ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
14 березня 2018 року № 826/14675/17
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Кузьменко А.І., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовомКонцерну «Військторгсервіс»
доГоловного управління Державної фіскальної служби у місті Києві
про скасування податкового повідомлення-рішення від 31 липня 2017 року №1367140303,-
Концерн «Військторгсервіс» (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві (далі - відповідач, Головного управління ДФС у м. Києві), в якому просив скасувати податкове повідомлення-рішення відповідача від 31 липня 2017 року №1367140303.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що останній є державним підприємством Міністерства оборони України і здійснює господарську діяльність в інтересах держави. На час звернення до суду з позовом позивач знаходиться у стані банкрутства. Зокрема, ухвалою Господарського суду міста Києва від 21 березня 2017 року відкрито провадження у справі №910/23971/16 про банкрутство Концерну «Військторгсервіс». Господарським судом міста Києва введено мораторій на задоволення вимог кредиторів боржника - Концерну «Військторгсервіс» з 21 березня 2017 року. Тобто, фактично судом введено заборону на задоволення будь-яких кредиторських вимог, які можуть виникнути у майбутньому. 31 липня 2017 року контролюючим органом прийнято податкове повідомлення-рішення, яким позивача зобов'язано сплатити податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, у загальному розмірі 536963,07 грн. Водночас, позивач не є податковим агентом у розумінні статті 169 Податкового кодексу України (далі - ПК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), а тому підстави для нарахування податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, відсутні. Земельна ділянка фактично належить державі в особі Міністерства оборони України. Податкові зобов'язання позивача не підлягають обкладенню пенею та штрафом з огляду на банкрутство останнього.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 листопада 2017 року відкрито провадження у справі, закінчено підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду на 15 січня 2018 року.
В судовому засіданні 15 січня 2018 року представник позивача позовні вимоги підтримав повністю та просив суд їх задовольнити.
Представник відповідача, у свою чергу, заперечував проти заявлених позивачем вимог та просив залишити їх без задоволення. В обґрунтування позиції відповідача у відзиві на позов представник останнього зазначив, що позивачу на праві власності належать об'єкти нерухомого майна, які підлягають оподаткуванню податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. Концерном не подано податкові декларації з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, до контролюючих органів за місцезнаходженням об'єктів оподаткування. Викладене стало підставою для прийняття оскаржуваного повідомлення-рішення.
Враховуючи викладене та зважаючи на достатність наявних у матеріалах справи доказів для розгляду та вирішення справи по суті, у відповідному судовому засіданні судом, згідно з частиною 3 статті 194 Кодексу адміністративного судочинства України, прийнято рішення про подальший розгляд та вирішення справи у порядку письмового провадження.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.
31 липня 2017 року відповідачем прийнято оскаржуване податкове повідомлення-рішення №1367140303, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, у розмірі 429 570,45 грн за податковими зобов'язаннями та у розмірі 107 392,62 грн за штрафними (фінансовими) санкціями.
Зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що його прийнято на підставі висновків акту перевірки від 07 липня 2017 року №288/26-15-14-01-03/33689922 (далі - акт перевірки), яким встановлено порушення позивачем підпункту 267.7.5 пункту 267.7 статті 267, пункту 266.7, пункту «б» підпункту 266.10.1 пункту 266.10 статті 266 ПК України.
Вказане податкове повідомлення-рішення позивачем оскаржено в адміністративному (досудовому) порядку, однак, за результатами такого оскарження податкове повідомлення-рішення залишено без змін.
Так, у рішенні Державної фіскальної служби України від 10 жовтня 2017 року №22696/6/99-99-11-02-01-15 про результати розгляду скарги викладено наступне: «як зазначено в акті перевірки, на підставі даних Реєстру прав власності на нерухоме майно встановлено, що Концерну «Військторгсервіс» на праві власності належать об'єкти нерухомого майна, які підлягають оподаткуванню податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, інформація щодо яких зазначена в акті перевірки.
Концерном «Військторгсервіс» не подано податкові декларації з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, до контролюючих органів за місцезнаходженням об'єктів оподаткування.
Проведеною перевіркою встановлено, що Концерном «Військторгсервіс» не обчислено суму податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, не подано декларації за встановленою формою до контролюючих органів та не сплачено податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, що перебуває у власності, що призвело до заниження податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, на загальну суму 429 570,45 грн.».
Аналогічна інформація зазначена представником відповідача у відзиві на позов. Будь-якої інформації про об'єкти нерухомості, які начебто належать позивачу на праві власності, у відзиві на позов не викладено.
Як вбачається з акта перевірки, згідно наданої до перевірки оборотно-сальдової відомості по рахунку 103 - «будівлі та споруди» на балансі Концерну «Військторгсервіс» обліковуються основні засоби. При цьому, перелік таких об'єктів наведений у додатку №9 до акту перевірки, який не наданий представником податкового органу до суду.
В акті перевірки вказано, що в ході проведення перевірки керівнику підприємства був наданий запит №б/н від 14 червня 2017 року щодо надання документів, які підтверджують право власності на об'єкти житлової та/або нежитлової нерухомості (витяги з державного реєстру, договори купівлі-продажу, свідоцтва на право власності тощо).
При цьому, підприємством було надано відповідь, в якій зазначено, що у зв'язку із втратою (викраденням) попереднім керівництвом значної кількості технічної документації та правовстановлюючої документації на нерухоме майно, не має можливості надати вищевказані документи.
Незгода позивача із податковим повідомленням-рішенням від 31 липня 2017 року №1367140303 зумовила його звернення до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
01 січня 2015 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» від 28 грудня 2014 року №71-VIII, яким, шляхом викладення в новій редакції ПК України, було введено новий вид податку, а саме податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.
Так, відповідно до підпункту 266.1.1 пункту 266.1 статті 266 ПК України, платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.
Підпунктом 266.2.1 пункту 266.2 статті 266 ПК України встановлено, що об'єктом оподаткування є об'єкт житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його частка.
Виходячи зі змісту вказаних норм, необхідним вбачається першочергово встановити чи є, у даному випадку позивач, платником податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.
Для цього необхідно встановити чи є позивач власником об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.
З приводу викладеного у ході судового розгляду справи представник відповідача пояснив, що позивач, відповідно до норм ПК країни, вважається платником податку, оскільки є власником відповідних об'єктів нерухомості.
Водночас представник відповідача не повідомив суду які саме об'єкти нерухомості перебувають у власності позивача та не надав доказів, на підставі яких таку обставину суд міг би встановити та зробити висновок про належність позивачу на праві власності об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.
Поряд з цим, представник позивача під час розгляду справи зазначив, що позивач не є власником об'єктів нерухомості. Майно Концерну «Військторгсервіс» є державною власністю і закріплено за ним на праві господарського відання. Тобто, позивач не є податковим агентом, а тому відсутні підстави для нарахування позивачу податкового зобов'язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.
Зважаючи на викладене суд зауважує, що зі змісту Статуту Концерну «Військторгсервіс», копія якого наявна у матеріалах справи, вбачається, що Концерн є державним господарським об'єднанням, заснованим на державній власності та утвореним відповідно до актів законодавства України.
Відповідно до пункту 6.1 розділу 6 Статуту, майно Концерну є державною власністю і закріплюється за ним на праві господарського відання.
Згідно з нормами Господарського кодексу України, а саме статтею 136, право господарського відання - це речове право суб'єкта підприємництва, який, так само як і власник, володіє користується і розпоряджається закріпленим за ним майном. Проте, якщо зазначені повноваження власника мають абсолютний характер, то суб'єкт підприємництва за яким майно закріплене власником (уповноваженим власником органом) на праві господарського відання, обмежений у здійсненні повноваження розпоряджатися окремими видами майна, яке (повноваження) він може реалізувати лише за згодою власника.
Право господарського відання, крім обмеження суб'єкта підприємництва у розпорядженні окремими видами майна згодою власника (уповноваженого органу), характеризується і тим, що власник майна, закріпленого за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна. Такий контроль може здійснюватися власником як безпосередньо, так і через уповноважений ним орган.
На підставі викладеного, суд робить висновок, що Концерн не є власником майна, а лише наділений правом господарського відання щодо такого майна.
Суд звертає увагу, що відповідачем у ході перевірки використано виключно дані з Реєстру прав власності на нерухоме майно. При цьому, не взято до уваги доводи позивача щодо відсутності у нього правовстановлюючих документів.
Крім того, суд зазначає, що розрахунок розміру заниження податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, у розмірі 429 570,45 грн наведений у додатку №12 до акта перевірки, однак останній не наданий представником контролюючого органу до суду.
Відповідно до підпункту 266.5.1 пункту 266.5 статті 266 ПК України, ставки податку для об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, встановлюються за рішенням сільської, селищної, міської ради або ради об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, залежно від місця розташування (зональності) та типів таких об'єктів нерухомості у розмірі, що не перевищує три відсотки розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за 1 квадратний метр бази.
Стаття 265 ПК України визначає склад податку на майно, зокрема, він включає в себе: податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки; транспортний податок; плату за землю.
Наведене вище свідчить, що податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, безумовно є підвидом місцевих податків, особливість яких, серед іншого, полягає в тому, що вони за законом не можуть бути встановлені безпосередньо рішенням Верховної Ради України, адже, встановлення місцевих податків, із дотриманням встановлених Верховною Радою критеріїв, віднесено до компетенції відповідних місцевих рад.
В силу приписів пункту 8.3. статті 8 ПК України, до місцевих належать податки та збори, що встановлені відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, визначених цим Кодексом, рішеннями сільських, селищних і міських рад у межах їх повноважень, і є обов'язковими до сплати на території відповідних територіальних громад.
Встановлення місцевих податків виключно відповідними рішеннями місцевих рад фактично продубльовано і пунктом 24 частини 1 статті 26 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» та статтею 143 Конституції України.
Сільські, селищні, міські ради в межах своїх повноважень приймають рішення про встановлення місцевих податків та зборів, що здійснюється у порядку, визначеному ПК України.
Пункт 12.5 статті 12 ПК України передбачає, що офіційно оприлюднене рішення про встановлення місцевих податків та зборів є нормативно-правовим актом з питань оподаткування місцевими податками та зборами, яке набирає чинності з урахуванням строків, передбачених підпунктом 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 цього Кодексу.
Податкове законодавство України ґрунтується на таких принципах: стабільність - зміни до будь-яких елементів податків та зборів не можуть вноситися пізніш як за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки. Податки та збори, їх ставки, а також податкові пільги не можуть змінюватися протягом бюджетного року (підпункт 4.1.9 пункту 4.1 статті 4 ПК України).
Згідно з пунктом 5.2 статті 5 ПК України, у разі якщо поняття, терміни, правила та положення інших актів суперечать поняттям, термінам, правилам та положенням цього Кодексу, для регулювання відносин оподаткування застосовуються поняття, терміни, правила та положення цього Кодексу.
Відповідно до підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 ПК України, рішення про встановлення місцевих податків та зборів офіційно оприлюднюється відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлюваних місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом.
Так, згідно з частиною 3 статті 27 Бюджетного кодексу України, закони України або їх окремі положення, які впливають на показники бюджету (зменшують надходження бюджету та/або збільшують витрати бюджету) і приймаються: не пізніше 15 липня року, що передує плановому, вводяться в дію не раніше початку планового бюджетного періоду; після 15 липня року, що передує плановому, вводяться в дію не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим.
Отже, зміни до будь-яких елементів податків та зборів не можуть вноситися пізніш як за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки. Податки та збори, їх ставки, а також податкові пільги не можуть змінюватися протягом бюджетного року.
Судом встановлено, що Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» №71-VIII ухвалений 28 грудня 2014 року, тобто після 15 липня 2014 року.
В свою чергу, Київська міська рада 28 січня 2015 року прийняла рішення №58/923, яким внесла зміни до рішення від 23 червня 2011 року №242/5629 «Про встановлення місцевих податків та зборів у м. Києві», виклавши його у новій редакції. Рішення від 28 січня 2015 року було оприлюднено в газеті «Хрещатик» від 30 січня 2015 року №13. Але слід зазначити, що рішенням від 28 січня 2015 року розміру ставок податку встановлено не було.
Ставки податку були встановлені в додатку №1 до цього рішення. Додаток було оприлюднено 06 березня 2015 року в газеті «Хрещатик» №33 (випуск «Документи» від 06 березня 2015 року № 20).
Незважаючи на це, відповідачем протиправно у оскаржуваному податковому повідомленні-рішенні визначено позивачу суму податкового зобов'язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, відповідно до ставок встановлених місцевою радою, оскільки Київською міською радою рішення про встановлення податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, у місті Києві не було оприлюднене до 15 липня 2014 року, а тому мінімальна ставка податку на нерухоме майно, відмінного від земельної ділянки, у 2015 році має становити 0 відсотків.
Натомість, як вбачається з розрахунку до оскаржуваного податкового повідомлення-рішення, сума донарахованого позивачу податку за 2015 рік склала 176 076,79 грн.
Також необхідно зазначити, що листом Центрального офісу з обслуговування великих платників Міжрегіонального Головного управління Державної фіскальної служби від 23 грудня 2015 року №27547/10/25-10-06-11 «Щодо оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки» надано пояснення в межах повноважень зазначеного органу, відповідно до яких зазначено, що якщо сільська, селищна або міська рада не прийняла рішення про встановлення ставок з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, то мінімальною ставкою такого податку є « 0» відсотків.
Відповідь аналогічного змісту також викладена в загальнодоступному інформаційно-довідковому ресурсі Державної фіскальної служби України в категорії 106.08.
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що визначення позивачу суми податкового зобов'язання з податку на нерухоме майно, відмінного від земельної ділянки за 2015-2016 роки не відповідає положенням ПК України, а тому оскаржуване податкове повідомлення-рішення підлягає скасуванню.
Зазначене також узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Зокрема у справі «Щокін проти України» (заяви №23759/03 та №37943/06) Європейський суд з прав людини висловив позицію щодо сумісності способу, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, з принципами Конвенції та практикою Європейського суду з прав людини в світлі захисту прав, гарантованих статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Європейський суд зазначив: «перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про «закон», стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек s.r.o.» проти Чеської Республіки» , заява №26449/95, п. 54, від 09 листопада 1999 року). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy), [ВП], заява №33202/96). На думку Суду, відсутність в національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачали можливість різного тлумачення такого важливого фінансового питання, порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника». У цій справі Суд постановив, що мало місце порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, у тому числі через те, що органи держаної влади віддали перевагу найменш сприятливому тлумаченню національного законодавства, що призвело до накладення на заявника додаткових зобов'язань зі сплати прибуткового податку.
Як зазначив Європейський суд з прав людини у пункті 53 свого рішення «Суханов та Ільченко проти України» (заяви №68385/10 та №71378/10), яке набуло статусу остаточного 26 вересня 2014 року: «Суд повторює, що першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Колишній Король Греції та інші проти Греції» (Former King of Greece and Others v. Greece) [ВП], заява №25701/94, пп. 79 та 82, ЄСПЛ 2000-ХІІ).
Стосовно застосування санкцій за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) суд зазначає наступне.
Відповідно до статей 1, 12 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», мораторій на задоволення вимог кредиторів - це зупинення виконання боржником грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, а також припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов'язань та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), застосованих до прийняття рішення та введення мораторію. Протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів не нараховуються неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів).
Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною, зокрема, у постанові від 09 липня 2013 року №21-178а13, наведені норми регулюють правовідносини, які виникли між боржником і кредиторами у зв'язку з неспроможністю боржника виконати після настання встановленого строку існуючі зобов'язання, і спрямовані на відновлення платоспроможності боржника або його ліквідацію з метою здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів.
З порушенням провадження у справі про банкрутство не пов'язується завершення підприємницької діяльності боржника, він має право укладати угоди, у нього можуть виникати нові зобов'язання.
Виходячи з наведеного можна дійти висновку, що дія мораторію поширюється лише на задоволення вимог конкурсних кредиторів.
Таким чином, що стосується зобов'язань поточних кредиторів, то за цими зобов'язаннями згідно із загальними правилами нараховується неустойка (штраф, пеня), застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів).
За своєю правовою природою фінансові та економічні санкції є додатковими зобов'язаннями, похідними від основного зобов'язання.
Тож оскільки мораторій не зупиняє виконання боржником грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), які виникли після введення мораторію, то і не припиняє заходів, спрямованих на їх забезпечення.
Невиконання таких зобов'язань є правопорушенням. Отже, нарахування санкцій, застосування заходів забезпечення за невиконання зазначених зобов'язань та примусове стягнення на підставі виконавчих документів коштів на виконання таких грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), а також штрафних санкцій ґрунтується на законі.
Проаналізувавши викладене суд робить висновок, що мораторій зупиняє виконання боржником тих грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), які виникли до введення мораторію, та, як наслідок, припиняє заходи, спрямовані на їх забезпечення.
В даному випадку ухвалою Господарського суду міста Києва від 21 березня 2017 року порушено провадження у справі №910/23971/16 про банкрутство Концерну «Військторгсервіс», введено мораторій на задоволення вимог кредиторів з 21 березня 2017 року.
Податкове зобов'язання відповідачем нараховано у липні 2017 року за 2015-2016 роки.
Водночас, як встановлено судом та про що зазначено вище, у органу доходів і зборів взагалі були відсутні підстави для збільшення позивачу суми грошового зобов'язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
У відповідності до частини 2 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Вимогами статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем не доведено правомірність та обґрунтованість оскаржуваного податкового повідомлення-рішення з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.
Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Керуючись статтями 72-77, 139, 143, 243-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Адміністративний позов Концерну «Військторгсервіс» задовольнити.
2. Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві від 31 липня 2017 року №1367140303.
3. Стягнути на користь Концерну «Військторгсервіс» (03151, м. Кихв, вул. Молодогвардійська, 28-А, код ЄДРПОУ 33689922) понесені ним судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 8 054 (вісім тисяч п'ятдесят чотири) гривні 45 копійок за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві (04116, м. Київ, вул. Шолуденка, 33/19, код ЄДРПОУ 39439980).
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя А.І. Кузьменко