позивача: Іванов С.С.;
відповідача-1: не з'явився;
відповідача-2: Лисий М.І., Панкевич Т.І.;
відповідача-3: не з'явився;
третьої особи: Озеров О.С., Рудник Ю.М.;
прокуратури: Килівник Я.О.;
розглянувши у відкритому судовому засіданні
апеляційну скаргу Яворівської квартирно-експлуатаційної частини району
на рішення Господарського суду міста Києва
від 13.12.2017
у справі №910/18835/17 (суддя Пукшин Л.Г.)
за позовом Яворівської квартирно-експлуатаційної частини району
до 1) Львівської обласної ради
2) Підприємства об'єднання громадян “Мисливсько-рибальське
господарство “Старичі”
3) Львівського обласного управління лісового та мисливського
господарства
третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні
позивача Міністерство оборони України
за участю військової прокуратури Львівського гарнізону Західного регіону України
про скасування рішення та визнання недійсним договору
Яворівська квартирно-експлуатаційна частина району (далі - позивач) звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Львівської обласної ради (далі - відповідач-1), Підприємства об'єднання громадян “Мисливсько-рибальське господарство “Старичі” (далі - відповідач-2), Львівського обласного управління лісового та мисливського господарства (далі - відповідач-3), в якому просила суд:
- визнати незаконним та скасувати п.п.1, 2 рішення відповідача-1 від 15.09.2015 №1439 “Про надання у користування мисливських угідь у Львівській області підприємству об'єднання громадян “Мисливсько-рибальське господарство “Старичі”;
- визнати недійсним договір №78 від 29.09.2015 про умови ведення мисливського господарства, укладений між відповідачем-2 та відповідачем-3.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що при винесені оскаржуваного рішення відповідача-1 та укладенні спірного договору не було дотримано вимог чинного законодавства. Зокрема, відповідачами не було враховано, що передана у користування на підставі вказаних рішення та договору земельна ділянка відноситься до державної власності, є територією з особливим режимом функціонування та належить військовій установі на праві оперативного відання, у зв'язку з чим питання про можливість виділення цієї земельної ділянки у користування потрібно було погоджувати з Міністерством оборони України. Однак відповідне погодження не здійснювалося, що на думку позивача свідчить про порушення процедури виділення у користування відповідачу-2 спірної земельної ділянки.
Відповідач-1 відзиву на позов не надав, явку свого представника у судові засідання місцевого господарського суду не забезпечив, у зв'язку з чим справа розглядалася місцевим господарським судом за наявними у справі матеріалами.
Відповідач-2 проти позову заперечував, посилаючись на безпідставність та непідтвердженість належними доказами вимог позивача, просив суд у позові відмовити. Зокрема, відповідач-2 зазначав про те, що позивач та третя особа помилково ототожнюють правовідносини щодо користування земельною ділянкою та щодо користування мисливськими угіддями, оскільки нормами Закону України “Про мисливське господарство та полювання” не передбачено можливості отримання прав на земельну ділянку (користування тощо) у зв'язку з наданням у користування мисливських угідь. Будь-які земельні правовідносини у зв'язку з веденням мисливства, як спеціального використання об'єктів тваринного світу, не виникають і не можуть виникнути. Окрім того, прийняттю відповідачем-1 оскаржуваного рішення передувало надання позивачем згоди на використання відповідачем-2 мисливських угідь, а між позивачем та відповідачем-2 відповідно до ч.6 ст. 21 Закону України “Про мисливське господарство та полювання” 19.02.2016 укладено договір №4 про співпрацю та організацію взаємовідносин, предметом якого і є врегулювання взаємовідносин між сторонами, а саме: позивачем, як користувачем земельної ділянки, та відповідачем-2, як користувачем мисливських угідь, що відповідно виключає факт порушення прав позивача оскаржуваними ним рішенням та договором.
Відповідач-3 заперечував проти вимог позивача, зазначаючи про те, відповідно до ст. ст. 58, 59, 66, 67, 196 Статуту внутрішньої служби Збройних сил України, ст. 16 Статуту гарнізонної та вартової служб Збройних сил України, Положення про Яворівську квартирно-експлуатаційну частину району начальник Яворівської КЕЧ (позивача) наділений повноваженнями укладати договори, угоди, розпоряджатися ввіреним йому майном відповідно до вимог законодавства, а тому як керівник землекористувача земельної ділянки, на якій розташовані мисливські угіддя, начальник позивача відповідно до вимог ст. 22 Закону України “Про мисливське господарство та полювання” погодив надання мисливських угідь для ведення мисливського господарства на наданій у користування позивачу земельній ділянці.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 30.10.2017 у справі №910/18835/17 (том справи - 1, аркуші справи - 1-2) до участі у справі як третю особу, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача було залучено Міністерство оборони України (далі - третя особа).
Третя особа підтримала позов з викладених у ньому підстав, наголошуючи на тому, що рішення відповідача-1 від 15.09.2015 №1439 та укладений між відповідачем-2 і відповідачем-3 договір №78 від 29.09.2015 суперечить нормам чинного законодавства, оскільки зміна категорії земельної ділянки площею 39 163,82 гектарів згідно з Державним актом Б №040634 1980 року із “земель оборони” та віднесення вказаної земельної ділянки до будь-якої іншої категорії відповідно до чинного законодавства не відбувалася, а питання щодо надання права користування земельною ділянкою для потреб мисливського господарства необхідно було погоджувати з третьою особою, що не було зроблено.
В процесі розгляду справи до місцевого господарського суду надійшло повідомлення про вступ у справу Військової прокуратури Львівського гарнізону Західного регіону України (далі - прокуратура) (том справи - 1, аркуші справи - 100-101).
Прокуратура підтримала позов з викладених у ньому підстав, просила суд задовольнити вимоги позивача у повному обсязі.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 13.12.2017 у справі №910/18835/17 в задоволенні позову відмовлено повністю. При цьому в своєму рішенні суд виходив з наступного:
- позивачем не доведено порушення прав, які потребують судового захисту шляхом скасування оскаржуваного рішення відповідача-1 від 15.09.2015 №1439 та визнання недійсним договору, укладеного між відповідачем-2 та відповідачем-3;
- на момент прийняття відповідачем-1 рішення №1439 від 15.09.2015 “Про надання в користування мисливських угідь у Львівській області Підприємству об'єднання громадян “Мисливсько-рибальське господарство “Старичі” було отримано погодження у позивача, який є землекористувачем, на надання в користування мисливських угідь, а відтак в даному випадку відсутні порушення спеціального закону, яким регламентовано Порядок надання у користування мисливських угідь;
- оскаржуване рішення відповідача-1 було прийнято відповідно до вимог ст. 22 Закону України “Про мисливське господарство та полювання”;
- вимоги щодо визнання недійсним договору №78 від 29.09.2015 є похідними від вимоги про скасування п.п.1,2 рішення відповідача-1 від 15.09.2015 №1439 “Про надання у користування мисливських угідь у Львівській області підприємству об'єднання громадян “Мисливсько-рибальське господарство “Старичі”, оскільки договір укладався на виконання цього рішення, обов'язку встановлювати чи перевіряти дотримання законності при прийнятті такого рішення органу місцевого самоврядування не визначено чинним законодавством для сторін договору - відповідача-2 і відповідача-3, а позивачем жодним чином не обґрунтовано порушення останніми законних прав позивача.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням суду, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 13.12.2017 у справі №910/18835/17 та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.
Вимоги та доводи апеляційної скарги обґрунтовані тим, що місцевим господарським судом було неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також невірно застосовано норми матеріального і процесуального права, що призвело до прийняття неправильного по суті заявлених вимог рішенні у даній справі. Зокрема, позивач звертав увагу суду апеляційної інстанції на наступні обставини:
- місцевий господарський суд невірно трактує положення ч.1 ст. 22 Закону України «Про мисливське господарство та полювання», ст. 4 Закону України «Про використання земель оборони»;
- погодження надання в користування земельної ділянки для потреб мисливського господарства необхідно було погоджувати з третьою особою (Міністерством оборони України);
- відповідно до ст. 4 Закону України «Про використання земель оборони» порядок та підстави надання в користування мисливських угідь мають визначатися з урахуванням положень законодавства України, що регулюють земельні відносини. Землі оборони можуть використовуватися для будівництва об'єктів соціально-культурного призначення, житла для військовослужбовців та членів їх сімей, а також соціального та доступного житла без зміни їх цільового призначення. Тобто, використання земель оборони в інших цілях, ніж ті, що визначені вище, законодавством не передбачено;
- місцевим господарським судом не було досліджено Акт службового розслідування від 15.05.2017, на підставі якого було винесено наказ Міністра оборони України про винесення доган службовим особам, які прийняли рішення щодо надання дозволу на передачу мисливських угідь відповідачу-2, яке стало підставою для прийняття відповідачем-1 оскаржуваного позивачем рішення №1439 від 15.09.2015.
Відповідно до Протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24.01.2018 для розгляду апеляційної скарги позивача було сформовано колегію суддів Київського апеляційного господарського суду у наступному складі: головуючий суддя - Зубець Л.П., судді: Зеленін В.О., Мартюк А.І.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 29.01.2018 (головуючий суддя - Зубець Л.П., судді: Зеленін В.О., Мартюк А.І.) апеляційну скаргу позивача було залишено без руху та встановлено строк для усунення виявлених судом недоліків при поданні апеляційної скарги.
08.02.2018 через Відділ забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів Київського апеляційного господарського суду від позивача надійшов лист №296 від 05.02.2018 з інформацією про усунення недоліків на виконання ухвали Київського апеляційного господарського суду від 29.01.2018 у справі №910/18835/17.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 09.02.2018 було відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою позивача та роз'яснено відповідачам і третій особі право подати відзиви на апеляційну скаргу у встановлений судом строк.
28.02.2018 через Відділ забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів Київського апеляційного господарського суду від відповідача-2 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він просив суд залишити оскаржуване позивачем судове рішення без змін, посилаючись на те, що рішення відповідача-1 від 15.09.2015 №1439 “Про надання у користування мисливських угідь у Львівській області підприємству об'єднання громадян “Мисливсько-рибальське господарство “Старичі” та договір №78 від 29.09.2015 про умови ведення мисливського господарства відповідають вимогам чинного законодавства, у зв'язку з чим правові підстави для визнання їх недійсними відсутні.
03.03.2018 через Відділ забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів Київського апеляційного господарського суду від третьої особи надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому вона підтримала доводи апеляційної скарги і просила суд скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 13.12.2017 у справі №910/18835/17, оскільки під час розгляду справи місцевим господарським судом не було враховано ані категорію виділеної в користування земельної ділянки, ані встановлений законодавством порядок погодження щодо надання її в користування, що призвело до безпідставної відмови у позові.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 03.03.2018 апеляційну скаргу було призначено до розгляду в судовому засіданні на 15.03.2018.
15.03.2018 через Відділ забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів Київського апеляційного господарського суду від відповідача-2 надійшли тези виступу представника відповідача-2 в суді апеляційної інстанції.
В судовому засіданні 15.03.2018 представники позивача, третьої особи та прокуратури підтримали апеляційну скаргу з викладених у ній підстав, просили суд скаргу задовольнити, скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 13.12.2017 у справі №910/18835/17 та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.
В судовому засіданні 15.03.2018 представники відповідача-2 заперечували проти апеляційної скарги з підстав, викладених у відзиві на апеляційну скаргу, просили суд залишити скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду - без змін як таке, що було ухвалено з повним, всебічним та об'єктивним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права.
Представники відповідача-1 та відповідача-3 у судове засідання 15.03.2018 не з'явилися, про поважність причин нез'явлення суд не повідомили, будь-яких заяв або клопотань з цього приводу до суду не надходило.
Оскільки явка представників сторін, третьої особи та прокуратури в судове засідання не була визнана обов'язковою, зважаючи на наявні в матеріалах справи докази належного повідомлення представників сторін, третьої особи та прокуратури про місце, дату і час судового розгляду, а також враховуючи те, що судочинство здійснюється, зокрема, на засадах рівності та змагальності сторін і учасники судового провадження на власний розсуд користуються наданими ним процесуальними правами, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про можливість здійснення розгляду даної справи у відсутності представників відповідача-1 та відповідача-3 за наявними у справі матеріалами.
В судовому засіданні 15.03.2018 було оголошено вступну та резолютивну частини постанови суду.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників позивача, відповідача-2, третьої особи та прокуратури, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів встановила наступне.
Згідно зі ст. ст. 13, 19 Конституції України земля є об'єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч.5 ст. 16 Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні” від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Згідно зі ст. 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
В ст. 123 Земельного кодексу України передбачено, що надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування.
Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (ст. 125 Земельного кодексу України).
З наведених правових норм випливає, що за відсутності рішення органу виконавчої влади або місцевого самоврядування про надання земельної ділянки у власність або в користування юридична особа або фізична особа не має права використовувати земельну ділянку державної або комунальної форми власності.
Позивач є користувачем земельної ділянки загальною площею 39 163,82 га, яка віднесена до державної власності і за статусом належить до земель оборони, відповідно до Державного акту на право користування землею Б №040634 (том справи - 1, аркуші справи - 25-30).
15.09.2015 відповідачем-1 було прийнято рішення №1439 «Про надання в користування мисливських угідь у Львівській області підприємству об'єднання громадян «Мисливсько-рибальське господарство «СТАРИЧІ» (том справи - 1, аркуші справи - 36-37), яким вирішено надати в користування відповідачу-2 мисливські угіддя терміном на 15 років у визначених межах, згідно з додатком до цього рішення. Окрім того, доручено відповідачу-3 в місячний термін укласти договір про умови ведення мисливського господарства з користувачем мисливських угідь, відповідно до п.1 цього рішення.
В Додатку до названого рішення визначено межі мисливських угідь, в тому числі територія Міжнародного центру миротворчості та безпеки (Яворівський військовий полігон), загальна площа наданих для ведення мисливського господарства мисливських угідь складає 36 520,2 га, у тому числі польові - 11 658 га, лісові - 23 706,2 га, водно-болотні - 1 156,0 га.
29.09.2015 між відповідачем-2 та відповідачем-3 було укладено договір №78 про умови ведення мисливського господарства (далі - Договір №78 від 29.09.2015) (том справи - 1, аркуші справи - 31-35), за умовами якого відповідач-2, зокрема, зобов'язувався:
- використовувати мисливські угіддя відповідно до умов їх надання у користування та за призначенням;
- вести мисливське господарство в наданих у користування мисливських угіддях з дотриманням вимог Закону України «Про тваринний світ», Закону України «Про мисливське господарство та полювання», інших нормативно-правових актів у галузі охорони та використання тваринного світу, ведення мисливського господарства;
- додержуватись встановлених правил, норм, лімітів і строків добування мисливських тварин, визначати пропускну спроможність мисливських угідь, не допускати до полювання мисливців у кількості, що перевищує пропускну спроможність мисливських угідь;
- безперешкодно допускати до перевірки стану мисливських угідь, усіх об'єктів, де утримуються, переробляються та реалізуються мисливські тварини, представників органів, що здійснюють державний контроль у галузі мисливського господарства та полювання, своєчасно виконувати їх законні вимоги, та інше.
На думку позивача, в даному випадку питання щодо надання права користування спірною земельною ділянкою, яка належить до земель оборони, для потреб мисливського господарства необхідно було погоджувати з третьою особою, але таке погодження не проводилося.
За наведених обставин, позивач вважає, що рішення відповідача-1 від 15.09.2015 №1439 «Про надання в користування мисливських угідь у Львівській області підприємству об'єднання громадян «Мисливсько-рибальське господарство «СТАРИЧІ», зокрема п.п.1, 2 цього рішення, винесені без погодження з третьою особою, як власником земельної ділянки, є таким, що ухвалено відповідачем-1 з перевищенням наданих йому повноважень та у спосіб, що суперечить Конституції України і законам України, а тому п.п.1, 2 названого рішення мають бути визнані незаконними та скасовані. Окрім того, позивач просив суд визнати недійсним договір №78 від 29.09.2015 як такий, що був укладений між відповідачем-2 та відповідачем-3 на виконання рішення відповідача-1, що суперечить діючому законодавству.
Місцевий господарський суд в позові відмовив, визнавши вимоги позивача необґрунтованими та документально непідтвердженими.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх обґрунтованими та такими, що відповідають фактичним обставинам справи, з огляду на наступне.
Відповідно до ч.1 ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Стаття 16 Цивільного кодексу України визначає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до ст. 19 Конституції органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі ст. 2-4 Земельного кодексу України земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Суб'єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. Об'єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї). Земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами. Земельні відносини, що виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо вони не суперечать цьому Кодексу. Земельне законодавство включає цей Кодекс, інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин. Завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.
Відповідно до ст. 152 Земельного кодексу України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
Закон України «Про місцеве самоврядування» відповідно до Конституції України визначає систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування.
Згідно зі ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування» рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.
Відповідно до ч.2 ст. 122 Земельного кодексу України Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, районні ради передають земельні ділянки у власність або у користування з відповідних земель спільної власності територіальних громад для всіх потреб.
Як уже зазначалося вище, спірна ділянка, користувачем якої є позивач, віднесена до державної власності і за статусом належить до земель оборони.
З цього приводу судом було з'ясовано, що правові засади і порядок використання земель оборони визначає Закон України «Про використання земель оборони», згідно зі ст. 1 якого землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України (далі - військові частини).
Аналогічні положення містяться у ст. 77 Земельного кодексу України.
В ч.2 ст. 14 Закону України “Про Збройні Сили України” передбачено, що земля, води, інші природні ресурси, а також майно, закріплені за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, належать їм на праві оперативного управління та звільняються від сплати усіх видів податків відповідно до законів з питань оподаткування.
Відповідно до ст. 137 Господарського кодексу України правом оперативного управління у цьому Кодексі визнається речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом). Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що використовується ним не за призначенням.
Згідно з нормами ст. 3 Закону України “Про Збройні Сили України” Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України. Організаційно Збройні Сили України складаються з органів військового управління, з'єднань, військових частин, військових навчальних закладів, установ та організацій.
В ч.4 ст. 2 Закону України “Про використання земель оборони” визначено, що військові частини зобов'язані використовувати надані їм земельні ділянки відповідно до вимог земельного і природоохоронного законодавства та з дотриманням вимог щодо забезпечення безпеки населення у процесі проведення ними постійної діяльності.
Наказом Міністра оборони України №483 від 22.12.1997 було затверджено Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основних правил користування наданими землями, згідно з п.п.1, 39 якого землі (земельні ділянки) надаються військовим частинам, військово-навчальним закладам, установам, підприємствам та організаціям Збройних Сил України для їх розміщення та постійної діяльності. Передача земель в тимчасове користування відбувається з погодження: заступників Міністра оборони України - командувачів видів Збройних Сил України, начальників управлінь центрального апарату Міністерства оборони України - щодо земель спеціальних об'єктів центрального підпорядкування; командуючих військами військових округів, Північного оперативно-територіального командування - щодо земель для об'єктів окружного, Північного оперативно-територіального командування підпорядкування.
Згідно з п.23 названого Положення відповідальність за цільове використання земель, наданих для потреб Збройних Сил України, покладається на безпосереднього землекористувача і органи квартирно-експлуатаційної служби та інженерне управління Військово-Морських Сил України.
Наказом Міністерства оборони України №448 від 03.07.2013 затверджено Положення про організацію квартирно-експлуатаційного забезпечення Збройних Сил України, в п.п.3.1, 5.14 якого передбачено, що на квартирно-експлуатаційну службу військової частини покладається організація збереження та матеріальний облік, проведення інвентаризації зокрема, земельних ділянок, переданих військовій частині на утримання та експлуатацію. Земельні ділянки, утримання яких фінансується за рахунок бюджетних асигнувань відповідно до кошторису Міністерства оборони України на квартирно-експлуатаційне забезпечення, обліковуються у КЕВ.
З урахуванням наведеного, колегія суддів погоджується з місцевим господарським судом в тому, що посадові особи названих вище структурних підрозділів Збройних Сил України є органами виконавчої державної і військової влади на місцях в системі Збройних Сил України, а відтак позивач наділений повноваженнями реалізовувати та здійснювати відповідні функції управління, обліку та контролю у спірних правовідносинах.
Порядок надання у користування мисливських угідь визначений в ст. 22 Закону України «Про мисливське господарство та полювання», згідно з якою мисливські угіддя для ведення мисливського господарства надаються у користування Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами за поданням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства, погодженим з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями, а також власниками або користувачами земельних ділянок. Мисливські угіддя надаються у користування на строк не менш як на 15 років. Площа мисливських угідь, що надаються користувачеві, повинна становити не менше 3 тисяч гектарів, але не більше ніж 35 відсотків від загальної площі мисливських угідь Автономної Республіки Крим, області та м. Севастополя. Переважне право на користування мисливськими угіддями мають: власники та постійні користувачі земельних ділянок; користувачі мисливських угідь, які продовжують строк користування цими угіддями.
Таким чином, надання в користування мисливських угідь на території вказаної земельної ділянки потребує погодження власника або землекористувача.
Як вбачається з матеріалів справи, в преамбулі оскаржуваного позивачем рішення відповідача-1 від 15.09.2015 №1439 зазначено про те, що останнє прийнято за розглядом подання Державного агентства лісових ресурсів України, погоджене із Львівською обласною державною адміністрацією, власниками або користувачами земельних ділянок (том справи - 1, аркуш справи - 36).
До того ж, про погодження позивачем надання в користування відповідачу-2 мисливських угідь, розташованих на території Міжнародного центру миротворчості та безпеки (Львівського навчального центру) загальною площею 36 125,3489 га вказано в листі №1192 від 23.04.2015 за підписом керівника позивача (начальника Яворівської КЕЧ) (том справи - 1, аркуш справи -107-108).
Згідно з ч.6 ст. 21 Закону України “Про мисливське господарство та полювання” відносини між власниками або користувачами земельних ділянок і користувачами мисливських угідь регулюються відповідними договорами.
19.02.2016 між позивачем, як землекористувачем та відповідачем-2, як користувачем мисливських угідь було укладено договір №4 від 19.02.2016 про співпрацю та організацію взаємовідносин (далі - договір №4 від 19.02.2016) (том справи - 1, аркуші справи - 103-104).
Предметом названого договору (п.1 договору) є врегулювання згідно з ч.6 ст. 21 Закону України “Про мисливське господарство та полювання” взаємовідносин між сторонами: користувачем земельної ділянки (позивачем) та користувачем мисливських угідь (відповідачем-2), тобто визначення їх прав і обов'язків при здійсненні взаємовідносин між ними для досягнення мети цього договору.
В розділі 2 договору №4 від 19.02.2016 визначено права та обов'язки сторін, відповідно до п.2.1 якого з метою виконання цього договору відповідач-2, як користувач мисливських угідь на території землекористування позивача має право та зобов'язується:
- здійснювати свою діяльність відповідно до вимог чинного законодавства України, в тому числі - використовувати надані мисливські угіддя відповідно до умов їх надання в користування та за призначенням;
- не допускати при здійсненні своєї діяльності погіршення стану мисливських угідь та погіршення умов ведення мисливського господарства на відповідній території;
- проводити у встановленому порядку роботу, спрямовану на забезпечення охорони раціонального використання, відтворення об'єктів тваринного світу, збереження та поліпшення стану угідь;
- враховувати при здійсненні своєї діяльності в межах наданих мисливських угідь: особливості і спеціальний режим функціонування Львівського навчального центру (військового полігону, дислокованих на його території підрозділів Збройних Сил України, особливо в частині проведення останніми заходів бойової підготовки (навчання, стрільба); окремі режими територій, присутність та діяльність на них інших суб'єктів (Старицький військовий лісгосп, орендарі військового майна, Яворівський НПП тощо); проводити роз'яснювальну роботу, спрямовану на недопущення порушення мисливцями та/або рибалками вищевказаних особливостей і спеціальних режимів функціонування територій;
- інформувати позивача в міру необхідності про заплановані заходи, що пов'язані з використанням мисливських угідь в межах землекористування позивача;
- земельна ділянка як використовувалась позивачем, так і після надання в користування мисливських угідь відповідачу-2 залишається у користуванні позивача, цільове призначення земельної ділянки при наданні мисливських угідь в користування не змінилося; саме позивач є користувачем земельної ділянки, що належить до державної власності.
Категорії земель визначені в ст. 19 Земельного кодексу України, якою передбачено, що землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: землі сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської забудови; землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історико-культурного призначення; землі лісогосподарського призначення; землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.
Колегія суддів погоджується з місцевим господарським судом в тому, що надання в користування мисливських угідь не підтверджує зміни цільового призначення земельної ділянки, що належить до земель оборони, не припиняє користування земельною ділянкою постійного землекористувача, відповідно погодження надане землекористувачем, не свідчить про реалізацію ним права розпорядження земельною ділянкою.
Окрім того, судом з'ясовано, що питання законності надання в користування мисливських угідь на спірній земельній ділянці, насамперед, в частині повноважень на погодження, було предметом оскарження в судовому порядку та розглянуто в межах адміністративної справи №813/7500/14.
Львівський окружний адміністративний суд у своїй постанові від 26.12.2014 у вищезгаданій справі, яка була залишена без змін ухвалами Львівського апеляційного адміністративного суду від 02.03.2015 та Вищого адміністративного суду України від 25.06.2015, з посиланням на норми чинного законодавства, положення ст. 22 Закону України “Про мисливське господарство та полювання” дійшов висновку про те, що для надання мисливських угідь у користування потрібна згода або Міністерства оборони України, від імені власника земельної ділянки, або користувача земельної ділянки, яким є Яворівська КЕЧ району (позивач у господарській справі №910/18835/17).
Вищий адміністративний суд України в ухвалі від 25.06.2015 зазначив про те, що враховуючи положення ч.1 ст. 22 Закону України “Про мисливське господарство та полювання”, ст. 4 Закону України “Про використання земель оборони”, Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основних правил користування наданими землями, колегія суддів вважає, що надання обласними радами мисливських угідь у користування, що розташовані на земельних ділянках, віднесених до земель оборони, можливе після погодження з Міністерством оборони України, військовими частинами, військово-навчальними закладами, установами, підприємствами та організаціями Збройних Сил України, яким відповідні земельні ділянки надані у користування для використання у встановлених законодавством цілях без зміни їх цільового призначення.
Надані до матеріалів справи докази та пояснення свідчать про те, що оскаржуване рішення відповідача-1 від 15.09.2015 №1439 “Про надання у користування мисливських угідь у Львівській області підприємству об'єднання громадян “Мисливсько-рибальське господарство “Старичі” було винесено при отриманні згоди позивача, як землекористувача, а також за поданням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства (Державного агентства лісових ресурсів України), погодженим із Львівською обласною державною адміністрацією.
Зважаючи на врегулювання відносин між користувачем земельної ділянки (позивачем) та користувачем мисливських угідь (відповідачем-2) шляхом укладення договору №4 від 19.02.2016 про співпрацю та організацію взаємовідносин, а також надання погодження позивачем на користування мисливськими угіддями листом №1192 від 23.04.2015, підстави вважати, що відповідачами порушуються права позивача відсутні.
Колегією суддів враховано посилання позивача у позові та в апеляційній скарзі на необхідність отримання згоди третьої особи, як власника земельної ділянки, на передачу в користування мисливських угідь, однак, як уже зазначалося вище, в даному випадку мало місце погодження вказаного питання землекористувачем, що підтверджує прийняття відповідачем-1, як органом місцевого самоврядування, рішення від 15.09.2015 №1439 “Про надання у користування мисливських угідь у Львівській області підприємству об'єднання громадян “Мисливсько-рибальське господарство “Старичі” з дотриманням вимог ст. 22 Закону України “Про мисливське господарство та полювання”.
Згідно з ч.1 ст. 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Наведене свідчить про те, що передумовою для визнання недійсним акта (рішення) є невідповідність його вимогам законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.
За результатами перегляду даної справи колегією суддів не було встановлено наявність обставин, які б зумовлювали необхідність визнання оспорюваного позивачем рішення недійсним. Надані до матеріалів справи пояснення та докази свідчать про те, що рішення відповідача-1 від 15.09.2015 №1439 “Про надання у користування мисливських угідь у Львівській області підприємству об'єднання громадян “Мисливсько-рибальське господарство “Старичі” в частині оскаржуваних позивачем пунктів 1, 2 не суперечить чинному на час його прийняття законодавству та жодним чином не порушує прав та охоронюваних законом інтересів позивача, у зв'язку з чим правові підстави для задоволення позову в цій частині вимог відсутні.
При цьому колегією суддів враховано, що позов пред'явлено в порушення прав відповідачів, які сподівались на легітимність добросовісних дій державної установи (позивача) та не порушували положень законодавства. Натомість із скасуванням рішення органу місцевого самоврядування згідно з вимогами позивача відбудеться втручання в майнові права відповідача-2, оскільки буде анульовано юридичну підставу, на якій виникло його право користування мисливськими угіддями. Такі обставини унеможливлюють визнання прав та охоронюваних законом інтересів позивача порушеними та, відповідно, виключають можливість задоволення заявлених позовних вимог.
Відносно вимоги позивача про визнання недійсним договору №78 від 29.09.2015, судом було встановлено наступне.
В ч.1, п.2 ч.2 ст. 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання правочину недійсним.
Згідно зі ст. 215 Цивільного кодексу України у разі, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Відповідно до положень ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Тобто, в силу припису наведеної статті правомірність правочину презюмується і обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.
Підставою недійсності договору №78 від 29.09.2015 про умови ведення мисливського господарства позивачем визначено укладення названого правочину за відсутності надання дозволів на використання спірної земельної ділянки (мисливських угідь).
Однак, як уже зазначалося вище, при винесенні рішення відповідача-1 від 15.09.2015 №1439 “Про надання у користування мисливських угідь у Львівській області підприємству об'єднання громадян “Мисливсько-рибальське господарство “Старичі”, на підставі якого укладено оспорюваний позивачем правочин, було дотримано встановлені законодавством вимоги щодо отримання погодження на виділення мисливських угідь в користування.
По суті вимога про визнання недійсним договору №78 від 29.09.2015 є похідною від вимоги про визнання незаконним та скасування п.п.1, 2 рішення відповідача-1 від 15.09.2015 №1439 “Про надання у користування мисливських угідь у Львівській області підприємству об'єднання громадян “Мисливсько-рибальське господарство “Старичі”, в задоволенні якої судом відмовлено.
Інших підстав для визнання договору №78 від 29.09.2015 недійсним суду не наведено.
Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом (аналогічна правова позиція наведена в п.7 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 “Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними”).
В ході розгляду даної справи судом не було встановлено обставин, з якими законодавство пов'язує недійсність правочинів, у зв'язку з чим вимога позивача про визнання договору №78 від 29.09.2015 недійсним є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Згідно зі ст. ст. 73, 74 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
В ст. ст. 76-79 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Зважаючи на надані до матеріалів справи пояснення та докази учасників провадження, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про необґрунтованість вимог позивача, у зв'язку з чим позов задоволенню не підлягає.
Згідно зі ст. ст. 7, 13 Господарського процесуального кодексу України правосуддя в господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності, підпорядкування, місцезнаходження, місця створення та реєстрації, законодавства, відповідно до якого створена юридична особа, та інших обставин; рівності всіх фізичних осіб незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак; рівності фізичних та юридичних осіб незалежно від будь-яких ознак чи обставин. Судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ст. 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За результатами перегляду даної справи колегія суддів дійшла висновку про те, що місцевим господарським судом було повно, всебічно та об'єктивно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також вірно застосовано норми матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим правові підстави для зміни чи скасування оскаржуваного у даній справі судового рішення відсутні.
Доводи, викладені в апеляційній скарзі, не знайшли свого підтвердження під час розгляду даної справи та не спростовують висновків місцевого господарського суду, а тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Відповідно до ч.ч.1-4 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається:
1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін;
2) у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору.
Якщо інше не передбачено законом, у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від сплати судового збору, судовий збір, сплачений відповідачем, компенсується за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються:
1) у разі задоволення позову - на відповідача;
2) у разі відмови в позові - на позивача;
3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Зважаючи на відмову у задоволенні апеляційної скарги, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за її подання покладаються на позивача (апелянта).
Керуючись ст. ст. 13, 14, 73, 74, 76, 129, 269, 275, 276, 281, 282 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу Яворівської квартирно-експлуатаційної частини району на рішення Господарського суду міста Києва від 13.12.2017 у справі №910/18835/17 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 13.12.2017 у справі №910/18835/17 залишити без змін.
3. Матеріали справи №910/18835/17 повернути до Господарського суду міста Києва.
4. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у господарських справах в порядку і строки, визначені в ст. 288 Господарського процесуального кодексу України.
Головуючий суддя Л.П. Зубець
Судді В.О. Зеленін
А.І. Мартюк
Повний текст постанови суду складено 20.03.2018