Справа №487/1306/15-ц 14.03.2018
Провадження №22-ц/784/14/18
Справа № 487/1306/15-ц
Провадження № 22-ц/784/14/18
Категорія 27
14 березня 2018 року Судова колегія судової палати з цивільних справ апеляційного суду Миколаївської області в складі :
Головуючого - Темнікової В.І.,
суддів - Бондаренко Т.З., Крамаренко Т.В.,
при секретарі - Лівшенко О.С.,
за участю представника позивача - ОСОБА_1,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на заочне рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 13 травня 2015 року, постановлене під головуванням судді Щербини С.В., у цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства (далі - ПАТ) «Фідобанк» до ОСОБА_3, ОСОБА_2 про стягнення кредитної заборгованості, -
В лютому 2015 року ПАТ «Фідобанк» звернувся до суду з зазначеним позовом, в якому посилався на те, що 07.05.2008 року ВАТ «Ерсте Банк», правонаступником якого є ПАТ «Фідобанк», з однієї сторони та ОСОБА_3 з другої сторони уклали кредитний договір № 014/5865/214919, відповідно до якого останньому був наданий кредит у сумі 100000 доларів США строком до 06.05.2028 року зі сплатою 12,5 % річних, для придбання 3-х кімнатної квартири АДРЕСА_1. Відповідач порушив умови договору, припинивши сплачувати кредит згідно встановленого графіку, в наслідок чого утворилась заборгованість. Також позивач зазначив, що для забезпечення виконання умов зазначеного кредитного договору позивачем було укладено з ОСОБА_2 договір поруки № 014/5865/2/14919/2 від 07.05.2008 р., відповідно до якого остання зобов'язується перед кредитором у повному обсязі солідарно відповідати за виконання позичальником зобов'язань. Відповідно до п. 6.5 кредитного договору позивач надіслав вимогу на адресу відповідачів про повне дострокове погашення заборгованості по кредитному договору, однак зазначена вимога залишена без виконання. Станом на 15 вересня 2014 року заборгованість по кредитному договору складає : 1 257 954,75 грн., з яких : прострочена заборгованість за кредитом - 1449,10 доларів США ( еквівалент - за курсом НБУ 1 дол. США = 12,950082грн.) - 18765,96 грн.); строкова заборгованість за кредитом - 89786,89 доларів США (еквівалент - 1162747,59 грн.); прострочена заборгованість за відсотками - 4492,30 доларів США (еквівалент -58175,65 грн.; строкова заборгованість за відсотками - 968,41 доларів США (еквівалент - 12540,99 грн.); пеня за несвоєчасне погашення кредиту - 1832,74 грн.; пеня за несвоєчасне погашення відсотків - 3891,82 грн. На підставі викладеного позивач просив суд стягнути з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 в солідарному порядку на користь ПАТ «Фідобанк» заборгованість за кредитним договором № 014/5865/214919 від 07.05.2008 р. в розмірі 1257954,75 грн.
Заочним рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 13 травня 2015 року позов ПАТ «Фідобанк» до ОСОБА_3, ОСОБА_2 про стягнення кредитної заборгованості задоволено. Судом вирішено стягнути з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 в солідарному порядку на користь ПАТ «Фідобанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 1257954,75 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Не погодившись з зазначеним заочним рішенням, ОСОБА_2Г звернулась до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити ПАТ «Фідобанк» в задоволені позову в повному обсязі, посилаючись на його незаконність та необґрунтованість, а також порушення судом норм матеріального та процесуального права.
До судового засідання відповідачі та представник відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_4 не з'явилися, хоча про час і місце розгляду справи повідомлялися належним чином, в тому числі через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, а представник відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_4 і шляхом направлення йому телефонограми.
Представник позивача не визнав доводи апеляційної скарги, просив її відхилити, а рішення суду залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим.
Заслухавши доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду вважає, що скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ч.3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно зі ст. 4 ЦПК України в редакції, чинній на момент ухвалення оскаржуваного рішення, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України. Аналогічні положення містяться в ст. 5 ЦПК України діючої редакції.
Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (ст. 213 ЦПК України в редакції, чинній на момент ухвалення оскаржуваного рішення, та ст.263 ЦПК України діючої редакції).
Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин ( ст. 214 ЦПК України в редакції, чинній на момент ухвалення оскаржуваного рішення, та ст. 264 ЦПК України діючої редакції).
Рішення суду зазначеним вимогам закону в цілому відповідає.
Так, судом було встановлено, що 07.05.2008 року між ВАТ «Ерсте Банк», правонаступником якого є ПАТ «Фідобанк» та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір №014/5865/2/14919, за яким банк надав кредит в розмірі 100000 доларів США із строком користування кредитними коштами до 06.05.2028 року, із сплатою 12,5% річних, для придбання 3-х кімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_2. Кредитор умови договору виконав в повному обсязі, видав позичальнику кредитні кошти у повному розмірі, про що свідчить квитанція про видачу готівки, а також квитанції про оплату комісії за видачу готівки та добровільного страхування майна та життя позичальника.
Відповідно до п. 5.2 Договору, позичальник зобов'язався безготівковим платежем або готівкою в касу кредитору щомісячно до 15 числа кожного місяця, починаючи з місяця, наступного за місяцем отримання кредиту, сплачувати аннуїтетні платежі згідно з графіком платежів, що є Додатком №1 до цього Договору та остаточне погашення отриманого кредиту та сплату нарахованих відсотків провести до 06.05.2028 року.
Крім того, з метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором №014/5865/214919 від 07.05.2008р., між банком та ОСОБА_2 було укладено договір поруки №014/5865/2/14919/2 від 07 травня 2008 року. Відповідно до п. 1.2 договору поруки поручитель зобов'язується перед кредитором у повному обсязі солідарно відповідати за виконання позичальником зобов'язань, що випливають з укладеного між кредитором та позичальником кредитного договору.
Відповідно до п. 6.5 кредитного договору кредитор надіслав вимогу позичальнику та поручителю рекомендованим листом про повне дострокове погашення заборгованості по кредитному договору, про що свідчить вимога-претензія від 02.10.2014 року та копія чеку про відправлення від 14.10.2014 року. Відповіді, заперечень, або часткового погашення боргу отримано не було.
Проаналізувавши зазначені обставини по справі та враховуючи положення ст.ст. 525, 526, 530, 553, 554, 1050 ч.2, 1054 ч. 2 ЦК України, суд дійшов висновку, що у порушення умов укладеного договору відповідачі зобов'язання за договором належним чином не виконали, у зв'язку з чим виникла заборгованість, яка станом на 15.09.2014 року становить 1257954,75 грн., з яких: 1449,10 доларів США, що еквівалентно 18765,96 грн.(курс НБУ 1 долар США=12,950082 грн.) - прострочена заборгованість за кредитом, 89786,89 доларів США, що еквівалентно 1162747,59 грн. - строкова заборгованість за кредитом, 4492,30 доларів США, що еквівалентно 58175,65 грн. - прострочена заборгованість за відсотками, 968,41 доларів США, що еквівалентно 12540,99 грн. - строкова заборгованість за відсотками, 1832,74 грн. - пеня за несвоєчасне погашення кредиту, 3891,82 грн. - пеня за несвоєчасне погашення відсотків, яка підлягає стягненню з відповідачів на користь позивача в солідарному порядку.
Висновок суду відповідає матеріалам справи та законодавству, яке регулює спірні правовідносини.
Доводи апеляційної скарги про те, що оскільки в матеріалах справи відсутні дані про отримання відповідачами вимоги про дострокове повернення кредитних коштів з попередженням за 30 днів до подачі позовної заяви до суду, як це передбачено п.10 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», то права позивача не виконанням даної вимоги порушені не були, а отже у нього відсутнє право вимоги дострокового погашення кредиту взагалі, не є підставою для скасування рішення суду, виходячи з наступного.
Відповідно до положень статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом (частини перша та четверта статті 1054 ЦК України), в тому числі і Законом України «Про захист прав споживачів».
За частиною 1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції, яка діяла на час укладення договору, між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.
Пунктом 23 частини 1 статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, яка діяла на час виникнення правовідносин, визначено, що споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції. Отже, Законом України «Про захист прав споживачів» регулюються кредитні відносини між банком та споживачем щодо надання кредитних коштів на споживчі потреби.
При цьому законодавець встановлює спеціальний порядок стягнення як поточної заборгованості, так і дострокового стягнення заборгованості за споживчим кредитом (стаття 11 Закону України «Про захист прав споживачів»).
За положеннями пункту 10 статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо кредитодавець згідно з договором про надання споживчого кредиту одержує внаслідок порушення споживачем умов договору право на вимогу повернення споживчого кредиту, строк виплати якого ще не настав, або на вилучення продукції чи застосування іншої санкції, він може використати таке право лише у разі: затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць; або перевищення сумою заборгованості суми кредиту більш як на десять відсотків; або несплати споживачем більше однієї виплати, яка перевищує п'ять відсотків суми кредиту; або іншого істотного порушення умов договору про надання споживчого кредиту.
Якщо кредитодавець на основі умов договору про надання споживчого кредиту вимагає здійснення внесків, строк сплати яких не настав, або повернення споживчого кредиту, такі внески або повернення споживчого кредиту можуть бути здійснені споживачем протягом тридцяти календарних днів з дати одержання повідомлення про таку вимогу від кредитодавця. Якщо протягом цього періоду споживач усуне порушення умов договору про надання споживчого кредиту, вимога кредитодавця втрачає чинність.
Тобто, за своїм змістом п.10 статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» є нормою, що встановлює особливий порядок врегулювання вимог кредитодавця у разі неналежного виконання умов договору споживчого кредиту, що відрізняється від задоволення вимог кредитора за договором банківського кредиту, на який положення законодавства про захист прав споживачів не поширюються.
У даній справі судом встановлено, що кредитування здійснювалось на споживчі потреби (придбання квартири).
Згідно п.6.5 кредитного договору банк має право вимагати дострокового погашення заборгованості позичальником за кредитом або стягнення такої заборгованості, включаючи нараховані відсотки за користування кредитом, комісії та штрафні санкції у випадку порушення умов договору, в тому числі щомісячного повернення кредитних коштів та сплати процентів за їх користування (п. 5.2 договору). Крім того даним пунктом договору сторони передбачили, що таке стягнення здійснюється за умови попереднього (за 30 днів) надіслання відповідної вимоги позичальнику рекомендованим листом. Відповідно до положень п.11.5 кредитного договору сторони передбачили, що всі повідомлення за цим договором будуть вважатися зробленими належним чином, якщо вони здійснені у письмовій формі та надіслані рекомендованим листом, кур'єром, телеграфом, телеграмою або вручені особисто. Датою отримання таких повідомлень буде вважатися дата їх особистого вручення або дата поштового штемпеля відділення зв'язку одержувача. Такі ж положення містяться в п. 5.1 договору поруки.
Згідно ст. 627 ЦК України сторон и відповідно до ст. 6 ЦК України є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зазначені вище обставини свідчать про те, що сторони скористалися наданим їм законом правом вільно, на свій розсуд визначати умови договору та передбачили в укладених договорах процедуру повідомлення боржника та поручителя про необхідність дострокового погашення кредиту.
Дані положення як кредитного договору, так і договору поруки позивачем були виконані, про що свідчить вимога-претензія про усунення порушеного зобов'язання від 02.10.2014р., в якій зазначено про необхідність здійснити повне дострокове погашення усієї заборгованості ( в тому числі простроченої та поточної заборгованості по кредиту, нарахованих відсотків та штрафних санкцій) за кредитним договором протягом 30 календарних днів з дати направлення цієї вимоги. Дана вимога - претензія була направлена позивачем на адресу відповідачів 14 жовтня 2014р. (згідно квитанції відділення зв'язку № 20 «Укрпошта») ( а.с. 27,28,28 зв.). При цьому слід зазначити, що номер відділення зв'язку позивача та відповідача ОСОБА_3 співпадають.
Доводи апеляційної скарги про те, що відповідач ОСОБА_2, яка є поручителем, не отримувала вимоги про дострокове повернення коштів, що в матеріалах справи відсутні належні докази отримання нею зазначеної вимоги - претензії, навіть якщо воно була відправлена, а отже, позивач не має права вимоги до неї з урахуванням положень ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», не заслуговують на увагу як на підставу для скасування рішення, так як згідно повідомлення про вручення поштового відправлення, вимога - претензія, направлена ОСОБА_2 на адресу - АДРЕСА_3, за якою вона зареєстрована та за якою здійснює підприємницьку діяльність, була вручена 16 жовтня 2014р. за довіреністю (а.с.226). Дана вимога ОСОБА_2 виконана не була, тому банк звернувся до суду з позовом про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором 14.02.2015р.
Крім того, приймаючи рішення по справі, колегія суддів враховує роз'яснення, які містяться в п. 24 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» про те, що пред'явленням вимоги до поручителя є як направлення/вручення йому вимоги про погашення боргу (залежно від умов договору), так і пред'явлення до нього позову. При цьому в разі пред'явлення вимоги до поручителя кредитор може звернутися до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання. Тобто, навіть не надіслання поручителю письмової вимоги про усунення порушення зобов'язання не є перешкодою для реалізації права банку звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду, оскільки поручитель у судовому засіданні має можливість заперечувати проти вимог банку, що відповідає положенням статті 124 Конституції України.
Не заслуговують на увагу, як на підставу для скасування рішення також доводи апеляційної скарги про те, що порука є припиненою, оскільки на думку апелянта позивач звернувся до суду з позовом до поручителя ОСОБА_2 з пропуском 6-місячного строку від дня настання строку виконання основного зобов'язання, який був установлений кредитором відповідно до п.6.5 кредитного договору, виходячи з наступного.
Частиною першою статті 553 ЦК України встановлено, що поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.
У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.
Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України).
За змістом частини четвертої стаття 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.
Порука - це строкове зобов'язання, і незалежно від установлення строку її дії договором чи законом сплив цього строку припиняє суб'єктивне право кредитора.
Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.
Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України).
Разом з тим з настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, що визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України).
П.6.5 кредитного договору передбачає право банку вимагати дострокового погашення заборгованості позичальником за кредитом за умови попереднього (за 30 днів) надіслання відповідної вимоги позичальнику рекомендованим листом.
Як уже зазначалося раніше, оскільки боржник не виконував зобов'язання за кредитним договором, банк реалізував передбачене частиною другою статті 1050 ЦК України та пунктом 6.5 кредитного договору право вимоги дострокового виконання основного зобов'язання та відповідно змінив строк виконання основного зобов'язання, надіславши 14 жовтня 2014р. відповідачам вимогу від 02.10.2014р. До суду з позовом банк звернувся 14.02.2015р. Тобто менше ніж через 6 місяців від дня направлення вимоги рекомендованим листом та вручення його ОСОБА_2 за довіреністю.
Крім того, в п. 5.2 договору поруки сторони передбачили, що порука діє до настання однієї з наступних обставин: виконання ( в тому числі дострокового) позичальником забезпеченого порукою зобов'язання; погашення поручителем всієї заборгованості позичальника за кредитним договором, а також те, що порука припиняється, якщо кредитор в межах трирічного строку з дня настання терміну виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя ( п.4 ст. 559 ЦК України).
Проаналізувавши зазначені обставини слід дійти висновку, що позивач не пропустив передбаченого законом та договором строку звернення до суду з позовом до поручителя ОСОБА_2, а отже, порука не є припиненою.
Не є підставою для скасування рішення суду також доводи апеляційної скарги про те, що наданий позивачем розрахунок заборгованості не відповідає вимогам ст.9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», а також про те, що розрахунок заборгованості повністю не відповідає сумі боргу, зокрема за тілом, відсотками, штрафами та пенею, виходячи з наступного.
Згідно ст. 2 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», цей Закон поширюється на всіх юридичних осіб, створених відповідно до законодавства України, незалежно від їх
організаційно - правових форм і форм власності, на представництва
іноземних суб'єктів господарської діяльності (далі-підприємства), які зобов'язані вести бухгалтерський облік та подавати фінансову звітність, а також на операції з виконання державного та місцевих бюджетів і складання фінансової звітності про виконання бюджетів з урахуванням бюджетного законодавства. Згідно ст. 1 для цілей цього Закону термін «бухгалтерський облік» - це процес виявлення, вимірювання, реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про діяльність підприємства зовнішнім та внутрішнім користувачам для прийняття рішень; термін «первинний документ» - це документ, який містить відомості про господарську операцію; а термін « фінансова звітність» - це звітність, що містить інформацію про фінансовий стан та результати діяльності підприємства. Ст. 9 вказаного Закону визначено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Аналіз зазначених правових норм, як і всього Закону в цілому, свідчить про те, що він регулює ведення бухгалтерського обліку саме господарської діяльності підприємств, а первинними документами в розумінні цього Закону є документи, які містять відомості про господарські операції підприємства, до яких не відноситься розрахунок заборгованості за кредитним договором, оскільки він за своєю правовою природою не є фінансовим документом.
Таким чином на розрахунок заборгованості за кредитним договором не можна розповсюджувати вимоги ст.9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні».
Посилаючись на те, що розрахунок заборгованості повністю не відповідає сумі боргу, зокрема за тілом, відсотками, штрафами та пенею, апелянт не зазначає в чому саме виражається ця невідповідність.
За клопотанням ОСОБА_2, викладеним в резолютивній частині апеляційної скарги, апеляційним судом ухвалою від 11 жовтня 2017 року була призначена по справі судово - економічна експертиза, на вирішення якої були поставлені наступні питання: 1.Чи відповідають нарахування банку, відображені у розрахунках заборгованості, положенням укладеного між ОСОБА_3 та Відкритим акціонерним товариством «Ерсте Банк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Фідобанк» кредитного договору № 014/5865/2/14919 від 07 травня 2008 року?
2. Якщо розрахунок заборгованості не відповідає положенням укладеного між ОСОБА_3 та Відкритим акціонерним товариством «Ерсте Банк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «Фідобанк» кредитного договору № 014/5865/2/14919 від 07 травня 2008 року, визначити яка дійсна заборгованість за кредитом станом на 15 вересня 2015 року з зазначенням її складових?
Проведення експертизи було доручено експертам Миколаївського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України. Оплату експертизи було покладено на ОСОБА_2
Для проведення експертизи за клопотанням експерта у сторін витребовувалися необхідні документи. Позивачем були надані відповідні документи, зокрема: копії: кредитного договору № 014/5865/2/14919 від 07 травня 2008 року, укладеного з ОСОБА_3, повідомлення про умови надання споживчого кредиту, підписаного відповідачами, розрахунку орієнтовної сукупної вартості споживчого кредиту та реальної процентної ставки, договору поруки № 014/5865/2/14919/2 від 07 травня 2008 року, укладеного з ОСОБА_3 та ОСОБА_2, договору іпотеки від 07 травня 2008 року, витягу про реєстрацію у Державному реєстрі іпотек, заяви ОСОБА_2 від 07 травня 2008 року, квитанцій про здійснення операцій № 5865/157998 від 07 травня 2008 року, № 5865/157979 від 07 травня 2008 року, № 5865/157965 від 07 травня 2008 року, № 5865/157734 від 07 травня 2008 року, № 5865/157720 від 07 травня 2008 року, заяви на видачу готівки № 5865/157866 від 07 травня 2008 року, заяви - анкети позичальника на отримання кредиту № 122_1403 від 24 квітня 2008р., заяви-анкети поручителя від 24 квітня 2008р., заяви ОСОБА_2 О.П. від 07 травня 2008 року, заяви ОСОБА_3 від 24 квітня 2008р., розрахунку заборгованості, виписки з особового рахунку за кредитним договором № 014/5865/2/14919 від 07 травня 2008 року.
Проте ні ОСОБА_2, ні її представник ОСОБА_4 жодного разу не з'явилися до судового засідання та не надали будь-яких документів, необхідних для проведення експертизи. Клопотання експерта та рахунок за проведення експертизи для виконання направлялися ОСОБА_2 та її представнику ОСОБА_4 ОСОБА_4 отримав це повідомлення 06.12.2017р. Однак, ОСОБА_2 не здійснила оплату за проведення експертизи. Тому згідно повідомлення про неможливість проведення судової експертизи № 09/3-395 від 19.12.2017р. суду було повернуто ухвалу про проведення експертизи разом з матеріалами справи без виконання саме через те, що на рахунок експертної установи не були перераховані грошові кошти за проведення судової експертизи.
Зазначені обставини свідчать про те, що відповідачем ОСОБА_2 не були надані суду належні докази на підтвердження доводів апеляційної скарги про невідповідність розрахунку заборгованості умовам кредитного договору з урахуванням сплачених відповідачами сум в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором.
Суд, виходячи з принципу диспозитивності, розглядає справи на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом.
Представником позивача під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції було додатково надано розрахунок заборгованості (а.с. 213-217 т.2), який відповідає умовам кредитного договору та підтверджений випискою з особового рахунку про рух коштів. Належних та допустимих доказів неправильності цього розрахунку апелянтом суду надано не було. Слід також зазначити, що штрафи не входять до складу позовних вимог.
Проаналізувавши зазначені обставини у їх сукупності, колегія суддів вважає, що суд правильно визначив суму заборгованості за кредитним договором, яка підлягає стягненню на користь позивача.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд не врахував того, що стягнення з відповідачів на користь позивача грошових коштів в іноземній валюті неможливо через відсутність генеральної ліцензії, дозволу та додатків до нього, що позивач не мав права вимагати сплати йому боргу в іноземній валюті, а також нараховувати проценти та штрафні санкції в іноземній валюті, не відповідають матеріалам справи.
Згідно зі ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня, однак вказана стаття визначає правовий статус гривні, але не встановлює сферу її обігу. Ст. 192 ЦК України передбачено, що іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Відповідно до частини другої статті 533 ЦК України, якщо в зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті в гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно - правовим актом. Грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом (частини перша та третя статті 533 ЦК України). Згідно зі статтею 2 Закону України від 7 грудня 2000 року № 2121-III "Про банки і банківську діяльність" кошти - це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Статті 47 та 49 цього Закону визначають операції банків з розміщення, залучення коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції незалежно від виду валюти, яка використовується. Ці операції здійснюються на підставі банківської ліцензії. Статтею 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» визначено, що операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України (далі - НБУ). Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральної ліцензії) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до пункту 2 статті 5 цього Декрету. Крім того, Національним банком України на виконання положень статті 11 Декрету прийнято Положення. Згідно з пунктом 1.5 цього Положення використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких НБУ видав йому банківську ліцензію та генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій). Відповідно до роз'яснень, викладених у пункті 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 "Про судове рішення у цивільній справі" суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті з правовідносин, які виникли при здійсненні валютних операцій, у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192, частина третя статті 533 ЦК України, Декрет). Отже, якщо в кредитному договорі виконання зобов'язання визначено у вигляді грошового еквіваленту в іноземній валюті (стаття 533 ЦК України), то за наявності хоча б в однієї зі сторін зобов'язання (у банку-отримувача або в ініціатора платежу) індивідуальної або генеральної ліцензії на використання іноземної валюти на території України (стаття 5 Декрету), суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті.
На момент видачі кредиту ВАТ «Ерсте Банк» мав Банківську ліцензію № 224 від 08.02.2006р.(а.с.233-234 т.2), Дозвіл № 224-2 та Додаток до дозволу № 24-2 ( а.с. 235-236 т.2), видані НБУ, що надавали йому право виконувати банківські операції, передбачені ст. 47 Закону України «Про банки і бінківську діяльність», в тому числі зазначені в п.3 ч.1 ст. 47 Закону, а саме: розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик ( згідно ст.2 цього Закону, коштами є гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент).
За таких обставин посилання відповідача ОСОБА_2 в апеляційній скарзі на те, що у позивача не було Банківської ліцензії та письмового дозволу НБУ, що надавали йому право виконувати банківські операції, передбачені ст. 47 Закону України «Про банки і бінківську діяльність», не відповідають встановленим обставинам по справі. ПАТ «Фідобанк», який є правонаступником ВАТ «Ерсте Банк», також має відповідну Банківську ліцензію, Генеральну ліцензію та додаток до Генеральної ліценезії, видані НБУ, що надавають йому право виконувати банківські операції, передбачені ст. 47 Закону України «Про банки і бінківську діяльність.
Ствердження апелянта про те, що відповідні дозволи повинен мати також Фонд гарантування вкладників фізичних осіб, як фінансова установа, яка на даний час здійснює нарахування за валютним кредитом та вимагає сплати заборгованості в іноземній валюті, є вільним тлумаченням апелянта діючого законодавства.
При цьому колегія судді враховує, що постановою правління НБУ № 783/БТ від 04 грудня 2014 року було запроваджено особливий режим контролю за діяльністю ПУАТ «Фідобанк». Рішенням правління НБУ від №№ 7/БТ від 19.05.2016 8 від 20.05.2016 року ПУАТ «Фідобанк» було віднесено до категорії проблемних. Рішенням правління НБУ від № 8 від 20.05.2016 року ПУАТ «Фідобанк» віднесено до неплатоспроможних. Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладників фізичних осіб від 20.05.2016р. у ПУАТ «Фідобанк» запроваджено тимчасову адміністрацію. 18.07.2016р. виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладників фізичних осіб прийнято рішення про ліквідацію ПУАТ «Фідобанк» та відкликання ліцензії. Згідно рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладників фізичних осіб від 19.0572016р. № 1265 розпочата процедура ліквідації ПУАТ «Фідобанк», яка повинна завершитися 19 липня 2018р.
Відповідно до ст. 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення, а відповідно до ст. 37 даного Закону Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право заявляти від імені банку позови майнового та немайнового характеру до суду, у тому числі позови про винесення рішення, відповідно до якого боржник банку має надати інформацію про свої активи.
Із системного аналізу зазначеного випливає, що у разі звернення до суду позивачем за таких обставин залишається саме банк, в якому введена тимчасова адміністрація чи розпочата процедура ліквідації, але представляє його інтереси Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень. Отже, в правовідносинах по даній справі Фонд тільки представляє інтереси сторони в кредитному договорі через уповноважену особу і не замінює собою фінансову установу, з якою було укладено кредитний договір, а тому не потребує одержання відповідних ліцензій та дозволів для здійснення діяльності від імені фінансової установи, яка має зазначені ліцензію та дозволи.
Приймаючи остаточне рішення по справі, колегія суддів враховує також те, що судом першої інстанції по справі було постановлено заочне рішення на підставі наданих суду доказів. Відповідачі під час розгляду справи в суді першої інстанції не висловлювали ніяких заперечень щодо обґрунтованості позовних вимог та достатності наданих позивачем доказів для прийняття рішення по справі. В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_2 виклала свої заперечення проти обґрунтованості позовних вимог, достатності наданих позивачем доказів для прийняття рішення по справі та обґрунтованості самого рішення суду. Тому, перевіряючи заперечення проти позову, викладені в апеляційній скарзі, з метою повного та всебічного встановлення обставин по справі, апеляційний суд вважав за доцільне дослідити також додаткові докази, надані позивачем на спростування доводів апеляційної скарги, оскільки обставини, на підтвердження яких надавалися позивачем докази під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції, не оспорювалися відповідачами під час розгляду справи в суді першої інстанції, а тому позивачем не надавалися докази на їх підтвердження, а частина доказів була надана на виконання клопотання експерта по експертизі, яка була призначена за клопотанням відповідачки ОСОБА_2 в суді апеляційної інстанції.
Таким чином, розглядаючи справу в межах доводів апеляційної скарги, яка не містить обґрунтування необхідності скасування рішення суду через розгляд справи у відсутності відповідачів, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, зроблених в рішенні суду, а тому не є підставою для скасування рішення суду.
Керуючись ст. ст. 367,368,375,381,382 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Заочне рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 13 травня 2015 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання її повного тексту в порядку та випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.
Головуючий
Судді
Повний текст постанови складено 16 березня 2018р.