Справа № 552/5424/17 Номер провадження 22-ц/786/305/18Головуючий у 1-й інстанції Васильєва Л. М. Доповідач ап. інст. ОСОБА_1
15 березня 2018 року м. Полтава
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Полтавської області в складі: головуючого судді: Карпушина Г.Л.; суддів: Кузнєцової О.Ю., Абрамова П.С., при секретарі: Діхтяр Т.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_2 на ухвалу Київського районного суду м. Полтави від 13 грудня 2017 року та на рішення Київського районного суду м. Полтави від 13 грудня 2017 року по справі за позовною заявою ОСОБА_2 до Полтавського обласного центру зайнятості про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення заборгованості по заробітній платі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, -
У серпні 2017 року ОСОБА_2 звернулась до суду із вищезазначеною позовною заявою до Полтавського обласного центру зайнятості, Полтавського міського центру зайнятості. В обґрунтування позовних вимог зазначила, що вона звільнена з роботи з підстав, передбачених п. 1 ст. 40 КЗпП України, за скороченням штатів у зв'язку з ліквідацією Полтавського міського центру зайнятості, тоді як фактично Полтавський міський центр зайнятості був реорганізований з припиненням юридичної особи, а не ліквідований. Вказувала, що 05.05.2017 року її повідомили про майбутнє скорочення штатів, але всупереч нормам діючого законодавства, ст. 49-2 КЗпП України, не запропонували вакантних посад, які були вільними в установі. Також при звільненні не було врахованої її переважне право на залишення на роботі, так як у неї на утриманні знаходиться двоє дітей інвалідів, не було погоджено її звільнення з профспілковим комітетом. Крім того, посилалась на те, що виплата компенсації за невикористану відпустку при звільненні була проведена не у відповідності Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою КМУ від 08.02.1995 року №100, а тому на час звільнення з нею не був повністю проведений розрахунок в частині виплати компенсації за невикористану відпустку, а саме застосований невірний коефіцієнт нарахування вказаної виплати. Позовні вимоги про стягнення моральної шкоди позивач обґрунтовувала тим, що незаконне звільнення призвело її до стресу, моральних страждань, що і до цього часу вона перебуває у такому стані, коли для організації свого життя повинна докладати додаткових зусиль.
У листопаді 2017 року позивач уточнила свої позовні вимоги, де остаточно прохала суд, визнати протиправним та скасувати п. 22.1 наказу від 26.07.2017 року «По особовому складу» № 264-к (в частині її звільнення з роботи), поновити її на роботі на посаді начальника відділу взаємодії з роботодавцями Полтавської міськрайонної філії Полтавського обласного центру зайнятості з 01.08.2017 року.
Стягнути з Полтавського обласного центру зайнятості на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 01.08.2017 року про день поновлення на роботі, заборгованість по заробітній платі у розмірі 8202,82 грн., 2000 гривень моральної шкоди та витрат понесених нею на правову допомогу.
Ухвалою Київського районного суду м. Полтави від 13 грудня 2017 року закрито провадження у справі за позовом ОСОБА_2 до Полтавського міського центру зайнятості про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати, заробітку за час вимушеного прогулу, моральної шкоди, визнання наказу про звільнення незаконним та скасування.
Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 13 грудня 2017 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 - відмовлено.
З даною ухвалою та рішенням Київського районного суду м. Полтави від 13 грудня 2017 року не погодилася ОСОБА_2, та подала на них апеляційні скарги, в яких прохала скасувати ухвалу Київського районного суду м. Полтави від 13 грудня 2017 року та постановити нову ухвалу, якою залучити до участі у справі правонаступника Полтавського міського центру зайнятості в особі Полтавського обласного центру зайнятості, а також прохала скасувати рішення Київського районного суду м. Полтави від 13 грудня 2017 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Доводи щодо незаконності ухвали Київського районного суду м. Полтави від 13 грудня 2017 року апелянт обґрунтовувала, тим що такі висновки суду не відповідають положенням ст.ст. 55, 255 ЦПК України, якими закріплено обов'язок суду у разі припинення юридичної особи залучати до участі у справі правонаступника відповідної сторони, та право суду закривати провадження у справах у яких в разі припинення юридичної особи правонаступництво не допускається.
Доводи щодо незаконності рішення Київського районного суду м. Полтави від 13 грудня 2017 року апелянт обґрунтовувала тим, що судом першої інстанції при ухваленні рішення були допущені порушення норм матеріального та процесуального права. Так, висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи та положенням ст.ст. 40 ч.3, 42, 43, 49-2 КЗпП України, які визначають: обов'язок роботодавця при звільненні за скороченням штату враховувати переважне право працівника на залишення на роботі; обов'язок власника щодо працевлаштування працівника на тому ж підприємстві; обов'язок власника погодити звільнення з профспілковим органом. В результаті зазначених дій суду не були задоволені законні вимоги щодо стягнення заборгованості по заробітній платі, середнього заробітку за час вимушеного прогулу, моральної шкоди.
Відповідачем по справі подано відзив на апеляційну скаргу, в якому останнім наведено доводи на підтримку висновків суду першої інстанції та вказано на необґрунтованість доводів апеляційної скарги, на підставі чого прохали апеляційну скаргу залишити без задоволення, а ухвалу та рішення суду без змін.
В подальшому сторонами, на підтвердження раніше поданих доводів, було надано до суду відповідь на відзив на апеляційну скаргу та письмові пояснення на відповідь на відзив.
Судове засідання проводилося в порядку спрощеного судового провадження з викликом сторін, за участі апелянта та її представника, а також представників відповідача.
Колегія суддів, заслухавши доповідача, пояснення осіб, що з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та мотиви апеляційних скарг, приходить до висновку, що апеляційні скарги підлягають до часткового задоволення виходячи з наступних підстав.
У відповідності з ч.1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
У відповідності до положень ст. 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно ч.1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Згідно ч.1 ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Як вбачається з матеріалів справи позивач ОСОБА_2 працювала у відповідача з 01.11.2002 року на різних посадах. 01.03.2015 року проходження позивачкою державної служби було припинено. Наказом №264-к від 26.07.2017 року вона була звільнена з посади начальника відділу взаємодії з роботодавцями з 31 липня 2017 року за скороченням штатів у зв'язку з ліквідацією Полтавського міського центру зайнятості на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України.
04.11.2016 року наказом в.о. голови Державної Служби зайнятості Полтавський міський центр зайнятості було реорганізовано шляхом приєднання до Полтавського обласного центру зайнятості, та встановлено, що останній є правонаступником майна, прав та обов'язків реорганізованої юридичної особи.
17.11.2016 року наказом №304 директора Полтавського обласного центру зайнятості у зв'язку з реорганізацією базових центрів зайнятості в Полтавській області було створено відповідні комісії з припинення юридичних осіб, та призначено їх голів.
04.05.2017 року ОСОБА_2 була попереджена про наступне звільнення з роботи на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України (а.с.69-70, т.2).
01.06.2017 року відповідно до наказу директора Полтавського обласного центру зайнятості було створено Решетилівську, Диканську та Новосанжарську районні філії Полтавського обласного центру зайнятості та відповідно затверджено та введено в дію їх нові штатні розписи.
17.07.2017 року відповідно до наказу директора Полтавського обласного центру зайнятості було створено Полтавську міськрайонну філію Полтавського обласного центру зайнятості, а 26.07.2017 року було затверджено новий штатний розпис, який був ведений в дію з 01.08.2017 року.
Одночасно відповідачем у вказані періоди створювалися структурні підрозділи в інших районах області, затверджувалися їх штатні розписи та водилися в дію.
З моменту попередження позивача про звільнення і до винесення відповідного наказу, відповідачем 21.07., 25.07., 28.07.2017 року, було усно запропоновано ОСОБА_3 працевлаштування на посаду фахівця з питань зайнятості відділу організації працевлаштування населення новоствореної Полтавської міськрайонної філії Полтавського обласного центру, після введення в дію штатного розпису. Крім того в письмовому порядку 28.07.2017 року позивачу було запропоновано звернутися до відділу кадрової служби з питань працевлаштування на інші вільні посади новоствореної Полтавської міськрайонної філії Полтавського обласного центру, після введення їх в дію.
На момент звільнення позивача в структурі Полтавського обласного центру зайнятості згідно наданих відповідачем даних малися вільні вакантні посади, як у вже створених нових структурних підрозділах по Полтавській області, так і в самому обласному центрі зайнятості.
Інших дій відповідачем спрямованих на працевлаштування позивача, в період з моменту її попередження про звільнення до самого звільнення, на наявних в структурі Полтавського обласного центру посадах не вживалося.
Під час розгляду справи в суді першої інстанції, а саме 25.09.2017 року первинною профспілковою організацією Полтавського міського центру зайнятості на проведених зборах, що підтверджується протоколом №58/17, було надано згоду на звільнення ОСОБА_2 за скороченням штатів на підставі п.1 ст. 40 КЗпП України.
Із даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань вбачається, що Полтавський міський центр зайнятості був юридичною особою, ідентифікаційний код якого 22534038, засновник Міністерство соціальної політики України, дата державної реєстрації вказаної юридичної особи 04.11.2005 рік, дата запису 08.11.2005 року, номер запису 1588120 0000 003326. Дата припинення юридичної особи Полтавського міського центру зайнятості є 05.12.2017 року, правонаступником є Полтавський обласний центр зайнятості.
Закриваючи провадження по справі у частині вимог позивача до Полтавському міського центру зайнятості, суд першої інстанції виходив з положень п.7 ч.1 ст. 255 ЦПК України та встановленого в судовому засіданні факту припинення даної юридичної особи.
Переглядаючи зазначене судове рішення за апеляційною скаргою ОСОБА_2, судова колегія вважає, що хоча судом першої інстанції і допущено неправильне застосування процесуального закону, який визначає порядок і умови закриття провадження у справі з підстав передбачених п.7 ч.1. ст.255 ЦПК України, на які вказує апелянт, зважаючи на обставини справи підстави для скасування даної ухвали на момент апеляційного розгляду справи відсутні, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 55 ЦПК України у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу.
Усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов'язкові для нього так само, як вони були обов'язкові для особи, яку він замінив.
Пунктом 7 ч.1 ст. 255 ЦПК України передбачено, що суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, зокрема якщо припинено юридичну особу, яка була стороною у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництво.
Частиною 2 ст. 376 ЦПК України передбачено, що порушення норм процесуального права може бути підставною для скасування рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. Частина 3 даної норми передбачає випадки за яких порушення процесуальних норм права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення. Статтею 379 ЦПК України передбачено підстави для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Виходячи зі змісту наведених норм процесуального закону та обставин справи, зважаючи на те, що фактично правонаступник Полтавського міського центру зайнятості з самого початку розгляду справи брав участь у ньому як один з відповідачів, прийняте судом першої інстанції процесуальне рішення не впливає на зміст і обсяг його процесуальних прав і обов'язків, та можливість розгляду справи по суті заявлених позовних вимог, колегія суддів, вважає за не доцільне приймати рішення про скасування оскаржуваної ухвали суду першої інстанції про закриття провадження у справі, вважаючи достатнім того що доводи апелянта про допущення судом першої інстанції порушень норм процесуального права визнано обґрунтованими.
Відмовляючи позивачу у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що звільнення позивача ОСОБА_2 відбулося з дотриманням до норм діючого законодавства, а тому підстави для її поновлення на роботі, стягнення заборгованості по заробітній платі, середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди відсутні.
Переглядаючи зазначене судове рішення за апеляційною скаргою ОСОБА_2, судова колегія вважає, що суд першої інстанції в частині розгляду позовних вимог про незаконність звільнення позивача та стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральну шкоду, допустився порушень норм процесуального та матеріального права, що стало наслідком їх неправильного вирішення.
При розгляді позовних вимог в іншій частині, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин та прийшов до правильних висновків щодо відсутності підстав для їх задоволення.
Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
У відповідності до положень ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦК України.
Частиною 1 ст. 40 КЗпП України передбачено випадки, за яких трудовий договір з працівником може бути розірваний з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, та зокрема визначено однією із таких підстав - зміна в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення штату чисельності або штату працівників.
Ч.1 ст.49-2 КЗпП України встановлено обов'язок власника або уповноваженого ним органу про наступне вивільнення працівника попередити персонально не пізніше ніж за два місяці.
Частиною 3 ст. 36 КЗпП України передбачено, що у разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників.
Виходячи зі змісту положень ст.ст. 36, 40 КЗпП України, ст.ст. 104, 106-107 ЦК України реорганізація є формою припинення юридичної особи за якої передача всього її майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам-правонаступникам проводиться у результаті їх злиття, приєднання, поділу чи перетворення. У розумінні зазначених норм закону приєднання - це така форма реорганізації, при якій одна юридична особа включається до складу іншої юридичної особи, що продовжує існувати й далі, але в більшому масштабі. Приєднувана ж організація припиняє свою діяльність як самостійна юридична особа. У разі приєднання на підставі передавального (а не ліквідаційного) акта орган, який здійснює державну реєстрацію юридичної особи, виключає юридичну особу, яка припинила діяльність, з державного реєстру. При цьому дія трудових договорів працівників таких юридичних осіб, з моменту прийняття рішення про приєднання, продовжується в рамках структури юридичної особи, до складу якої включено юридичну особу в якій вони працювали.
Встановленими обставинами справи, факт проведення змін в організації виробництва і праці Полтавського міського центру зайнятості, шляхом його реорганізації та приєднання до Полтавського обласного центру зайнятості, відповідачем доведено. Відповідачем також надано до суду підтвердження виконання обов'язку щодо персонального попередження всіх працівників Полтавського міського центру зайнятості, в тому числі позивача, про наступне вивільнення за п.1 ч.1. ст. 40 КЗпП України.
Частиною 2 ст. 49-2 КЗпП України передбачено, що при вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Порядок та умови застосування переважного права на залишення працівників на роботі за таких обставин врегульовано ст. 42 КЗпП України.
Беручи до уваги обставини справи, доводи апелянта про те, що відповідачем проведено її звільнення без врахування її переважного права на залишення на роботі, є необгрунтованими, а висновки суду в цій частині відповідно правильними, оскільки апелянтом не правильно надано правову оцінку обставинам, що склалися та ототожнено переважне право на залишення на роботі з переважним правом на працевлаштування на нову посаду Оскільки фактично за даних обставин мова йде про право на працевлаштування на нові посади, правила про перевагу на залишення на роботі, встановлені ст. 42 КЗпП України не діють.
Статтею 43 КЗпП України встановлено, що розірвання трудового договору з підстав, передбачених п.п.1, 2-5, 7 ст. 40 КЗпП (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу, первинної профспілкової організації, членом якої є працівник.
Рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути обґрунтованим. Якщо розірвання трудового договору з працівником проведено власником або уповноваженим ним органом без звернення до виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника), суд зупиняє провадження по справі, запитує згоду виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) і після її одержання або відмови виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) в дачі згоди на звільнення працівника (частина перша цієї статті) розглядає спір по суті.
Як вбачається з матеріалів справи, під час розгляду справи в суді першої інстанції, Полтавський обласний центр зайнятості 13.09.2017 року звернувся з проханням розглянути та дати своє рішення щодо звільнення ОСОБА_2 до первинної профспілкової організації Полтавського міського центру зайнятості профспілки працівників соціальної сфери. 25.09.2017 року профспілковий комітет первинної профспілкової організації Полтавського міського центру зайнятості дав згоду на розірвання трудового договору з ОСОБА_2 за п.1 ст.40 КЗпП України. Тобто, законодавча вимога щодо отримання згоди від профспілкового комітету первинної профспілкової організації Полтавським обласним центром зайнятості виконана, а тому доводи апелянта в цій частині є також необґрунтованими, а висновки суду правильними.
Частиною 2 ст. 40 КЗпП України встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. Згідно із ч.3 ст.49-2 КЗпП України одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.
Власник є таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.
При цьому роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.
Оскільки обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.
Як вбачається з наявних у справі матеріалів, в штаті обласного центру зайнятості та штатах його структурних підрозділів по області, як існуючих так і новостворених, протягом періоду з моменту попередження позивача про звільнення і до моменту самого звільнення, малися вакантні посади, які повинні були запропоновані ОСОБА_2 з метою її працевлаштування.
За існуючих обставин, відповідачем на виконання свого обов'язку, позивачу перед звільненням, лише було запропоновано працевлаштування на посадах новоствореної Полтавської міськрайонної філії, які вводилися в дію після її звільнення, а наявні вакантні посади не пропонувалися. За таких умов, на думку колегії суддів, відповідачем порушено встановлений порядок вивільнення працівників, в частині виконання ними обов'язку по працевлаштуванню працівника, доводи апелянта в цій частині є обґрунтованими.
Доводи відповідача, які збігаються із висновками суду, про те, що під підприємством на якому вони були зобов'язані працевлаштувати позивача є безпосередньо Полтавський міський центр зайнятості, є безпідставними, оскільки як вказувалося вище, відповідно до ч.3 ст. 36 КЗпП України в разі реорганізації дія трудових договорів працівників таких юридичних осіб, продовжується в рамках структури юридичної особи, до складу якої включено юридичну особу в якій вони працювали. Це при тому, що відповідно до установчих документів відповідача, саме керівництво обласного центру наділене правом прийняття на роботу та звільнення з неї працівників по всій Полтавській області.
Такий висновок суду узгоджується з правовою позицією викладеною в постанові Верховного Суду України від 01 квітня 2015 року у справі № 6-40цс15, яка у відповідності до вимог п.6 ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
За таких обставин рішення суду в частині вирішення позовних вимог про визнання незаконним звільнення позивача, підлягає скасування з ухваленням нового рішення про задоволення даних вимог.
Відповідно до роз'яснень, які містяться в п.18 Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з'ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх
відповідність законові. У випадку, коли працівника звільнено без законних підстав або з порушенням встановленого порядку, але поновити його на роботі неможливо внаслідок припинення підприємства, установи, організації, суд визнає звільнення неправильним і зобов'язує правонаступника виплатити цьому працівникові заробітну плату за час вимушеного прогулу (ч.2 ст.235 КЗпП).
Зважаючи, на те, що на даний час юридична особа в якій працювала позивачка є припиненою і попереднє робоче місце і посада позивача не збереглися, позовні вимоги останньої про її поновлення на роботі задоволенню не підлягають. Одночасно, на думку колегії суддів, оскільки відповідачем при формулюванні підстав звільнення позивача в наказі про звільнення допущено помилку в частині юридичної кваліфікації причин звільнення, вони підлягають уточненню із зазначенням про це в резолютивній частині.
Частиною 2 ст.235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Згідно ст. 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Колегія суддів, виходячи з наведених вище висновків, встановлених обставин справи та вимог зазначеної норми закону, вважає за можливе задовольнити вимогу позивача про стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.
При вирішенні питання про розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу та вихідної допомоги, які підлягають стягненню на користь позивача, колегія суддів, виходячи із зібраних доказів та положень ст. 27 Закону України “ Про оплату праці ” та постанови Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 “ Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати ”, виходить з наступного: середньоденна заробітна плата становить - 377,57 грн., кількість робочих днів під час вимушеного прогулу становить - 156 днів). Таким чином розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу складає 58900,92 грн. (156 роб. днів х 377,57 грн.).
Зважаючи на характер порушень допущених відповідачем, глибину моральних страждань позивача, судову практику, суд приходить до висновку, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди зазначений позивачем в сумі 2000 грн. відповідає розміру фактично завданої шкоди.
Не заслуговують на увагу, доводи апелянта щодо необґрунтованості висновків суду в частині відмови у задоволенні її позовних вимог про стягнення заборгованості із заробітної плати, виходячи з наступних підстав.
Відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємств, установи, організації, провадиться в день звільнення. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Як вбачається з даних бухгалтерського обліку розрахунок в частині виплати компенсації за невикористану відпустку здійснено в повному об'ємі згідно з чинним законодавством.
Позивачем не спростовано доводи відповідача в цій частині та не надано належних та достатніх доказів того, що розрахунки сум, які належали їй до виплати на момент звільнення відповідачем було проведено з порушень вимог закону, а надані нею розрахунки є правильними.
Таким чином, оцінюючи наведені і встановлені судом обставини справи, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення зазначених позовних вимог.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат, згідно правил встановлених даною статтею.
Зважаючи на висновки колегії суддів, положення закону, яким врегульовано розміри судового збору, надані сторонами докази понесених судових витрат під час розгляду справи, колегія суддів вважає за необхідне: суму судового збору пропорційну задоволеним позовним вимогам в сумі 7170 грн. стягнути з відповідача на користь держави, іншу суму судового збору віднести за рахунок держави. Понесені і підтверджені позивачем витрати на правничу допомогу в сумі 6100 грн. стягнути з відповідача на користь позивача.
Враховуючи вищевикладені обставини, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційних скарг ОСОБА_2, частково скасування рішення Київського районного суду м. Полтави від 13 грудня 2017 року з ухваленням нового рішення
Керуючись ст. 367, 374, 375, 376, 382 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційні скарги ОСОБА_2 - задовольнити частково.
Ухвалу Київського районного суду м. Полтави від 13 грудня 2017 року - залишити без змін.
Рішення Київського районного суду м. Полтави від 13 грудня 2017 року в частині вирішення позовних вимог про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди - скасувати.
Ухвалити в цій частині нове рішення яким позовні вимоги ОСОБА_2 до Полтавського обласного центру зайнятості - задовольнити частково.
Визнати незаконним та скасувати п.22.1 наказу №264-к від 26.07.2017 року, виданого директором Полтавського обласного центру зайнятості ОСОБА_4 про звільнення ОСОБА_231 липня 2017 року з посади начальника відділу взаємодії з роботодавцями Полтавського міського центру зайнятості за скороченням штатів у зв'язку з ліквідацією Полтавського міського центру зайнятості згідно п.1 ст. 40 КЗпП України.
В задоволенні позову ОСОБА_2про її поновлення на посаді начальника відділу взаємодії з роботодавцями Полтавського міського центру зайнятості - відмовити.
Визнати ОСОБА_2 такою, що звільнена 31.07.2017 року з посади з посади начальника відділу взаємодії з роботодавцями Полтавського міського центру зайнятості за скороченням штатів згідно п.1 ст. 40 КЗпП України у зв'язку з реорганізацією Полтавського міського центру зайнятості .
Стягнути з Полтавського обласного центру зайнятості на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 58900,92 (п'ятдесят вісім тисяч дев'ятсот гривень дев'яносто дві копійки) грн. та в рахунок відшкодування завданої моральної шкоди 2000 (дві тисячі) грн.
Стягнути з Полтавського обласного центру зайнятості на користь ОСОБА_2 понесені останньою затрати на оплату витрат на професійну правничу допомогу в сумі 6100 (шість тисяч сто гривень) грн.
Стягнути з Полтавського обласного центру зайнятості на користь держави судовий збір в сумі 7170 (сім тисяч сто сімдесят гривень) грн., іншу суму судового збору віднести за рахунок держави.
В іншій частині рішення суду - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня набрання нею законної сили.
Повний текст постанови складено 16 березня 2018 року.
Головуючий суддя : /підпис/ ОСОБА_1
Судді: /підпис/ ОСОБА_5 /підпис/ ОСОБА_6
Суддя Апеляційного суду
Полтавської області ОСОБА_1
З оригіналом згідно: